Work Text:
Уперше, коли йому стало ніяково, це коли одна дівчинка у дитячому садку запитала, чому його ніколи не забирає ніхто, окрім мами. У свої чотири Скорпіус не знав, як пояснити дівчинці, що у нього є лише мама, коли вона так старанно доводила, що це неможливо, адже у всіх має бути ще й тато, бабусі та дідусі. На той час маленький хлопчик просто засмутився, що не може пояснити їй, що насправді це не завжди так, а якщо точніше, він не хотів бути тим, хто розкаже таку страшну таємницю дорослого життя такій наївній дитині, яка ще до цього не готова.
Він розповів про це своїй матусі, коли вони повертались додому, і лише на секунду йому здалось, що мама дуже засмучена через його дорослі думки, що, за загальними нормами, непритаманні чотирирічній дитині. Але потім вона присіла та міцно обійняла його, після чого запропонувала купити морозива.
Коли у школі дражнили через його ім’я, він намагався не звертати на це уваги, але, коли до цього приєдналась Роза Візлі, яка так йому подобалась, Скорпіус був дуже засмученим, коли мама того дня забирала його додому після занять. Герміона довго випитувала у хлопчика, що ж трапилось, а коли почула причину, то легко розсміялась. Посадивши сина собі на коліна, розчісуючи йому платинові кучерики, жінка м’яко розпочала розмову.
— Чи знаєш ти, що я назвала тебе на честь сузір’я?
— Знаю, матусю, — якось засмучено промовив хлопчик.
— А чи розповідала я тобі колись, що твого татка твоя бабуся також назвала на честь сузір’я?
— Справді? – здивовано запитав син.
— Так, це правда, — з гіркою усмішкою говорила мама, а її очі підозріло блищали у світлі люстри. — Він отримав своє ім’я на честь дуже могутнього створіння — дракона. Тому, дотримуючись традиції його родини, я також назвала тебе на честь дуже стародавнього сузір’я. Ти не маєш цього соромитися, любий, розкажи цю історію Розі, і я впевнена, що їй це сподобається й вона перестане дражнитися.
— Гаразд, мамусю, — повеселішав хлопчик, — розкажеш ще трішечки про татка?
— Не сьогодні, милий, — перша сльоза скотилась по її щоці. — Це розмова довша, ніж на один вечір.
Скільки він себе пам’ятав, Скорпіус завжди вважав себе розумною та кмітливою дитиною, тож він знав — ще не час розпитувати маму про тата.
Коли він почав ходити до старшої школи, то нарешті усвідомив, що більшість маминих історій про тата були вигадками. Але, не бажаючи засмучувати мати, він продовжував зберігати в секреті свої знання, та на фоні цього почала виникати прихована агресія. Що, як вона не хотіла, щоб він погано думав про нього? Що, як насправді його батько був ницою, безвідповідальною людиною?
В один з таких днів, коли думки цього характеру переповнювали його, Скорпіус взяв участь у своїй першій бійці. Хлопці на два класи старші озвучили те, про що він таємно думав, на всезагал. Бійка була неминуча. Хоч він сам так міг вважати, ніхто не мав права цього говорити, тим паче ображаючи його маму.
Увечері, коли мама обробляла його подряпини, вона дивилась на нього з осудом, від чого неприємні сироти бігали тілом.
— Скорпіусе Мерфі, я запитаю востаннє: чому ти побився?
— Директор уже розказав тобі причину, — буркнув підліток у відповідь.
— Справжню причину, — просила Герміона.
— Вони образили тебе, — прошепотів хлопець. — Вони сказали, що насправді мій батько не помер, а ти просто нагуляла мене. Вони сказали, що ти була просто доступною жінкою, яка розставила ноги для задоволення, але не подумала про наслідки.
Він ще ніколи раніше не бачив такого погляду у своєї матері.
Наступного дня вся школа знала, хто така Діана Мерфі, і як погано деякі батьки займаються вихованням своїх дітей.
Коли настав день його випускного, Скорпіус бачив у очах своєї матері таку непідробну гордість, наче він виграв Нобелівську премію щонайменше, а не просто отримує золоту медаль.
У свій випускний вечір він танцював зі своєю дівчиною — Веронікою Бейлі — і думав, що він найщасливіший хлопець на світі. Мама пишалась ним, одна з найрозумніших та найвродливіших дівчат школи зустрічається з ним, університет в Оксфорді прийняв його. Та все хороше має тенденцію руйнуватись. Коли на світанку Скорпіус повернувся додому, то знайшов свою маму непритомною на кухні.
Щоразу, коли він заходить до лікарняної палати своєї матері, всі його нутрощі стискаються, наче під пресом, але він змушує себе посміхнутись хоча б заради неї. Вона досі така ж красива, як він пам’ятає її з дитинства, або, як свідчать фотографії, багатьох років. В його очах, мама завжди прекрасна.
