Work Text:
червневий вечір був м’який, теплий, настояний на степових пахощах. розквітлий барвистими квітами і солодкий зрілими ягодами цього літа.
— хей, нам ще довго їхати? — викрикує з заднього сидіння напіврозваленого авто джісон.
— майже на місці! — бадьоро долинює від чана, що за кермом.
теплий літній вітер обдуває волосся через відкриті вікна, та надає відчуття легкості. з динаміків доволі старої колонки, що вони всюди тягають з собою, лунає улюблена музика, якій всі гучно підспівують в один голос.
у цій розвалюсі досить тісно, адже всі восьмеро хлопців розмістилися, хто на задніх сидіннях, хто на передніх, а хто взагалі на руках у інших.
та нікого не хвилюють ці "незручності" у них довгоочікувані літні канікули. це останній рік, коли у хлопців буде змога так відпочити, час летить так непомітно, що ніхто не усвідомлює цього. наступного року на них чекають екзамени та випускний, та це не зараз. зараз довкола розноситься лише безтурботний регіт від чергового жарту синміна.
— вилазьте! — нарешті вигукує чан.
радісні крики лунають зза дверей машини та всі вивалюються з неї наче великим комком.
— увау! нарешті ми знову тут!
— аж не віриться, що цей будиночок досі стоїть, — зворушено хитає головою чонін.
— авжеж стоїть, єна! згадай хто будував! твій найкращий хьон! — обіймає за плечі молодшого чанбін. за що отримує ляпаса у плече і дзвінкий сміх.
— давайте розкладати речі, я вже хочу їсти! — нарешті подає голос хьонджін, тримаючи п'ять сумок у руках. він знову взяв найбільше за інших.
— джінні, ти зібрався влаштувати показ мод на річці, чи нахера тобі стільки всього? — язвить йому синмін, та після лиш сміється, доки хван закочує очі.
— хто допоможе мені з барбекю? — сонно потягується мінхо, вже діставши заздалегідь замариноване м'ясо.
чанбін побіг першим та фелікс вчасно з'явився на горизонті, зупинивши його, тим самим вберігши половину м'яса та ліс від можливої пожежі від такого ентузіазму со.
— ніхто окрім мене, хьон. — все ж погодився лі молодший і взявся розпалювати вогонь у старому мангалі.
бан чан також доєднався згодом, тож нудьгувати ніхто не зміг. ось хьонджіна запрягли нарізати салат, а джісона мінхо відвів куди подалі і взагалі лишив на догляд чоніну, бо знає, що той влізе у будь-яку халепу. синміну довелося крутитися довкола хвана, що необережно нарізав свіжі овочі й так і наривався на якийсь поріз. та й для чанбіна робота знайшлася, він розгрузив усі речі й вже накривав на імпровізований стіл посеред галявини.
зі сторони всі восьмеро виглядають як одна велика та щаслива родина. хлопці й самі так вважають насправді. деякі познайомилися ще у третьому класі, потім до п'ятого підтягнулися ще троє, а у сьомому з інших країн перевелися фелікс та джісон, що були мов двійнята. так і зібралися, вісім споріднених душ, сплетених цупкою ниткою дружби до кінця життя. кожен з них знайшов тут свій дім. місце, куди можна прийти у будь-який момент, де будь-яку твою дурнувату ідею підтримають усім гуртом, де живіт буде лускати від неприпинного сміху. ось одного дня, розумна голова джісона запропонувала поїхати за місто на річку під час літніх канікул. хлопці погодилися, зібрали речі й наступного дня вже були готові до пригод. довелося дістати забуті чортом велосипеди, припорошені пилом й незабутніми спогадами, що лишилися відбитком на шинах. ніхто не знав на скільки затягнеться ця наповнена сміхом подорож, тож їжі набрати на тижні вперед. цих друзів не хвилювало нічого, лиш плекав цікавий світ підліткового життя й проведені коло вогнища ночі. тоді й знайшли вони напіврозвалений будиночок поблизу маленької річечки. він був закинутим та напрочуд просторим, мав свою дивно-захоплюючу атмосферу. тож знайшовши у корзині велосипеда потрібні інструменти, найстарші взялися за невеличкий ремонт. у той час молодші хлопці думали над оздобленням, клеїли паперові гірлянди з зірочок, та малювали різнобарвних створінь на дерев'яних стінах. хьонджін залишив там неперевершений малюнок квітів, повісивши на ґвіздок, що стирчав з балиці. до вечора, плідною роботою, облаштування було завершено, а вогнище розпалено. мінхо тоді вразив усіх своїм майстерним шашликом, тепер він завжди відповідальний за його приготування.
джісон умудрився приволокти на спині гітару, хоч чанбін і сварився на нього, бо переживав, аби той не впав дорогою через неї. та ніч й справді супроводжувалася улюбленими піснями, смачною вечерею та страшно смішними історіями, що лунали різними голосами під шум вітру й вогню.
завдяки цьому дню друзі мають щорічну традицію. жодна можливість відвідати улюблене місце — затишний будиночок поблизу молодої річки, не була втрачена. як і цього разу.
зараз, згадуючи це все, на обличчі чана розливається щира посмішка, сповнена любові до цих дітей, що стали йому, та й не тільки, домом, прихистком від сірої буденності, осередком спокою та теплого сміху.
— і все ж таки, вісім, як безкінечність! а значить, що вісім — завжди і назавжди! — вигукує хан, підстрибуючи в обіймах найближчих людей. а вони заливаються сміхом, підтримуючи ці слова, тягнуть руки до неба й бачать зорі, що відбиваються у їхніх зіницях і сяють усмішкою.