Work Text:
УЖЕ ЦІЄЇ СУБОТИ. ПРИЧИНА, ЧОМУ ЄДИНИЙ КУЛІНАРНИЙ ЗАКЛАД, ЯКИЙ Я ВІДВІДУЮ — ЦЕ LE PETIT PEPE: ТРАГІЧНА ВІДСУТНІСТЬ ЗБИТИХ ВЕРШКІВ У МОЄМУ МОРОЗИВІ
від Івайзумі Хаджіме
НЕ ЗРОЗУМІЙТЕ МЕНЕ НЕПРАВИЛЬНО. Я ЗНАЮ, ЩО ІСНУЮТЬ ГАРНІ РЕСТОРАНИ. Я ЗНАЮ, ЩО ІСНУЮТЬ ГАРНІ ПЕКАРНІ. Я ЗНАЮ, ЩО ІСНУЮТЬ ГАРНІ КАВ’ЯРНІ. Я ЗНАЮ, ЩО ВСЕ ЦЕ ІСНУЄ, АЛЕ ВСЕ ЦЕ — НЕ LE PETIT PEPE, ОБ’ЄДНАННЯ ВСІХ БОЖЕСТВЕННИХ РЕЧЕЙ, ЯКІ МОЖНА ПОКЛАСТИ СОБІ ДО РОТА, ЗА ВИНЯТКОМ ДИВОВИЖНОГО [Примітка редактора: вилучено цензурою. Однозначно ні.] КУРОО ТЕЦУРО, ХОЧА ЦЕ, В ПРИНЦИПІ, МОЖНА ОБГОВОРИТИ. Я ТАКОЖ ЗНАЮ, ЩО GRANRODEO МОЖУТЬ ГРАТИ Й В ІНШИХ МІСЦЯХ. Я В КУРСІ ВСЬОГО ЦЬОГО.
ОДНАК ЦЕ НЕ СКАСОВУЄ ТОГО ФАКТУ, ЩО ЯКБИ Я ОБРАВ СВІЙ ЗВИЧНИЙ ШЛЯХ, ЩО ВЕДЕ МЕНЕ ЗОЛОТОЮ ЦЕГЛЯНОЮ ДОРІЖКОЮ ПРЯМІСІНЬКО ДО LE PETIT PEPE, Я Б НЕ СИДІВ ЗАРАЗ ТУТ ІЗ ЖАЛЮГІДНОЮ ПАРОДІЄЮ НА МОРОЗИВО В РУКАХ. ЦЕ МАКФЛУРІ – ВІДСТІЙ. ПОВНИЙ.
ПО-ПЕРШЕ, Я ВІРЮ В СПРАВЕДЛИВІСТЬ. І ПІД ЦИМ Я МАЮ НА УВАЗІ, ЩО ПРОВИНА ЗА ВСЕ ЦЕ ЛЕЖИТЬ НЕ НА ВТОМЛЕНИХ ПЛЕЧАХ УСЬОГО КОЛЕКТИВУ МАКДОНАЛЬДСУ, А ЛИШЕ ОЙКАВИ ТООРУ. І НЕ ВІД РУК ІНШИХ ПРАЦІВНИКІВ, А САМЕ ВІД РУК ОЙКАВИ ТООРУ ЗАГИНУЛА МАШИНА, ЯКА ВИГОТОВЛЯЄ МАКФЛУРІ.
ІНОДІ Я ДУМАЮ ПРО БОГА Й ЛЮДИНУ. МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО КОЛИ ЛЮДИНА НАДТО ЧВАНИТЬСЯ СВОЄЮ ВЛАДОЮ, БОГ СТАВИТЬ ЇЇ НА МІСЦЕ. У ЦЬОМУ ВИПАДКУ Я МАЮ НА УВАЗІ Гекона Тоору, ЯКИЙ ВІДЧУВАЄ, КОЛИ ПІДПОРЯДКОВАНИЙ ЙОМУ ГОМО САПІЄНС ВІДБИВАЄТЬСЯ ВІД РУК (ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ МАЙЖЕ ЗАВЖДИ) Й ПРОКИДАЄТЬСЯ ІЗ СВЯЩЕННОЇ СПЛЯЧКИ, ЩОБ ВЛАШТУВАТИ СПРАВЖНІЙ РОЗНОС.
