Work Text:
Nour - Premier amour
Забиті графіки, де прописана кожна секунда й навіть час на дихання. Постійні подорожі з однією точки планети в іншу, безліч облич які змішуються в незрозумілу сіру масу. Попри наявність друзів ─ страшна самотність, безодня, яку ніщо не здатне заповнити. Хобі, рідні, робота, зйомки, знайомі, інтерв’ю, подорожі, музеї, фотосесії, відпочинок, сон ─ усе це втрачає барви, коли серце навпіл розділене і в грудях ниє нестерпно. Численні спроби ту половину зцілити ─ марні, бо бинти, якими ту частинку обмотуєш, відразу кров’ю насичуються.
Техьон вдихає на повні груди морозне повітря ─ холодне, воно обпікає кригою легені. Можливо, його морозить, можливо, він потім зляже з температурою, але все відходить на другий план, бо байдуже. Він настільки втомився у цьому шаленому ритмі, у спробі зцілити себе що вигорів, не відчуває нічого, крім поглинаючої туги. Ніколи не варто виділяти одну людину з натовпу, що проходить повз твоє життя, настільки прив’язуватися, що потім тримати себе на ланцюгу ─ лише не зірватися б, не зателефонувати, не сказати одне єдине: «Я скучив за тобою».
Погляд вниз і серце пропускає удар. Цю маківку він впізнає із сотні, тисячі, бо безліч разів повертаючись пізно, із чергових зйомок, залишав поцілунок у темному волоссі.
***
Вони стоять навпроти одне одного, дивляться і відвести очей не можуть, уперше за два роки взаємного уникнення зустрілися. Париж, їхнє місто, було ним і залишиться. Вони могли перетнутися будь де, у Сеулі, Нью-Йорку, Теґу, Лондоні, Берліні, Мілані, але Париж магніт один на двох ─ місто мрій, розлучень і кохання.
Юнгі виглядав приголомшливо прекрасно, навіть краще, ніж у їхню останню зустріч. Бо тоді, два роки тому, вони були виснажені спробами зберегти те, що розвалилося, розлетілося в друзки.
Техьон жадібно вбирає кожну секунду близькості, між ними відстань в один крок ─ між ними прірва не сказаних вчасно слів. Іноді здається, що ми мовчимо на благо, але направду це завжди початок краху. Спершу приховуємо дрібницю, а потім це ціла веретениця, вона як злоякісна пухлина розростається, і не почавши вчасно лікування ─ до смерті призводить.
Він фізично відчуває наскільки далеко від нього Юнгі, у того на обличчі як завжди непроникна маска, очі які були як відкрита книга ─ тепер під сімома замками. Техьон тримається за свій образ впевненості й сяйливості, не подає і виду, що скучив, до нестями. Частинка серця до свого, рідного тягнеться, але марно, він міцно тримає розірване, ланцюги натягує, від чого ще більше кровоточити починає. Подібну слабкість не варто бачити комусь іншому, навіть йому. Бо Юнгі розбив, а він відпустив. Взаємне рішення, виважене, доросле, аргументами підкріплене. І наче й розумом Техьон знає ─ не слід триматися за те, що минуло, за те, що тільки він згадує, оберігає, але хіба серце змусиш забути і відпустити? Юнгі стоїть перед ним, такий реальний, знайомий і чужий водночас. Усі навкруги ─ розмите щось що його не цікавить. Техьон ковтає слину, усе із цією застигнутою усмішкою, яка здається тріщить по швах, киває привітно і проходить повз. Лише опинившись у машині, через скупчення фотографів і фанатів пройшовши, він дозволяє собі емоції. Тремтить і стискає тканину джемпера в районі грудей, серце швидко б’ється і він відчуває як колить. Неслухняними руками шукає телефон у кармані, і ввімкнувши, затискає одиницю. Гудки через нескінченно довгі секунди змінюються нарешті голосом із динаміку. Техьон полегшено відкидається на спинку крісла, притискає до вуха мобільний і мовчить. По той бік здається все розуміють і теж замовкають, декілька хвилин тиші, поки пульс не приходить до норми.
