Work Text:
Що не перестає мене дивувати багато років поспіль – так це карпатські топоніми! Якою вигадливою мала бути психіка людей, що давали такі назви оточуючому світові! Скажімо, Тухля. Чому «Тухля»? Що там стухло, що там здохло, що ви захотіли увічнити це на мапі? Або ще варіант – Бубнище… не якесь там «бубно», щоб воно не означало, а ціле «бубнище». Доставляє, угу. А гори?.. Гора Синяк. Гора Синячка. Гора Хом’як. Гора, перепрошую, Цицька (хоча про неї кажуть, що насправді вона Воскресенський Верх).
Але є назви справді казкові – такі, що солодко вустам. Озеро Синевир… це як лежати на березі, очима в небо, і снити сни, прозорі, мов кришталь. Гора Зелемін – трав’яна, зелена, огорнута полонинами і кучерява од чорничних кущів… Смотрич - суворий охоронець... А є вершини з іменами звучними і химерними, так наче вони насправді давні чужинські велети, що перетворилися на скелі: Бребенескул, Менчул, Петросул...
Такі ліниві думки, неспішна бесіда з самим собою, розважали мене, поки я ішов від Черемоша уздовж річки Дземброні. Шлях мій лежав до Чорної Гори, до Білого Слона*, і це був мій перший зимовий соляк – досі на одиночні походи я наважувався лише влітку. Втім, і цей похід формально зимовим не був: календар впевнено показував вісімнадцяте березня, і в місті хлюпала під колесами автівок сіра сльота… а тут, на Чорногірському хребті, лежав незайманий, білий, товстезний, правильний сніг.
Рюкзак відчутно тиснув мені на плечі, і вітер покусував обличчя, але топалося поки що легко і з задоволенням. По обидві сторони дороги з’явилися знічев’я перші хати села Дземброня, прив’язані до неба пелехатими нитками пічних димів. Я зупинився покурити на занедбаній автобусній зупинці, потім сьорбнув чаю з термоса і зажував це все жменькою родзинок. Що ж, з попутками мені пощастило, тож я потрапив з Верховини сюди так рано, як і мріяти не міг. Якщо так піде і далі, я вийду до Білого Слона годин за п’ять-шість, і в мене залишиться час, аби познімати його з усіх боків і ще до темноти подумати про ночівлю. Хоч би на вершині обійшлося без сюрпризів!
…Крайня хата, міцна, але похмура, складена з темного дерева, стриміла на відлюдді. Двір був обнесений геть неоригінальною алюмінієвою сіткою, відкриваючи всім охочим подробиці хазяйського життя. Я зауважив, що сніг біля сараю весь потоптаний і вкритий брунатними плямами – схоже, ґазди, нехтуючи Великим постом, патрали там свиню чи ще якусь скотину.
Сам же ґазда зараз стояв біля воріт – кремезний, кудлатий, вдягнений у ватяні штані і лижну куртку невиразного іржавого кольору. Все його вбрання було рівномірно всіяне сивою собачою шерстю, так наче чолов’яга тільки те й робив, що обіймався зі своїм Сірком, Бровком, чи як вони тут кличуть домашніх улюбленців…
- Слава Йсу! – кинув він, приязно вишкірившись.
- Слава навіки, - відгукнувся я і вирішив трохи пригальмувати.
А файний хлопець, файний!.. Тонкий, що твоя мотузка, але, видно, жилавий. А лице-то не наше – незрозуміло, чи то лях*, чи може волох*, і волосся чорне, як загривок в чорта. Але очі – очі хороші, живі. Мов дві жаринки в печі.
- І як же тебе звати, хлопче?
- Сергій.
- Файно, файно!.. Сірий, виходить? А я – Богданич.
Я тихенько форкнув.
- А що, на Чорногорі багато снігу зараз, хазяїне?
- А ти, значить, вирішив на Діда вилізти? – Богданич посміхнувся. – А Дідо, знаєш, не під кожного прогнеться. Вистачало одчайдухів. Онде, цієї зими він вже трьох зжер і не вдавився. Двох рятувальники ваші знайшли, а третій так і зник – може, Вуйко* його прибрав, га?.. А снігу, синку, багацько. Слон по коліно в снігу стоїть.
- Дякую, дядьку.
- Та що мені твоє «дякую». Ти мені, диви, в горах не бешкетуй. О тім році мені ваші, міські, колибу на верхній полонині спалили. Добра була колиба, ще дідо мій ставив! – Богданич журливо плюнув собі під ноги.