Я, ОБРАНИЙ СВІДОК СЬОГОДНІШНЬОГО СВЯЩЕННОГО ВИДОВИЩА, СИДЖУ ТУТ І З ТРЕПЕТОМ ДУМАЮ ПРО ЦЮ СЦЕНУ. ТИХИЙ ПОЛУДЕННИЙ ГОМІН ФАСТ-ФУДУ В ПОЄДНАННІ З НІЖНИМ ШИПІННЯМ І ДЗИЖЧАННЯМ АВТОМАТІВ З БЕЗАЛКОГОЛЬНИМИ НАПОЯМИ Й ТИМ СЛАВНОЗВІСНИМ МАКФЛУРІ, ЄДИНИМ ДЕСЕРТОМ, ЯКИЙ НЕ ПОДАЮТЬ В LE PETIT PEPE З НЕБАЖАННЯ ВІДТВОРЮВАТИ ЙОГО ПРОСЯКНУТИЙ КАПІТАЛІЗМОМ СМАК. ЗАПАХ СМАЖЕНОЇ У ФРИТЮРІ ЇЖІ Й ТОГО НОВОГО ДЕЗОДОРАНТУ, ЩО ВИЙШОВ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ.
ВАШ СМИРЕННИЙ ХАДЖІМЕ, КВОЛИЙ, З НИЗЬКИМ РІВНЕМ ЦУКРУ В КРОВІ, СТОЯВ ПЕРЕД КАСОЮ, ВІЧ-НА-ВІЧ З ТИРАНОМ.
— ОДИН МАКФЛУРІ З ОРЕО, БУДЬ ЛАСКА.
— ❀Це все?❀ [Примітка редактора: О, Ойкава дійсно так і розмовляє]
— ТАК.
— ❀Все буде готово за хвилину!❀
НЕЗРУЧНО.
— А ОПЛАТА?
— ❀Для тебе за рахунок закладу, красунчику.❀
Я, ЗВІСНО, ДОБРЕ ЗНАВ ПРО РОМАНТИЧНІ ЗАЗІХАННЯ ОЙКАВИ ТООРУ, І ЗНАВ, ЩО Гекон Тоору ІНКОЛИ НАМАГАЄТЬСЯ НАВЕСТИ ЙОГО НА РОЗУМ. ВЖЕ ЖАЛКУЮЧИ ПРО ВИБІР РЕСТОРАНУ, Я ВВІРИВ СВОЮ ДОЛЮ БОЖЕСТВЕННІЙ РЕПТИЛІЇ, І ОСЬ ВОНА З’ЯВИЛАСЬ.
ЯК ТІЛЬКИ ЗЛОЧИНЕЦЬ ПРИКРІПИВ МІШАЛЬНУ ЛОЖКУ ДО ШПИНДЕЛЯ МАШИНИ (ДО РЕЧІ, ЩОРАЗУ, ЯК Я ЙДУ ДО МАКДОНАЛЬДСУ, Я БАЧУ ЯК МІНІМУМ ОДНУ ДУРНУ ДИТИНУ, ЯКА ДУМАЄ, ЩО ЛОЖКА — ЦЕ ТРУБОЧКА, І СИДИТЬ, СМОКЧУЧИ ЇЇ, І ЦЕ ВИГЛЯДАЄ ДУЖЕ СМІШНО), НАШ БОГ І РЯТІВНИК Гекон Тоору, ЯКОМУ, ЯК Я ПІДОЗРЮЮ, ЗАБОРОНЕНО З’ЯВЛЯТИСЯ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ, ВИСЛИЗНУВ З КИШЕНІ ФАРТУХА Й СТРИБНУВ ДО СУСІДНЬОГО АВТОМАТУ З БЕЗАЛКОГОЛЬНИМИ НАПОЯМИ. ЯК КОШЕНЯ З ТІЄЇ ГІФКИ В ТАМБЛЕРІ, ЩО ЕЛЕГАНТНО ГРАЄ НА ПІАНІНО, ХАМЕЛЕОН ПРОБІГ ВСІМА КНОПКАМИ АВТОМАТУ Й З ДИВОВИЖНОЮ СИЛОЮ ВМОСТИВСЯ СВОЇМ ЛУСКАТИМ ЗАДОМ НА КРАН КОКА-КОЛИ.
