Chapter Text
I
«Між двох стрімких скель, суцільно вкритих гострими виступами, падав розмитий людський силует. За всіма законами природи фігура повинна була натикатися на кам’яні шпилі, ламаючи кості та здираючи шкіру, але цього не траплялось. Гірські бескиди лише розтинали чорний дорожній плащ на вузькі, тремтливі у потоках повітря, смужки тканини. А обриси людини, що перетворились на крихітну темну крапочку, невловимо наближались до нещадного потоку гірської ріки».
….В глибокій ущелині, створеній самою природою, зарослій невисокими ялицями та мохом, мчить швидкий потік холодної гірської річки. Вода в ній не є кришталево чистою, радше, в ній переважають руді відтінки глини та чорної землі, змитої з лісових стежок. Трохи вище за течією ріки, за поворотом, прихований від цікавих очей віковічними соснами, шумить водоспад. Можливо, в ньому немає нічого дивовижного, але це місце, цей насичений лісовий запах смоли та трохи застояної води, це свіже повітря, яке не знайти у великих містах — всі ці дрібниці роблять цей водоспад одним у своєму роді, неповторним та неймовірним.
Трохи вище річища біжить неширока стежка, на якій з труднощами розминулись б навіть дві людини. У вузьких впадинах, які сама природа створила серед вертикальних скель, можна побачити вузенькі лавки, які вже трохи підточені жуками та водою. Доволі вірогідно, що туристичний маршрут, частиною якого є ця доріжка, особливою популярністю не користується. Хоча, сюди варто випадково забрести навіть заради одного лиш водоспаду в оточенні сосен та доріжки, що щезає за поворотом.
Наш слух тривожить різкий звук зламаної гілки, що не вписується в шум води та шепіт крон. Погляд, наче злякана птаха, відривається від споглядання відблисків сонячних променів на воді, і спішить за розлогий кущ, намагаючись заховатися від того, хто потривожив ідилію. Наші очі обережно виглядають з-за пухнастої гілки, і намагаються роздивитись, що відбувається на вузькій доріжці. З-за повороту з’являється невисока фігурка у дорожньому плащі, накинутому на плечі.
«Людина, людина!» — чується схвильований шепіт вітру, і це дійсно так. Ми не бачили людей тут дуже давно, і саме тому, подорожній, що зупинився біля самого краю ущелини, зараз викликає небувалу цікавість. Не судіть нас надто суворо, в лісі не так вже й багато розваг, і ми раді будь-якому шансу скрасити наші будні. Людина зняла великий наплічник, і прихилила його до стовбура матінки-сосни, старої та мудрої, яку в нас було заведено вважати наставницею. Без додаткового вантажу подорожній почав здаватися ще більш худорлявим, і наша цікавість перемогла страх. Трохи осмілівши, ми стали виходити з-за кущів та гілок, в намаганнях опинитись як можна ближче і не бути виявленими. Хтось необережний зачепив камені, що прикрашали схили, і вони з гуркотом покотились додолу, змушуючи незнайомця обернутися. Ми присіли, боячись бути поміченими, але подорожній не звернув на неочікуваний звук достатньої уваги. Ми підібрались ближче, стоячи буквально за спиною у людини. Подорожній відкинув каптур, наче дозволяючи себе роздивитися.
«Це дівчина», — зашелестіло серед тих, хто стояв найближче. І справді, це була висока дівчина, але одягнута в чоловічий одяг, через що ми відразу й не впізнали в ній даму. Перше, на що ми звернули увагу, так це колір її волосся — темно-попелястий, наче вона передчасно посивішала, але в той же момент, він ніскільки не нагадував сивину. І на його тлі виокремлювалось одне яскраве, вишневе пасмо. Ми не надто розуміємося в тому, як повинні виглядати люди, але з невідомої причини нам здавалось, що ця дівчина точно виглядає якось інакше. Якби ми ризикнули запитати, чи це справжній колір, то дівчина уважним, злегка примруженим поглядом, глянула б на нас, і, закотивши очі, недбало відповіла б, що так, цей колір справжній. І мить помовчавши, додала б, що це особлива прикмета жінок її роду. І ми б зніяковіли та опустили очі, відступаючи від цієї дивної подорожньої. Але ми цього не спитали, тому нам залишились лише здогадки.