- Не хвилюйтеся, дядьку, - пробурмотів я, ірраціонально чуючись винним за всіх тих «міських», представником яких я був в очах Богданича. – На все добре!
Я вже повернувся, щоб рушити далі, але мене зупинив хрипкий шепіт:
- А вітер нині з півночі буде. Не боїшся?
Я повільно оглянувся:
- А чого мені боятися? Хіба снігу? Намет хороший, спальник на мінус тридцять…
Богданич розсміявся.
- Ну якщо так, то йди собі, сарако*.
…Поволі підіймаюсь. Снігу – до колін, а подекуди й вище. Добре хоч, що стежку хтось недавно поновив, і я не мушу утрамбовувати сніг і просто собі йду вгору. Потію, звісно, як миша у пастці. Зупиняюся перевести подих, дивлюся у бік Чорної Гори… Вершини не видно, вона огорнута щільними темними хмарами. А над Смотричем, через який мені доведеться пройти, здіймається каламутна пелена, наче гора махає крилами, але не може злетіти. Ну, чого ж тепер. Все одно піду. Погода тут міняється по сто разів на день. Може, мені пощастить. Поволі підіймаюсь…
І мені, ясна річ, щастить. Я взагалі по житті везучий. Вітер розганяє хмари, і я, залишаючи в стороні Вухатий Камінь, видряпуюсь на Смотрич під ясним небом. Сяйво розлите від краю до краю, і світ розфарбований у всі відтінки білості й блакиті. А просто переді мною – Чорна гора у своїй дорогоцінній короні з білого срібла. Ще півтори чи може дві години – і я буду там.
***
Чорногора підступна. Вона не розуміє жартів і не прощає легковажності. А інколи вона капостить просто так. Вдарить поривом вітру в спину. Кине під ноги мисливський капкан, якому нізвідки було взятися на стежці. Постеле дзвінкий лід там, де мусив бути лише сніг і камінь… і ще турботливо припорошить крупкою, щоб не помітно було здаля.
Я із зусиллям підводжуся на коліна. Очі залиті кров’ю. Добряче ж я лобом приклався! Загрібаю долонями сніг, щоб хоч трохи вмитися. Він тане на обличчі, але одразу ж починає знову підмерзати. До Слона я дістаюся ледь не навпомацки. Вперто роблю один чи два кадри – не дарма ж тягнув з собою камеру – і заповзаю всередину обсерваторії. Відлежатися.
…Ні, це не дешеві понти і не бажання щось комусь довести. Це не мізантропія і не втеча від світу. Це не акт суїциду. Це – величезна, невимовна потреба побачити те, що любиш, лише своїми очима, у непорушній тиші самоти. Саме за цим ходять у сольні походи, ризикуючи ніколи з них не повернутися, набуваючи репутації божевільних… І нудять серцем, коли навкруг намету западає ніч.
Вночі у горах страшно. Суцільна темрява, продірявлена холодними далекими зорями. Лежиш на острівці тепла, загорнутий у свій синтетичний кокон, а під тобою – сотні метрів древнього каменю. І ти – комашка на плечах цих гір, набридлива зухвала мошка, яку щомиті можуть скинути у прірву. Ти розпалюєш маленький вогник – він дарує тобі ілюзію безпеки і миску теплих харчів. Ти намагаєшся не засинати, але все одно засинаєш, вимучений важким денним переходом. Якщо тобі пощастить, ти зануришся у благодатний теплий сон без сновидінь, і прокинешся зранку від холоду, і зробиш кави. А якщо не пощастить – до тебе прийдуть всі твої жахи, один за одним.
***
Скеміло розбите чоло. Щоки горіли – дарма я вмивався снігом: схоже, заробив невеличке обмороження. Я відкрив очі та пошукав у кишені цигарки. Курити в наметі не став, щільно запакувався в куртку і вибрався назовні. З вечора кімнатку, де я загніздився, добряче занесло снігом. Кривий уламок перекриття, який мені подобалося вважати дахом, вочевидь не впорався з покладеною на нього місією. Підстрибуючи і тупцюючи, я запалив цигарку і спробував був насолодитися жаданою дозою нікотину. Але щось мені заважало. Звук, настирливий та неприємний, як зубний біль… Жалісне виття вітру серед запустілих стін і розкиданого каміння. Але потім це виття немов би розслоїлося на два голоси… на три… на цілий хор. Вовки? Серйозно?