НЕСКЛАДНО ЗДОГАДАТИСЯ, ЩО СТАЛОСЯ ДАЛІ. ОЙКАВА, НАБЛИЗИВШИСЬ ДО ВЕЛИКОЇ ЯЩІРКИ, ПОСЛИЗНУВСЯ НА РОЗЛИТІЙ КОКА-КОЛІ, НЕ ВІДПУСКАЮЧИ ЛОЖКУ, ЩО БУЛА ПРИКРІПЛЕНА ДО ШПИНДЕЛЯ. ТА ВІДЛЕТІЛА З ФАНТАСТИЧНИМ ЗВУКОМ, І ОСЬ Я СИДЖУ, БЛЯХА, З НЕЗБИТИМ МАКФЛУРІ. Я ЧУВ РОЗПОВІДІ ПРО НЕЩАСНІ КРАЇНИ, ДЕ НЕМАЄ МАШИН ДЛЯ ЗБИТТЯ МОРОЗИВА, АЛЕ Й УЯВИТИ НЕ МІГ, ЩО ОДНОГО ДНЯ БУДУ Й САМ СИДІТИ З ДОВБАНИМ НЕЗБИТИМ МАКФЛУРІ.
— ❀Бляха-муха!❀ — сказав хлопець. — ❀Це ж вирахують із моєї зарплати.❀
— МОЖЕ ТЕПЕР ТИ БУДЕШ МЕНШЕ ДО МЕНЕ ЧІПЛЯТИСЯ.
●●●
У звичайний… Ні, насправді, в цьому немає нічого звичайного. У всій цій ситуації немає абсолютно нічого, що Кей вважав би звичайним, і тому він навіть не хоче думати про те, що б він зробив, якби це був звичайний день.
По-перше, незважаючи на розслаблений графік, він усе-таки вважає за краще прокидатися рано-вранці, щоб виконати всю роботу. Тим не менш, у нього є певні рамки, і п’ята ранку явно за них виходить. До того ж, він встановив власні межі для кількості нісенітниць, що він їх готовий прийняти від Бокуто Котаро, і вони збігаються з межею, встановлену на шосту ранку — найбільш ранній час, коли Кей готовий прокинутися добровільно. П’ята ранку й фотосесія Бокуто — обидва ці моменти викликають у Кея великий дискомфорт. Або викликали — у той щасливий час годину тому, коли він вважав легкий головний біль величезною проблемою.
Однак зараз, дивлячись на цю абсолютно апокаліптичну сцену, він усвідомлює, наскільки наївним був годину тому, думаючи, що це буде його єдиною проблемою. Тут, у вітальні квартири Бокуто, лежать розтрощені рештки гідності, щастя і життя Кея загалом.
— Це повне лайно, — каже Куроо, однак він і близько не звучить настільки роздратованим, наскільки б мав бути через повне лайно. Насправді, на його обличчі навіть грає посмішка, щоправда, не така, як минулого тижня, коли він поцупив Кейові навушники просто з-під його носу після того, як познущався над ним, заспівавши кавер на «Богемську рапсодію», а перед тим помилився із його замовленням малинового мафіна й ледь не збив його на вишнево-червоному пріусі. Є і межа несправедливим обставинам, далі йде щось, що не має назви.
— Я хочу зауважити, — каже Бокуто з кухні (де він прикидається, ніби готує каву, але насправді ховається від гніву Кея; той добре це розуміє), — що якщо поглянути логічно, то коли я люб’язно запрошував вас обох попрацювати над моїм проектом разом зі мною, я й поняття не мав, що ви встигли стати ворогами.
— Він не мій ворог, — промовляє Куроо.
— Він не турбує мене аж настільки, щоб вважати його заклятим ворогом, — бреше Кей (чи бреше він про те, що йому все одно на Куроо, чи про те, що не вважає його ворогом, чи про й те, й інше — він не знає). — У будь-якому разі, якщо ти пам’ятаєш, я взагалі не хотів брати участь у твоїй дурній зйомці, а зараз ти взяв і зробив його моїм напарником. Він вкрав мої навушники, Бокуто.
— Я…
— Просто в машині. Поцупив їх, — Кей стримує тремтіння в голосі; він не поступиться Куроо. — У машині, якою він намагався мене вбити. У вишнево-червоному пріусі, Бокуто.
— На своє виправдання…
— Жодних виправдань, — звертається Кей до Куроо. — Тому, що Ви зробили, немає жодних виправдань. Була шоста ранку, я був втомлений і страждав від похмілля, а Ви ледь не роздавили мене. Потім Ви переплутали моє замовлення. А потім Ви співали Богемську рапсодію…
— Слухай, він взагалі-то не всім співає…
— Я радий, що це так. Це в інтересах усього людства.
— Що? — Бокуто виходить із кухні й виглядає щиро шокованим. — Хочеш сказати, що він погано співає?
У цей момент Кей спостерігає цікаву сцену між двома друзями (найкращими друзями, із запізненням усвідомлює він, не без здивування, чому він тоді не дізнався про Куроо раніше). Куроо легенько кашляє, і Бокуто повертається до нього, припіднявши брови. Куроо робить незрозумілий жест у бік Кея, знизує плечима, і Бокуто опускає одну брову. Куроо знизує плечима знову, кривиться, а на обличчі Бокуто з’являється вираз цілковитого захвату, що Кея лякає.