Дівчина розглядала водоспад, насолоджуючись цією нерукотворною красою. Складалось враження, що вона йде вже доволі довго, оскільки її масивні черевики на товстій підошві були заплямовані сухим болотом та піском, а серед шнурівок де-не-де стирчали травинки. На плащі виднілись сліди від крапель дощу, але сам він вже був сухим. Надпивши з похідної пляшки декілька ковтків, дівчина звірилась з паперовою, затертою на кінцях картою, на якій красувались різноколірні позначки. Можливо, телефон приніс б тут більшу користь, але, на жаль, мережа тут не ловила споконвіку, та й дівчина дотримувалась думки, що паперова карта не розрядиться у найбільш непідхожий момент. Подорожня не знала, скільки ще йти, а єдине, що їй було відомо — напрям, куди рухатися.
«Трохи дивно, — скажете ви, — не знати, навіть приблизно, скільки ще йти». І я з вами погоджусь, адже це справді так. І все ж таки, дівчина не була звичайною туристкою, і підкорити вершину безіменної гори не було її кінцевою метою. Звірившись з картою та компасом в мідній оправі, незнайомка знову накинула каптур, і підібравши наплічник, продовжила свій шлях.
— Прослідкуймо за нею! — У нас розваги справа не надто часта, не засуджуйте нашу цікавість.
— Та тихше ви, помітить!
Вітер підхопив наші голоси, сплітаючи їх з шумом водоспаду, і поступово перетворюючи на відлуння, що помалу затихає. А подорожня тим часом зникла за поворотом, безшумно ступаючи своїми важкими черевиками. І це була друга дивина: скажіть, вам часто доводилось бачити людей, що здатні ступати по сухих гілках та листю цілковито беззвучно? Пізніше, думаючи про це, перша зламана гілочка видавалась мені продуманою деталлю, а не недолугою випадковістю. Але це було пізніше, коли я розглядав нічне небо, і прокручував в голові минулий день. Зараз же я йшов на відстані невеликого кроку від незнайомки, інколи заглядаючи через плече в карту з різноколірними позначками на полях. Час від часу мені видавалось, що подорожня дивиться саме на мене, але це було неможливо. Люди не здатні бачити.
Через декілька годин ми вийшли на великий прилісок, залитий сонячним світлом. Людська нога ступала тут ще рідше, ніж біля водоспаду, і природа взяла правління у свої руки. Густі трави заплітали повалені стовбури дерев, стаючи прихистком для дрібних тваринок, а галявина красувалась такою кількістю різноманітних квітів, що не вистачило б й найбільшого блокнота, аби перелічити їх усі. Але дівчині було зовсім не до розглядання навколишніх красот. Вона знову вткнулась в карту, наче намагалась вивчити її до найменших деталей. З-за розгорнутого шматка паперу було видно лише контур широкого каптура, і чулось нерозбірливе буркотіння. Мені довелось підійти ще на крок ближче, аби зрозуміти, що дівчина проклинала картографа, який ніс відповідальність за створення цього екземпляра. Я щиро сподівався, що ця людина вже мертва, адже злий вираз обличчя дівчини гарантував, що у зворотному випадку, його кінець настане куди раніше належного.
Тим часом подорожня почала вносити свої корективи в карту, і доволі радикально. Вона відірвала третину паперу, а на шматку, що залишився, докреслювала ручкою якісь зрозумілі лише їй лінії. Її робота трохи затягнулась, і мені встигло набриднути марне сидіння на дереві, коли дівчина, нарешті, задоволено оглянула своє творіння. Звірившись з новою картою, вона різко повернулась, і щезла серед високих стовбурів. Ми знову йшли, беззвучно ступаючи стежкою, декілька разів переходили річку, а часом наш шлях перепиняли повалені дерева, але нічого не могло нам завадити. В якийсь момент дівчина неочікувано зупинилась, і я ледве не налетів на неї, в останню мить встигнувши загальмувати.
