Work Text:
Сезон линяння завжди був найменш улюбленою порою року для Яструба. Він навіть міг би сказати, що ненавидить його. Не те щоб він багато чого любив у своєму житті, але все ж таки. Це був час, коли його пір'я ставало скуйовдженим, крила ставали потворними та він не міг літати добре. Це був час, коли Геройська Комісія змушувала його сидіти нерухомо в холодній кімнаті, поки вони не видеруть йому все пір'я, окрім того, яке занадто вросло навіть для них, і це час, коли він не може нікуди ходити та нічого робити, тому що "а що подумають люди, якщо герой номер два ходитиме геть без крил і виглядатиме, як обскубана курка?", а ще тому, що все болить. На останнє Геройська Комісія не дуже зважає.
Але цього року все трохи інакше.
Хоча б тому, що його Куратори цього місяця хворіють, а Геройська Комісія має багато справ і не може дозволити собі витрачати персонал даремно, тож вони просто відправили Яструба додому, щоб він сам розбирався зі своїми крилами.
Проблема в тому, що Яструб ніколи не робив цього сам, він завжди просто сидів, поки люди виривали йому все пір'я. Але, гей, все колись буває вперше.
Спочатку він думав зробити це у своїй спальні, але, згадавши, скільки крові витікає в процесі, вирішив, що ванна кімната підійшла б краще.
І ось, сидячи на краю старої ванни, вдягнений в одні труси, Яструб вирвав своє перше перо. Це було одне з покривних першого порядку, яке стирчало і муляло його майже весь тиждень. Він намагався повторити за Кураторами, і, мабуть, саме тому йому було так боляче ― вони не були з ним дуже ніжними, якщо ви не помітили ― але він не знав іншого способу зробити це.
Лише після п'ятого пера кров і біль почали йому по-справжньому заважати. Кров пішла першою, вона повільно стікала з його крил у тьмяну білу ванну, де врешті-решт зливалася в каналізацію. Біль з’явився другим, схожий на той, що від порізу папером. Кілька коротких чудових секунд він нічого не відчував, поки гострий біль не наздогнав його, і, слід визнати, він трохи схлипнув спершу... і потім. І ще раз.
Його перше покривне другого порядку змусило його майже закричати від болю, сльоза скотилася по його щоці. Який слабак. Герої не плачуть.
Він не був впевнений, скільки часу минуло, коли він наполовину закінчив з правим крилом, але було боляче, і біль був єдиним, на чому Яструб міг зараз зосередитись. Він не помітив, що його телефон почав вібрувати, оскільки раніше того дня він вимкнув звук. Він віддалено усвідомлював, що за маленьким вікном ванної кімнати темніє.
Виривати маргінальне покривне пір’я було поки що найгіршим, адже воно було таким близьким до кісток. Він затулив собі рота кулаком, щоб не кричати та потім не боліло горло, та все ж його крики болю, мабуть, могли почути в усій окрузі.
Можливо, саме тому він не почув важких кроків, що наближалися до нього.
Лише коли його закривавлену руку схопили, він помітив, що з ним хтось є.
― Що ти, в біса, робиш?!
Дабі?
Трясця.
Він що, пропустив збори ліги?
Яструб спробував висмикнути руку, але біль у крилах зробив його слабким. Слабшим, ніж він уже був.
― Лин... ― перш ніж Яструб зміг пояснити, його обірвав гострий біль у лівому крилі, яке він вже почав обдирати. Він спробував ще раз крізь ридання. ― Сезон линяння, ― вирвалося крізь сильно зціплені зуби.
― Оу, так, я не дуже багато знаю про птахів, але я впевнений, що це не означає, що потрібно виривати все пір'я за раз, якщо це так боляче.
― Не обов'язково, але це найшвидший спосіб, ― хотів сказати Яструб, кинути якесь гостре зауваження, але єдине, що з нього вийшло, це хрипке схлипування.