— Розумію. Так, це сумно, — каже він, знову повертаючись до Кея. — У нього жахливий голос.
— Я… Так, — каже Кей непевно. — Тобто… А потім він поцупив мої навушники.
— Але ж я підкинув тебе додому.
— Чи мені правда потрібно знову перераховувати все…
— Ясно, це може тривати вічність, — каже Бокуто, піднімаючи руки й всідаючись на диван. — Ми не в сіткомі. Всядьтеся й мовчіть, якщо не можете сказати нічого гарного. Я доглядаю за котом Кенми, і я не хочу, щоб це дитя пекла прокинулось і вчепилось своїми кігтями в мою дупу.
— Я вчеплюся кігтями у твою дупу, — бурмоче Куроо, і це навіть не звучить як погроза. — Як так Кенма не залишив Графа Дракулу зі мною? Він же мій сусід.
— Він знає, хто з нас більш відповідальний.
— Ти жартуєш? Ти ж колись курив його котячий корм, Котаро.
— ЦЕ НЕ ВАЖЛИВО.
Кей дивиться на підлогу. Під кавовим столиком — купа фотографій, ймовірно, ді-джея, про якого завжди марить Бокуто. На кавовому столику лежать горезвісні залишки вчорашньої піци, ноутбук із шпалерами з зображенням теж, ймовірно, ді-джея, а також коробка з котячим кормом, від куріння якого Бокуто, хочеться вірити, цього разу утримається.
Попри всю свою пристрасть до вечірок і катастроф, у Бокуто вдома доволі чисто. Кей навіть не назвав би це несподіванкою, адже Бокуто ніколи не справляв враження типової неохайної людини. Схильність до апокаліптичних ситуацій не означає, що його диван не може бути бездоганним (хоча він майже впевнений, що це Хіната прикрив плями на ньому; він чітко пам'ятає випадки сильної блювоти минулого тижня).
— Цукішімо? Цуккі?
— Вибач? — він знову майже заснув.
— Кава.
— Я б міг приготувати кращу в кафе, — каже Куроо. — Це якесь швидкорозчинне сміття.
— Послухай, Лорде Тамакі, — огризається Бокуто. — Знаючи, через яке пекло я пройшов за останні пару днів…
— Ти сам себе в нього втягнув…
— Дай мені якусь поблажку в моїх навичках баристи. Мені ще треба зняти мірки, а Саеко й досі нема.
— До речі, про це, — каже Кей, допиваючи еспресо. — Про що зйомка? І, що важливіше, як довго мені доведеться це терпіти? Чи треба мені трико?
— Оце картина, — каже Куроо. Кей пильно дивиться на нього. Куроо посміхається у відповідь. Кей витріщається сильніше й веде внутрішню боротьбу проти бажання знову сховати обличчя. (Те, що це стає вже аж надто звичним, враховуючи, що це їхня друга зустріч, не вислизає від Кея; але він не зовсім розуміє, що він збирається з цим робити. Поки що. Він думає.) — Що? Я серйозно. У тебе довгі ноги.
— У Вас теж, — огризається Кей, усвідомивши, що йому більше нічого відповісти. — І дуже мускулисті. Байдуже.
Так і є. На Куроо ці джинси, які мають продаватися під етикеткою «Не можна носити Куроо, бо вони надто добре на ньому сидять», і сказати, що вони, ну, сидять надто добре, було б сильним применшенням того рівня несправедливості, який Кей відмовляється прийняти. Так, ноги Куроо виглядають приголомшливо. Так, він знає, що не повинен цього помічати.
Не кажучи вже про сорочку. Вочевидь, Куроо належить до тих дуже небезпечних людей, які люблять закочувати рукави своїх v-подібних сорочок до ліктів і дозволяти їм сидіти так, демонструючи красу їх засмаглих рук. Чесно кажучи, здається, що Куроо сидить на цьому дивані, щоб засмутити Кея своєю зачіскою й посмішкою, постійно нагадуючи йому про ті перші тридцять секунд у кафе, коли він думав, що Куроо милий.
— Жодних трико? — говорить він, повертаючись до Бокуто, який хитає головою.
— Жодних трико. Це зйомка за мотивами Леєндекера…
— Хто це?
— Один з улюблених художників Бокуто, — каже Куроо. — Багато чоловіків, багато костюмів.