— Ти…. — не надто радісно промовила подорожня, і я навіть подумав, що вона звертається до мене. Але ні, вона стояла обличчям до чогось, поглядаючи то на карту, то на пейзаж.
Мить, і дівчина зірвалась зі скелі, всіяної гострими виступами. В її останньому погляді, зверненому до мене, осяяння змішалось з невираженим питанням….»
II
Молодий чоловік трохи нервово перегортував чергову анкету самовпевненого нишпорки, який тільки-но закінчив навчання, і вважав, що він знаходиться на порядок вище за усіх смертних тільки завдяки своїм знанням зі застарілих підручників. Поглянувши на наступне фото, яке супроводжував стандартний текст, чоловік змучено закотив очі — хлопцю на фотокартці не вистачало лише курильної люльки, аби походити на знаменитого Холмса. Недбалим порухом пан Всеслав, — так звали чоловіка, — підкликав офіціантку, паралельно прикриваючи теку з паперами, аби чужі очі не побачили зайвого. Подякувавши зовсім молоденькій дівчині за далеко не першу порцію міцної кави, Всеслав нервово забарабанив пальцями по стільниці, намагаючись приборкати роздратування. Людей, чиї анкети зараз лежали в товстій синій теці, рекомендували як найкращих спеціалістів своєї справи, але жоден з них не зміг задовольнити вимог пана Всеслава. Стукнувши пустим горням об тарілочку, чоловік повернувся до свого заняття. Діставшись майже до кінця теки, він остаточно зневірився в можливості знайти хоч когось достойного. Недбало проглядаючи останню анкету, чоловік зачепився поглядом за надпис від руки у верхньому кутку: «немає інформації, не співпрацює». Губи Всеслава зачепила мимовільна посмішка, — це ж треба, хоч когось не зміг підім’яти під себе його добрий друг, який власне й надав цю теку.
Анкета була короткою — ні тобі переліку успішних справ, ні відгуків задоволених клієнтів, навіть спеціалізація не вказана. Основна інформація написана лаконічно, без зайвих деталей, якими часто полюбляли зловживати новоспечені детективи. З фотокартки в кутку сторінки дивилась дівчина, вік якої було складно визначити, — не надто доросла, але вже й не занадто юна. На злегка загостреному обличчі не відображалось жодної емоції, і для Всеслава це стало несподіванкою, адже що-що, а «читати» людей було для нього наче улюбленою справою, і він досягнув в ній значних успіхів. Чоловік відчепив візитівку, яку турботливу приклали до анкети, і замислено покрутив її у руках. На чорному глянцевому прямокутнику було всього лише два рядочки — ім’я, та номер телефону.
— Що ж, пані Мілошевич, нам доведеться зустрітися, — звертаючись сам до себе, сказав Всеслав, ховаючи візитівку до кишені піджака. Синя тека таки принесла користь.
Невеликий ресторан, в якому дівчина призначила зустріч, знаходився майже в центрі міста. Пан Всеслав спостерігав за людьми, що проходили повз, іноді поглядаючи на стрілки наручного годинника. Рівно о першій годині дня чоловікові перегородила світло висока фігура, і жіночий голос запитав:
— Пан Всеслав? — і, не дочікуючись відповіді, дівчина опустилась на вільне місце.
— Ви так впевнені, що не помились, пані? — чоловік поки не знав, як розцінювати таку самовпевненість юної особи.
— Не думаю, що хтось, окрім Вас, може чекати на мене, — дівчина злегка кивнула в сторону зали, де всі столики були зайняті чи парами, чи компаніями.
«Сподіваюсь, вона справді спостережлива, а не намагається справити враження», — подумав Всеслав, повертаючи посмішку дівчині.
До їх столика поспішив офіціант, але багато йому не сказали: дама лише коротко кинула, що їй як завжди, а чоловік попросив міцну каву.
«Часто тут буває», — звичка підмічати будь-які деталі не завжди грала на користь, але інколи була не зайвою.
— Що ж, пане Всеслав….