Дабі, вочевидь, це набридло, бо хватка на зап'ясті посилилася, і раптом його витягли з ванної кімнати.
― Ходімо.
― Ні, ні, ні, будь ласка, ні! ― Яструб впивається п'ятами в підлогу вітальні, вкриту килимом.
Він чує, як Дабі стогне.
― Заткнися. Заради всього святого, ти такий дратівливий.
Яструб продовжує хитати головою, коли його проти волі тягнуть до дивану. Він б'ється у хватці Дабі, від чого лиходій тільки міцніше стискає його руку, і Яструб повільно відчуває, як жар повзе до його зап'ястя. Він схлипує сильніше, ніж очікував.
Саме тоді, коли вони опиняються перед диваном, Яструб остаточно зривається, кидається на підлогу і майже тягне лиходія за собою, перш ніж Дабі від несподіванки нарешті випускає його з хватки.
Як тільки у нього з'являється можливість, він відступає до стіни позаду, обхоплюючи тіло крилами та схрестивши руки перед головою, очікуючи, що лиходій використає свою примху на ньому.
Десь у глибині душі він усвідомлює, що перемикається між бурмотінням мантри "будь ласка, ні, вибач, я не хочу, я буду хорошим, вибач" і нелюдськими голосними риданнями. Він відчуває, як його трясе.
І він чекає на опіки, удари, принизливі слова та багато-багато іншого.
Але цього так і не стається.
Це не означає, що Дабі не чекає, коли Яструб ослабить пильність, і тоді буде ще болючіше.
Але Яструб цього не робить. Він змушує свої руки залишатися піднятими, поки вони не оніміють, і напружує крила, поки їм знову не стане боляче, поки вони не почнуть боліти та сіпатися, і він не зможе ними поворухнути.
Чомусь його крики не слабшають. Він все ще благає Дабі не робити йому боляче, його горло вже нестерпно болить від крику. Він ледь усвідомлює, що деякий час тому почав видавати пронизливий пташиний крик, який, він був впевнений, Геройська Комісія відучила його робити, але він кричить, і не може дихати, і в грудях так стискає, і йому здається, що він зараз помре, тому що його серце б'ється так швидко, як ніколи раніше, і він дуже сильно пітніє, і...
І на його закривавленій нозі мокра ганчірка, якою витирають всю кров.
А на іншій нозі - холодна рука, що викреслює кола на його коліні.
І йому не боляче.
І ніхто не торкається його крил.
У вухах Яструба перестає так сильно дзвеніти, і він чує спокійний голос.
― ...і видихай вісім секунд, як гадаєш, зможеш? Давай, ще раз, вдихни на чотири секунди.
Минає деякий час, перш ніж Яструб розуміє, що намагається зробити Дабі.
Він намагається підкоритися, роблячи нерівні короткі вдихи протягом 4 секунд.
― Затримай на сім.
Яструб рахує до п'яти, перш ніж гіпервентиляція накриває його.
Він намагається перепросити.
― Все гаразд, спробуй ще раз.
Тоді Яструб пробує ще раз.
Цього разу він рахує до семи.
― І видихай вісім секунд.
Яструб пробує і це, і одразу ж кашляє.
― ...Непогано. Ось так, і повторюй.
І Яструб повторює. І ще раз. І знову. Він повторює доти, доки це не виходить у нього досить спокійно. І він більше не відчуває себе так, ніби збирається померти.
Важка хвиля сонливості накриває його, хоча він щосили намагається залишатися пильним. Він не може розслабитися поруч із лиходієм, тим паче коли перебуває в такому вразливому стані.
Його очі знову зупиняються на Дабі, стежачи за кожним його рухом.
― Я не зроблю тобі боляче, пташко.
― Хіба це не те, що ти мав би зробити? Скористатися моєю слабкістю, чи щось таке? — Його голос хрипкий, грубий. Позбавлений звичайної насмішки. Боже, як він міг дозволити собі бути таким жалюгідним перед Дабі?
