Chapter Text
Коли задзвонив телефон, Ягиз не звернув уваги, очікуючи, що слухавку зніме секретарка або, в крайньому випадку, її нинішня помічниця — дівчина з волоссям канаркового кольору. Ягиз вважав таке порівняння дуже вдалим, оскільки мозку у дівчини було не більше, ніж у канарки. Не кажучи вже про неприємну звичку здригатися щоразу, як він розмовляв з нею. Однак цього ранку жодна з жінок не зняла слухавку. Телефон дзвонив безперервно, не даючи зосередитися на складному фінансовому аналізі, який він вивчав.
Нарешті це стало нестерпним. Схопившись, він пройшов до дверей і відчинив їх.
— Чому ви не знімаєте слухавку?
Приємна була порожня, як і кімнатка за нею з відчиненими навстіж дверима.
Весь секретарський штат покинув його. Увімкнені комп'ютери блимали, факс викидав аркуші паперу, стопа листів лежала в очікуванні підпису, але жодної живої душі, за винятком його самого, в офісі не було. Телефон продовжував дзвонити.
— Куди вони поділися? — Ягиз перегнувся через стіл, щоб зняти трубку, синяво—чорне волосся впало йому на очі. Давно час було підстригтися, але за тиждень не випало й хвилини вільної. — Алло! — коротко промовив він.
На другому кінці трубки на секунду запанувала тиша, наче збентежена його нетерплячим тоном. У цей час глибокий жіночий голос сказав:
— Я хотіла б поговорити з паном Ягизом Егеменом.
Ягиз тисячу разів чув, як відповідала на телефонні дзвінки пані Бінназ, і тепер він більш—менш наслідував її зразок, хоча й не міг витримати її холодного, очевидно розміреного тону. Скоріше це був короткий рик:
— Хто говорить?
— Мене звуть Хазан Чамкиран, — відповіла жінка, ніби сподіваючись, що її впізнають. Потім додала: — Однак пан Егемен мене не знає.
Він це зрозумів. Ім’я йому нічого не говорило, і якби вона представляла компанію, вона б це сказала. І не варто витрачати на неї дорогоцінний час. Пані Бінназ мала відсіювати такі дзвінки, щоб до нього доходили лише необхідні. Нехай пані Бінназ і розбирається з нею, коли повернеться.
— Передзвоніть пізніше, — лаконічно порадив він, збираючись покласти слухавку.
Однак трубка благала:
— А це не... То ви, пане Ягиз?
— Передзвоніть пізніше, — повторив Ягиз. Його холодні зелені очі докірливо дивилися на секретарку, що з'явилася в дверях. У тилу плелася жовтолоса помічниця.
Ягиз поклав слухавку і сердито запитав:
— Чому я маю витрачати час, виконуючи вашу роботу? Де ви були?
Юна дівчина щось проблищала, як перелякане ягня перед вовчою пащею, і шмигнула у свою комірчину. І як пані Бінназ пощастило найняти цю безглузду жінку?
Ягиз давно надав пані Бінназ право наймати та звільняти секретарський персонал, цілком довіряючи її судженню. Але тут є кричуща помилка. Потрібно буде поговорити про це, коли пройде запарка. Дівчина в паніці втекла від нього, ніби він був рідним братом Джека Різника.
— Будь ласка, прийміть мої вибачення, пане Ягизе, — сказала пані Бінназ. — Дівчата з адміністративного відділу попрощалися з Бетюль. Ми лише заглянули туди, щоби вручити свої подарунки. Ви знаєте, вона покидає нас сьогодні.
— Я не знаю... Я навіть не знаю, хто це.
— Бетюль Солак. З комутатора. Брюнетка в окулярах і коротке волосся.
Опис пробудив у пам'яті Ягиза неясний образ.
— А, ця… Чому вона йде? Знайшла роботу краще? Чи ви її звільнили?
— Вона вагітна.
Ягиз звів брови.
— Вона заміжня?
