Chapter Text
— Отже, ви стверджуєте, що не були свідком жодної з подій?
Поліцейський, молодий, новенький крутив у пальцях ручку. Маленька гумка, на яку її було посаджено, натягнулася подібно до струни, Кас боровся з бажанням потягнути за неї, почути ноту, протяжну й дзвінку. Усе це було занадто довго й одноманітно. Третій його допит, два з яких проводив один і той самий чоловік. Дивно, Кас не міг згадати його імені. Вперше, йому пощастило говорити з самим шерифом Кроулі. Кумедним низькорослим чоловіком, який вічно носив дивного вигляду краватки "не за формою".
— Наскільки я знаю, для вас зовсім не доцільно питати в мене про справи, які не стосуються мене.
— Ваші ключі було знайдено на місці вбивства. Власника, тобто вас, було встановлено за відбитками пальців. Потім же було доведено, що ключі підходять до низки замків, які перебувають під вашим володінням.
На язиці крутилися дві літери. Ка і Джі. О, на його обличчі відбилася лише тінь задоволення. Він же Гевін.
— Але мене там не було. І ви теж це вже знаєте. Інакше я сидів би не як можливий свідок, а був би підозрюваним у наручниках.
Гевін запнувся, впустив голову на плечі, закотивши втомлено очі. Кастіель Новак. Той самий "міський божевільний". У їхньому місті й без нього таких вистачало, а поліція раз у раз виїжджала на виклики з розряду жертвоприношень або розгромлених крамничок із натуральним хутром. Ох уже ці толерашки. Тут усі, хто не вписувався в масу, були якщо не вигнанцями, то особистостями, що тримаються купками, як звірюка.
- Нехай батько, тобто шериф, і не дозволяє мені займатися самодіяльністю, але дозвольте вільність. Містере Новак, я, як службовець правопорядку, вважаю, що ви давним-давно мали сидіти на лаві підсудних.
Кас хмикнув, усміхнувся лише куточком губ. Його це не зачепило ні краплі. Він жив із такою думкою про себе мало не все життя. Багато чого сталося в його молодості. Багато помилок було допущено ним. Він зміг звикнути до всіх поглядів і шепоту, що слідують за ним по п'ятах. Але він усе ще здригався, коли цьому всьому супроводжував лише один слайд, залиті кров'ю блакитні очі. Які дивилися прямо на нього всього секунду до. Гевін продовжив:
— Але оскільки я лише підлеглий величезної системи, ви маєте рацію.
— Якщо ми обговорили все, чи можу я йти? Дружина чекає.
— Так.
Він обдарував його презирливим поглядом, не соромлячись. Пальці відстукали по дверях, і вони відчинилися. Кас вислизнув із них, слідуючи за дівчиною дивовижних форм. Спортивні плечі, обтягнуті сорочкою, закривали йому більшу частину огляду. Він не йшов, плив занурений у роздуми. Груди, одягнені в сорочку, облило хвилею жару. Чоловіки, що зіткнулися, відскочили, один від одного обтрушуючись і шиплячи, Кас не матюкався, але почув знайомий голос, який просторікував щосили. Це був Сем Вінчестер. Головний помічник шерифа, а за фактом мало не сірий кардинал Неб'юласіті. Це все було лише на рівні чуток, але тут заведено видавати за реальність те, що на слуху, чи то рання вагітність школярки, чи то віддані в рабство діти притулку. Крім усього цього він був ще й добрим знайомим Касу, нехай і був молодший за нього на солідних три роки. Колись вони були прірвою між ними. Він привітно посміхнувся, попри стиснутий у руці стакан і розхлюпаний по кахлю дільниці його вміст. Щоб не дивитися йому в очі було достатньо тримати голову прямо. Кас завжди почувався тривожно, варто було тому лише з'явитися в полі зору. Бувши вельми габаритним, Сем вигравав у тому, що його просто неможливо було не помітити. Як би йому цього не хотілося.