— Просто Всеслав, — перебив її чоловік, відпиваючи ковток непоганого напою. Якісна кава в сучасному світі рідкість, тому йому доводилось задовольнятися принаймні відносно стерпним смаком.
— Всеслав, чим я можу бути Вам корисна?
— Мені потрібно знайти одну людину, — коротко відповів чоловік, спостерігаючи за реакцією своєї співрозмовниці. Але її обличчя залишались все так само незворушним.
— Це у моїх силах. Яку інформацію Ви можете надати?
— Пані Мілошевич, розкажіть про себе. — Тон чоловіка залишався доброзичливим, але різка зміна теми бесіди не сподобалась дівчині. Ще й темні очі дивились вичікувально, даючи зрозуміти, що уникнути відповіді не вдасться.
— Краще Неждана, — виправила дівчина. Мить помовчала, підбираючи кращі слова, і продовжила.
— Що ж…. Я проходила практику за кордоном, володію декількома мовами на розмовному рівні. Роботу виконую швидко; якщо потрібно, можу вкластися у короткі терміни….
— Ні-ні, мені це зовсім нецікаво, — дещо різко перебив Всеслав. Неждану це починало нервувати, але поки що він виступав потенційним клієнтом, і варто було почекати з невдоволенням. — Мене цікавите Ви, пані. Ваші погляди, пріоритети. Що Ви любите? Як ставитеся до життя?
Неждана стримала роздратоване фиркання, тільки трохи міцніше стиснула ручку горнятка. Але на її пам’яті були й куди більш нетактовні наймачі, і дівчина видихнула, спокійно відповідаючи:
— Це особиста інформація, яка жодним чином не торкається роботи.
— Добре, добре, — задоволено відповів Всеслав, оголюючи в посмішці білосніжні зуби з трохи задовгими іклами. У Неждани проскочила думка, що це питання було свого роду перевіркою, і її відповідь змогла задовольнити чоловіка.
— Мені треба знайти цю людину, — пан Всеслав дістав з чорного дипломата невелику фотокартку і підсунув її ближче до дівчини. З його обличчя зійшла посмішка, зараз він виглядав серйозно та зосереджено.
З фотографії на Неждану дивились золоті очі, прикриті пасмами солом’яного кольору. Дівчина відразу помітила щось, схоже на татуювання, на шиї молодого парубка. Єдиною примітною деталлю було чотири родимки, що виструнчились в рівну лінію на правій щоці. Щодо решти, хлопець походив на сотні сучасних підлітків, — пройдеш попри такого у натовпі, і не помітиш. Тим часом Всеслав продовжував:
— Фотокартка стара, їй приблизно роки три-чотири, більш свіжих у мене немає. Всю відому інформацію можете знайти тут, — чоловік простягнув дівчині доволі тонку теку, перев’язану стрічкою.
— І, Неждано, мушу Вас попередити, що це не буде надто легко. Ця людина не дуже хоче, щоб її знайшли. Мені це не вдалося.
Неждана подумки хмикнула. «Паперові документи? Відсутність фото? — Неждана перевернула фотографію, і наткнулась на дату: «Двадцять третє березня». — Каліграфія? З якого ти століття, мужик?». Дівчині так і кортіло поставити це питання, але скоріш за все, Всеслав образився б.
— Є думки, з чого почати? — Розповівши всю інформацію, якою він володів, поцікавився чоловік. Але Неждані це вже набридло остаточно: відірвавшись від перегляду дійсно небагатих свідчень, дівчина перевела погляд на Всеслава.
— Вам потрібен результат, чи не так? Мої методи його досягнення не повинні Вас хвилювати.
На подив, Всеслав широко посміхнувся, знову оголюючи гострі зуби. Посмішка, покликана виглядати як доброзичлива, викликала у Неждани незрозуміле відчуття безвихідності та тихої паніки, що помалу насувається.
— Мені подобається Ваш підхід, — чоловік оперся на спинку крісла, похитуючи носаком туфлі.
— А мені подобається сума Вашого чека, — Неждана почала змучуватись від цієї розмови. Всю потрібну інформацію вона вже отримала, а затримуватися довше необхідного вона не планувала.
