Work Text:
Вона все своє життя провела серед книг. Починаючи з віку, коли маленькою змогла подужати алфавіт та почати читати, аж по сьогодні, коли тільки й встигала перегортати сторінки фоліантів.
Світ у книгах був безпечним, комфортним та сповненим надій, натхнення. Читаючи про долю персонажів, Герміона не хвилювалась аж надто сильно, адже головні герої завжди долали всі перепони на своєму шляху. Чого не можна було очікувати в реальності. Коли ж сама дівчина стикалась з проблемами та невизначеностями, почасти було заскладно, іноді навіть хотілось опустити руки. Але, наслідуючи приклад вольових, рішучих, кмітливих та сильних головних героїнь, Герміона не здавалась і продовжувала досягати своїх цілей.
Сьогоднішній день практично нічим не відрізнявся від усіх попередніх, відколи розпочався новий семестр в університеті. Монотонні лекції, нові знання та самотність. Було дуже легко загубитись в юрбі, а для неї, кого всі вважали не то сірою мишею, не то невидимкою, і поготів. За свої двадцять років, вона начебто і звикла, але ще не до кінця змирилась.
Уже наступали сутінки, коли Герміона нарешті покинула територію університету та рушила додому. В сумці задзвенів телефон, поширюючи вулицею веселу мелодію, привертаючи до неї увагу перехожих. Зупинившись на узбіччі, вона взялася шукати апарат зв’язку поміж всіх своїх книг та записників. На екрані мигала фотографія її найкращого друга, тож більше не зволікаючи, вона миттєво відповіла на дзвінок, підносячи телефон до вуха.
— Привіт, Гаррі.
— Герміоно, — пролунав веселий голос хлопця по ту лінію зв’язку. — Як ти?
— Усе як зазвичай, нічого нового. А ти як? Як Рон?
— Та все гаразд, от тільки з тренувань. Слухай, Герміоно, ти щось планувала на день народження?
— Та ні, нічого особливого, — напружено промовила дівчина. — Я гадала, що як ви з Роном приїдете, то ми сходимо у ту бургерну, що вам приглянулась, і просто посидимо.
— Що ж... — трішки зніяковіло промовив Гаррі, й Герміона запросто могла собі уявити, як він за звичкою проводить п’ятірнею по маківці. — Чи не проти ти трішки це перенести? Можливо на наступні вихідні? Розумієш, у Рона забрали права на днях, ти ж знаєш його, життя хлопця не вчить, він напоровся на ті самі граблі. А моя машина вже давно потребувала ремонту, а я все зволікав, допоки пізно не стало.
— Ви ж можете приїхати потягом, — промовила Ґрейнджер, хапаючись за соломинку надії.
— Т-так, але це день страйку... Мені шкода, Герміоно. Але обіцяю, — швидко промовив друг, — до наступних вихідних вони точно полагодять мою колимагу, і ми обов’язково приїдемо до тебе. Все ж гаразд?
«Ні, не все гаразд», ось що насправді хотіла промовити Герміона, але глибоко вдихнувши та натягнувши фальшиву усмішку на обличчя, яку і так ніхто не зможе побачити, з вимушеною легкістю сказала:
— Звісно, я все розумію, Гаррі. Не хвилюйся, ми ж просто перенесемо святкування. Нічого страшного.
— Мені дійсно шкода, Герміоно. Я ще завтра подзвоню, щоб... нуу... привітати тебе.
— Дякую, тоді до зв’язку.
Не дочекавшись відповіді, дівчина завершила дзвінок і заплющила очі, забороняючи своїм очам сльозитись.
Поттер та Візлі були ледь не єдиними друзями дівчини, починаючи з початкової школи. Становлення їхньої дружби було доволі кумедним, але цей зв’язок був нерозривним аж до випускного, а потім вступ до університету порозкидав їх країною. У новому місті їй дуже бракувало цих двох хлопчиськ, адже нові друзі так і не з’явились. Вона мала декількох знайомих, але їхні інтереси перетиналися лише в академічних рамках. Тож так, Герміона просто була самотня, особливо у переддень власних уроди́н. І на день народження буде.
На вулиці стояла спека, тому, довго обдумуючи що ж одягнути, все-таки зупинила свій вибір на легкому ніжно-бузковому сарафані та білих босоніжках. З чималим зусиллям розчесавши свої буйні кучері, Герміона накинула сумку на плече та рушила до виходу з квартири.