— Хьоне, я його зустрів. — голос хрипкий, чужий.
— Оххх, Техьон-і. — Хосок знає що немає жодних слів які б він міг йому сказати, щоб заспокоїти та підтримати. Він зараз за тисячі кілометрів від друга і крім того що вислухати нічого не може вдіяти. — Хочеш я прилечу? Візьму найближчі білети. — робить спробу, хоч знає що марно. Техьон із тих хто буде склеювати себе сам, не перекладатиме свій біль на інших, у собі буде нести.
— Ти ж знаєш. — вичавлює із себе чоловік і Хосок сціплючи губи, киває погоджуючись. — Мені не варто було приїздити. Я знав що він став амбасодором Валентіно, знав що ми можемо зустрітися на тижні моди.
— Ти не міг цього уникнути, не картай себе.
— Я так странно уникав його, щоб не бачити (не зірватися), тепер усе під три чорти, ці довгі дні й місяці, усе в прірву.
Хосок мовчить, розуміє що Техьону потрібно виговоритися, так стане легше, хоча б на краплинку менше в непроглядному океані. Кім розповідає, а Хобі слухає. Це єдина розрада яку він може запропонувати, бо на більше не здатен, а Техьон не дозволить. Єдиний кого підпустить — уособлення його болі й панацеї, але нізащо першим крок на зустріч не зробить. У цій боротьбі Хосок усього лиш глядач.
Напружено вслуховуючись у неспокійне дихання із динаміку, він краєм ока помічає Намджуна, що входить у кімнату. Той так само з телефоном біля вуха і стривоженим виразом обличчя. З одного погляду Хосок розуміє ─ ситуація до смішного жахливо аналогічна.
З розриву Юнгі й Техьона минуло два роки, і весь цей час їм доводиться мовчки спостерігати як люди, що колись від щастя і кохання іскрилися, повільно згасають. Вони обіцяли не вплутуватися, щоб ще згірш не зробити. Але здається, що краще б вдіяли хоч щось, бо дивитися на все це снаги не вистачає.
Техьон під’їжджає до готелю і Хосок просить його обов’язково набрати пізніше. Через пару хвилин свою телефонну розмову в ролі слухача завершує і Намджун. Вони мовчки дивляться один на одного, очима все розуміють, а в голос вимовити не виходить. Бо біль не їхній, але душить сильно, притискає до землі безсиллям.
— Вони впораються. — ледь чутно говорить Хосок і підходить обійняти свого чоловіка.
***
Юнгі був виснаженим, купа папарацій із різних ЗМІ, спалахи камер, що не припинялися ні на мить, навіть під час показу нової весняної колекції. Очі нещадно сльозилися, прохолодний вітер не надто допомагав прояснити зір, проте допомагав охолонути. Всю дорогу до готелю він намагався пояснити Намджуну все що сталося. Зустріч в одну хвилину перевернула його погано залагоджений човен життя догори дригом. Бо жоден скотч, суперклей чи цвяхи не допоможуть ─ безнадійно. Безнадійно кохає, хоч кохати такого як Техьон він не має права. Після всього що Юнгі накоїв, скільки завдав болю єдине що він міг це не траплятися на очі, щоб не змушувати шви рани розходитися, гноїтися.
Чоловік вдихає морозне повітря і підводить очі до неба, вдивляється у виглядаючий поміж хмар місяць. Де б він не був, нічне світило незмінний супутник, мовчазний спостерігач його життя. Номер Юнгі на верхньому поверсі, гомін міста здається далеким, чужим. Можливо варто піднятися на дах і насолодитися самотою? Рій думок у голові не дає спокою, тому Юнгі попри все хоче відключити функцію “думати”. Брюнет задирає голову вище, на даху темно, і здається, лише на мить, що нікого немає.
Юнгі завмирає, думає що примарилося, очі все ще сльозяться, не вірить що доля так зле жартує, зіштовхує їх удруге за вечір.