Посмішка переросла в хрипкий сміх. Пара за сусіднім столиком оглянулась на Всеслава, але він вже затих, лише кутик вуст тремтів в напівусмішці.
— Ви доволі прямолінійна.
— А Ви противник подібного?
— Аж ніяк, пані Мілошевич. Я великий поціновував правди, якою б вона не була. — Посмішка спотворилась, перетворюючись на подобу вищиру, а темні очі небезпечно блиснули, але всього через мить на обличчя Всеслава повернувся доброзичливий вираз.
— Гарного вечора, пані Неждано.
III
На останньому подиху мерехтів екран ноутбука, збираючись розрядитись в будь-яку секунду. Протримавшись ще декілька митей, він таки погас, дозволяючи сутінкам заполонити простору кімнату. Темрява поглинула обриси усіх предметів в приміщенні, але розбилась об мерехтливі смужки електронного годинника на полиці. У відповідь на це цифри з тихим писком змінились, показуючи другу годину ночі. І хоча звук сам по собі був неголосним, але цього вистачило, аби біля столу в протилежному кінці кімнати здригнулась тінь. Вона випрямилась, потираючи зап’ястя, що затекло і незадоволено стогнучи, й запустила руки в і так скуйовджене волосся.
— Бодай би чорти побрали…. — прошипіла дівчина, поглядаючи то на годинник, то на згаслий ноутбук, то на стос паперів, які вона використовувала як подушку. Звучно плеснувши в долоні, вона запалила світло у кімнаті, і незадоволеним поглядом обвела безлад, що панував у ній. Зарядний шнур наполовину витягнувся з розетки, біля сміттєвого відра валялись зіжмакані листи паперу, а на ліжку сплелися в один нероз’ємний клубок простирадла та одяг. Дівчина дивилась на це, і не могла повірити, що всього лиш кілька годин тому тут був ледве не зразковий порядок, і вона змогла так швидко його знищити.
— Я працювала, — промовила Неждана у своє виправдання, звертаючись невідомо до кого, і піднімаючи з підлоги пару ручок. «Але прибрати тут би не завадило», — вже подумки закінчила дівчина.
Неспішно переміщуючись кімнатою і надаючи їй більш пристойний вигляд, Неждана прокручувала в голові останній події й відшукану нею інформацію.
«Що я маю? Відомостей не надто багато. Мою «справу» звати Мстислав Младич. Принаймні, так його звали невідому кількість часу тому. Вчився у звичайній середній школі, після випуску вступив в університет, який закінчив з червоним дипломом. Після цього ніякої точної інформації», — дівчина акуратно розправила складки на пледі.
«З того, що вдалось дізнатися мені: близьких родичів не залишилось. Мати померла років десять тому, батько й того раніше. Згадок про братів чи сестер немає, але це варто ще раз перевірити. Ким же ж тоді Всеслав йому доводиться?..»
— Але цього безперечно мало, — вже вголос закінчила дівчина, збираючи коротке волосся, що ледве торкалось плечей, в розпатланий пучок.
Прихопивши з собою записник та ручку, Неждана пішла до кухні, в надії знайти там щось їстівне. Але тільки от пусті полиці холодильника, що блимав непривітним білим світлом, зовсім не поділяли ентузіазму дівчини. Декілька хвилин вона розглядала парочку зав’ялих салатних листків і баночку корнішонів, куплених пів року тому, після чого зачинила дверцята. Кухонні шафи також не вирізнялись великою кількістю чогось їстівного, якщо не враховувати відкриту пачку древнього печива. Вирішивши, що вона не настільки хоче їсти, аби о третій годині ночі йти в цілодобовий магазин, Неждана увімкнула чайник, подумки роблячи позначку, що зранку варто таки купити хоч якоїсь їжі.
Доки вода закипала, дівчина занотовувала в записник, що вона вже дізналась, що їй потрібно буде перевірити і які аспекти викликають сумніви. До того моменту, як з носика чайника повалила пара, на сторінці красувались декілька рядочків справ з примітками збоку. Перемішуючи каву, Неждана перечитувала список, прикидаючи, що і в якому порядку їй варто робити.
