Work Text:
– Це було боляче? – Пучка вказівного пальця Джинні ледь торкається того темного провалля на черепі, над яким у живої людини мало бути би ліве око.
– Що? – Драко перестає перетирати у кам’яній ступці пісок, піднімає голову, відриваючись від роботи, і дивиться на жінку.
Вона надавлює пальцем на шкіру сильніше, роблячи ямку на його білій руці, й повторює:
– Це. Тобі було боляче, коли він це зробив?
– О, Мерліне… – Мелфой дивиться на свою руку, на мітку на передпліччі, на палець Джиневри, потім підіймає очі, щоб подивитися їй у лице. Запитує: – Як тобі взагалі прийшла в голову думка спуститись сюди і спитати про це? Ти сиділа собі, читала або писала, чи милувалася небом, ти нудилась, діти запхані в школу, Гаррі на роботі, свекруха виїдає мізки черговій майстрині, бо їй здається, що іспанська чорна вишивка на пелюшках майбутньої принцеси недостатньо вишивка, або не така як треба чорна, Люцій спить в кріслі, і тут раптом…
Драко робить лице дуже майстерно зображаючи Джинні, яку в якусь мить осяяло геніальною думкою. Вона сміється, ляскаючи його по зап’ястку, по зміїній голові на тату.
– І тут раптом ти згадуєш, що у тебе в підземеллях є милий, добрий Мелфой, який не їсть мізків, не спить і завжди готовий розважати тебе. – Він спирається обома руками на стіл, лягає на край животом й схиляє голову до плеча, посміхаючись і вивчаючи Джин.
– Він не спить. – Каже жінка: – Твій батько не спить. Він мене переслідує. Він робить страшне…
– Ходить за тобою будинком і намагається піклуватись про тебе? – Мелфой шкіриться: – О, співчуваю тобі.
– Не відчуваю, що співчуття твоє справжнє. – Джин вмощується на високий стілець, все ще не відпускаючи Дракової руки. Вона підтягує цю руку до себе через стільницю, схиляється й лягає лобом на прохолодне передпліччя: – Він запропонував мені морозива, потім груш, потім в’ялених слив. Потім приніс води. І відчинив вікно, бо в кімнаті було занадто душно. Але коли він підсунув мені стільчик, щоб я, сидячи в кріслі, могла покласти вище ноги…
– Ти здалася занадто швидко. – Голос Мелфоя звучить серйозно, але Джин повертає голову так, щоб притулятися до його шкіри щокою, розплющує одне око й пересвідчується, що він ірже: – Ти могла би дочекатися, поки мій батько стане над тобою з опахалом, й тоді…
Джиневра стогне й Драко вільною рукою легенько ляскає її по плечу зі словами:
– Ну-ну. Потерпи кілька місяців й вони перемкнуться увагою на дитину й забудуть про твоє існування.
Стогін, що виривається з грудей Джин свідчить про справжній відчай, коли вона промовляє:
– Я думала, що мої занадто ее-е турботливі. Коли була вагітна Джеймсом, Албусом, а особливо Лілі. Але це…
– Пробач. – Продовжує сміятись Мелфой: – Я не попередив. Я мав попередити, що всі чистокровні родини трішки ее-е схиблені на дітях. Ну, або ж всі родини такі, а я просто знаю лише про чистокровних…
Джинні, продовжуючи стогнати, знову повертає голову, щоб припасти до прохолоди іншою розпашілою щокою, але зупиняється і різко підіймає голову:
– Ти намагається забалакати мене і зіскочити з теми!!
– Ні.
– Драко! Люціус! Мелфой! Ти намагаєшся уникнути розмови! Не смій!!
– Ох. Ну добре. – Драко забирає у Джинні свою руку і на кілька секунд накриває долонями обличчя, остуджуючи його так само, як тільки що робила Джин: – Ми поговоримо про це. Якщо хочеш. Але тільки якщо скажеш, чому раптом тобі спало на думку поговорити про це.
– Нуу-у. – Жінка знизує плечима: - Ми нагорі сиділи з твоїм батьком. Розмовляли. Він згадав різні традиції нерозривних клятв. Потім Снейпа. А я згадала ту розмову, яку підслухав Гаррі. Ну, знаєш, коли Снейп вивів тебе зі Слизорогової вечірки, потяг в порожній кабінет й вмовляв тебе прийняти його допомогу…
– І?
