Chapter Text
Кольори ніколи значення не мали,
Для мене все було сірим і тьмяним,
У мені та синява й темрява стояли,
Допоки ти не прийшов сюди,
І зміг життя, нарешті, показати.
День 10
У певному сенсі, бути модником – доречно. Чорний одяг, чорне серце, чорний світ.
Нікі чомусь стогне більше, ніж Ендрю. Ніби це щось змінює.
До аварії Ендрю та Аарон уже жили з Нікі та Еріком, тому що Тільда виявилася ні на що не здатною і знову, і знову потрапляла в реабілітацію; Аарон проводив кожну вільну хвилину, намагаючись заробити стипендію для коледжу, Нікі та Ерік працювали з дев’ятої до п’ятої, а Ендрю проводив дні, пишучи вірші, які публікував у блозі в перервах між домашнім навчанням і тренуваннями.
Єдиною нещодавньою зміною стали похорон Тільди, перепади настрою Аарона та Нікі, який узяв відгул на роботі, щоби побути з Ендрю, чого він не потребував. Він пам’ятає будинок до найдрібніших деталей, тож може блукати ним так, ніби нічого не сталося.
Ендрю не потребує допомоги. Він знає, де знаходиться все необхідне, і може пересуватися. Він подбав про те, щоб отримати якомога менше травм, і сліпота його не дуже турбує, адже вона дійсно тимчасова.
Сто днів, кажуть лікарі, й Ендрю їм вірить, тому що він може працювати з відліком. Через три місяці до нього повернеться зір, і він знову зможе публікувати вірші, бо, якщо бути чесним, це єдине, чого він зараз хоче, і він не хоче нікому про це розповідати, щоб йому допомогли.
— Припиніть шепотіти. Я сліпий, а не глухий, — каже Ендрю Нікі та Еріку, коли спускається сходами до вітальні.
Нікі ніяково прочищає горло, а Ерік замовкає, як у могилі. Якби Ендрю любив робити ставки, він поставив би десять баксів на те, що Ерік дивиться куди завгодно, тільки не туди, де стоїть Ендрю, схрестивши руки.
— Ти говорив про мене, продовжуй.
Майже смішно, що втрата зору не має великого значення, коли він може чудово уявити сцену перед собою. Нікі червоніє, бо йому спала на думку чергова дурна ідея, Ерік опускає очі, розриваючись між тим, на чиєму він боці – Ендрю чи Нікі. Між ними триває мовчазна дискусія, доки Ерік, нарешті, не виграє битву поглядів і не спонукає Нікі розповісти все, як є.
— Я подав оголошення в газету, — нарешті каже Нікі. Ендрю залишається нерухомим, сподіваючись, що його очі прикипіли до Нікі, тож він далі говорить. Його двоюрідний брат продовжує, можливо, тому, що Ендрю влучив у ціль, а швидше за все, тому, що Ерік підказує йому, — Знайти тобі помічника.
— Мені не потрібна нянька, — каже Ендрю, уже втомившись від цієї розмови.
Він довів, що здатен на самостійність, йому не потрібна неприємна людина, яка няньчиться з ним без причини, й Ендрю чудово знає, що Нікі та Ерік відкладають гроші на поїздку до Німеччини. Вони можуть заощадити свої гроші на це і припинити завдавати йому головного болю. Він може зателефонувати Рене, якщо йому дуже-дуже захочеться поговорити з людиною, чого йому не хочеться. У нього є коти.
— Нікі шукає не медсестру, — каже Ерік.
Ендрю щільніше притискає руки до грудей.
— Хтось, хто допоможе тобі писати, гаразд? — проговорює Нікі так швидко, як тільки може.
— Ти що.