«Зайти до університету (особисту справу мені, звісно, не дадуть, але хтось з професорів може його пам’ятати). Перевірити правдивість смерті батьків і відсутність інакших родичів. Пошукати сторінки в соціальних мережах на його ім’я — малоймовірно, звісно, але перевірити треба».
Почати дівчина вирішила з останнього. З кімнати був принесений ноутбук, і потягнулись години вивчення соціальних мереж. Як трохи пізніше виявилось, прізвище «Младич» було не найбільш популярним, проте і це створило певні складнощі. Серед відомих соціальних мереж людей з такими ініціалами не знайшлось, але було наївно навіть припускати, що все буде так легко. Але, одну зачіпку, хоча й доволі дрібну, виявити все ж таки вдалось. На сайті місцевої невеликої школи було ім’я «Мстислав Младич» серед призерів якоїсь там олімпіади, і наскільки можна було судити з неякісної фотографії чотирьох хлопців, серед них був парубок, схожий на людину з фотокартки. Прогорнувши ще декілька знімків, Неждана наткнулась на групову фотографію з випускного чи ще якоїсь події, яка була чіткішою. У світловолосому старшокласнику, хоч і зі складнощами, але можна було впізнати Мстислава — молодого, але доволі схожого.
Доки Неждана прочісувала сайти та профілі, за вікном поволі народжувався новий день. До моменту, коли дівчина підкреслила назву школи в записнику, і закрила кришку ноутбука, ранок вже увійшов у свої права, заливаючи золотистим світлом невелику кухню, і граючи променями на горнятку з вистиглою кавою. Повертаючи голову в різні сторони, аби розім’яти затерплу шию, Неждана думала, як їй краще організувати свій день. Очевидним рішенням було спочатку йти до школи. Звісно, вона могла й помилитися щодо учня зі шкільних фотографій, але якщо їй повезе, то з’явиться шанс отримати дійсно корисну інформацію. Немаленька практика підказувала дівчині, що вчителі куди краще пам’ятають своїх учнів, особливо якщо вони відзначались успіхами, ніж професори в університеті.
Місцева школа була невеликою будівлею, всього лиш на два поверхи. Перед нею знаходилось щось схоже на спортивне поле зі старими, іржавими ворітьми, та з одним баскетбольним кільцем, повністю розписаним не надто культурними фразами. Облуплений фасад та потріскані сходи головного входу ніскільки не зменшували негативне враження від цього місця. Як і очікувалось, двері відчинились з пронизливим скрипом, від якого Неждана незадоволено скривилась. З першого погляду складно було сказати, чи то в школі йде урок, чи то тут взагалі немає учнів. Порожній довгий коридор освітлювали кілька жовтих люстр, а від старих вікон тягнуло протягом. Паркетна підлога з відшарованими де-не-де дошками приховувала кроки дівчини, коли вона проходила попри кабінети з вицвілими табличками. Дивлячись на потріскану, колись білу фарбу на дверях, Неждана наче перенеслась на добрячий десяток років назад.
Здавалось, що це рідна школа, в якій кожен куточок знаєш на пам’ять. От тут, на паркеті, виступає цвях, а тут скриплять дошки, тому їх потрібно обходити, коли на уроці біжиш до їдальні. Збоку чується тихий шепіт, а руку стискає тепла долонька найкращої подружки Ксені. З-за повороту чується цокіт підборів, Ксеня смикає їх у найближчу нішу, і буквально наступної миті поруч проходить завуч. Тихий сміх лунає в темному кутку, а через декілька хвилин добра тітонька-буфетниця дає ще теплі сосиски в тісті, роблено незадоволено дивлячись на запилені руки подруг.
Але це все минуле, більше немає ні Ксені, ні сосисок в тісті. Неждана трясонула головою, відганяючи мимовільне наслання, і постукала в останні двері. З інакшої сторони почулось запрошення увійти, і дівчина натиснула на клямку, ступаючи в невеликий кабінет. Він повністю відповідав антуражу школи, і єдиною відмінністю тут були декілька квіткових вазонів, у яких мучились якісь напівживі рослини. За широким столом сиділа старшого віку жінка, з хмаркою баклажанового кольору волосся. За товстими скельцями окулярів ховались маленькі очі, підведені блакитним олівцем. На мить Неждана здивувалась, вдивляючись в жінку, що була так схожа на її колишню директорку, але у той же момент взяла себе в руки.