— А ви не пам'ятаєте? Минулого року вона вийшла заміж, і ми святкували. Ви дозволили скористатися буфетом, щоб влаштувати вечірку.
— Так, пам'ятаю, — холодним-холодненько відповів Ягиз. Після вечірки кімната виглядала так, ніби їжа була розкидана всюди, а конфетті застрягло в найнесподіваніших місцях на кілометр. Прибиральниці потім дуже скаржилися.
Пані Бінназ намагалася виглядати винною.
— Вона йде назавжди? Це не відпустка для догляду за дитиною? — спитав Ягиз.
— Ні, пане. Вони з чоловіком повертаються до Батмана. Бетюль не повернеться.
— Тим краще. Досі від неї був лише клопіт.
— Її дуже люблять, — заперечила пані Бінназ. «Подобається вам це чи ні», — додали її карі очі. — Запевняю вас, пане Ягиз, це зайняло менше хвилини. Я попросила, щоб комутатор не пропускав дзвінків. Хоч би хто був винен у тому, що вас відволікали, я простежу, щоб вибачення були принесені особисто.
— Не варто турбуватися. Я витратив достатньо часу. Краще переконайтеся, що це не повториться.
— Не повториться, — спалахнула вона. Ягиз не пам'ятав за цією завжди спокійною та акуратною жінкою-горобцем такої дратівливості. Кароока, з каштановим волоссям, вона завжди носила коричневі спідниці та крохмальні білі блузки.
Насправді вона носила і чорне, і сіре, але Ягиз завжди уявляв її в коричневому, коли думав про свою секретарку. Колір висловлював про неї щось важливе. Чотирнадцять років тому, коли Ягиз почав працювати в банку після закінчення університету, його батько, тодішній виконавчий директор, вибрав жінку з групи кандидатів. Відтоді вона була його секретарем.
Спочатку Ягиза майже налякався її професійними навичками, коли він не впевнений у собі і просто хоче знайти своє місце в сімейному бізнесі, яким керує його авторитарний батько.
— Чому ви не сказали, що йдете? — Наполягав він. — Будь-хто може проникнути, вкрасти гроші з сейфів, проникнути в комп’ютери, отримати секретну інформацію з особистих справ, поставити під загрозу наш проект.
— Це неможливо, якщо не знати пароля, пане Ягиз, — спокійно заперечила пані Бінназ. — Ніхто не може працювати на наших комп’ютерах без коду, який знаємо лише ми з вами. Вибачте, що не попередила про звільнення — я не хотіла переривати вас.
— Тоді чому ви пішли вдвох? Вам слід залишити цю божевільну тут. Могла б відповідати на дзвінки, хоч і не здатна правильно прийняти та передати жодного повідомлення.
З дальньої кімнатки долинув придушений схлип.
Пані Бінназ кинула на Ягиза докірливий погляд.
— Бурджу старається, пане Ягиз.
— Мало старається.
— Це несправедливо, повірте, вона здатна дівчинка і працює не покладаючи рук. Просто ви її лякаєте.
— Не уявляю, чим я її лякаю.
Пані Бінназ насилу перевела подих, її очі перетворилися на коричневі блюдця. Вона відкрила рота, щоб щось сказати, але тут знову задзвонив телефон, і вона з полегшенням повернулася, щоб зняти трубку.
Ягиз повернувся до свого кабінету, зачинивши за собою двері. Схоже, що вони обоє вдалися до дуже ризикованого повороту в розмові. Він сів за оббитий зеленою шкірою стіл і взяв доповідь, яку треба було завершити до обіду. Він має здатність відсторонитися від ситуації та зосередити всю свою енергію на роботі, завжди встигаючи. Робота триватиме до зустрічі з одним із директорів Асланом Текджаном, з яким має бути обговорено звіт.
Аслан раніше працював у компанії, в якій вони зараз працюють, тому він може надати деякі деталі, яких немає у звіті. Ягиз воліє знати все про компанію, щодо якої він приймає рішення. У цьому випадку вона могла б стати шматком пирога для одного з найбільших клієнтів банку, який хотів придбати контрольний пакет її акцій, але спершу хотів дізнатися думку Ягиза. Помилитись було не можна.