— Я знаю, що ти пишеш! Ми всі знаємо! Ми чуємо стукіт твоєї клавіатури цілий день, а відколи ти повернувся, ми не чули, і ти виглядаєш… трохи пригніченим. Ти навіть не розмовляв із Рене, тож я подумав, що, можливо, з незнайомцем ти почуватимешся впевненіше, бо не бачитимеш, засуджують тебе чи ні, але принаймні зможеш продовжувати робити те, що тобі подобається. Тепер, якщо ти пройдеш десять кроків по прямій лінії, ти можеш мене вбити. Я за обіднім столом.
Розум Ендрю на кілька секунд переходить у режим помилки 404, намагаючись осмислити слова Нікі.
Уся його родина знає, що він пише, вони знають, хтозна-скільки часу, і вони також помітили, що він не розмовляє з Рене, його єдиною подругою.
— Зніми оголошення.
— Але Дрю!
— Не називай мене Дрю. Зніми його. Мені не потрібна ні нянька, ні помічник, ні раб-друкар, — каже Ендрю, розвертаючись, щоб повернутися до своєї кімнати.
Поки він піднімається сходами, у нього починають складатися вірші, але він штовхає слова назад. Немає сенсу придумувати вірші, які він не може випустити у світ.
Тук-тук.
— Голова болить. Йди геть.
— Це Ерік.
— Все ще болить голова, усе ще йди геть.
— Ми мали запитати тебе про це, але Нікі тільки хоче допомогти, розумієш? Ви обидва такі… замкнуті, і тепер, коли ти більше не пишеш, він просто подумав, що це гарна ідея. А як щодо того, щоби попросити Рене про допомогу? Впевнений, вона не буде проти.
— У Рене своє життя, а в мене головний біль. Зніми оголошення і дай мені спокій.
Якби це був Нікі, дискусія перетворилася б на битву й переросла в істерику. На щастя, в Еріка більше клітин мозку, і за мить він виходить.
Помічник.
Це лише сто таких днів, а попереду ще дев’яносто. Ендрю шукатиме Рене, коли знову зможе бачити, що вони можуть поспарингувати, але писати? Ні.
Ця частина Ендрю належить лише йому, і він не збирається її відпускати.
☀☀☀
— Ні! Ні, я відмовляюся це прийняти. Давай ще раз, — скаржиться Метт, хоча він повністю забризканий водою на біговій доріжці, — Ти шахраював.
— Це було три рази поспіль. Просто прийми це і дай мені безкоштовну вечерю, ти ж знаєш, що я завжди обманюю, — відповідає Ніл, знімаючи бандану, щоб хитнути спітнілим волоссям над Меттом.
— Тьху, ну ж бо, чувак! — знову скаржиться Метт, не поворухнувши жодним м’язом, щоб витерти краплі, що змішуються з його власним потом.
Ніл сміється і, важко дихаючи, підходить до місця, де лежить Метт.
— Якщо ти плануєш залишитися там, просто дай мені гроші, я вмираю з голоду.
— Сумніваюся, що зможу щось зрушити з місця.
— Шкода. Я саме збирався сказати, що насправді чотири з п’яти разів виграють.
— Справді? — запитує Метт, піднімаючи голову на дюйм.
Ніл знову сміється.
— Звісно, ні. Рухайся, — каже він, простягаючи руку, щоб допомогти Метту встати.
— Боюся, тобі доведеться викликати евакуатор; я не можу рухатися, і ми не виграємо наступні перегони.
— А як щодо того, щоб погукати Ден? Вона якраз виходить.
За мить Метт прокинувся і почав шукати Ден, як сурікат.
— Де вона?
Ніл не може не посміхнутися, незважаючи на віддалений біль. Метт завжди поводиться з ним так, ніби нічого не сталося, за винятком тих випадків, коли потрібно піднятися з підлоги. Якщо це Ніл, Метт без проблем подасть йому руку, але коли руку подає Ніл, Метт ніколи її не прийме, скільки б разів він не бачив, як Ніл на своїх бігових доріжках робить нездорову кількість божевільних речей, таких як біг по снігу або спроби покататися на ковзанах по замерзлому озеру.