Перед...
Перед лиходієм.
— Я б ніколи не скористався чиєюсь травмою, думав, ти знаєш, що я вище цього, — Дабі подивився на нього з піднятою бровою, наче це було очевидно.
Яструб осміхнувся. Звук ранив його горло сильніше, ніж мав би:
— Я не травмований, з чого ти це взяв?
Дабі мовчки витріщився на нього.
Чорт, він його розлютив? Він був занадто зухвалим цього разу?
Яструб інстинктивно напружився, очікуючи удару, якого не було.
— О, я навіть не знаю, може через панічну атаку, що в тебе тільки що сталася?
Тепер Яструб не міг цього заперечувати, він знав, що Дабі проникливий, тож, якщо він продовжить суперечку, то тільки глибше закопається. Але він принаймні може мовчати про те, що це за травма. Хоча б це він може контролювати.
Наче прочитавши його думки, Дабі кинув:
— Все гаразд, ти не мусиш розповідати мені все. Я просто хочу подбати про тебе та твої крила.
На словах «подбати про його крила», ті миттєво склалися якомога ближче до Яструба, огортаючи його. Він не збирався дозволяти Дабі спалити їх чи щоб він там ще не замислив проти героя.
— Розслабся, я просто мав на увазі линяння, мені не потрібно, щоб ти мучив себе замість відвідування зборів ліги.
Це анітрохи не покращило ситуацію, радше, навпаки, викликало в його голові ще більше роздумів на тему «а що, якби?».
Краєм свідомості Яструб помітив, що Дабі так і не припиняв виводити кола на його коліні.
І що його грубі руки незвично лагідні.
І Яструб виснажений більше, ніж міг би висловити словами.
Та й він вже почав, гірше бути не може.
Тож Яструб розслабив крила, прийнявши свою долю. Після цього м’язи заболіли тільки сильніше.
Він міг бачити та відчувати пошрамовані руки, що огортали його, і, перш ніж він встиг прокоментувати, що «це його не найкращий ракурс», Дабі… притягнув його собі на коліна? Герой почервонів.
Окей, це щось новеньке…
Руки Дабі почали з найм’якішого пір’я, де шкіра Яструба поєднувалась і потроху змінювалась маленькими червоними пір’їнками. Він не висмикує їх чи щось подібне, його дотики не приносять біль. Теплі руки повільно прочісують їх, так м’яко, що Яструб не зовсім впевнений, випадають вони чи ні, і нахиляє голову, щоб переконатися, що вони дійсно випадають. Через це його обличчя ненароком опиняється у вигині шиї Дабі, він хоче передвинутися і вже збирається перепросити, але тут Дабі піднімає теплу руку, щоб прочесати його лопатки, і Яструбу здається, що він може розтектися калюжею. Він навіть не усвідомлює, як почав цвірінькати, поки Дабі не підмічає це.
— Тобі подобається, пташко?
Яструб не може заперечити, йому очевидно подобається, тому він просто киває. У нього не вистачає енергії, щоб знайти та тим більше сказати правильні слова. Ніхто ніколи не торкався його так, він не знає, що робити в цій ситуації.
Він заплющує очі, насолоджуючись самим лише відчуттям того, що його пір'я з такою турботою опікають. Він же може перепочити секунду-другу, чи не так? Не схоже, що Дабі помітить. Просто… секунда відпочинку.
Лише через деякий час після того, як Дабі доходить до пір’я другого порядку, герой нарешті оговтується. Він напружується на мить, перш ніж в голові спливають останні спогади.
— Так, так, так, — звичайно ж, Дабі помітив, — схоже, наш маленький Яструб ожив.
Ім’я залишило гіркий присмак після себе. «Яструб» відчувається неправильно. Він «Яструб», коли бореться з поганими хлопцями на вулицях і захищає містян. Він не «Яструб», коли Дабі тримає його крила у своїх руках, все ще лагідно прочісуючи. Він не «Яструб», коли втратив пильність в місці, яке не може назвати домом, але з кимось, кого може. Він не «Яструб», коли він такий, він…
— Кейґо.
