Work Text:
Купідон
Купідон усміхався. Клятий Купідон усміхався! Місіс Денверс відчайдушно сплеснула руками, вимащеними клеєм, як у якоїсь школярки. Вона вже не думала про те, чи властиво їй це, чи ні. Вона почувалася… Відданою?
Так, це безглуздо! Але вона так злякалася, так дбайливо збирала кожен уламок, шорсткий, колючий, дряпучий, і от вже три години поралася з клеєм, злочинно наплювавши на свої обов'язки… Заради чого?! Щоб триклятий купідон підло посміхався?
Це ж просто фігурка. Але вітер за вікном шепотів: "Життя, життяяяяя". Все трикляте життя в цьому триклятому шматку порцеляни! Ось ці ніжні вигини - незбагненна таємниця. Ось цей колір - сліпуча краса. І, звісно, слід фатуму на обличчі! А тепер?
Золота підступна усмішка - ось, на що перетворилося її життя!
Але відступати місіс Денверс не планувала, тож із усього розмаху вдарила об підлогу ненависну фігурку втретє, а потім з механічною завзятістю почала збирати уламки.
До неї обережно постукали. Стурбований, але рішучий голос леді Вінтер почувся з-за дверей:
– Місіс Денверс! Як ви? Можна увійти?
Місіс Денверс так і застигла. Ні двері, що відчинили без її дозволу, ні питання, ні свіже повітря, ні чай - ніщо не могло змусити її вимовити хоч слово. Вже лежачи у ліжку, вона тільки дивилася на голівку купідона на долоні і повторювала (подумки, звісно), що це була леді Вінтер. Але точно не Ребека.
Купідон усміхався. Вітер не знав, що сказати.
***
Вже третій місяць місіс Денверс була надзвичайно задумлива. І уважна. Вона помічала плями світла на подушках диванів, красу квітів (усіх квітів, а не тільки орхідей), і все менше насолоджувалася протягами. Навіть віддала вказівку найняти робітників, щоб законопатили стіни у житлових кімнатах (здригаючись внутрішньо від жаху, звісно). Потеплішало, і на обличчі леді Вінтер все частіше почала з'являтися усмішка.
Місіс Денверс весь цей час намагалася переконати себе, що це просто її обов'язок - служити Вінтерам. Леді Вінтер. Цьому кошеняті. Думаючи так, місіс Денверс усміхалася - посміла б вона так назвати Ребеку? Її колишня злість тепер здавалася їй надмірною (а, якщо зовсім чесно, смішною) - звісно, вголос вона про це не заявила б і під страхом смерті.
День при дні вона мала все більше приводів переконатися у доброті, наївності і чистій відкритості нової леді. Це непокоїло. Безперечно, прислуга боялася її набагато сильніше, ніж господарку, але турбували не пара вкрадених каблучок чи розбита тарілка. Небезпека щодня ходила зовсім поряд. Це був сам Макс Вінтер.
Від уваги місіс Денверс не вислизало нічого - така робота. Дивна смерть Ребеки, раптове одруження, постійне занепокоєння Макса, його шалений гнів… Леді Вінтер ніколи не була у безпеці.
Намагаючись не залишати молоду господарку на самоті, місіс Денверс виявила, що за розмовами з нею можна забути про необхідні приготування до вечері. І це не лякало.
Утім, ідилія не тривала довго. Макс ставав усе дратівливішим, все злішим. Все частіше леді Вінтер плакала, не в змозі зносити знущання і звинувачення невідомо у чому. Здавалося, чоловік бажає зжити зі світу, як Синя Борода, і другу свою дружину. Цього місіс Денверс допустити не могла.
***
Одного разу їй наснився сон. Ребека повернулася. Хоч ні, Ребека знову з'явилася у будинку.
У дорожному костюмі, трохи розпатлана, вона була чарівна як і раніше. Вона обійняла місіс Денверс, яка плакала, і прошепотіла на вухо: "Бережи леді Вінтер, вона не має опинитися там само, де я. Захисти її". Потім забрала улюблену орхідею, заявила, що розлюбила ці квіти, і викинула у вікно. Довго вказувала на хвилі: "Дивись, куди закинула!"
На ранок орхідею знайшли засохлу. Леді Вінтер засмутилася, а місіс Денверс все чулося: "Ооось там, бачиш?"
У невиразній тривозі вона спустилася на берег, що тонув у тумані щовечора. Все як завжди: старий причал, де давно вже не було човнів. Нова яхта - подарунок Макса дружині - як привид, лякає біля пірса. Бідний матрос із його вічною історією про леді, що не повернеться з дна… Від поривів крижаного вітру місіс Денверс сховалась у напівзакинутій хатині на березі.
Це було дуже дивне місце. Зовні - просто хатина, що ледь стоїть, усередині - стіл, просте крісло, три лампи. А на столі - папери, плани, карта з поміченими мілинами і щоденник. Не читати чужі записи - це було буквально вбито в неї з дитинства, але зараз рука місіс Денверс сама потягнулася до записника.
Він описав усе. Як готував убивство і як скоїв. Що казав поліції і що скаже, якщо прийдуть ще. Чому вирішив знову це зробити. Виявляється, весь цей час одержима Ребекою була зовсім не вона.
***
Того вечора вони з леді Вінтер довго говорили. Треба було якось змусити Макса розкритися, звинувачувати його прямо було безсенсовно - ніде в щоденнику імена не згадувалися, ніякий суд не прийме його як доказ. Але вихід було знайдено.
Вночі Макс прокинувся від гучного стукоту - вітер відчинив вікно. Мабуть, покоївка забула замкнути на шпінгалет. Вітер, що увірвався, кинувся на груди, як старий товариш. Макс підвівся, зачинив вікно і вирішив викурити сигару в сусідній кімнаті.
Якийсь знайомий запах він відчув, ледве ступивши за поріг. Щось дуже сильне, до болю знайоме. Орхідея! Квітка під скляним ковпаком стояла на своєму звичайному місці. Чекайте! Це ж не кімната Ребеки!
Макс озирнувся. Її стіл. Записи. Купідон, що сяє у світлі місяця кривою золотою усмішкою. Але як же! Адже її кімната на другому поверсі! Там давно нема меблів! Що це?!
Місіс Денверс незворушно увійшла, привіталася і почала запалювати свічки. Кімната в напівтемряві здавалася ще страшнішою.
– Що тут відбувається, місіс Денверс? - Макс старався говорити впевнено.
– Ми готуємося до балу, мілорде. Боюся, мені доведеться попрохати вас вийти, треба зайнятися туалетом леді Вінтер.
Якийсь час Макс міг тільки безвільно дивитись на свою економку, як кролик на удава.
– Але бал… Вже минув? - ледь спромігся вимовити він.
На сходах почулися кроки. І раптом із сусідньої кімнати увійшла Ребека. У сяючій сукні, блискуча. Страшна. Здавалося, світло проходить крізь неї.
– Добре, добре, я дам тобі можливість все пережити знову, - промовила вона і хотіла взяти його за руку, але Макс відсмикнув пальці як від вогню. - Першим пунктом ти назвав бал…
Макс тихо сповз на підлогу.
***
Після суду леді Вінтер та місіс Денверс увійшли під склепіння колись похмурого родинного гнізда Вінтерів із новим, світлим почуттям. Їм здавалося, що вітер, який тут колись ревів, перетворився на ніжний бриз, а крики чайок звучать якось мелодійніше. Ребека усміхалася їм, невидимою сидячи під старою вишнею.
Її усмішка була схожа на золоту усмішку підступного купідона.