Work Text:
Це було перше Скорпіусове Різдво без матері. І хоч за пів року серце перестало кровити, рана досі залишалась відкритою, боліла та пекла, наче від вогню.
Квартира Драко була більшою ніж увесь їхній з мамою будинок, тому хлопець ввічливо, але наполегливо відмовився переїжджати до віднайденого батька. Хоч він був ще юним, але все ж більше не потребував постійного нагляду і міг обійтись без сторонньої допомоги. Однак, його друг — Ал — під час останньої зустрічі не зовсім з ним погодився.
— Чуваче, тут справа не у допомозі чи нагляді, — розміркував чорнявий хлопець, — тут річ у тому, щоб мати сім’ю. Ти сам мені розказував, як у дитинстві дуже хотів мати тата і все про нього розпитував. Тож, ось твій шанс — хапай його. Повір мені, не всі мають таку змогу.
— Можливо ти й маєш рацію, — погодився Скорпіус. — Але забуваєш, що мені вже не п’ять і навіть не десять. Я виріс без батька. Усвідомлення, що це він, ніяк мені тепер не допомагає прийняти його у своє життя.
— Звісно, — кивнув друг, відпиваючи Гіннесс з кухля, — але ти не можеш знати, чи не хотів би він цього — бути присутнім у твоєму житті. Він не мав такого шансу всі ці роки, чуваче, чолов’яга навіть не знав про твоє існування, бо твоя матір не могла з ним зв’язатись. Дай йому шанс просто бути поруч. Ніхто не змушує тебе одразу ж кликати його татком та проситись на ручки.
— Заткайся, — посміхнувся Скорпіус.
Ще довго обдумуючи слова свого друга, хлопець таки вирішив до них прислухатись і дати їм з Драко шанс, як хоч не бути батьком та сином, то бодай нормально підтримувати зв’язок та бути в житті один одного.
У двері подзвонили й Скорпіус, підходячи до входу, витер зопрілі долоні об цупку тканину джинсів. Перевівши подих, він відчинив двері, одразу ж зустрічаючись зі своїм віддзеркаленням, тільки на двадцять років старшим. На чоловічому обличчі неможливо було нічого прочитати, але тільки в його очах горів вогник емоцій.
— Моя мама завжди якось сумно дивилась на мене, коли я робив так само як ви, тепер я розумію причину — порівнювала мене з вами, — промовив він замість привітання.
Щось після цих слів надломилось у виразі обличчя Драко, і кривий вишкір з’явився на його вустах.
— Така думка має право на існування, але я не впевнений, що твоя мати застала ту фазу мого життя, коли я навчився приховувати емоції, зазвичай... — Мелфой провів долонею по щелепі, вкритій світлою щетиною. — Здебільшого від неї я їх не приховував.
— З того, що я чув про вас, звучить як правда.
— Не думаю, що це розмова, яку слід вести на порозі, — посміхнувся Драко.
Хлопець швидко пропустив чоловіка всередину, де запросив до не надто ошатного, але трішки святкового столу.
— Можете не переживати за свій шлунок, — промовив Скорпіус, сідаючи навпроти батька, — я нічого з цього не готував.
— Дякую за попередження, але повір, невдала кулінарія — це те, з чим мій шлунок може впоратись.
Подальша вечеря відбувалась у тиші, але час від часу, Скорпіус ловив на собі зацікавлені погляди Драко. Коли з основними стравами було завершено, хлопець приніс традиційний пудинг і вони удвох розмістились на дивані перед запаленим каміном.
— Ґрейнджер... — розпочав розмову Мелфой, — якою вона була всі ці роки?
— Як мама — вона була найкращою, — гірко всміхнувся Скорпіус. — Ми часто їздили кудись на літні канікули, ходили у походи, де вона вчила мене ставити намети та виживати на природі. Що три роки ми переїжджали в інше місто через її роботу. Вона була доброю, веселою, але іноді суворою. Час від часу вона ставала сумною, особливо коли я розпитував про тата, а їй доводилось вигадувати якісь історії.
Між ними затягнулась павза, яку хлопець захотів заповнити.
— Якби Ви хотіли, я міг би принести альбом з фотографіями.
— Я б хотів.