— У мене в голові є дві картини, які я б хотів повторити, — промовляє Бокуто, тягнучись до ноутбуку. — На одній ви вдвох будете в майже однаковому вбранні, а на іншій Куроо буде в трохи автентичнішому костюмі.
— У мене буде ціпок?
— У тебе буде ціпок.
Куроо задоволено сміється, а Кей прочищає горло, нахиляючись, щоб подивитися на зображення, які відкрив Бокуто. На одному з них двоє чоловіків у вишуканих чорних костюмах ведуть розмову; на другому — двоє чоловіків на дивані, обидва по-різному вдягнені. Кей миттєво визначає, роль котрого з них він гратиме; Бокуто, ймовірно, подумав про нього щонайперше, бо його висвітлене волосся збігається з відтінком блондина на картині — от тільки Кей знає, що плани Бокуто виходять далеко за рамки простого.
Думка про те, що Бокуто вирішив, що для цієї зйомки його поставлять у пару з Куроо, викликає у Кея бажання посміхнутися. Майже. Він майже б посміхнувся, якби не спогад про його спаплюжені навушники, викрадені, понівечені й, мабуть, обсипані борошном.
— Це дуже мило, — каже він Бокуто, — але я не працюватиму з Куроо, доки він не поверне мої навушники.
— Ні, — одразу ж співуче тягне Куроо. — Ти не отримаєш навушники, доки не прийдеш до кафе.
— У мене робота!
— Що за шум й немає бійки?
●●●
Куроо Тецуро це… щось. Безумовно.
Як це не дивно для Кея, вони не тільки встигають закінчити роботу, заради якої його грубо розбудили о п’ятій ранку (Саеко була спритна зі своєю сантиметровою стрічкою й пообіцяла доставити костюми, «які сидітимуть так, ніби їх зшили спеціально для вас, бо буквально так і є», вже наступного тижня), але він ще й не дуже шкодує про те, що прокинувся о п’ятій ранку, коли більшість людей його віку або вже відключилися під ковдрою, або ще навіть не лягали.
Однак не це найдивовижніше. Ні. Кей тепер зрозумів, що цей місяць не буде для нього звичайним місяцем, оточеним спокоєм, процвітанням і третім елементом, що починається на літеру «п», але що він його зараз не може пригадати своїм втомленим мозком. Причиною того, що він не може пригадати третій елемент, який починається на «п», є той факт, що він знову сидить на барному стільці в "Le Petit Дупці" о сьомій ранку, а навпроти нього за стійкою сидить Куроо Тецуро. (Ім'я хлопця він дізнався від розлюченого Бокуто, що видихнув його, коли Куроо відмовився перестати сміятися з того, що Кей не знав про історію Саеко та Бокуто).
— Ох, дитино, приходь якось до мене, — сказав Куроо, заливаючись тим сміхом, який Кею не подобається. — Я можу багато всього тобі розповісти.
Насправді, розповідь про «багато всього» — це те, що відбувається прямо зараз, і Кей не може навіть зафіксувати все це, не кажучи вже про те, щоб розібратися в тому потенційному золоті для шантажу, яке Куроо йому вручає (цього разу разом з малиновим мафіном). Він все ще намагається зрозуміти, як він сюди потрапив, але не може пригадати багато інформації, окрім того, що Танака Саеко й Бокуто Котаро були причетні до цього і що Бокуто згадував щось про те, що готовий пожертвувати таємницями свого життя й гнівом графа Дракули, аби тільки повернути Кею навушники. Кей вдячний. Так він думає.
— В якийсь момент, — розповідає Куроо, поки Кей дивиться по черзі на нього й на мафін, — ми почали відповідати «свег» на всі питання. Чому? Свег. Це зайшло так далеко, що я змусив нас укласти угоду більше так не казати.
— Це спрацювало? — ледь чутно запитує Кей.
— Спрацювало, — лунає урочиста відповідь.
— Вітаю. Мабуть, — Кей відкушує шматочок мафіну й розуміє, що це дуже смачний мафін. Він не хоче знати, чи його спік Куроо, бо на сьогодні з нього вже досить травм, пов'язаних з Куроо. Він щиро сподівається, що це не стане регулярною подією; якщо він збирається бачитися з цим хлопцем і піддаватися його небезпечній харизматичній енергетиці без попередження, він волів би, щоб це відбувалося принаймні в той час дня, коли він може впоратися з таким стресом, а не, як завжди, в поганий ранок.
