Chapter Text
Небо виглядає пустим. Як і шумні людяні вулиці за вікном. Як і дні Шерлока, поки він сидить біля ліжка та намагається не дивитися на схудле зранене тіло в бинтах й бліде обличчя, обрамлене збляклим світлим волоссям. День у день Шерлок сидить біля лікарняного ліжка та чекає на пробудження Вільяма. Чекає, коли чоловік нарешті відкриє очі – яскраві, пронизливі, наче два коштовних рубіни. Його погляд п'янив Шерлока, як червоне вино, у якому він губить усе – відчуття реальності, часу, контроль, залишки здорового глузду, себе.
Ліам.
Ох, Шерлок віддав би все, аби його Ліам прокинувся. Аби знову втопитися у п'янкому погляді, смакувати гостру усмішку на тонких устах. Під час зустрічей з Ліамом у минулому Шерлок відчував себе у полі зору, відчував, що на нього дивляться. Відчував, що його слухають. І найсолодше відчуття у його житті – що його розуміють, а за його ходом думок поспівають (або навіть випереджають).
Вільям Джеймс Моріарті був єдиним, хто розумів, як працює Шерлок. Ні Майкрофт, яким би інтелігентним він не був, ні його найкращий друг Джон Ватсон ніколи не порівняються із Вільямом у тому, аби читати Шерлока, як відкриту книгу. Шерлок відчував себе оголеним перед ним, але при цьому його не поглинало ніяке відчуття сорому чи ніяковості. Лише самий інтерес та бажання, аби його прочитали. Побачили. Відчули. Розуміли. Вільям Джеймс Моріарті абсолютно точно був його спорідненою душею. І так само як він читав Голмса, Шерлок хотів розгадати Вільяма. Розкрити усі його таємниці, побачити усі його шрами, розгледіти підводні камені.
Найбільша загадка у його житті.
Загадка, яка привела його до того, де він зараз – у далекому Нью-Йорку, на стільці біля лікарняного ліжка, на якому вже кілька тижнів лежить у комі згаданий Вільям Джеймс Моріарті.
Шерлок сперся ліктями на коліна, склав руки у замок та умостив підборіддя на них. Перед очима обличчя Ліама на мосту.
Шерлок ніколи не вважав, що він лякливий, він ніколи не знав страху. Але тоді жах охопив його, він боявся зробити зайвий крок чи поворухнутися якось не так, що спровокувало б Вільяма стрибнути у Темзу швидше.
У якийсь момент йому навіть здалося, що в нього вийшло вмовити Вільяма: той підняв руку, наче хотів простягнути її до Шерлока, та як тільки його погляд впав на неї, його обличчя розбила крива усмішка, наповнена ненавистю до себе. Рука стиснулася в кулак. Крок назад – і в Шерлока відбирає подих. Будь-який біль у руці, плечах, м'язах ігнорувався. Він відчував, що тримає рукою сенс свого життя і не зможе його відпустити ні за яких обставин. Він не очікував, що Вільям наважиться його поранити, аби тільки вивільнитися. Здається, думки в його голові у той момент вирували навіть швидше за швидкість світла.
Шерлок відчув, що знову дихає, тільки коли схопив Вільяма у свої обійми за момент до того, як вони занурилися в холодні води Темзи.
Падати було не так страшно, як дивитися на спустіле обличчя навпроти, поглинуте відчаєм та бажанням померти. І як сидіти зараз біля непритомного чоловіка, який може ніколи не прокинутися. Біллі сказав, що зараз все залежить від його волі до життя. Якої не було.
Вільям хотів померти. Він не хотів вижити. Не очікував порятунку. То чи обере він зараз життя?
Шерлок постійно роздумував, чи правильним був його вибір. Егоїстичний, безперечно, але наскільки гуманний?.. У той момент Шерлок думав лише про те, що не може відпустити Ліама. Не може його втратити, він би цього не пережив. Він вважає, що Ліам заслуговує на життя, на прощення, на розуміння. Заслуговує на спокуту. Та хіба це все не егоїстичні думки? Хіба ж не варто враховувати бажання іншої людини? Проте наскільки доречно підтримувати бажання померти? Шерлок укотре застряг у вирі екзистенційних думок.
Як би Біллі інколи не дратував, але робота в Пінкертоні його відвертала від занурення в безодню розпачу й страху. Шерлок повторював собі: він робить це для них обох. Ліам обов'язково прокинеться, а до того часу Шерлок трохи підзаробить їм коштів для виживання та попіклується про житло.
Щовечора Шерлок повертався з агентства до лікарні й ночував там біля ліжка Вільяма. Щоранку, ігноруючи біль у всьому тілі, поправляв ковдру Ліамові та стримував бажання поцілувати його на прощання. Він тільки легенько стискав руку Моріарті, тихенько бажав йому гарного дня та вирушав у Пінкертон.
У дні, коли його душив розпач після чергового кошмару Шерлок чіплявся за руки Вільяма та припадав до них устами, наче це найдорожче що в нього є. А якщо в Шерлока зараз, на цій далекій землі, щось і було, то це тільки Ліам.