Знаєте вислів, що всі випадковості не випадкові? Так і є, випадкових збігів не буває, доля дає натяки, створює ситуації, а як їх трактувати і що робити далі — вибір за нами.
Юнгі крокує назад, повільно, поки не зривається на біг. У його розумі - хаос, але тіло немов запрограмоване ─ до свого, рідного тягнеться. Він долає сходи, спотикаючись, тримаючись за перила, боїться що не встигне ─ Техьон піде, зникне і можливо вони більше не зустрінуться.
***
—Ти любив молочний, раніше. — у голосі Юнгі погано приховане здивування. Кім жалівся що той занадто гіркий, і його, любителя солодкого, ні за які скарби світу не змусиш з’їсти навіть шматочок плитки.
— Раніше, так. — Техьон шурхотів обгорткою від чорного шоколаду. — Багато чого змінилося, усе ж таки два роки минуло.
Юнгі не міг заперечити, вони не бачилися з того дня як він запропонував розійтися, а Техьон нічого не розпитуючи, погодився. У перші місяці опісля це здавалося правильним рішенням, яке точно піде на користь і йому, і колишньому. Час йшов ─ впевненість розчинялася, залишаючи по собі купу роздумів і колупання в собі. Врешті-решт він дійшов висновку що зробив найбільшу помилку. Це було йому властиво ─ зіштовхувшись із проблемою чимдуж тікати. Бо у їхній парі розбіжності в поглядах завжди вирішував Техьон, знаходив вихід, розмовляв із ним і в них усе налагоджувалося. Техьон за їхні стосунки тримався міцно, завжди ставив його на перше місце, усе інше ─ потім. Коли ж настала його черга, Юнгі не зміг, розгубився, сміливості не мав. Завжди покладаючись на Техьона, у переломний момент підвів їхнє кохання.
Це був важкий період ─ шалена популярність Кіма після дебюту в якості актора. Його запрошували всюди куди тільки можна, чергували під будинком пари, ледве не в рота заглядали. Для обох це стало випробуванням, яке Юнгі з успіхом провалив, у той час як Техьон боровся за кожну вільну хвилину з ним, до виснаження. Згадуючи все, Юнгі боляче за нього і бридко від самого себе. Він часто задавався питанням: чи заслужив він взагалі любов цього чоловіка? Чи міг він кохати так же сильно, усього себе подарувати? Від роздумів голова вибухала і він топив себе в роботі, намагався позбутися згризаючого зсередини почуття провини й туги. Піднявшись на одну вершину в кар’єрі з Техьоном, відчув весь тягар, який до того у їхніх стосунках Техьон на свої плечі звалив. І тоді старанно заметені в далекі закутки душі роздуми знову повернулися, тепер вони роз’їдали не згірше за кислоту, опіки залишали, які жодна пересадка шкіри не залікує.
І зараз він тут із Техьоном, у Парижі, так само як два роки тому. Тільки тепер між ними не просто прірва з несказаних слів, між ними ще і два роки життя в розлуці, без одне одного.
Юнгі вдивляється в профіль шатена, який їсть плитку шоколаду й дивиться кудись вдалечінь, неначе думками зовсім не тут, не з ним. І він із болем приймає, що Техьону скоріш за все некомфортна його присутність, але той занадто ввічливий щоб відмовити.
— Пробач. — тихо промовляє, боячись порушити ідилію тиші, що переривалася віддаленими звуками міста.
Техьон ціпеніє від слів, відчуває як тане на язиці гіркий шоколад, чує як унизу гуде життя, а його серце тим часом завмирає.
— За що ти вибачаєшся? — він повертає голову, намагається розгледіти вираз обличчя Юнгі в напівтемряві.