Через п'ять хвилин увійшла пані Бінназ, несучи каву на срібній таці, і знову почала бурмотіти вибачення, наливаючи густий чорний напій із срібної кавниці, срібної кавниці й таці, успадкованої від батька Ягиза.
— Я дуже шкодую, що вам завадили, — притишено сказала вона. — Я знаю, як ви зайняті цього тижня.
Ягиз махнув рукою, не зводячи з неї очей.
— Ви тільки простежите, щоби це не повторювалося. Хтось постійно повинен чергувати у приймальні. Я плачу вам не для того, щоб самому відповідати на дзвінки. Скоро ви захочете, щоб я сам друкував листи!
— Ви не вмієте друкувати, пане Ягиз.
Тут Ягиз таки підняв очі, що звузилися від гніву.
— Ви вирішили пожартувати, пані Бінназ? Чи слід вважати це сарказмом?
— Просто констатую факти, — сказала вона найспокійнішим тоном і зупинилася біля столу, наче хотіла щось додати.
— Так? — нетерпеливо спитав Ягиз.
— Дзвонить якась пані Чамкиран. Вона хоче поговорити з вами.
Він насупився. Чамкиран? Прізвище здавалося знайомим, але він не міг пригадати, звідки.
— Хазан Чамкиран?
Пані Бінназ обдарувала його мало не змовницьким поглядом.
— Саме так. Хазан Чамкиран. Поєднати її з вами?
— Ви її знаєте?
— Я? — Секретарка здивувалася. — Ні, пане Ягиз, я її не знаю. Я гадала, що ви знаєте. — Погляд її згас.
— Ні не знаю. Хто вона?
— Я не спитала. Я подумала, що це особиста розмова.
— Що змусило вас так подумати?
— Пані Хазан.
— Справді? Це мене не дивує. Мені довелося відповісти на телефонний дзвінок, поки вас не було в офісі, і тоді я вперше почув її ім’я.
— То з'єднати її?
— Відома річ, ні. Дізнайтеся, чого вона хоч, та розберіться самі.
— Так, пане. — Пані Бінназ вийшла й зачинила двері.
Ягиз зробив ковток кави з чашки, не відриваючи очей від своєї роботи. Кава була зварена на його смак — міцна і ароматна. Він завжди пив каву в цю годину, і завжди з однієї і тієї ж білої порцелянової кухлі з синьо-золотим обідком. Сервіз належав ще його батькові. Жоден з предметів сервізу, що зберігається в скляній шафі, не був розбитий, банківські службовці берегли його пущі очі. Символ наступності в банку, ланка в ланцюзі, що сполучає Ягиза з покійним батьком і дідом.
Він завжди випивав дві склянки і закушував тонким печивом з борошна і висівок. Він був людиною порядку, встановленого давним—давно ще його батьком, ревнителем суворої дисципліни. Батько виховував сина майбутнім керівником комерційного банку «Егемен і сини», де все мало залишатися так, як заведено батьком Хазима Егемена років сімдесят тому. Нехай сьогодні вони мали нові технології та електронні дива, які дуже полегшували роботу, — в інших відносинах нічого не змінилося.
Їхній офіс розташовувався в стамбульському Бейоглу, за кілька хвилин ходьби від Таксіма. З вікна Ягиза відкривався чудовий краєвид на Босфор та панораму Стамбула.
Рідко милуючись таким краєвидом і ледь помічаючи його, Ягиз Егмен випадково глянув у вікно. Його очі рідко відриваються від столу. Тільки коли розмовляв із кимось або виходив із кабінету. Він завжди був за своїм столом о восьмій і очікував, що секретарка з’явиться в той самий час, але пані Бінназ жила з матір'ю, яку треба було нагодувати сніданком і посадити у крісло біля вікна, перед увімкненим телевізором. Вона платить сусідам, щоб вони доглядали за її матір’ю п’ять днів на тиждень і прибирали квартиру до того, як пані Бінназ прийде додому з роботи.