— Отже, я тут з…
— З кількох причин, — каже Куроо, випроставшись і поклавши руки на стегна. — По-перше, ти майже не цікавишся моєю компанією й прийшов сюди лише для того, щоб забрати свої навушники. По-друге, Бокуто думає, що якщо змусить мене червоніти й нервувати так само, як він сам червонів і нервував з Акааші, то йому буде спокійніше спати сьогодні вночі. По-третє, Саеко виштовхала тебе з квартири й змусила прийти сюди.
— І Граф Дракула, — каже Кей. — Граф Дракула прокинувся. Я думаю, це головна причина.
Кею доводилося чути про котів з драматичними іменами, але він ніколи не зустрічав істоту, яка б настільки заслуговувала на це прізвисько. Граф Дракула, розбуджений не надто лагідними зауваженнями Саеко щодо постави Кея, вельми образився на його присутність у своєму тимчасовому помешканні. Тварюка вишкірила ікла та зашипіла, після чого стрімко кинулась на обличчя Кея з одною-єдиною метою — розтерзати.
Озираючись назад, те, що Куроо прийняв на себе найстрашніший удар, можна розглядати як свого роду героїчний подвиг, відважний вчинок, породжений лише безкорисливим інстинктом. Кей припускає, що він має бути вдячний. Так він думає. До того ж, це навіть мило з боку Куроо. Дуже мило, насправді. Це в поєднанні з його обличчям — навіть з тими двома подряпинами, які воно має, точніше, завдяки цим двом подряпинам, — робить його на шістдесят відсотків ближче до того, щоб очистити свою репутацію в справі про майже смертельну аварію на вишнево-червоному пріусі та крадіжку навушників.
Можливо, початок усього цього слід пов'язувати з появою Саеко, побачивши яку, Куроо й Бокуто миттєво завмерли, а на їхніх обличчях з'явився страх, який попередив Кея про присутність дуже страшної особи.
— С-саеко! Як мило з твого боку, що ти прийшла в такий незручний час до моєї скромної оселі, і так швидко, я маю...
— Ти просив Рюноске попросити мене допомогти тобі цілий тиждень, — коли Кей нарешті обернувся, щоб подивитися на неї, він миттєво впізнав дике обличчя Танаки, гострі зуби й пронизані пірсингом брови. — І це я сказала тобі, щоб ти був готовий о шостій, бо після цього в мене робота.
— Звісно! — пискнув Бокуто. —Звичайно, ти маєш рацію, я… А, так, познайомся з Цу-Цукішімою, моїм сусідом...
— Приємно познайомитись, сонечко! Мені шкода, що ці двоє втягнули тебе в це безглуздя з самого ранку.
— Ми всі мусимо робити те, що мусимо, щоб вижити, — Кей вирішив не згадувати про те, що його шантажували з обох боків. — Я просто радий, що не носитиму трико.
— А я хотів би, щоб ти носив трико, — сказав Куроо, на що Кей ніяк не відреагував. Він не удостоїть цього хлопця реакцією, ні, нізащо. Навіть якщо його обличчя палає. Він його не ховатиме. Ні. Досі не ховав, тож немає жодних причин поступатися зараз, при двох свідках.
— Коротше! — Кей завжди вважав, що єдиною людиною, здатною змусити Бокуто вийти за межі його звичайного рівня перебільшеної меланхолії до повномасштабної паніки, був ді-джей (з яким він повинен зустрітися й подякувати за блискучий вираз обличчя, що його Бокуто демонстрував останні два дні), але, очевидно, Танака Саеко належить до зовсім іншої категорії осіб, яка перевершує всі людські заплутаності й складнощі. З нею корисно подружитися, безумовно. — Ми… ми могли б. Привіт. Вимірювання.
— Це сумно, — зітхнула Саеко. — Я пам'ятаю, колись ти був красномовнішим. Ти мене розчаровуєш.
— Був, — сказав Куроо. — Але це було до того, як ти вилила йому на голову відерце з льодом і вигнала його з Вертіго.
●●●
— Нема за що, до речі, — каже він тепер, показуючи на подряпини на вилиці. Кею хотілося б, аби вони не виглядали так привабливо.
— О, так, — мимрить він. — Дякую. Я не дуже люблю тварин.
— Граф Дракула теж не дуже любить людей. За винятком Кенми та Лева.
Кей не чув жодного з цих імен, але погоджується, відкушуючи ще один шматок свого зовсім-не-смачного мафіна. Думка про вчорашній ожиновий автоматично повертає його до Акітеру, тож він прочищає горло й знизує плечима.
— То що Ви вивчаєте?
— Менеджмент, — каже Куроо. — А ти, судячи з твого постійно роздратованого обличчя, економіку.