— За все. Ти зробив так багато для нас, я ж це приймав як належне, не цінував. — він завагався, підбираючи слова, які пошепки кожен раз перед сном промовляв, тільки уявному, а не реальному Техьону. — Пробач що коли ти мене найбільше потребував я відштовхнув і утік, залишивши тебе самого. — Він так довго хотів сказати, так сильно хотів знову побачити, одним повітрям із ним дихати. Юнгі загорнув неслухняне каштанове волосся чоловіка. — Ти заслуговуєш на найкраще, Кім Техьоне, я не зміг тобі дати того чого ти вартий. Я справжній ідіот, що втратив тебе через власну дурість і страх перед труднощами. Але знаєш, виявляється найбільший мій страх — втратити тебе — надламана усмішка, — І я сам втілив його в реальність.
Юнгі повільно прибирає руку від волосся Техьона. Він сказав найважливіше що хотів, хоча направду несказаного — Маріанська западина. І так забрав надто багато дорогоцінного часу, який Кім міг витратити на відпочинок після важкого дня. Тому Юнгі підводиться на затерплі від сидіння ноги і прямує до виходу, навіть не глянувши на Техьона востаннє. Бо знає, якщо повернеться щоб побачити рідне обличчя ─ не зможе змусити себе піти.
Тому він йде так і не знаючи, що залишає Техьона який до крові затискує зубами нижню губу і вперше за два роки ─ не стримує сліз.
***
Sleeping At Last — As Long as You Love Me
В аеропорті душно, усюди немов мурахи люди, які намагаються знайти свою стійку реєстрації, чекають на прибувших, йдуть, штовхаються і без зупину гомонять. Місце зустрічей і розставань, нескінченного потоку людей, який ніколи не зменшується. Юнгі одночасно ненавидів і любив аеропорти. Тут завжди його оточувала купа фанатів, які частіше всього не знали що таке особистий простір, разом із цим слідувало постійне відчуття тривоги й небезпеки. Але зараз він не хвилювався про це, хоч і прибув без охорони. Реєстрація на його рейс розпочалася ще годину тому, йому варто пришвидшитися. В одній руці він стискає ручку невеликої валізи, у яку неакуратно запхано речі, у іншій білет із паспортом ─ звична рутина його життя. Юнгі досить швидко проходить реєстрацію і всі інші необхідні процедури, немов на автоматі. Після безсонної ночі він відчуває себе роботом, механічною лялькою. Його переслідували стільки хаотичних думок, що від них хотілося відгородитися. Хотілося думати, що вчиняє правильно, що не пожалкує, але маленьке чорне кошеня вже шкрябалося десь у грудях і жалібно нявкало. Так, Юнгі шкодуватиме. Що не залишився, що не спробував поговорити з Техьоном ще раз, як слід усе пояснити й безкінця просити пробачення. Після вчорашнього зізнання ніяковість з’їдала його зсередини. Останнє що йому хотілося це обтяжувати Техьона, який зміг розпочати нове життя, без нього.
Табло висвічує завершення реєстрації.
Ось і все, він покидає це місто, місто безлічі спогадів, болючих і до кінчиків пальців на ногах солодких. Жалюгідно тікаючи знову, бо перебувати в одному готелі з Техьоном так близько й далеко одночасно він не взмозі. Як і пробачити собі біль, яку він залишає після себе коханій людині. Він цілу ніч не міг заснути через розпачливі думки що його слова могли зробити Техьону ще гірше, нагадати про давно забуту рану яку Юнгі вчорашнім зізнанням, жалем, тільки роз’ятрив.
Юнгі не зможе колись забути Техьона, хай скільки попереду років, людей, можливих стосунків. Думками він завжди буде повертатися до нього, його першого й останнього. Кожен крок телетрапом віддаляє його від Техьона. Юнгі черговий раз переконує себе що робить усе правильно, час зникнути з його життя і перестати ятрити серце Кіма. Він знаходить своє місце, до якого стюардеса завбачливо проводить у люкс-клас, щоб не створити товтнечу в літаку. Мін неуважно слухає інструкції, які чув не один десяток разів, пристібається і відкидається на спинку крісла. У літаку теж душно і він тягне руку до кондиціонеру, наштовхується на чужі пальці. Юнгі не відсмикується, піднімає очі догори й завмирає. Вибачення що хотіло злетіти застрягає в горлі. Він боїться повертати голову вліво, бо надія що розростається всередині занадто солодка й залишить по собі лише гірке розчарування.