Ягиз запропонував, щоб сусідка приходила вранці на годину раніше, але з'ясувалося, що тій треба спочатку зібрати до школи своїх дітей, нагодувати їх сніданком і доставити до шкільних воріт… Можна зомліти, намагаючись розібратися в тому, як організують своє життя жінки. Наскільки б все спростилося, переконав він пані Бінназ і її сусідку дивитися на життя його очима. Але коли справа доходить до домашніх справ, ці послужливі, розважливі, приземлені жінки стають непроникною стіною, глухою до найвагоміших аргументів.
Телефон на його столі задзвонив, і Ягиз машинально простяг руку, щоб зняти трубку.
— Так?
— Пані Фарах, пане, — сказала його секретарка офіційним тоном, яким завжди говорила про Фарах. Ягиз чудово розумів, що пані Бінназ не любить Фарах, і підозрював, що ворожість була взаємною, хоча Фарах ніколи не витрачала енергію на тих, хто їй не загрожував. А ось пані Бінназ дзижчала, як стривожена оса, сповнена невимовної ворожості.
Сьогодні голос Фарах звучав мляво.
— Любий, вибач, але я мушу скасувати вечерю. У мене знову ця жахлива мігрень.
— Сир чи шоколад?
Вона стиха засміялася.
— Ти мене добре знаєш!.. Сир, за вечерею вчора з батьком. Я з'їла найтонший скибочку «брі». Він виглядав так спокусливо, що я не встояла, і мені правда здалося, що цього разу обійдеться. Але нажаль. Сьогодні я мало не сліпну від мігрені.
— Як можна бути такою необережною? Чи варто гарним самопочуттям заради скибочки сиру? — Не в її дусі було чинити всупереч розуму, але раз чи два на тиждень вона влаштовувала собі мігрені, поступаючись пристрастями до сиру та шоколаду і знаючи, що мігрень не забариться.
— Я розумію, що це божевілля, але шматочок був такий крихітний, Ягизе, а я так люблю «бри»!
Він криво усміхнувся.
— Ти вводиш мене у відчай. Сподіваюся, ти приймаєш ліки?
— Щойно, але вони ще не почали діяти. Я в офісі, проте негайно вирушаю додому, щоб лягти у темній кімнаті. Тепер промучуся годин вісім, тож на сьогодні все скасовується. Вибач, Ягиз. Може завтра?
— Завтра субота, і я вечеряю з Гізерами. Подзвони мені вранці і не їж більше сиру! І шоколаду!
Вона поцілувала слухавку.
— Я буду розумницею. До побачення, коханий.
Він поклав слухавку, роздратований, що запланований вечір зіпсовано такою дурницею. Вони збиралися повечеряти у новому ресторані, а потім піти до клубу та потанцювати. Це їхній улюблений спосіб відпочинку. Обидва люблять задимлене повітря нічних клубів.
З Фарах, платиновою білявкою з карими очима, він зустрічався вже рік і він знає, що її родина та друзі чекають новин про заручини щодня.
Напевно, він ніколи не зустрічав кращої дівчини, і вона була б чудовою дружиною для чоловіка його рівня, але він не поспішав робити пропозицію.
Фарах працювала на біржі свого батька і мала ясний і наполегливий діловий розум. Вона невисока й елегантна, з бездоганним смаком. Ягиз захоплюється її зовнішністю, її одягом, її елегантно мебльованою квартирою в Бююкчекмеджі та її темно-сірим «фольксвагеном». Останній, як іноді здавалося Ягизу, хвилювало її більше, ніж він сам.
Чи любить він її? Ягиз розвернувся в кріслі й почав дивитися у вікно на мерехтливі сірі води Босфору, наче вони могли відповісти на це запитання. Йому просто нема з чим порівнювати, ніколи в житті він не був закоханий.