Тож Ніл мусить бути креативним.
Відтоді, як Метт поклав око на Даніель Вайлдз із волейбольної команди, Нілу стало набагато легше. Лише згадка про неї, і Метт уже готовий до роботи.
— Ніде, я просто вмираю з голоду, — відповідає Ніл, повертаючись, щоб забрати свої речі й поміняти бігові протези на звичайні протези на ногах.
— Ти диявол, знав про це?
— Гаразд, я не збрехав, і Ден справді була поруч, може, ти поговориш із нею і, нарешті, запросиш на побачення? — раптом пляшка води стає в тисячу разів цікавішою, і Метт п’є так, ніби не пробував води десять років. — Так я і думав.
Будучи в душі підбурювачем, Ніл готовий продовжувати дошкуляти Метту за брак сміливості, коли в нього дзвонить телефон.
— Рене питає, чи можемо ми забрати її з офісу Стефані, — якраз синхронно з бурчанням у шлунку Ніла.
Ніл має спокусу відповісти їй «ні». Він голодний, йому потрібен душ, який він не може прийняти в школі, і йому не подобається офіс Стефані, але 1) Рене – подруга Ден, тож вона може допомогти Метту, 2) Рене може вбити Ніла уві сні, не змигнувши оком, і він ніколи не дізнається, що сталося, і 3) Рене – його прийомна сестра, тож пункт два набагато легше виконати.
— Звісно. Поїхали. Але я не платитиму за її вечерю. Ти й так їси забагато для моєї бідної кишені.
— Гаразд.
Ніл швидко відповідає, щоб Рене взяла із собою Ден, якщо вони підуть разом, і готується до безладу, який панує в газетному офісі.
Зрозумійте його правильно: Ніл вдячний Стефані Вокер за те, що вона знайшла його і взяла до себе замість того, щоб знімати документальний фільм, який зробив би її відомою серед найкращих журналістів світу, але це не означає, що йому подобається бути оточеним паперами й поспішаючими працівниками, коли він може бути на вулиці з Меттом, бігати, кататися на ковзанах чи займатися чимось іншим, а не писати в чотирьох стінах.
Ніл заходить до будівлі першим і прямує до кабінету Стефані. Рене, мабуть, в принтерній, і Ніл не зайде туди без крайньої необхідності. Після викрадення минуло багато років, але він усе ще не може впоратися із закритим простором без вікон.
— Гей, Стеф. Можеш покликати Рене? — запитує Ніл, щойно зайшовши до офісу.
— Привіт, Ніле. Боже, від вас обох смердить гірше, ніж на гнилій фермі, — відповідає Стеф, корчить гримасу й біжить відчиняти вікно.
— В цьому винен Ніл, — поспішає сказати Метт.
— Це твоя провина, що ти не змирився зі своєю поразкою з першого разу.
— На що ви закладалися тепер?
— Безкоштовна вечеря для переможця на повній швидкості бігової доріжки, — каже Метт, згорбивши плечі.
— І ти програв тричі, тож технічно я маю три безкоштовні вечері.
Стефані сміється. Ніл, напевно, ніколи б не зізнався, але звук сміху Стефані – один із його найулюбленіших. Вона завжди може всміхатися, що б не підкидав їй світ, і саме завдяки цій здатності Ніл і Рене можуть сміятися після американських гірок, які вони обидва пережили.
— Ви знайомі три роки, і ти все ще думаєш, що зможеш його перемогти? Коли на кону стояла безкоштовна їжа? О, Метті.
— Я казав йому, — напівзабуто каже Ніл, оглядаючи розкидані папери.
Від пориву вітру з вікна невеличкий стосик летить поруч із Нілом, тож він підходить, щоб допомогти покласти його назад. Він уже неспокійний, бо це місце надто тісне, а Рене затягує час.