— Правда, — похмуро відказує Кей. —Можете собі уявити, чому я був не в найкращому гуморі того ранку. Коли Ви ледь не переїхали мене.
— Своїм вишнево-червоним пріусом, так, я знаю продовження, — Куроо нахиляється, щоб узяти пакетик цукру з дальнього кінця прилавка, і висипає його в чашку лате Кея. — Звідки ти знаєш, що це було навмисно?
— Я цього не казав!
— Ого? — Куроо перестає перемішувати каву й піднімає брову. — Тоді звідки ти знаєш, що це не було навмисно?
Кей відкриває рот, потім закриває його, потім знову відкриває й цього разу залишає так, як є. На обличчі Куроо знову з'являється ця дурна посмішка, і Кей швидко втрачає ті залишки гарного гумору, які мав.
— Я… Ну, я маю на увазі...
— Може, я побачив, який ти милий, і все це — лише хитромудрий план, щоб дістати твій номер, — каже цей жахливий хлопець, виглядаючи настільки зухвало у тій рожевій сорочці, що раптове бажання Кея сховати лице врівноважується таким же сильним бажання пожбурити в Куроо гаряче лате. — Ну, знаєш, безпрограшний пік-ап. Майже вбити його, неправильно прийняти замовлення, замучити співом і вкрасти навушники. Тепер ти розумієш, чому світ у чергу стає, щоб зі мною зустрічатись.
Чесно кажучи, так і має бути.
Поява цієї думки настільки жахає Кея, що він вихоплює чашку з рук Куроо й випиває половину, намагаючись зберігати мужній вираз обличчя, незважаючи на очевидний опік язика.
— Гм. Отже, навушники.
— Все ще в машині, — каже Куроо. — Я віддам їх тобі, коли відвезу тебе додому.
— Ми так не домовлялися! — вигукує Кей. — Я відмовляюся знову сідати в цю штуку!
— Навіть якщо я пообіцяю їхати повільно?
— Навіть так!
— Навіть якщо я пообіцяю виїхати на шосе й увімкнути Swedish House Mafia?
— На.. Навіть так!
— Навіть якщо там дощ?
Кей одразу ж визирає на вулицю, і справді, небо затягнуте хмарами, чого він не помітив дорогою до кав'ярні. Він не може стриматися, відчуває, як на його губах з'являється легка усмішка, а коли він повертається до Куроо, вона віддзеркалюється на його обличчі.
— Я знав, що ти любиш дощ, — каже він, і Кей втуплює погляд у своє лате. — То що скажеш?
— Якщо дасте мені додатковий шнур, — каже Кей за мить, і коли він наважується підняти очі, посмішка Куроо стає найбільш зворушливою і тріумфальною річчю, котру він коли-небудь бачив.
●●●
Бокуто [07:01]
ЯК СПРАВИ СОНЕЧКО
Я [07:01]
Ні.
Бокуто [07:02]
ГРАФ ДРАКУЛА ЗНОВУ ЗАСНУВ ХОЧЕШ ПОТУСИТИ?
Я [07:04]
Еее, я трохи зайнятий. Може, пізніше?
Бокуто [07:05]
стоп
Бокуто [07:05]
скинь мені селфі
Я [07:06]
Що? Ні. Навіщо?
Бокуто [07:06]
Просто скинь.
Я [07:06]
Ні.
Бокуто [07:07]
Ти сидиш в автомобілі марки «Тойота» кольору пташиної вишні, що належить Куроо Тецуро, чи не так, Цукішімо?
Я [07:08]
Ти щойно скатав це з Вікі? І ні. Це неправда.
Бокуто [07:08]
ТИ КАТАЄШСЯ В ДОВБАНІЙ МАШИНІ КУРОО ЦЕ НАЙКРАЩИЙ ДЕНЬ У МОЄМУ ЖИТТІ
●●●
Кей любить дощ. Тьмаве небо заспокоює його мігрень, запах землі ненадовго відволікає його від міста, а ще його батьки померли в сонячний день. Не те щоб він смертельно боявся сидіти в машині, але сонячні відблиски на лобовому склі іноді непокоять його, а під час дощу він може не зважати на слизьку дорогу, аби тільки не думати про те, як яскраво може блищати скло під сонцем, бо під час дощу воно, принаймні, цього не зробить.
Знову сидячи на пасажирському сидінні вишнево-червоного пріуса, Кей усвідомлює те, чого не усвідомлював минулого разу: незважаючи на його загальне ставлення до подорожей, він не мав жодних сумнівів щодо того, щоб сісти в цю машину з незнайомцем минулого разу і не має жодних сумнівів щодо того, щоб сісти в неї з не зовсім незнайомцем зараз. Розгубленість, яку це викликає, переважує невимушений комфорт, який він відчуває, пристебнувши ремінь безпеки, і тому він вирішує не замислюватися над цим (для нього це подвиг).