Час від часу він залицявся до дівчат, з деякими з них лягав у ліжко, хоча саме з Фарах — ні. На початку стосунків вона висловлювала несхвалення дошлюбного сексу. Це його трохи спантеличило і навіть пробудило підозру в її сексуальній холодності. Він кілька разів намагався її вмовити, але не надто засмучувався, лише зустрів легкий опір. Виявилося, що у нього не було божевільного бажання затягнути її в ліжко.
Він розуміє, що це означає відсутність кохання, але з іншого боку: яке відношення має любов до шлюбу? Щоб вдало одружитися, не обов’язково мати стосунки, важливіше вибрати правильну жінку.
Людина, що поділяє твої інтереси та схильності; красива жінка, яка викликає заздрість у чоловіків, добре виглядає в будь-якій компанії, з якою можна спокійно обговорювати міжнародні фінансові питання чи світову політику. Фарах ніколи не буде витрачати його час і не проситиме його змінити спосіб життя. Чого ще він міг бажати від своєї дружини?
Дещо дивно, але ніхто з них не відчув потреби зробити цей останній крок. Мабуть, обом було занадто комфортно з поточним станом речей.
Якщо вони одружаться, Фарах доведеться продати свою квартиру та переїхати до Чаталджі, де він прожив все своє життя. Батько Ягиза успадкував будинок від свого батька Ягиза Егемена Першого, який заснував компанію та купив будинок. Ягиз не може уявити, що живе в іншому місці. Якщо він щось любить, то це свій дім. Він любить кожну цеглинку, кожну картину, кожен предмет меблів і навіть кожну травинку в саду.
У тридцять п'ять років він відчував, що його життя налагодилося, і він не збирався нічого змінювати. Навіть якщо він одружиться і матиме дітей. Він хотів мати сина, який з часом продовжить сімейний бізнес. А Фарах, либонь, захотіла б ще дочку. Але ніхто з них точно не захоче створити велику сім'ю. Діти та будинок були б сферою Фарах. Ясно, що вона найняла б няню і продовжувала працювати принаймні частину дня. Вона єдина дитина у своїх батьків і має успадкувати сімейний бізнес, але вона любить вирішувати питання та любити бути потрібною, їй обов’язково сподобається піклуватися про дім та сім’ю.
Так, він був упевнений, що у них буде чудове спільне життя, але поспішати було нікуди. У них ще багато часу.
Телефон знову задзвонив, і Ягиз різко повернувся до столу, щоб підняти трубку.
— Здається, я казав, що дуже зайнятий?
— Вибачте, пане Ягиз, але пані Чамкиран зателефонувала знову. Вона подзвонила вчетверте і наполягала на тому, щоб поговорити з вами. Я не можу її позбутися.
— Ви з'ясували, хто вона і що їй потрібна?
Голос пані Бінназ був безпристрасним і шанобливим.
— Вона каже, що йдеться про вашу матір.
Ягиз напружився і зблід. На мить запала тиша. Він чув цокання годинника, воркотання голубів за вікном і шепіт весняного вітерця з протоки.
Нарешті він промовив хриплим голосом:
— Моя мати померла, і вам це добре відомо! Я не знаю, чого хоче ця пані Чамкиран, але не бажаю говорити з нею ні зараз, ні колись потім. Скажіть комутатору, щоб більше не пропускали дзвінки від пані Чамкиран.
Поклавши слухавку, він відкинувся на спинку крісла й дивився в порожнечу.
Краватка була надто тугою — йому було важко дихати. Розлючений Ягиз розв’язав вузол і розстібнув комір сорочки.
Відколи вона зникла з його життя у віці десяти років, ніхто більше про неї не згадував. Роками він навіть не думав про неї. І не хотів думати зараз.