— Ну здрастуй, Кастіель. Щось ти в нас зачастив.
Новак лише дивився йому в шию, намагаючись позбутися фантомного нападу паніки. Цей чоловік тягав за собою стільки Касових привидів минулого. Ось вони, вдивляються йому в обличчя з-за широких плечей Вінчестера, готові в будь-яку мить вчепитися йому в горлянку.
— Хтось дуже хоче відправити мене у відпустку. Як думаєш, мені підійшла б роба?
Сем проігнорував жарт. Він відступив на крок назад, дозволяючи старенькій жінці роками зігнутій у гак протерти те, що залишилося від його кави. Його погляд поважчав.
— Думаєш тебе хочуть підставити?
— Думаю не дарма за мною раз у раз миготить тінь у капюшоні.
Сем нарешті викинув промоклий папір, він ігнорував коричневу пляму в себе під носом. Він думав про щось.
— Не хочеш залишити заяву про переслідувача? Це не жарти, якщо вбивства його рук справа, це може допомогти слідству.
— Не думаю, що це пов'язано. Та й хто мені повірить. Тут би розгребти останні три "радості", що звалилися мені на голову, — останнє слово він вимовив з особливим відторгненням, — а не ганятися за фантомним сталкером.
Сем кивнув, усе ще спираючись на стіну біля виходу з дільниці. Кас свердлив її поглядом, немов це рятувальне коло, а кисень у нього ось-ось закінчиться. Але Сем усе не відпускав його, мав право, вони не бачилися місяць, нехай Кас уже три тижні поспіль жив тут.
— Як там Меґ?
Кас підняв на нього очі, вперше. Щоб переконатися в тому, що це не промацування ґрунту, що за цим запитанням не буде ще одного.
— Усе чудово. Займається з дітьми в студії.
— Вона все ще працює тренером?
"Ти ж знаєш, що так" — промайнуло в його голові, відповів же він односкладово, дедалі частіше кліпаючи на вихід, треба тікати звідси і якнайшвидше.
— Так. Фехтування напрочуд популярне в нашому місті. Ой, радий був тебе побачити, але мені йти пора.
Він не дав Сему відповісти, хапаючись за двері, відчуваючи, як тремтять ноги. Вінчестер не дозволив йому розслабитися, буквально встромляючи в спину запитання:
— І ти не запитаєш, як там Дін?
Кастіель зібрав у кулак усе, що залишилося від спокою, кидаючи вичерпне:
— Я знаю, що в нього все добре.
Він знав її смак напам'ять. Вона любила апельсиновий сік, але ненавиділа гамуз у ньому. Вишневий пиріг без кісточок і з хрусткою скоринкою. Він купував їй їх щоразу, коли день був трохи гіршим, ніж зазвичай. Щоб бачити її задоволену посмішку, але з часом вона почала здогадуватися. Відтоді ці продукти стали його способом сказати їй про те, що він не в порядку. Без слів — про Нього він так і не міг говорити. Затинався і злився, а ще його накривало такою хвилею кислого, нудотного болю, що в ньому легко було загубитися. Він був його ахіллесовою п'ятою. Те, що він не зміг проковтнути, як би не старався і не ріс.
Він зустрів її на дивані в перехожій. З ноутбуком на руках і відкритим балансом. Роботи залишилося небагато. Лише сальдова відомість.
— Як там справи? — Вона кинула йому на голову хустку. Її улюблений колір, фіолетовий. — Готував щось або мені на швидку руку...
У пакеті все ще стояв пиріг, але сік був просто на столі.
— Що сталося, Кларенсе? — вона завжди кликала його так, не могла запам'ятати його ім'я ще бувши маленькою дівчинкою, що сиділа поруч із ним у їдальні притулку. От і придумала схоже. Викладачка, матінка, якось обговорювала Кларенса ангела-охоронця з кухаркою, це ім'я в'їлося в її пам'ять, витіснивши справжнє.
— Усе добре.