– Ну, я також підслуховувала, коли Гаррі Рону на кухні переповідав те, що тоді почув. Фред і Джордж завалились туди і їх відволікли, але я теж достатньо почула…
– І що? – Мелфой підіймає брову, але на Джин це не діє.
– Гаррі був впевнений, що зі Снейпом ти був цілком щирий. – Вона не відводить очей: – Розумієш? Ти сказав, що це твоє завдання і ти його виконаєш. І що для тебе це честь. І Гаррі вірив, що ти не брехав у той раз Северусу…
– Ні. – Вимовляє Мелфой.
– Ні? Що ні? – Уточнює Джин. – Ти казав неправду? Ти не вважав за честь виконати наказ Волдеморта. Так добре зіграв ту розмову, що обдурив і Гаррі, і Снейпа?
– Ні. – Драко знову сміється, але це вже не такий сміх, який був кілька хвилин тому. – Ні, це було не боляче. Отримати мітку. Я не знаю, звідкіля це взялось, хто це перший придумав і з чого раптом всі стали вважати, що таврування було болючим і потім приносило біль…
– Так це було не боляче? – Повторюючи за Мелфоєм Джиневра ковзає поглядом по руці, якою чоловік поправляє на робочому столі пробірки й реторти і повертається до обличчя.
– Ні. – Драко дивиться на колби, які розставляє за зростом. – Це було як велика любов. Наче тебе обіймав цілий світ. Джин, згадай ким він був. Уяви собі його ее-е ну скажімо лице. Напівкровка. Син маґла і жінки, яка вважалася сквибкою. Спочатку нікчемний і бідний. А потім потвора. І наляканий перспективою вмерти аж до мокрих штанів. Хто за ним би пішов з Ноттів, Мелфоїв, Блеків? Навіть Снейп двічі на нього не подивився б, бо розумом Волдеморт також не вражав. Хто б взагалі подивився на нього, якби він цього не вмів?
– Що він вмів? – Джин намагається перехопити погляд сірих очей: – Як він це робив?
– Він пропонував тобі те, що тобі було потрібно. – Очі Драко неуловимі. – Силу. Знання. Або спокій. Або владу, як моєму батьку, наприклад. Або життя батька, як, наприклад, мені. Це треба було прийняти. На це треба було погодитися. Магія не дозволила би зробити це з тобою насильно. Особливо, якщо ти чистокровний і за тобою стоїть весь твій дім. Ти мав дати затаврувати себе добровільно. З власної волі. І хто б на це пішов, якщо би мітка приносила біль? Ні, навпаки. Коли ти це отримував було відчуття, що всі твої бажання вже виконані, що тебе огорнуло всією любов’ю, яка є у світі. Любов’ю друзів, коханців, дітей і батьків. Ти йшов до нього ці кілька останніх ярдів і ти його ненавидів. Ти розумів, що він шантажує тебе, погрожує твоїм рідним. Ти знав, що він тебе вб’є, якщо ти відмовишся від його пропозиції. Тебе нудило від його запаху, вивертало від його виду. Ти ставав на коліно, простягав йому руку, й вже за мить ти заради нього був готовий на все. Бо ти відчував безмежну всесвітню любов. Тобі здавалося, що він тебе так любив, як ніхто ніколи тебе не любив і не зможе ніхто полюбити. І тоді покаранням був не біль, а відторгнення. Батько навіть після п’ятдесят п’ятого круціо намагався заслужити трішки уваги, погляду, посмішки, прощення. Снейп зміг скинути з себе ці пута лише тоді, коли до нього дійшло, що він насправді хоче любові не від Всесвіту, а від однієї людини, яку Волдеморт збирається вбити…
– І ти…– Ледь чутно виговорює Джин.
– Мені повезло. – Драко нарешті дозволяє їй подивитися у його обличчя: – У мене була мати, яка не хотіла мітки, бо й без неї могла отримати все, чого хотіла, й мала вже все, що хотіла. Вона судила про все тверезо і підтримувала мене. І у мене був Поттер. Сполохами ось тут…
Мелфой підіймає руку і, висікаючи іскри, клацає пальцями біля лівої скроні.