Неквапом крокуючи вулицею, дівчина підставляла обличчя під яскраві промені сонця, вбираючи всіма порами вітамін D та демонструючи всім своє ледь помітне, за звичних обставин, ластовиння.
Увійшовши на територію парку, Герміона одразу ж побачила своїх друзів, що вже махали їй з широкими усмішками на обличчях. Не втримавшись, вона підбігла до хлопчаків, з широко розкритими руками, загрібаючи обох у свої обійми. Весело сміючись, вони коливались зі сторони в сторону маленькою купкою, привертаючи увагу перехожих.
Коли радісні привітання стихли, вони рушили вглиб парку, Герміона дістала коцики з сумки, розстеляючи ті на траві та зручно вмощуючись на них. Розмова лилася, неначе спокійна річка, і вона відчувала таку легкість та спокій на душі, що здавалося, наче вона хмаринка, що скоро полине ввись.
Чиїсь руки лягли поверх її плечей, і вона в блаженстві прикрила очі, відкидаючись назад та підставляючи ланіту для ласкавого поцілунку. Чужі губи лишали цілунки по усій щоці й нижче до її шиї, допоки їх не перервало улюлюкання друзів, які дивилися на все це з крихтою пустощів та ніжністю.
*****
Вона сиділа на передньому сидінні чорної машини, що мчала дорогою. Її права рука лежала на консолі в міцних обіймах чужої долоні, а їхні пальці переплітались, наче нитки у чудернацькому виробі. Час від часу хлопець підіймав їх, щоб залишати ніжний цілунок на тильній стороні її долоні, доки вона милувалась тим, як сонце виблискувало в його світлому волоссі.
Вона відчувала хвилювання, наче перед складанням іспиту, і коли ця хвиля мала от-от накрити Герміону, м’який доторк його великого пальця, який пестив шкіру, заземляв її.
Здалеку вже виднілись великі ковані ворота, але замість того, щоб швидше під’їхати до них, хлопець загальмував та вимкнув двигун. Відпустивши її руку, він вийшов з машини, і злякавшись, що він передумав, Ґрейнджер також відчинила двері та ступила своїми підборами на гравійну доріжку. Обійшовши автівку, вона одразу ж опинилась притиснута стегнами до багажника розкішного «Порше», а сам хлопець притиснувся до неї спереду, зминаючи її губи власними, у пристрасному поцілунку.
*****
Після вечері з батьками хлопця, пара прогулювалась садом у сутінковому світлі. Він міцно тримав її долоню у своїй широкій, іноді дужче стискаючи, коли Герміона похитувалась на своїх підборах. У якийсь момент він відпустив її, а потім за мить вона опинилась у нього на руках, притиснута до його грудей. Поклавши свою голову йому на плече та втиснувшись носом у згин шиї, дівчина вдихала свіжий аромат хлопця, всотуючи в себе це блаженне відчуття. Вона була така щаслива, що він є в її житті, адже він був усім, про що вона не могла й мріяти.
За декілька хвилин хлопець опустив її на землю і, переконавшись, що вона міцно стоїть на ногах, розвернув її до найпрекраснішого, що вона коли-небудь бачила: на фоні бузкового неба розкинуло свої широкі крони дерево гліцинії, квіти якого важкими стрічками вились додолу.
Герміона розплющила очі й спантеличено вдивлялась у стелю своєї кімнати. Це був такий дивний сон. Дивнішим був лише колір волосся хлопця, якого її уява обрала. Дівчина ніколи не цікавилась блондинами — всі хлопці, які їй коли-небудь подобались, завжди були брюнетами.
Але, звісно ж, це просто сон. Вона, як завжди, перечитала любовних романів, тому ось що з цього вийшло. Намагаючись більше не думати про це, вона вибралась з-під ковдри та рушила до ванної кімнати.
В її улюбленій книгарні-кав’ярні сьогодні було на диво велелюдно. Зазвичай, вона спокійно прогулювалась вздовж стелажів у пошуках хорошої книги, а потім сідала за будь-який столик, та сьогодні, коли віднайшла фоліант для читання, вільного не було. Через це її й так не надто радісний настрій погіршився. В момент, коли вона вже розвернулась, аби повернути книгу на місце, хтось м’яко торкнувся її плеча. Повернувши голову, Герміона зустрілась поглядом із сірими очима, але, придивившись пильніше, вловила у них блакитний відтінок райдужки. Наступне, що вона завважила, це платинові пасма, що спадали на високий лоб та зачіпали вії. Спустивши погляд трішки нижче, вона наткнулась на тонкі вуста, які здається щось говорили.
