Work Text:
Кажуть, що поцілунки ангелів лікують душі.
Азирафаїл, здавалось, його знищував. Кроулі краще би втопився у святій воді, ніж відчувати — дияволе, так багато! — всі ті почуття, що спалахували в його голові з кожним словом ангела, руйнучись та знищуючи його до найпотаємніших глибин серця.
Було би краще не мати почуттів. Бути демоном, який спокійно вбиває праведників та їхніх дітей, виконує накази та не тоне у сумнівах "а чи правильно я роблю"?
Чи правильно я роблю, коли рятую світ?
Чи правильно я роблю, не дозволяючи своєму ворогу стрибнути з вікна?
Чи правильно я роблю, коли дослухаюсь до слів людини?
Чи правильно я роблю, коли цілую ангела?
Він вилітає з книжкової крамниці. Наштовхується на людей та не помічає їх. На вустах досі присмак кави з горіховим сиропом, а ще губи горять, обпалені любов'ю та цією ницою зрадою.
Як він міг сподіватись, що цей завжди правильний ангел взагалі може відмовитись від такої пропозиції заради нього?
Ким вони були один одному?
Просто стикались час від часу, просто рятували разом світ, просто він вважав Азирафаїла єдиним створінням, з яким можна було би провести цілу вічність — і не зійти з розуму.
Просто він ідіот, який дозволив собі повірити, що нарешті він не самотній.
Небо похмурішає. Бентлі мовчки стоїть на узбіччі, та він не спішить сідати.
Демони не сподіваються.
Сподівання — це жалюгідний подарунок бога людям, які не мали у своєму житті нічого.
Він дивиться на Азирафаїла, який йде за Метатроном. Той щось захоплено розказує, напевне, тішачи його ангела марними надіями на те, що все буде саме так, як захоче Азирафаїл.
Ні, такого ніколи не буде. Кроулі знає, як це — сподіватись на те, що до твоєї думки дослухаються. Знає, як це — вірити в ідеал. І знає, як боляче, коли твою віру знищують, насміхаючись над твоєю наївністю.
Спочатку він мав намір сам зруйнувати цю утопію в думках Азирафаїла. Це мало бути смішно — споглядати за тим, як ця безневинна душа розчаровується з кожною секундою все більше і більше. Це мало бути своєрідною помстою — за те, що його вигнали з Небес.
Але кожен раз, дивлячись у ці блакитні очі, Кроулі розумів — він зробить так, щоб побачити їх ще раз. І ще. І ще. Тоді погляд цих очей зцілював. Зараз — зламав його краще за будь-які тортури з Пекла.
Азирафаїл зникає, як і останні клапті надії.
Кроулі кричить, від чого тріскаються вікна, а за цим всим люди пригинаються, коли уламки розлітаються вусібіч.
Ні, Азирафаїл, ти не можеш так вчинити зі мною.
Ні. Ні. НІ!!!
Азирафаїл тихо бурмоче щось собі під ніс, коли його сон порушує шум. Кроулі лежить поряд, тихо стогне, а від сплутанного волосся йде дим.
— Ні, — виривається у нього. — Будь ласка. Мені так самотньо. Будь ласка, Ангеле.
— Гей, — рука ангела повільно опускається на його плече. — Кроулі, отямся. Кроулі...
Він нахиляється ближче, відчуваючи жар, що йде від демона. Ох, тільки не знову. Здавалось, пройшло стільки часу відтоді, як вони врятували світ від ще одного Армагедону та він ледь не зробив найбільшу помилку у своєму ангельському існуванні.
— Кроулі, — з-під його пальців виривається трохи дива, сплетеного з прохолодою. Він стурбовано спостерігає за тим, як обличчя демона розгладжується. — Я поряд.
Обіймає. Притискає до себе. Відчуває, як тріпочуть повіки Кроулі, який повільно приходить до тями. Відчуває руки, які торкаються його спини, так, ніби демон не може повірити, що це все відбувається наяву.
— Азирафаїл... — видихає Кроулі хрипко. Чіпляється за реальність, за Азирафаїла, за його дотики, за його поцілунки, що прохолодою лікують пожежу всередині.
— Пробач мені. Пробач, що прирік тебе на ці кошмари. Пробач, що залишив тебе тоді. Я люблю тебе. Пробач. Я більше ніколи не дозволю тобі відчути себе самотнім.
Проводить рукою по рудому волоссю, обережно пропускаючи пасма крізь пальці. Кроулі не відповідає, проте дихання його заспокоююється. Поринає в сон, проте за мить до цього:
— Я люблю тебе, Азирафаїле.