Він хапає папери і кладе їх назад на стіл. На записці вгорі стоїть великий штамп «Скасовано», і Ніл хапає її, щоби прочитати. Досить рідко хтось скасовує щось із газети, коли це таке маленьке містечко з великою кількістю людей похилого віку.
Потріб(ен)на помічни(к)ця з набору тексту.
Від п’яти до десяти годин на тиждень.
10 доларів на годину.
Терпіння є обов’язковою умовою.
Нижче наведено телефон та адресу Ніколаса Гемміка.
— Це не той хлопець, що потрапив в автокатастрофу тиждень тому? — запитує Метт через плече Ніла.
— Так, це він, і тобі не варто заглядати в мої папери, — каже Стефані, забираючи записку з рук Ніла.
— Навіщо їм потрібен помічник-друкар?
— Його двоюрідний брат, який потрапив в аварію, має тимчасову сліпоту і, мабуть, був письменником, тож Нікі хотів йому допомогти, але, схоже, хлопець відмовився. Звідси і зняте оголошення.
— Готові? — Рене вибирає саме той момент, щоб з’явитися.
— Господи! Роби трохи шуму! — вигукує Метт, притискаючи руку до грудей. — Присягаюся, ви двоє вб’єте мене.
— Ніхто не казав, що бути батьками легко, — каже Стефані з грайливою посмішкою, — А тепер забирайтеся з мого кабінету, поки він не просмердів смердючим хлопчиськом на цілий місяць. І не повертайся надто пізно!
— Не будемо. Побачимося вдома.
Помахавши на прощання рукою, вони разом виходять з офісу Стефані і йдуть до жахливої вантажівки Метта.
Ніл дуже голодний, і він надто довго чекав, щоби побачити, що Метт зробить, коли нарешті зблизиться з Ден і буде змушений говорити, але те оголошення не перестає його турбувати. Усі люди, про яких він піклується, знали його після, а це означає, що всі вони пройшли через те, що Ніл називає «Процесом».
По-перше, це завжди повторюється. Так, це я, викрадений син М’ясника. Потім їхні очі наповнюються жалем. Так, він справді відтяв мені ноги, щоб я не зміг втекти. Потім вони ніяковіють, роблячи вигляд, що не хочуть витріщатися на фальшиві ноги Ніла. Поворот сюжету! Я все ще біжу, і навіть трохи швидше, ніж раніше. І, нарешті, вони забувають про це й починають ставитися до нього, як до нормальної людини.
Це трохи жорстоко, Ніл знає це, але зустріч із незрячим – його єдиний шанс на те, що до нього від самого початку ставитимуться як до нормальної людини, і єдина перспектива мати це хоча б раз у житті змушує Ніла гудіти від тривожної енергії.
— Кевін хоче зустрітися, — бреше Ніл, розбираючи свій телефон після того, як Рене й Метт сіли у вантажівку.
— Це не може почекати? — запитує Рене.
— Тихіше, жінко. Відпусти його. Так я заощаджу цілий статок.
— Ти ж знаєш, яким Кевін буває перед марафоном. Я повернуся і зустріну його.
— Не хочеш, щоб тебе хоча б підвезли?
Було б добре, але школа знаходиться в протилежному напрямку від будинку Ніколаса.
— Ні, усе добре. Побачимося завтра.
— Побачимося.
Ніл махає рукою на прощання і майже відчуває спокусу повернутися до своїх бігових протезів, щоб швидше зустрітися зі Сліпим Хлопчиком.
Стефані дала б Нілу по голові за те, що він так його назвав…
Зрештою, він здогадується, що прийти без запрошення, безногим і спітнілим – не найкраще перше враження, тому задовольняється прогулянкою і кількома бризками дезодоранту, який він тримає в рюкзаку, перш ніж постукати у двері, готовий до того, що має стати найкращою першою зустріччю в його житті.