Значить це та сама тема. Через роки життя з ним пліч-о-пліч їй стало достатньо навіть таких дрібниць. Вони знали одне одного, як облуплені. Усе, що залишалося їй, узяти собі шматочок пирога, мазнути поцілунком його по щоці, забруднивши насиченим буряковим кольором.
— Вони знайшли вбивцю?
— Ні, — Кас зосереджено клацав клавішами заповнюючи стовпець за стовпцемю — Сем запропонував повідомити про переслідувача, я відмовився. У них на мене нічого немає і не буде, мені боятися нічого.
— Значить ти зустрів Вінчестера. — Вона підім'яла під себе ногу, опускаючи йому на плечі голову. — Я весь день думаю про те, як у тих літрах крові опинилися твої ключі, ще й ходові. Ти їх давно загубив?
Він притулився вухом до її голови, вона завжди була холодною як лід, але з нею було комфортно. Вона — останнє, що в нього залишилося, якір, що не дав йому загубитися. Уже десять років як.
— Я не знаю. Але якщо в мене їх вкрали, щоб підкинути саме в те місце, можливо, я стояв із вбивцею впритул.
Меґ покришила пиріг на дрібні шматочки, один закинула йому в рот. Холодно, треба б плед.
— Тоді, любий мій, ми в дупі.
Пальці знову побігли по клавішах, залишилося лише збити все в підсумок і, якщо все зійдеться, цей довгий день закінчиться. Поки вона годувала його вже остиглим пирогом, він забувся.
Але всупереч усім його очікуванням, день все не закінчувався.
Щовечора він моніторив повідомлення від Боббі, новини з сусіднього міста, які, зокрема, стосувалися лише Його. Чи здоровий і, чи все добре. Це було ненормально, десять років випрошувати в знайомого про людину, немов зациклюючись на ній, раз на місяць виписуючи лише п'ять літер. "Як він?"
Варто було світлу вимкнутися, а голові торкнутися подушки, як все ожило, всі згадані роки, сповнені страждань і болю. Здавалося, Кастіель сам став величезною раною, що стікала кров'ю на ліжку всі вісім годин нереального сну, перемотуючи в голові бліді губи із застиглою на них безпорадною посмішкою. Той момент, коли все завалилося остаточно і здається безповоротно. Той день став відліком назад, і часу більше немає. Таймер перезапустився.
Коли Кастіель уперше переступив поріг старої корпусної будівлі, йому було всього 8 років. Там смерділо старістю, пилюкою і воском. Дерев'яні меблі, і розсип пилу, що танцює в променях сонця. Великі вікна, пошарпані, як і все тут. Жінка, яка заводила його й Адама в цю будівлю, називалася Матір'ю Далією. Вона була молодою зовсім, тридцяти років не було, а на щоках її завжди сяяв рум'янець. Вона була світлою до несправжнього, немов Барбі, тільки без макіяжу. Кастіель оглянув усе одразу ж, окинув як завжди байдужим дитячим поглядом. Повз промайнула дівчинка, менша за нього на голову, здається, вона затиснула в роті шматочок хліба й не звернула на них жодної уваги, лише раз у раз поправляла вільною долонькою лямку платтячка.
Мати Далія ступила вперед, до сходів тягнучи за собою Адама, а він і Кастіеля. Адам був щупленьким, молодший за нього на два роки. Тут працювала його мама, вона часто приїжджала до них в інше місто, годувала яблуками в карамелі, хоча обидва хлопчики знали точно, що грішили. "Ні обжерливості" говорила їхня стара вихователька, і лупила лозою до ран, за те, що хлопчаки з'їдали всю кашу, хоча потрібно було залишати третину. Кас завжди був худорлявим, він хворів багато і мучився від головних болів, через які його часто зачиняли в "карцері" — кімнаті, просякнутій запахом ладану й обвішаній хрестами. Вони вірили, що в дитину постійно вселяються біси, намагалися провести екзорцизм, але найчастіше просто залишали на кілька днів у темряві, де болі посилювалися і Кас лише скиглив до самого ранку.
