Work Text:
Тарілка жалісно скрипить під рушником, яким Джинні її витирає. Джин тре одну й ту саму тарілку хвилин з п’ять вже. Й при цьому у неї на обличчі такий вираз, наче вона забула і про посуд в руках, і про кухню в батьківському домі, на яку її затяг брат під приводом миття тарілок. Вона хоче почути про те, навіщо врешті решт вони тут.
– Що?! – Питає Джиневра. – Був же привід змусити мене мити посуд у мій День народження?!
– О. – Джордж виставляє перед нею палець, захищаючись від злобного погляду: – Тільки не кажи, що ти не очікувала, що вони когось підішлють до тебе з цією розмовою…
– Я не очікувала, що це будеш ти! – У Джин зайняті руки, тому Джорджа в бік вона штрикає очима і жест захисний ніяк йому не допомагає: – Я була готова до того, що поговорити про це захоче мама. Або Герміона. Знаєш, я навіть була готова до того що причепиться Рон. Але ти?!
Блюдо, яке Джинні натирає, видає майже людський, довгий переляканий схлип.
– Може мене усім Візлі не так жалко, як маму чи Рональда, чи навіть Герміону? – Джордж сміється, коли каже це.
Джин, коли чує це, сіпається так, наче на тренуванні прозівала бладжер в живіт. Чекає, доки брат висміється. Промовляє:
– Так про що мама веліла спитати? Що вона хоче знати тепер?
– Він зробив тобі пропозицію нарешті? – Джордж, безжалісний до себе, вирішує не жаліти сестри. – Мама спостерігала за вами весь вечір й з того, як ви поводились, зробила висновок, що Гаррі попросив таки твоєї руки. Тепер вона хоче знати, чи це правда…
– Це правда. – Відповідає Джинні. Вона усвідомлює, що весь цей час тримає в руках якесь блюдо й робить крок вбік, щоб поставити його на поличку: – Так. Це правда. І що?
Якийсь час вона чекає на відповідь, спостерігаючи за тим, як Джордж напружено шукає підходящих слів, щоб пожартувати про заручини й шлюб. Щоб хоч якось пожартувати. Потім в неї закінчується терпіння й вона повторює:
– Ну, Джордже, так що?!
– Мама каже, що судячи з того, яким задумливим й тихим був наш хлопчик весь день, ти… – Брат кидає на Джиневру швидкий погляд, оцінюючи відстань, відступає на крок й спирається стегном на стіл біля мийки, у якій стара щітка продовжує ялозити наступні брудні тарілки: – Ти могла дати не ту відповідь, на яку він сподівався.
– Я ніякої не дала. – Говорить Джин, розсудивши, що слова, промовлені чітко і швидко, якщо не зроблять цю неприємну розмову легшою для обох, то хоча б не затягнуть її: – Я сказала, що маю подумати.
– Тобі на роздуми не вистачило десяти років? – Джорджи все ще не полишає надії пожартувати, хоча обом очевидно, що спроби ці жалюгідні: – Навіть Рон у нас не такий тугодум.
– Не треба. – Джинні вимучує з себе посмішку: – Джордже, будь ласка, не треба. Ти ж розумієш, про що я кажу…
– Я розумію, що ти любиш його з тих пір, як тобі виповнилось десять і ти уперше побачила його перед виходом на платформу. – Лице брата стає нарешті серйозним: – Й я розумію, що ти його хочеш… Ну, ти знаєш. Хочеш його так, як вмієш тільки ти.
Джиневра знизує плечима.
– Ні. Постій. – Продовжує Джордж: – Ти його хочеш. Ти його любиш. Ти отримуєш пропозицію. Він пропонує тобі саме те, що ти хотіла. І що? Думати тобі ще навіщо?
Джинні ледь стримується, щоб не схопити з полиці ту саму тарілку й жбурнути її зі всіх сил об стіну, або об підлогу. Все що завгодно, щоби не вихлюпнути роздратування брату в лице.
– Навіщо ви всі не залишите мене в спокої? Навіщо ти змушуєш мене говорити це вголос? – Якби вона могла б собі це дозволити, весь Девон би почув її крик.
– Говорити уголос про що? – Запитує Джордж і Джинні здається. Вона думає, що краще один раз зробити боляче рідній людині, ніж бовтатися у цій ситуації, тонути в ній, мов жаба у молоці.
– Говорити про те, що неважливо насправді, чого я від Гаррі хочу. – Обм’якаючи і опускаючись на найближчий стілець шепоче Джин: – Важливо, чого я не хочу із ним.
Брат на це лише вирячується, кривить губи і здіймає запитально брову. І цим так нагадує Джинні іншу, неприємну, людину, що наступні слова з її рота вилітають самі й вона навіть не встигає подумати наскільки вони можуть бути гострі, отруйні, й наскільки болючі рани вони можуть Джорджеві нанести.