***
Техьон стискає лямки ранцю, у кармані штанів не перестаючи ні на секунду, вібрує телефон від дзвінків менеджерки. Але він вперто його ігнорує, після того як розбудив її посеред ночі з проханням негайно знайти білет для нього, на сьогоднішній літак до Сеулу. Він знав що просив неможливе, але чи то його голос звучав занадто наполегливо жалісливо, чи в неї була добра душа ─ жінка зробила неможливе можливим. Від авантюри, яку він збирався провернути серце гупало, як дика пташка в клітці. Але незважаючи на хвилювання, що зав’язувалося вузлом, він уперше за довгий час відчував себе по справжньому живим. Усе одно чи буде це рішення його помилкою, чи найбільшою удачею в житті. Іноді варто відкинути всі думки, голос розуму і йти як відчуває серце.
***
Doesn't really matter if you're on the run
Seems like we're meant to be
Він вдивляється в розширені зіниці Юнгі й усміхається. Тією самою щирою усмішкою яку так любив дарувати цьому чоловіку вранці, у ті рідкі миті, коли в них співпадали вихідні й попереду їх чекав весь день разом.
— Ти… — Юнгі втратив усі можливі слова, що нарешті напрошувались бути вимовленими не лише в думках. Безліч питань і жодного повноцінно сформульованого, у голові суцільний безлад, винуватець якого сидить поруч із ним, в одному літаку, у напрямку — Сеул.
— Вчора ти сказав так багато й пішов, не даючи можливості висловити свої думки й мені. — Техьон обережно переплів їхні пальці і притиснув до калатаючого серця, під сорочкою. — Тепер моя черга говорити. Ти знову тікаєш від мене, але цього разу давай втечемо разом? Ми з тобою втратили стільки часу, але знаєш, я відчуваю що нам судилося бути вдвох. — губ Кіма торкається усмішка, — Ми все ще незрілі підлітки, що зовсім не вміють по дорослому вирішувати проблеми. Думаю, нам варто дорослішати разом. — Техьон обпік диханням порцелянову шкіру, перш ніж торкнутися вустами блідих пальців.
Юнгі затамував подих, намагаючись згадати як дихати, його переповнювало безліч емоцій і почуттів. Суміш яскрава, різнобарвна і її поєднання ─ безперечно небезпечне для нього. Але відчуваючи теплі губи на своїй руці, він був щасливим, до приємного тріпотіння крилець метеликів десь під серцем.
Вони обоє прекрасно знають що попереду найважливіше ─ зберегти, не повторити помилок минулого, навчитися говорити, слухати й головне ─ чути. Буде складно, чарівливість першої зустрічі спаде, висуваючи наперед давні шрами. Виправляти помилки й будувати стосунки на руїнах важка праця, але гіркий смак розставання все ж навчив ─ вдвох вони сильніші.
Десь на фоні оголошують про взліт літака й останнє прохання про пасок безпеки. За вікном миготять розмиті краєвиди Парижу. Вони обов’язково сюди повернуться, у їхнє місто кохання.
***
Із часом Юнгі полюбить білий шоколад, і жартуватиме, що вони разом створюють молочний.
Техьон зробить пропозицію в самий вдалий на його думку момент ─ коли Юнгі буде намагатися безуспішно натягнути скінні, які востаннє одягав у вісімнадцять.
Спроби вмовити батьків і нервово-приємна підготовка до весілля, яке відбудеться в колі найближчих.
Вибір місця проведення церемонії, який припаде на Швейцарію.
Обручки на замовлення, які вони залишать у тумбі їхньої квартири, і біганина по ювелірних магазинах у пошуках нових.
Їхні друзі, що будуть плакати на весіллі не згірше за самих молодят, але воно все того варте, їхнє кохання того варте.
I'm leavin' my life in your hands
The End