Їхні з мамою фотографії зібрались у доволі товстому альбомі, адже Діана Мерфі (зі справжнім ім’ям — Герміона Ґрейнджер), була доволі скрупульозною людиною, яка намагалась зупинити в часі більшість моментів за останній двадцять один рік. Переглядаючи їх одна за одною, обличчя чоловіка не змінювалось, але, коли Драко підійшов до останньої, то здавався виснаженим.
— Ти плануєш відновити навчання в університеті? — раптово запитав чоловік.
— Я не дуже задумувався про це, — чесно відповів хлопець, — мені потрібно працювати, щоб сплачувати рахунки та купувати їжу, поєднувати це з навчанням можливо, але невигідно.
— Якщо я запропоную взяти ці витрати на себе, ти повернешся до університету?
— Мені не потрібне утримування, — процідив Скорпіус, починаючи злитись. — Я вже говорив.
— Скорпіусе, — здається він почув владний тон у голосі батька, який не передбачав заперечень. — Я не пропоную тобі утримування, назвімо це інвестицією, якщо тобі так буде легше. Я пропоную потурбуватись про всі твої витрати до кінця навчання, а ти натомість вивчишся тієї спеціальності, яку обрав для себе. Що робити потім, вирішимо, коли настане час. Я розумію, що в один момент не стану тобі чудовим татом, та й, якщо чесно, я не знаю як ним бути. Якщо не хочеш це зробити для жодного з нас, зроби хоча б заради своєї матері, — Драко пильно подивився у вічі хлопцю, наче намагаючись поглядом підсилити ефект слів. — Ми не були достатньо добре знайомі з нею, мало що знали одне про одного, але я більш ніж упевнений, що це було б саме те, чого вона для тебе хотіла — кращого життя, а не біганини з роботи на роботу, залежно від того, де більше платять за годину.
— Я подумаю над цим.
— Гаразд. Чи можу я взяти декілька фото?
П’ять років по тому
— Слухаю, Скорпіусе, — пролунав голос з того боку телефонної лінії.
— Чи міг би ти мені допомогти? — без привітань, одразу ж перейшов до суті хлопець.
— Залежить від того, що ти маєш на увазі.
— Я хочу одружитись, Драко. Роза Візлі — ми вчились колись в одній школі, три роки тому знову зустрілись, два роки у стосунках, я зробив їй пропозицію, — промовив він на одному диханні. — Ми плануємо вечерю з її батьками, чи міг би ти прийти?
На лінії тривала довга тиша, аж на мить Скорпіусу здалось, наче дзвінок перервався, але потім до його вух долинув сміх чоловіка.
— Ти хочеш, щоб я прийшов у ролі твого батька? — зрештою запитав Мелфой.
— Так.
— Скинь адресу та час.
Три роки по тому
— Ти, мабуть, жартуєш?!
— Аніскілечки, — відповів Драко, дивно посміхаючись.
— Але це дуже схоже на жарт, — продовжував Скорпіус. — Статус аристократа? Успадкувати його?
— Звісно, не пропадати ж йому, — стенув плечима Мелфой. — По праву ти можеш це зробити через пряму лінію, але оскільки для всього світу я помер ще коли мав вісім років, то є інші шляхи. Далекий кузен мого батька прийняв його повноваження та статки, зараз настав час повернути.
— Яким чином? — поцікавився Скорпіус.
— Не про всіх дітей усім завжди відомо, — хитро відповів Драко.
— Я маю подумати над цим.
Два роки по тому
— За нового лорда Мелфоя, — підійняв келих Драко, вітаючи Скорпіуса з прийняттям титулу.
— Дякую, батьку.
Двадцять років по тому
Скорпіус стояв перед калиткою кладовища, боячись зробити наступний крок. Його дружина лише підбадьорливо стиснула лікоть, що додало йому дещицю рішучості. Сніг рипів під ногами, коли вони проходили повз могили його предків, рухаючись в бік тих двох, до яких прямували.
Герміона Ґрейнджер
19.09. 1979 – 05.06.2023.
Кохана жінка, любляча мати.
Драко Мелфой
05.06.1980 – 19.09.2053.
Коханий чоловік, турботливий батько.
Поклавши різдвяні вінки та запаливши свічки, Скорпіус ледь чутно прошепотів те, що не втомиться говорити завжди.
«З Різдвом, мамо, тату. Люблю вас».