Бувало, Шерлок плакав. Він ніколи цього не признає, та бувало, що нічні кошмари розбивали його настільки, що, прокидаючись, він кидався на підлогу до ліжка, довго дивився на Ліама, шукаючи докази, що той живий, що він дихає, що все добре, наскільки це тільки можливо, та плакав, глушачи себе кулаком.
Майже щоночі Шерлока мучать кошмари. Йому сняться пекельні чорні води Темзи, холод і… мертвий Вільям. Майже щоночі Шерлок прокидається, задихаючись, наче тільки-но винирнув із води.
Та жодного разу він не жалкував про свій вибір. Він заспокоював себе тим, що ці його маленькі незручності – найменша плата за те, аби Ліам жив. Він би стрибнув іще раз, ще сотню разів, якщо це буде необхідно і якщо це означатиме, що Ліам буде жити.
Це бажання – єдине, що залишилося в Шерлока. Єдине, що він має зараз при собі. Єдине, що змушує його прокидатися щоранку, йти на роботу та повертатися до Ліама увечорі. Він лишив усе інше позаду, в Лондоні. Звісно, він сумує за звичними днями, своєю скрипкою та вулицями Лондону, за міс Гадсон, Ватсоном, Лестрейдом, навіть за Майкрофтом. Проте він також знає, що Джон зараз зайнятий сімейним життям, Лейстрейд – справами Ярду, Майкрофт, як завжди, цілою Англією.
Його ж робота зараз – дочекатися Вільяма, попіклуватися про нього, поставити на ноги. Це – найвищий пріоритет. Шерлок не думає надто наперед. Насправді, він собі не дозволяє, бо як тільки він думає про майбутнє, одразу ж з'являються мільйони «але» та «якщо». Шерлок не хоче думати занадто багато та провалюватися глибше у розпач. Тому він погоджується на всю роботу, яка тільки з'являється в детективному агентстві для нього.
Шерлок неспішно йде тихими вуличками Нью-Йорку, оминаючи великі й шумні, та викурює цигарку. Він думає, яка сьогодні приємна тепла погода, через що дозволяє собі трошки прогулятися, замість того, аби бігти до лікарні. У Лондоні сонячні дні в дефіциті, тут же – можна сказати навіть у надлишку. Проте йому, мабуть, подобається. Шерлок криво всміхнувся, кепкуючи з себе, що він дійсно думає про погоду та власні вподобання. Невже великий детектив став настільки жалюгідним?
Шерлок затушив цигарку перед входом до лікарні та, сховавши руки в кишенях штанів, попрямував до палати Ліама, наче до себе додому. Це так і відчувалося. Та як тільки Шерлок відкрив двері («Я повернувся, Ліа–»), він відчув, як серце обірвалося.
Ліжко Ліама пустіло.
На долю секунди паніка охопила Шерлока: його блискучий розум почав вигадувати найгірші ситуації. Ліам же не міг?.. Він же… Його ж не… Він не міг вме–... Неймовірно, яку владу страх має над людським розумом. Та через мить Шерлок, заплющивши очі та вирівнявши дихання, взяв себе в руки і включив, нарешті, логіку.
Постіль зім'ята, бинти необережно лежать зверху. Якби Вільям… Як би він поме– Ні, досить! Тут щонайменш був би хтось, його б зустріли та попередили. Тут було б стерильно чисто, а не виглядало так, наче Вільям прокинувся і, не розуміючи, де знаходиться, вийшов блукати коридорами лікарні у пошуках відповідей.
Вільям прокинувся.
Ліам, його Ліам прокинувся!
Із усвідомленням цього Шерлок кинувся назад у коридор. Він оббіг усі поверхи лікарні, не знайшовши слідів Ліама ні в їдальні, ні в холі. Раптова думка потягнула Шерлока нагору. Він помітив, що майже не дихав весь час, що біг уверх по сходах. Детектив заспокоївся, зробив глибокий вдих та вийшов на дах.
Випрана білизна колихалася на вітру, і серед простирадл на протилежному краю Шерлок помітив золотистий відблиск сонця на світлому волоссі.
Ліам.
Неспішно, аби не налякати чоловіка, Шерлок підійшов до лавки та примостився поруч. Він не дивився на Ліама – якби він одразу заглянув йому в очі, він би втратив контроль. Шерлок зараз має бути сильним та подбати про Ліама.
– З поверненням, Ліаме.
Шерлок так давно хотів сказати це. Промовити в голос та відчути солодкість слів на язику. Відчути, що нарешті може дихати на повні груди. Він полегшено зітхнув. Ліам живий. Він прокинувся. Тепер усе точно буде добре. Шерлок подбає про це. Що б не сталося, він…
– Перепрошую, хто ви? – Вже вдруге за сьогодні у Шерлока щось обрірвалося всередині. Він подивився на чоловіка поруч із собою – це дійсно був Вільям, він не переплутав нікого. Голмс відчув легке запаморочення. Вільям схилив голову: – Ви мене знаєте?