Я нервово розсміявся. Звідки б узялася зграя вовків на вершечку Чорної Гори, де зроду не було ні лісу, ні здобичі?
Вони з’явилися раніше, ніж згасло відлуння мого сміху – темні тіні в кінці засніженого коридору. Я ясно бачив кістляві, схожі на собачі, силуети, а збуджена уява домальовувала поруч із ними обриси високого кряжистого чолов’яги в темній одежі, з розпатланим сивим волоссям. «Дідо не під кожного прогнеться…». Чоловік підняв руки, і я побачив, що вони вкриті червоною гарячою кров’ю. Дідо, Вуйко – чи ким там іще могла бути ця істота – відкрив пащеку, і регіт струсив стіни обсерваторії. Випустивши з вуст цигарку, я відступив до зовнішньої стіни кімнатки. Залишки здорового глузду шепотіли мені, що я вочевидь марю, що очі не здатні розрізнити червоний колір у темряві зимової ночі, а отже, і все інше – плід моєї уяви. Я вдарився головою, обморозив лице, я лежу у наметі з лихоманкою. Але залишки інстинкту самозбереження штовхнули мене до вікна. Схопитися. Спробувати вилізти назовні. Бігти! Проте задубілі, вологі від поту руки не слухалися мене. Я міг лише стояти і дивитися на них, мовчки дивитися і чекати смерті.
Тіні підступили ближче, вітер завив гучніше. Чолов’яга кинувся вперед, і у стрибку його руки стали чорними лапами звіра. На засніжену підлогу і декількох метрах від мене приземлився жахливий кудлатий вовк.
І тільки тоді моє заціпеніння пройшло, і я, до крові здираючи долоні, рвонувся через вікно – на волю.
…Морозне повітря обпалює мої легені. Крок, другий, і ще один, і ще. Вони летять за мною, повільні, але невблаганні, як в дурному сні, безшумні і невтомні, і пара клубочиться біля їхніх вишкірених пащ. Не можу більше!.. Я падаю, і сніг дряпає мені щоки, набивається в рот і в ніздрі, і через мить не залишається ні сил, ні думок, ні страху, ні мене.
***
Верхівка гори вкрита файним теплим коцом – від півночі до світання сніжило. На білій ковдрі – ані плямки. Але невидимі сліди кличуть мене так, що не схибити. Я відчуваю жар, наче йду за ланцюжком тьмяних жовтогарячих вуглин. Крок, другий, і ще один, і ще.. Онде, під кучугурою – чорна голова, застиглі плечі… А кров’яки скільки! Ні, хлопче, ти оце мені облиш. Давай-но підхоплю… і підемо потихеньку.
Пахне мокрою шерстю і сухою травою. Я всотую запахи і тепло. Лежу з заплющеними очима, і мені байдуже, де я. В грудях угніздилася млосна слабкість, і ще – неясне відчуття якоїсь непоправимої хиби. Щось зіпсувалося – може, в мені, а може, в оточуючому світі.
- Ти, хлопче, пий давай, тобі тре багато пити!
Знайомий голос. Відчуваю гарячий край металевого кухля біля свого рота. Чую, як поклацують об нього мої зуби, і тоді лиш розумію, як мною калатає. Від їдкої смердючої пари крутиться голова, і я мляво відштовхую кухоль.
- Що це?
- Що-що… - всміхається Богданич. – Вовча ягода. Пий, кажу тобі.
Сил для опору в мене нема, і я покірливо ковтаю гіркий відвар.
Як гаряче! Крізь мене проноситься вогняна хвиля, рани на тілі спалахують гострим болем – але водночас я відчуваю, як оживають нерви і м’язи, як розливається по моїх венах оновлена кров – і моя щойно набута, іще неназвана хиба підводиться на чотири лапи і радісно скалить білозубу пащеку.
Приголомшений, я відкриваю очі. Богданич лагідно дивиться на мене, пошкрябуючи кудлату сиву голову.
- Не так воно і зле, синку. Я так собі гадаю, трохи звикнеш, та й сподобається, - він звичним жестом струшує зі штанини шерсть і, примружившись, довірливо додає. – От тільки линька весняна, курва, обридла – страшне.
Файний хлоп цей Сірий, файний. З нього буде толк. Я ж одразу помітив – очі в нього хороші. Наші. Вовчі очі.