Він не знає, що спонукало його сказати Дабі. Щось у цьому лиходії змушує Кейґо занадто швидко довіритися йому. Кейґо не знає, це його заспокоює чи нервує.
Руки на його крилах напружені.
Як і в Яструба.
Трясця.
Він зробив щось не так?
Він не повинен був казати йому?
— Кейґо. — повторив Дабі, поновлюючи свої рухи. — Звучить мило.
Тепло на обличчі Кейґо — від рук Дабі. І не важливо, що вони навіть близько не там, Кейґо просто не може придумати інші причини, щоб його обличчя так несподівано потеплішало. Він зацвірінькав, роздумуючи, що сказати. Так же сильно як йому сподобалось відпочивати, він не хотів, щоб цей момент минув в тиші.
— Як довго я був у відключці? — йому дійсно цікаво, особливо після того, як оглянув зазвичай коричневу підлогу, зараз майже повністю вкриту пухнастими червоними штучками.
— Е-е, — Дабі повернув голову, мабуть, щоб подивитися на годинник на стіні Кейґо, — близько… 30 хвилин?.. Я не зовсім впевнений…
Оу.
— Це досить довго.
Він майже чув, як Дабі закотив очі.
— Вау, пташко, дякую за інфу.
— Твої руки не втомилися? — він невиразно цвірінькає під кінець, коли заспокійливо теплі руки Дабі прочісують через його маргінальне покривне пір’я до другорядних покривних.
Дабі не відповідає, натомість тягне руками ще далі від тіла, досягаючи першорядних. Але крила Кейґо величезні, і Дабі не має примхи розтягування чи чогось подібного, тож він злегка складає крила. Дабі хмикає, але нічого не каже.
Кейґо усміхається, коли руки нарешті досягають крайньої частини його крил:
— Мій герою, як я можу тобі віддячити? — саркастично запитує він у лиходія. Він навіть не очікує почути відповідь.
— Достатньо буде просто відсмоктати мені, — відповідає Дабі з саркастичною посмішкою.
З якихось причин, які герой (на щастя) не пам’ятав, самі лише ці слова змушують його напружено хапати другого за волосся до побілівших кісточок пальців, крила напружено тремтіти та згорнутися до спини, а ніс відчувати той своєрідний лікарняний-але-не-зовсім запах будівлі Комісії.
Звісно ж він зробив це тільки для того, щоб Яструб був йому винен. Чого ще він очікував? Невже він і справді думав, що…
Різкий рух крилами змушує руку Дабі ненароком вирвати одну-дві пір’їнки.
Яструб шипить від болю, хоча не може не відчувати розчарування від втрати дотику, коли лиходій прибирає руки.
— В-вибач, я… — Дабі клацає язиком, як Яструб, коли намагається підібрати правильні слова. — Просто несмішний жарт, тобі не потрібно нічого робити. Особливо нічого такого, — поспіхом додає останнє речення. Герой намагається уявити обличчя Дабі замість розмитого своєрідного обличчя, яке він не може повністю пригадати. Йому вдається, хіба що трішки.
В цю хвилину жоден з них не наважується поворухнутися або сказати щось, перш ніж Яструб нарешті не пробує зміститися і перестати тремтіти від напруги. Але він забув, що від стресу стиснув волосся Дабі.
Тепер настала черга Дабі скрикнути від раптового болю, коли його волосся смикнули.
— Чи не міг би ти, типу, перестати?
Звісно ж роздратований коментар змусив Яструба тільки більше напружитись.
— В-вибач, я, ох, це…
— Це пташиний прикол? — закінчив Дабі за нього.
— Ем, ну, типу того, так. Я просто… хапаюся за щось, коли стресую.
— І дай вгадаю… ти не можеш відпустити?