— Міс? — здається не вперше запитував хлопець.
— Так, перепрошую, ви щось хотіли? — ввічливо запитала Ґрейнджер, сильніше притискаючи книгу до грудей.
— Гадаю, ви хотіли присісти й випити філіжанку кави. Біля мене є вільний стілець, якщо ви не проти компанії.
— Ох, це було б чудово, але чи не заважатиму я?
— Я б не запитував, якби це було так, — лагідно промовив хлопець, і кутики його вуст злегка піднялись.
— Тоді дякую, — з полегшенням та дійсно вдячністю промовила Герміона.
Вони рушили до столика, на який він вказав, і залишивши речі на вільному кріслі, а книгу — на столику, дівчина рушила до каси, аби зробити замовлення. Як тільки вона розрахувалась, на дисплеї телефону з’явилась фотографія друга.
— Привіт, Гаррі.
У відповідь з динаміка залунав спів пісеньки «З днем народження тебе», голосами її двох найкращих друзів. Рон горланив на все горло, тож їй із тихим сміхом довелося трішки відсунути телефон від вуха, щоб її барабана перетинка вціліла. Коли вони завершили виспівувати, то почали по черзі бажати їй всього найкращого, і ще раз перепрошувати за свою відсутність. Притиснувши телефон між вухом і плечем, дівчина забрала своє замовлення, тримаючи тарілочку та філіжанку обома руками, щоб ненароком не впустити крихкі посудини.
— Дякую вам за привітання, — промовила Герміона, вже підходячи до столу. — Не хвилюйтесь, ви ж казали, що приїдете на наступних вихідних, тоді й відсвяткуємо.
— Обов’язково, — крикнули друзі й попрощались.
Щойно вона присіла та піднесла філіжанку кави до вуст, хлопець навпроти дуже її здивував.
— З днем народження.
— Як ви...? — підняла вона свій погляд на нього.
— Ви подякували за привітання, і я припустив... — стенув він плечима.
— Так, у мене дійсно сьогодні день народження, дякую.
А потім Герміона затамувала подих, адже було щось до болю знайоме в тому, як сонце крізь вікно кидало відблиск на його волосся. Але вона доволі швидко відмахнулась від цього, і зробивши ковток запашної кави, взялася до читання. Час від часу, дівчина відчувала на собі погляд хлопця напроти, що змушувало її серце битися трішки швидше, ніж зазвичай.
Так і не знайшовши змоги за годину зосередитись на тексті, дівчина підвелась, збираючи свої речі.
— Дуже дякую, що запропонували мені місце за своїм столиком, та за привітання, — промовила Герміона та легко усміхнулась.
— Немає за що, — також усміхнувся хлопець, пильно дивлячись на неї, аж на дні його погляду вона завважила вагання. — Ви... ви плануєте купити книгу?
Вона перевела погляд на фоліант у своїх руках, і після секундних роздумів ствердно кивнула.
— Тоді я дещо маю для вас, — після чого він підійняв свій рюкзак з підлоги, щось шукаючи у ньому, а потім його рука простягнула їй маленьку гілочку гліцинії, засушену та оформлену як закладка.
— Ой, ні, що ви, — швидко захитала вона головою на знак протесту, — не варто.
— Прийміть її, будь ласка. На день народження заведено отримувати подарунки.
— Але ми навіть не знайомі, — спантеличено промовила дівчина.
— Мене звуть Драко Мелфой. Двадцять років, третій курс політології. Тепер ви приймете мій подарунок?
Вона стояла в секундному шоку, але потім несміливо простягнула руку, щоб забрати цю чудову закладку. Їхні пальці торкнулись, і вона відчула, як легкий струм пройшовся її тілом. Змочивши губи, вона знову зустрілась із сірими очима.
— Мене звуть Герміона Ґрейнджер. Сьогодні мені виповнився двадцять один, третій курс англійської літератури.
Коли вона розвернулась, аби піти, у спину їй пролунало:
— Чи не проти знову розділити столик тут наступної суботи?
Обернувшись, дівчина не втрималась від осяйної, щирої усмішки й відповіді «звичайно».
Герміона не вірила у віщі сни, або взагалі в таку науку як віщування, загалом. Але зараз, стоячи в обіймах Драко у саду його дому, споглядаючи захід сонця та те, як вітер колихає цвіт гліцинії на широких кронах дерева, вона ладна була повірити у таке поняття, як доля.