Work Text:
Були часи, коли Каґіура особливо довго плентався додому з тренування. Фактично, це не мало причини.
Отже, хлопець просто ловив ґав на ходу, думаючи про що завгодно: минула баскетбольна гра, вивіски крамниць, вечеря, що чекає на нього, пташиний гомін, як лунко цокотять по тротуару підбори промайнувших повз нього панянок, пробиваючись навіть через гул ще поки жвавого міста.
Ось так, без мети гаяв в нікуди час, що безсумнівно мав би піти на більш корисні речі, враховуючи його звичайний доволі таки щільний графік. Він, втім, чи то заспокоював, чи то усе-таки шукав відмовку для себе ж, у тому, що прогулянки на свіжому повітрі корисні для здоров'я (хоча Хірано-сан би все одно розсердився, якби дізнався правду.)
Гуркіт грому перервав його роздуми. Чи було це вперше? Він не помітив. Чи була гроза в сьогоднішньому прогнозі? Каґіура зовсім не міг згадати чи взагалі перевіряв його. Хоча, якби й ні, Хірано б точно нагадав взяти парасольку. (Ех, а бабуся давно казала йому, що синоптики брешуть.) В будь-якому випадку це, здається, однаково більше не має сенсу.
Ось так, нарешті припинивши обдумувати такі важливі питання, Каґіура знаходить себе безглуздо столбичушим посеред того ж тротуару. Він підіймає обличчя до неба й відчуває пару перших крапель.
Ще мить — і починає мжичити. Він поспіхом ховається під наметом якогось магазину. Волосся вже мокре. Клята злива.
Каґіура ненавидить дощі. Безсумнівно, вони корисні, потрібні та, якби він був з друзями, то, можливо, був би радий погасати під ним, бавлячись або навіть очікував веселку. Але, трясця, не зараз, коли він сам. Хлопець достобіса терпіти не міг бути мокрим. Терпіти не міг бридке відчуття того, як просочений водою одяг стає важчим й прилипає до шкіри.
Звук повідомлення перервав його скарги. Ось і блондинка.
Хірано:
Гей, ти скоро?
Тренування вже ж мало скінчитися.
Каґі:
Ох ні, я ще далеко від дому.
Як складно.
Хірано:
Га?
Чому?
Каґі:
Ну,
Затримався з хлопцями з команди.
І це, звісно ж, цілковита брехня. І так, в цьому до того ж частина причини затягування дороги додому. Не може ж він просто сказати, що останнім часом дійсно домашній Хірано виглядає настільки чарівно, що, як мінімум, не обійняти його стає неймовірно складно? Чи все ж таки може? Як би не було, останнього, чого б він хотів, це доставити старшому дискомфорт.
Проте звичайні фрази не зашкодять, так?
Каґі:
Хірано-сан, ти такий милий.
Відповідь надходить через дві хвилини.
Хірано:
Що ти верзеш, дурнику?
Звідки це взагалі взялося?
Йди до дому, зараз же, ллє як з відра.
Каґі:
Добре-добре. (⇀‸↼‶)
Каґі трохи виглядає з-під намету, оцінюючи ситуацію. Трохи поміркувавши, прийшов до висновку, що все одно вже промок, тож втрачати нічого.
Цікаво, чи сумує Хірано-сан без нього?
***
— Я вдома! – вигукує Каґі, паралельно знімаючи взуття. Поки він біг почалась конкретна злива. Здається, з його кросівок доведеться виливати воду.
— Боже, ти увесь мокрий! – лунає у відповідь замість звичного «З поверненням». Схоже все дійсно погано.
— Я спішив додому. Ти ж чекав мене.
— Я думав, ти маєш парасолю! – в голосі Хірано явне занепокоєння. Каґіура думає, що цей вчинок справді був дурнуватим.
Раптом він відчуває теплий доторк на обличчі. Це Хірано підійшовши ближче, приклав тильну сторону рук до чужих щік й запитує:
— Не змерз?
— Ні... – ледь видушує з себе він. Схоже його обличчя зараз згорить ААААААА.