Яструб у відповідь мовчить, і для Дабі цього підтвердження достатньо.
— Що ж, — у голосі Дабі з’являється нотка грайливості, яку Яструб, здається, ще не чув, — гадаю, тобі треба зняти стрес, — він відчуває, як обережні руки м’яко пестять його пір’я, майже не торкаючись його.
Інстинктивно, Яструб розгортає крила, вигинаючись під теплим дотиком. Цього разу Дабі не зосереджується на якійсь окремій ділянці майже повністю прочесаних крил. Натомість він проводить руками від крилець до другорядних махових, і Кейґо аж тремтить від відчуттів. Він проводить руками по всіх крилах ще кілька разів, перш ніж долоні зупиняються на лопатках, скуйовджуючи там пір’я. Кейґо, вперше за довгий час, цвірінькає від простого дотику. Він навіть не знав, що це місце таке чутливе. Йому подобається, він наважується і дозволяє Дабі робити свою справу.
Він точно не впевнений, в який саме момент він перестає хапатися в стресі за волосся Дабі та просто хоче тримати його, щоб дати їм обом привід не закінчувати все це, коли вже очевидно, що крила Кейґо доглянуті.
Але за Кейґо ще ніколи так не доглядали.
Про нього ще ніколи не дбали.
І, можливо, він егоїст, а герої не повинні бути егоїстичними, але він не хоче, щоб цей момент закінчувався, тому що, наскільки він знає, це може більше ніколи не повторитися.
Але потім він помічає, що пестять лише одне крило, і коли він зосереджується, то може відчути, що, схоже, рука Дабі погладжує його зап'ястя.
Точно.
Руки Дабі, напевно, сильно болять.
Яким героєм він буде, якщо дозволить йому терпіти біль?
Тож, неохоче, Кейґо відпускає його. Майже миттєво він чує Дабі:
— Тобі вже краще, пташко?
— Так, — і він не бреше.
— Гаразд, чудово. — він поплескав його по лопаткам. — А тепер забирай свою жирну дупу, я не відчуваю ніг, — у голосі Дабі не було справжнього роздратування чи невдоволення.
Виявляється, ноги Кейґо також були не в найкращій формі, оскільки вони майже одразу підкосились, як тільки він підвівся. Але, звісно ж, Дабі підхопив його. Звісно ж, він обійняв його за талію втомленими руками та це виглядало так ідеально і…
І увесь цей ґрумінґ крил дійсно зробив дива з особистістю Кейґо, чи не так?
— Не скуйовджуй пір’я, я тільки розправив його.
Кейґо швидко відновив втрачену рівновагу, оглядаючи крила.
— А ти дійсно чудово попрацював. — визнав він, кілька разів радісно прощебетавши від того, як гарно вони виглядають, майже підозріло. — Ти впевнений, що ніколи цього не робив? — він обернувся, щоб подивитися на чоловіка.
Дабі лише знизав плечима.
— Радий, що я не облажався. — більше не залишилося фраз, якими можна було б обмінятися, тож він розвернувся та попрямував до дверей.
— Як ти думаєш… — Кейґо зупинив сам себе, але було запізно, і Дабі вже повертався назад. — Як ти, ем… — Кейґо проковтнув, чому він так нервує? Просто скажи це, Кейґо. — Як думаєш, ти міг би… зробити це ще раз? Не те щоб ти був зобов’язаний, я розумію, що це… дивно і все таке.
— Звичайно.
Навіть Дабі виглядав шокованим тим, як швидко вилетіло це слово.
Кейґо не мав права сприймати це так збуджено і видавати той звук, який він видав. Яким би незворушним він не виглядав, він ніколи не зможе повністю контролювати свій пташиний мозок. І зараз його пташиний мозок хотів цвірінькати, тож Кейґо — хоч і неохоче — цвірінькав.
Дабі пирхнув, маленька посмішка з’явилася і на його губах.
— Ще побачимось, пташко.