– Я не хочу, щоб було, як у вас з Анджеліною. – Джин підіймає руку, щоб попередити будь-яке заперечення, яке може кинути Джордж. Але він мовчить.
– Я знаю, це також любов. Я знаю, що ти її любиш, а вона, очевидно, тебе. І у вас прекрасна дитина… І… І…– Джин зітхає: – І її звати Фред. Вашу першу дитину. І це настільки очевидно. Настільки боляче. Настільки боляче, що на це боляче навіть дивитись. І, Джордже, я не хочу такого собі. Я не хочу такого шлюбу, як у вас з Анджі. Я не хочу, щоб хтось третій незримо завжди був присутній у нім. Я не хочу жити із кимсь тільки тому, що наші травми доповнюють одна одну, а діти лише спосіб позбутися хоча б частини із них. Я не хочу сподіватися на те, що ті, кого ми з Гаррі народимо, замінять мені і йому тих, кого ми втратили. Чи взагалі замінять… Когось. Я не хочу, щоб всі, хто на нашу пару дивитимуться колись, бачили в нас не закоханих чоловіка і жінку, а постраждалих, побитих війною людей, які ховаються один в одному від тієї війни. Від спогадів про війну…
– І Мелфой тут ніяким боком, мабуть? – Раптом Джордж зупиняє гірку зливу сестриних слів: – Драко. Драко Мелфой.
– До чого тут?.. – Каже Джин.
– Звідки ти?.. – Каже Джин.
– Господи… – Промовляє вона, прикривши долонею рот: – Мапа. У вас була мапа. Ви, до того, як ту чортову мапу Гаррі передали, мабуть два з половиною роки бачили на мапі як вони зустрічались по закутках. Ви спостерігали за ними…
– Авжеж. – Джордж посміхається: – Ми бачили і тебе. Як ти…
– Скрадаюся, щоб піддивитись. – Джинні також не може втримати посмішку. Вона розуміє, що зараз її обличчя паленіє і що вона нічого не зможе зробити із цим. Хитає головою: – Авжеж.
– Авжеж. – Повторює Джордж. – І ще нещодавно я бачив їх. Мелфоя й його дружину. Вони заходили у крамницю купити пердучу подушку для якогось з його хрещеників…
– Е. – Виривається в Джин.
– Дуже розумний вибір, до речі. – Розпливається Джордж. – Сам так робив. Коли дитина капризна, садиш її на цю штуку. Дитина рухається. Пердушка пердить. Дитина вже не плаче. Регоче, підстрибуючи на дупі. Дуже зручно. Може врятувати купу нервів й викроїти батькам пару хвилин, на які можна мм-м дещо відволіктись…
Джин сміється нарешті.
– Ти чого? – Цікавиться Джордж.
– Ти зараз хвалиш Мелфоя за те, що йому в голову прийшла така сама класна ідея, як і тобі…
– Ну. – Брат розводить руками, зачіпає щось на столі й ледь встигає підхопити це над підлогою. Повернувши кружку на стіл, договорює: – Він також людина. І він не дурний. І він явно щасливий з тією жінкою. Хоча. Можливо… Мені здалося, що він хотів би не тільки хрещеників, а власну дитину. У них досі немає дітей…
Джин морщить лице наче від зубного болю, але Джордж продовжує, повертаючи сестрі її ж слова:
– Джинні, будь ласка, не треба. Ти ж розумієш про що я кажу. Якщо Драко Мелфой, маючи Гаррі Поттера, може мати ще і дружину й бути щасливим, то чому ти позбавляєш Гаррі Поттера можливості бути щасливим з тобою? Тільки тому, що десь там третім маячити у вас буде завжди Мелфой? Чи тому, що це саме Мелфой?
Джин збирається заперечити, але Джордж встигає продовжити:
– Ти була б рада, якщо б це був не Драко, а Рон?
– Господи, Джордж!! – Джинні хапається за голову, потім затуляє долонями рота, зображаючи блювотний позив.
– От бачиш. – Брат вже уголос ірже. – Зараз ти розумієш, що Драко Мелфой найкращій варіант із усіх можливих при такому розкладі. Він хоча б не отиратиметься постійно в твоєму домі. Погоджуйся, Джин. Дай Гаррі відповідь. Скажи йому так.
– Е-ее-е. – Джиневра відриває руки від вуст і кладе їх на щоки, намагаючись притлумити жар, що пре з неї немов із печі.
Вона хоче сказати, що все ще не впевнена, але Джордж відривається від стільниці, підходить, обіймає її голову обома руками й, притискаючи її скронею до свого боку, до прохолодного шовку святкової сорочки, говорить:
– Ти хочеш його. Він хоче тебе. Дай йому можливість отримати хоча б щось з того… Мати хоча б когось. З тих, кого він любить і хоче, з тих, кого він зміг врятувати у цій клятій війні.