— Не схоже, твої щоки дуже червоні. Мерщій у душ, захворієш же! – після цих слів старший штовхає його в бік ванної кімнати.
Каґіура думає собі, що такими темпами він, незабаром, помре.
***
Через деякий час Каґіура виходить з душу, нарешті в сухому і зручному одязі та рушником на голові. Йому відверто дуже лінь сушити волосся.
Тож трохи надувшись, він продовжує шлях до своєї кімнати. Очі були примружені, тож Каґі й не помітив, як Хірано опинився досить близько біля нього. Старший спочатку поклав руки йому на плечі, насправді потримавши їх там трошки більше ніж треба, а потім, трохи потягнувшись, скуйовдив чуже волосся крізь рушник. Широка усмішка розквітла на його обличчі.
Все відбувалося мовчки, тож Каґіура, бувши у крайній нестямі, мало не забув як дихати. Та коли Хірано, хихикаючи, відійшов, ще кілька разів подумки прокручував те, що трапилось.
Що за чортівня?
***
Коли промайнула вже майже друга година, а погода на вулиці геть спортилася, що й у вікно лячно дивитись, Каґіурі набридло сидіти у власній кімнаті, тож він прийняв надзвичайно розумне рішення: з суцільною нудьгою тинятися квартирою. Кара прийде по нього, але це буде завтра.
Прямуючи на кухню, він краєм ока помічає, що двері в кімнату Хірано відчинені. Машинально зробивши кілька кроків, зазирає всередину.
Ось, Хірано-сан лежить на ліжку, читаючи книгу, загорнувшись у плед. Такий неймовірно затишний у своїх окулярах, про носіння яких майже ніхто не знає. Цілковито домашній вид. Цілковита чарівність.
Поки він розглядає цю картину, хлопець помічає його присутність.
— Каґі? Ти щось хотів?
— Еееем, ні, просто проходив повз і побачив, що двері відчинені. – насправді, тепер йому трохи соромно за втручання в чужий простір.
— Добре тоді, гм... – тягне він, на декілька митей ніби глибоко задумавшись, але нарешті наважується, – Хочеш лягти поруч?
— ГА??!
ЩО, В БІСА, СЬОГОДНІ З ЦИМ ЧОЛОВІКОМ??? ЩО ЗА РАПТОВА ТАКТИЛЬНІСТЬ???
Тим часом Хірано, спостерігаючи за чужим шоком, й собі думає, що це він взагалі верзе.
Так, тактильність — це точно не про нього, але... Насправді останнім часом він не може думати ні про що інше. Вони з Каґіурою обіймалися доволі рідко, тож можна сказати, що кожен раз було зумовлено чимось особливим. Часто згадуючи, як це сталося вперше, Хірано відчуває, як повертаються ті відчуття та емоції. Розгубленість та невимовне тепло, а нещодавно разом з ними й бентежне почуття потреби.
Та навіщо відмовлятись від бажаного, коли воно таке легкодоступне?
— То... Ти проти? – все ж запитує, вдаючи, що знову читає книгу.
— Я... Ні! Звичайно ні! – обличчя вкрай червоне, от трясця.
Каґіура відчуває більше ніяковості ніж, мабуть, за увесь місяць, але ж прямує до ліжка, де Хірано-сан вже люб'язно розкрив для нього край ковдри, в очікуванні.
Він лягає, зберігаючи міх ними пристойну відстань, проте іншого хлопця це очевидно не влаштовує. Отож, відклавши книгу, той говорить:
— Можна обійняти тебе?
— Так. – Каґіура, здається, зараз знову забув як дихати.
Хірано пригорнув його до себе, так ласкаво і м'яко. Він точно не спить? Намагаючись передати рівно те саме, обіймає у відповідь й завмирає, ніжачись. Чужі руки гладять Каґіуру по спині, час від часу граючись з волоссям.
Навколо панує спокій. Обом здається, ніби так можна провести й увесь залишок дня.
Раптом Хірано, трохи пошурхотівши, залишає на маківці Каґі легкий поцілунок. Той, своєю чергою з усіх сил стримуючи писк, лише міцніше притискається до грудей старшого.
Можливо, дощі не такі вже й погані.