Чого хоче ця Чамкиран? Спроба шантажу? Начебто треба зв'язатися з поліцією? Або працювати з пошуковими агентствами, відповідальними за підозрілих клієнтів? Він легко може дізнатися про неї все, що йому заманеться: від місця її народження до кількості цукру, який вона кладе в свій чай. Але навіщо витрачати час і гроші? Вона зможе наробити йому неприємностей.
Чи зможе? Жінки завжди створюють проблеми, похмуро подумав він. Навіть такі розумні, як Фарах, роблять дурниці. З'їсти сир, знаючи, що це веде до мігрені! Пані Бінназ готова суперечити йому, який платить дуже високу платню, просто тому, що з нею живе мати, хоча дуже легко знайти гарний будинок для людей похилого віку, де старенька була б оточена турботою вдень і вночі.
У жінок може бути світлий розум, вони можуть міркувати спокійно і розсудливо, але завжди виявляється, що вони думають не головою, а серцем.
У роті в нього пересохло, треба було випити. Ягиз підійшов до непримітного бару в облицьованій дубом стіні. Відчинивши двері, він налив віскі, кинув кубик льоду і закрив бар. Потім він повернувся до столу, покрутивши віскі в склянці.
Протягом дня він пив дуже мало, за винятком трохи вина під час вечері. Він сів у крісло, відкинувся на спинку й сьорбнув віскі. Потрібно викинути з голови цей дурний інцидент і знову працювати.
Ягиз подивився на годинник. Є ще півгодини. Він ще встигне дочитати доповідь до зустрічі з Асланом, якщо ніхто більше не завадить.
Він закінчував останню сторінку, коли почув дивні звуки за дверима. Ягиз насупився. Що тепер?
Хтось крикнув. Через секунду він упізнав голос пані Бінназ, яка ніколи не підвищувала голос.
— Ні, він не хоче вас приймати! Слухайте, мені дуже шкода! Не входьте! Зупиніться!
Двері відчинилися, і в кабінет ввалилися троє: пані Бінназ, її помічниця і третя жінка, яка прокотилася по підлозі клубком прямо до його ніг.
Ягиз завмер, засмутивши, він сидів і дивився на неї.
Пані Бінназ схопилася за стілець, щоб не впасти, мало не заплакала й почала лепетати:
— Я казала їй, що не можна! Вона не послухалася.
Помічниця вже почала задкувати, повищуючи від страху. Ягиз не звертав на неї уваги, надто зайнятий третьою жінкою, яка увірвалася до його кабінету.
Але раптом вона, як п'явка, вчепилася в його черевик і твердо заявила:
— Я не піду, доки ви мене не вислухаєте.
Ягиз знову подивився на пані Бінназ.
— Це Чамкиран?
— Хазан Чамкиран, — сказала дівчина, дивлячись йому в обличчя розкосими карими очима. — Прошу вас, пане Ягиз, приділіть мені п'ять хвилин вашого час будь ласка, дайте мені п'ять хвилин — і все. Без цього я не піду.
— Викличте охорону, пані Бінназ, — жорстоко наказав Ягиз.
Пані Бінназ пішла до приймальні.
— Вставайте, — сказав Ягиз дівчині. — Я вас не слухатиму. Якщо ви не вийдете протягом хвилини, вас виведе охоронець. І відпустіть мої ноги! — Він не міг поворухнутися, скований її руками.
Вона відпустила черевик, але тут же обхопила його ногу руками.
— Чому ви відмовляєтесь слухати мене?
— Нестерпна ви дівчина! Відпустіть мене негайно. Не робіть із себе посміховисько — це не телевізійна мильна опера, це реальне життя, і ви можете отримати великі неприємності. Я можу викликати поліцію і заарештувати вас за вторгнення та за напад!
— Я тут на прохання вашої матері, — сказала вона, не звертаючи уваги на його погрози.
— Мама померла! — Ягиз почув звук охоронців, що поспішно біжать. Добре, що вони скоро прийдуть, щоб покінчити з цією смішною сценою.
— Ні, вона не мертва! Вона ще жива. — Дівчина закусила губу й насупилася. — Ви ж не думаєте, що вона померла, правда?