– Це було схоже на люмос. На короткий слабкий вогник на кінці палички. Я бачив Поттера й зупинявся на мить. Я думав, що відбувається щось не те, бо у всій цій безмежній любові, яку я хотів заслужити і яку Волдеморт час від часу дарував, щоб стимулювати мене, не було Поттера. В мене люмос максима засвітився у голові, коли я усвідомив, що це не любов, бо той, хто тебе по-справжньому любить не може цілити в те, що любиш ти. Коли я зрозумів, що відчуття любові насправді побудовано на тому, що мій Лорд читає думки й дає мені ілюзію того, про що я мрію, а відчуття, що Гаррі мене любить не може подарувати, бо я вже навчений блокології й тримаю у замкненій шафі усе, чого він не має бачити, я зміг протистояти цьому. Ну, це не завжди виходило. Але в чомусь я таки зміг…
Драко повертається до своїх склянок і втретє намагається зробити ідеальний порядок більш ідеальним. Не дивлячись на Джинні говорить:
– А потім Поттер почав знищувати горокракси і Лордова ілюзія почала ее-е ну немов мерехтіти. І стало зрозуміло, що мітка це не просто засіб зв’язку, що вона насправді зв’язок. Який дозволяє йому тягти з тих, кого він зробив Смертежерами, їхню магію і нею затикати дірки, які він наробив у собі. Це було іронічно. Це було схоже на якусь піраміду, де Волдеморт брав силу з перших, щоб спокушати наступних тоді, як перші вже були пов’язані кров’ю і не могли від нього піти, бо не мали на це власних сил.
– Ти зміг. – Джинні простягає руку і зупиняє пальці Мелфоя, які знову рівняють алхімічний реманент на столі.
– Я ж казав. – Знов сміється Драко: – Мені повезло. Я був останнім, хто взяв собі мітку. На мені ця піраміда скінчилася і бізнес зійшов дуже швидко на пси…
Джиневра хитає головою, демонструючи сумніви. Потім каже:
– Треба повертатись нагору. Ти йдеш?
– Коли закінчу.
Джин важко зісковзує зі стільця і робить крок до дверей.
– Ти знаєш? – Питає Драко у жінчиної спини: – Ти знаєш, що ти перша людина, яка склала усе до купи і зробила правильний висновок? Це було не так легко, мабуть, бо навіть ті Смертежери, що вижили, не патякають про любов, бо вважають, що підтримувати легенду про те, що мітка діставалася через страх, біль або підкорення та імперіус не так соромно, як визнавати, що вони купилися на любов і банальну увагу до їх сокровенних бажань і їх мрій…
– Ой, ні. – Каже Джин: – Це було легко. Якщо подумати про усіх тих людей, які весь час йшли за ним. Про людей, від яких він отримав те, що хотів. Не тільки про людей, а навіть привидів. Й ще була твоя тітка. Й ти забуваєш, що зовсім недавно ми мали справу із твоєю кузиною, з дівчиною, яка навіть не знаючи свого батька прагнула його любові так, що готова була перевернути весь світ. В той час, як мати, жінка, яка її виносила і народила, її зовсім не цікавила…
Мелфой мовчки киває і повертається до ступки й перетирання піску. Але Джинні не йде. Вона стоїть там де стояла і запитує в свою чергу:
– Ти розумієш як багато в тобі сили? Знаєш, скільки в тобі сили?
– Не менше, ніж в Гаррі? – Він знову показує зуби. Його очі сміються.
– Не менше, ніж в Гаррі, авжеж.
– Тільки Поттеру про це не кажи.
– Не казати, що ти не слабший за нього? – Джин посміхається теж.
– Ні. Не кажи, що колись я хотів, щоб мене любив не тільки Гаррі Джеймс Поттер.
– Звісно. Це буде тільки наш з тобою секрет. – Джинні піднімає руку до обличчя і робить жест, немов запирає вуста. Потім кидає у бік Драко невидимий ключ й сміється над тим, як він, підкоряючись грі, сіпається уперед, викидає стрімко долоню і ловить уявний предмет.
– Рефлекси ловця це таки справжній секс. – Бурмоче вона собі під носа достатньо голосно, щоб Мелфой почув.
– Іді-іди. – Чоловік ховає неіснуючий ключ у кишеню жилету і змахує рукою у бік сходів за відчиненими дверима: – Там мій татусь вже готовий зачитати тобі довгий список красивих дівчачих імен.
– Це буде довідник «Британські Садові Квітки»?
– Думаю, він може погодитися навіть на деякі не британські й деякі польові…