— То мені доведеться терпіти три різні ремікси на "Save the World", чи...?
Кей спостерігає за тим, як він перебирає пальцями по шкірі керма, як згинає ноги, коли ставить їх у потрібне положення. Його шкіра й статура ідеально підходять для такої яскравої машини, як ця, і Кей думає, що міг би поставити три різні ремікси на "Save the World", аби знову почути його сміх.
Четверта година знайомства з Куроо — не найкращий час для того, щоб заглиблюватися в його способи вираження радості, але Кей вважає, що це, можливо, один із тих випадків, коли йому варто просто відпустити ситуацію (він завжди чує це голосом Ямаґучі, і, чесно кажучи, не може дочекатися, коли той повернеться з тижневих канікул додому, щоб за горілкою та печивом від душі поскаржитися на перебіг всіх цих подій). Тож він хитає головою і каже:
— А що, як я взагалі не ставитиму Swedish House Mafia, а натомість ввімкну Джастіна Бібера?
— Я вийду з машини прямо зараз.
— Елвіса Преслі?
— Це я переживу.
— Miyavi?
— Можливо.
— Queen?
Куроо пожвавлюється.
— НЕЙМОВІРНО.
— А мої навушники?
— У бардачку.
— А якщо я візьму їх і втечу?
— Пропустиш класну поїздку, але це твій вибір.
Кей дивиться на бардачок і посміхається, потім тягнеться до шнура.
— Я вмикаю We are the Champions лише раз, зауважте.
Дощ уже м’яко накрапає, Куроо й далі дивиться вперед, на парковку з розкиданими машинами, але Кей бачить, як він посміхається. Криво, показуючи зуби, і його хватка на кермі трохи змінюється.
— Це ми ще побачимо.
●●●
Бокуто [07:36]
ти досі з ним чи не так
Бокуто [07:36]
поганець
Я [07:38]
У мене чудовий ранок, і не завдяки тобі чи тому огидному коту. І він справді вміє кермувати.
Бокуто [07:39]
НЕ ГУДЬ ДРАКУЛУ ВІН МОЖЕ ЧУТИ ТЕБЕ УВІ СНІ
Я [07:41]
Дай мені спокійно знайти привід, щоб нормально ставитися до твого найкращого друга, Бокуто.
●●●
Не те, щоб йому треба було їх багато. Приводів, тобто; їх не варто так називати, бо, чесно кажучи, в тому, як Куроо підспівує словам будь-якої пісні, яку б Кей не ввімкнув, і в тому, як він ліниво й впевнено поводиться з кермом, і в тому, як Куроо розмовляє, Кей скоріше знайде цілі тези, а не просто дозвіл на деяку помилковість його повторного враження про хлопця. Це не означає, що Куроо не має цієї схильності дратувати чи що він гарантовано не буде нервувати Кея в майбутньому... але це означає, що, можливо, все це в сукупності може бути не так вже й погано.
І це також свідчить про те, що Кей робить прямо протилежне тому, що він (і голос Ямаґучі в його ментальній колекції вінілових платівок, на яких люди говорять йому різні крилаті фрази, як-от «ТАК МУЖИК САМЕ ТАК» Бокуто та «Все, що хочеш» Акітеру) казав собі робити: тобто, Відпускати Ситуацію. П'ятнадцять хвилин потому він все ще в тій самій позі, слухає, як Куроо розповідає про останню статтю Івайзумі-Злісного-Рецензента про макфлурі, і частина його мозку думає про те, наскільки це абсурдно й наскільки абсурдно те, що він не заперечує проти абсурдності цього.
Може, йому варто перестати думати про те, що він не заперечує, перестати дивитися на Куроо, і натомість подивитися у вікно на дорогу, й насолоджуватися улюбленим природним явищем під улюблену музику, і сподіватися, що Куроо належить до тих людей, які не проти робити нескінченні повороти, щоб подовжити поїздку. Можливо, йому справді варто Відпускати Ситуацію.
— Земля викликає Цукішіму, — каже Куроо. — Ти й справді не рання пташка, так?
— Ви приготували малиновий мафін?
Куроо кліпає, потім киває.
— Так.
Тоді Кей перестає дивитися на нього. Він впивається задоволенням, яке отримує, коли відчуває на собі погляд Куроо, притулившись головою до вікна.
— Було смачно, — каже він.