Його збила з ніг жінка, сама вона ледве втрималася на ногах. Злякавшись, схопила його за плечі, піднімаючи на ноги й ласкаво прибираючи з очей темні пасма вже засмальцьованого волосся.
— Ох, янголятко, ти як?
Він тоді вперше почув, як матері називають його так, потім же це прижилося, давши буйній крихітці Меґ кликати його дивним ім'ям Кларенс. Він спершу намагався перевчити її, спершу словами, потім навіть хотів вдарити непосиду, поки не звик до неї остаточно.
Мати Наомі, яка знесла його з ніг, тоді гналася саме за нею і коли таки спіймала, відлупцювала так, що та ще тиждень носила теплі м'які колготки, адже просто не могла сидіти, сутулячись на лавці в їдальні. У цьому сиротинці такі заходи виховання були прийнятними. Силою з дітей вибивали бісівство, обов'язково примовляючи при цьому, що це не біль, це в радість. Це їх так люблять. Не всі Матері застосовували подібні методи. Мати Далія, наприклад, віддавала перевагу дисциплінарним заходам покарання. Мати Кейт так взагалі була ідеальною служителькою Бога. Від неї завжди віяло теплом. Жінка була красивою, несправжньою, вона несла себе відмінно від інших. Гордо підняте підборіддя і рівна постава, лебедина хода. Хто знає, що саме змусило таку людину раптом звернутися до Господа й обміняти бурхливе, веселе життя на ці стіни й чорну рясу. Усе, що Кас знав про неї, — після народження Адама, Кейт втекла з міста в сусіднє й оселилася там, самого ж Адама від народження виховували Матір і пастор.
Карі очі переслідували його з Адамом скрізь. Меґ не була дурною, знала, що хлопчики можуть настукати їй по голові за найменшу провину. Нехай вона і сильна, і може покусати їх і побити у відповідь, їх усе ще було двоє. Варто було їй зрозуміти, що вони зовсім не збираються гнати її від себе силою, Кас став виявляти її біля себе скрізь. Дівчинка не говорила, мовчки сиділа поруч із ними та смикала платтячко.
Коли вона прийшла до них у бібліотеку, стягуючи з волосся надокучливі гумки, Кас відсунув їй стілець поруч із ним. Дівчинка злякалася, втупилася на нього в подиві. Він проігнорував подібну реакцію вдивляючись у текста Тома Сойєра.
— Сідай, будемо читати.
Меґ ніяково посміхнулася, поглядаючи на світловолосого Адама, який з головою пірнув у книжку з жуком на обкладинці.
— Я не вмію читати, Мати Наомі називає мене дурненькою.
Вона так щиро переживала про це, що Кас розсміявся. Так, сумнівів у тому, що місце, де вони живуть, їм не подобалося, не було. Він вірив у Бога, але вже у свої вісім років знав, що бити дітей не зовсім по-християнськи. Навіть за гріхи. Дивлячись на те, як Меґ вбирали в незручні спідниці та стягували неслухняне волосся в ненависні хвости, йому було шкода її. Вона просто була іншою дівчинкою, з іншим характером і звичаями. Тут, у цьому місці такого не існувало і Кас змирився. Кас завжди звикав, а якщо йшов проти системи, робив це мовчки й мовчки отримував покарання. Адам жодного разу не бачив, щоб він плакав. Кастіель був неземною дитиною. Його не любили однолітки. І спочатку було складно, він звик, що багато хто просто не звертав уваги на нього, що повністю його влаштовувало. Тоді він уперше нашкодив людині.
— Отже, будемо вчитися.
Дівчинка все-таки сіла, ніяковіючи до кінчиків вух. Потім потягнулася, чмокнула його в щоку, відбираючи книжку з рук.
— Якщо навчиш, я поцуплю тобі з кухні стільки варення, скільки захочеш.
Адам, який увесь цей час вдавав, що не спостерігав за ними, захихикав.