Вона повертає до нього голову і слабо всміхається. Змучена після чергової хімієтерапії, але все ще хоче дарувати йому тепло і турботу, про що свідчать її наступні слова:
— Ти поїв, любий?
— Звісно, мамо.
Вона вже давно втратила свій аромат, але Скорпіус все одно любить схилятись до неї, щоб обійняти та втиснутись носом у шию матері, наче засоромлене дитя.
— У тебе щось сталося, милий?
— Ні, нічого, все добре.
Брехня пече губи, але він не хоче завдавати клопоту матері, чи додавати їй зайвих переживань, коли вона проходить через все це. Знову. Але материнське серце не обдуриш, адже її очі так і говорять, що вона ні на секунду йому не вірить, та теми більше не підіймає.
— Ти приніс те, що я тебе просила? — запитує вона натомість.
— Так.
Скорпіус дістає з рюкзака мамину шкатулку з прикрасами, передаючи у її треморні руки. Та з ніжністю відкриває скриньку, а потім, потягнувши за стрічку, відкриває ще один відділ, про який він ніколи й не здогадувався. Діставши з нього золотий ланцюжок, перед його очима з'явився овальний медальйончик, який жінка оглядає з великим сумом, а потім передає йому.
Він почав розглядати її зусібіч, поки не розкрив, розглядаючи фото всередині. Маленька дівчинка в обіймах батьків широко усміхалась на камеру в смішному барвистому ковпачку. Закривши його, він провів великим пальцем по вигравіюваній даті на кришці овального медальйончика.
— Дев’ятнадцяте вересня? — запитав він, знову переводячи погляд на неї. — Що це за дата? Хто це?
— Це мій день народження, любий, а ці люди — твої бабуся та дідусь.
— Але твій день народження в січні, мамо.
Жінка лише похитала головою та розповіла Скорпіусу те, від чого кров стигла в жилах.
Він міг би вважати, що вся ця хімія дуже пошкодила мамин мозок, але першого разу, коли знайшли рак, і вони боролись з ним, такого не було. Невже при рецидиві таке трапляється? Але всім своїм єством Скорпіус знав, що все, що сказала його мати, чистісінька правда, яку йому поки що важко сприйняти.
— Пробач мені, любий, — тихо плакала Герміона. — Мені так шкода... я... я... так хотіла все тобі розповісти.
— Я розумію, мамо, — ледь чутно промовляє хлопець, — нелегко розповісти таке.
Вони говорили ще, мабуть, з годину, але потім втома перемогла жінку, і перед сном вона просила його піти поспати додому. Мабуть, вперше за останні три роки він у цьому послухався її. Але заснути так і не встиг.
Прощання завжди складне, особливо, коли ти був до цього не повністю готовий. Ще декілька годин тому вона була жива, дарувала йому усмішку, сльози, турботу, а зараз...
Востаннє поцілувавши лоб матері, Скорпіус дозволив накрити тіло і вийшов з моргу, ледь тримаючись на ногах. Йдучи до палати, де вона прожила останній рік, він зустрів лікаря Діани Мерфі, який передав йому два листи.
Сівши на лаву у холі, хлопець розгорнув призначений для нього.
Мій любий сину, Скорпіусе.
Мама любить тебе і просить пробачити її, що змушена полишити тебе так рано.
Ти був моїм світом, моїми силами жити, моїм щастям.
Нехай я і покидаю тебе, ти не залишився сам. Можливо трохи запізно, можливо він не прийме це зразу, але ти — його син, він любитиме тебе, допоможе тобі, буде з тобою. Знайди свого татка, синку, будь поруч із тим, кого завжди так хотів.
Він — один із найнебезпечніших чоловіків, яких я знала, але також один із найдобріших щодо мене... і до тебе буде.
Я люблю тебе, Скорпіусе, завжди пам’ятай про це, мама.
Стримати нову порцію сліз було не сила, він душив схлипи та хрипи кулаком, хоча хотілось кричати, розриваючи легені.
Він проходив повз рецепцію, що була на шляху до палати, коли почув розмову якогось чоловіка через телефон.
— Так, ми знайшли її. Чорт забирай, Ґрейнджер дуже вдало ховалась понад двадцять років, досі вважаю, що це був неймовірний успіх — знайти її зараз.
Почувши справжнє прізвище своєї матері, Скорпіус насторожився, але, зробивши ще два кроки вперед, побачив комп’ютер медсестри та історію пацієнтки на моніторі. Діана Мерфі. Підвівши погляд, хлопець ледь не впав. Чоловік був ідентичний йому, як і казала мама.
— П-пацієнтка н-не в п-палаті.
— А де тоді? — прогарчав чоловік.
Юна медсестра не встигла нічого відповісти, коли Скорпіус обійшов острівець посту, стаючи за спиною свого біологічного батька, і промовив спокійним, але втомленим голосом:
— Моя мати померла і зараз знаходиться в морзі.