Підняте до нього маленьке личко виглядало по-дитячому: пара великих вогняних очей, оточених густими віями, маленький ніс і великий рот. Її не можна назвати красунею, але в ній є якийсь таємничий шарм. Зрозуміла річ, не на його смак — він віддавав перевагу елегантності, похмурій красі й тонкому розуму, як у Фарах, — але неважко уявити, як увиваються за цією дівчиною хлопчики її віку.
— Мама померла! — наполягав він, вицідуючи крізь зуби кілька слів.
— Вам сказав батько? І ви вірили? Але ж це жах! — Сльози наповнили її очі. Одна сльозинка покотилася по щоці.
— Стоп, — пробурмотів він. — Чого ви плачете?
— Я думаю про вас. Як міг ваш батько сказати таке? Сказати десятирічному хлопчику, що мати померла! Це мало розбити ваше серце.
Так воно й було. Він пам'ятав холод, муки і біль, які його переповнювали, відчуття того, що його зрадили і покинули. Явно, батько не сказав, що мати померла. Батько був не з тих, хто здатний збрехати з будь-яких спонукань. Він сказав жорстоку правду.
«Твоя мати втекла з іншим чоловіком і кинула нас обох, – холодно сказав батько. — Ти її більше ніколи не побачиш.».
Ягиза відвезли до його тітки, яка жила в Іспарті, і день за днем він стояв на березі озера, тупо дивлячись на сірі води Ергідіра, слухаючи похмурі крики чайок та повільний, сумний шепіт прибою на піску. Досі ці звуки народжували в його серці тупий біль — луна майже забутої скорботи.
— Але ж вона не вмерла! Вона жива! — сказала Хазан Чамкиран.
— Вона для мене мертва, — перервав її Ягиз. Надто пізно його мати збиралася повернутися.
Чверть століття він прожив без неї, і тепер мати йому була не потрібна.
До кімнати вбігли троє охоронців — великі чоловіки в темних мундирах і капелюхах, готові протистояти будь-якій небезпеці, яка їм загрожувала..
— Заберіть її від мене, — наказав Ягиз.
Дівчина повернула до них своє личко. Охоронці дивилися на заплакані очі й збентежено опускали свої тіла. Один із них збентежено сказав:
— Вам краще встати, пані.
Інший простягнув їй руку.
— Давайте, пані, я допоможу вам піднятися.
— Я не рушу з місця! — уперто сказала дівчина, хитаючи головою, розвіваючи кучеряве волосся, як пелюстки квітів, на вітрі.
— Та не стійте ж ви! Підніміть її! — наказав Ягиз і нахилився, щоб відірвати її руки.
Вони виявилися меншими, ніж він очікував. Тонкі, м’які пальці обвили його ноги, як ліани навколо стовбура дерева. Щось тремтіло в його грудях. Тримаючи дівчину за зап’ястя, він випростався й підняв її. Вона здалася без боротьби. Її голова ледве торкалася плеча Ягиза.
Та чи дівчина це — чи дитина, що зображує дорослого? — подумав він, спостерігаючи за нею пильніше. Метр сімдесят. Ні, це була не дитина, а молода дівчина років двадцяти, у темно-червоних джинсах і дешевій поліестеровій блузці лимонного кольору, з краваткою, що обрамляла немаленькі груди і тонку талію. Водночас в ній вражає якась незбагненна жіночність.
— Ваша мати жива, пане Ягиз, — податливо сказала вона. — Вона стара, хвора, самотня жінка. Вона була б така щаслива побачити вас! Вона одна на світі, і ви їй дуже потрібні.
— Ви хочете сказати, їй потрібні гроші, — відповідає він з цинічним сміхом.
Час від часу він запитував, чи настане день, коли мати знайде його і попросить грошей; і щоразу не міг вирішити, чи дасть. При розлученні вона отримала непогану суму, і, як сказав її батько, вона не могла очікувати більшого. Але тато також казав, що моя мама завжди була марнотратною і все витрачала, і рано чи пізно вона повернеться за новими грошима.
Хазан Чамкиран прикусила губу.
— Так, вона небагата, це правда. Фактично, крім пенсії, у неї нічого немає. Після оплати житла у неї майже нічого немає. Але я даю їй триразове харчування.
— Ви даєте їй триразове харчування? — роздратовано перебив він.
— Вона живе зі мною.
Чорт, хіба це не її дочка? Тільки цього не вистачало. Невже це його зведена сестра, дочка невідомого чоловіка, з яким мати втекла двадцять п'ять років тому? Він дивився на обличчя дівчини, шукаючи схожості, але нічого не знайшов. Дівчина не була схожа ні на його матір, ні на когось із родини.
— Я керую невеликим готелем, схожим на пансіонат, — сказала Хазан Чамкиран. — Місцева соціальна служба направляє до мене людей похилого віку, які потребують дешевого житла. Так я познайомилася з вашою матір'ю — вона прийшла три місяці тому. Вона така слабка. Наступного тижня їй виповниться шістдесят, але вона виглядає набагато старшою – у неї було таке важке життя. Вона жила за кордоном, у Китаї та Чехії, співала у готелях та барах. Вона заробляла дуже мало грошей, ледве вистачало на їжу. Я думала, що в неї немає зовсім нікого, але одного разу вона розповіла мені про вас, сказала, що не бачила вас з десяти років. Вона думає про вас весь час. Вся її кімната вкрита вашими фотографіями та газетними вирізками про вас. Вона б віддала все на світі, щоб побачити вас хоча б раз. У неї нікого немає, крім вас, і вона хвора; лікар каже, що жити їй залишилося не більше двох років.
Ягиз роздратований, тому що все це говориться в присутності сторонніх людей: три охоронці, пані Бінназ і дурна помічниця стоять в іншому кінці кімнати, слухаючи з явним співчуттям, переводячи очі з схвильованого обличчя дівчини на його, холодне і нерухоме. Вирази їхніх облич свідчили про те, що вони засуджували його жорстокість.
— Моя мати втекла з чоловіком двадцять п'ять років тому, — грізно промовив він, — не думаючи ні про мене, ні про батька. Надто пізно повертатися назад і просити допомоги, але якщо ви залишите своє ім'я та адресу, я влаштую для неї якусь пенсію.
— Їй це не потрібно! — вигукнула Хазан Чамкиран. — Вона хоче вас побачити.
— Але я не хочу її бачити! Зараз я зайнятий. Я домовився про бізнес-ланч і мені потрібно йти.
— Я не піду, доки ви не пообіцяєте приїхати і побачитися з нею хоч раз!
Скрегочучи зубами, Ягиз процідив охоронцям:
— Заберете її коли-небудь чи ні?
Вони зробили крок уперед.
— Будь ласка, ходімо, пані.
Вона сіла в крісло Ягиза, в її карі очі насторожено блиснули, її кучері розплуталися, і вона вчепилася в підлокітник.
— Я не рушу з місця!
— Візьміть її та віднесіть! — прогарчав Ягиз. — Чи більше ви не хочете працювати в мене?
Спонукані його погрозами, троє неохоче підняли Хазан Чамкиран і, незважаючи на її заперечення, провели до дверей.
— Як можна бути таким безсердечним? Що б вона не зробила в минулому, вона ваша мати!
— Їй слід було згадати про це багато років тому. Я не рекомендую вам повертатися. Наступного разу ви вилетите у вікно! — скрикнув він, сам вражений таким спалахом.
Він не любить втрачати контроль над собою — у всьому винна Хазан Чамкиран, це вона вивела його з рівноваги. Але вона даремно старалася. Все, що вона сказала про матір, буде забуто. Не можна перекреслити ціле життя, вибачившися через двадцять п'ять років. Вдруге Хазан Чамкиран сюди не проникне. Він подбає про це. Він сподівався ніколи більше не побачити цю дівчину.