— Добрий день. Я до Вас з особистим питання, — почала дівчина, дістаючи з сумочки фотографію Мстислава і два видруки з сайту цієї школи. Жінка запропонувала присісти, і сказала, що уважно слухає.
— Скажіть, у Вас вчився цей хлопець? Приблизно, років десять тому, — Неждана підсунула всі три знімки до директорки, дозволяючи їх роздивитись ближче. Жінці вистачило всього декількох хвилин, аби відкласти фотографії та кивнути.
— Так, я пам’ятаю його. Мстислав, хороший хлопчина був, здібний. Вчився відмінно, часто на олімпіади їздив. Гордість нашої школи. — Як здалось дівчині, в голосі жінки зазвучали журливі нотки, впереміш з материнським теплом.
— Ви випадково не знаєте, де він зараз?
— Та якби ж то, ластівочко. Він як закінчив університет, так від нього й не чути нічого. Спочатку він забігав ще коли-не-коли, провідував нас, з днем вчителя вітав. А потім наче у воду канув, навіть й не знаю, що та як зараз, — в куточках підведених очей замиготіли сльози.
«Що ж вас з ним пов’язувало, якщо ви так переживаєте?..» — подумала Неждана, а вголос запитала:
— Можливо, Ви знаєте, де він живе чи жив?
— Знати-то знаю, але не думаю, що Вам це чимось допоможе. До речі, чому Ви так ним цікавитесь? Ким Ви йому доводитесь? — Очі, заховані за скельцями, уважно витріщились на дівчину.
— Розумієте, колись, ще у дитинстві, ми були дуже близькими друзями, ми росли пліч-о-пліч. На жаль, моя сім’я переїхала, і контакти загубились, ми не спілкувались вже понад двадцять років. Я недавно повернулась до міста, хотіла розшукати старого друга, можливо, він все ще пам’ятає мене…. — Для більшої переконливості Неждана гірко зітхнула, і опустила погляд додолу.
— Ох, дитинко….
Акторська гра не підвела Неждану, і вигадана, але така правдоподібна історія привела до потрібного результату — жінка зняла окуляри, і не соромлячись, промокнула очі невеличкою хустинкою. Залишалось лише закріпити успіх.
— От, прийшла до Вас, сподіваючись, що Ви зможете хоч якось допомогти.
— Вам потрібна Анна Романівна, можливо, вона зможе розповісти щось корисне. Ходімо, я Вас проведу, — жінка тяжко встала з-за столу, і направилась до виходу, спрямовуючи Неждану за собою.
— Дякую Вам.
— Зачекай дякувати, ластівочко, рано ще.
Анною Романівною виявилась низенька пухленька вчителька, що колись давно була класною керівницею Мстислава. З вигляду вона була привітною та милою, наче маленька кульбабка у смугастому светрику. Директорка щось тихо сказала вчительці, та вийшла, залишаючи Неждану та Анну Романівну наодинці.
Через години дружньої бесіди Неждана покидала стіни школи з добрячою купою інформації, яку варто було обдумати, і невеликим папірцем з адресою. Як стверджувала карта у телефоні, вулиця знаходилась доволі близько, і дівчина вирішила відразу навідатись туди.
«Анна Романівна поділилась дійсно потрібними свідченнями. Вперше рада тому, що деякі люди так сильно люблять поговорити. Тепер я знаю, що Мстислав був дуже розумною і талановитою дитиною, але от стосунки у сім’ї у них не клеїлись. Батько помер, коли він був ще зовсім маленьким, тому мати тягнула всю сім’ю на собі. У нього був брат, старший на пару років, але він поїхав за кордон відразу після завершення школи, і більше ніколи не з’являвся в рідних краях. Напевно, саме через це у документах Всеслава про нього нічого немає. Мати важко хворіла і померла приблизно тоді, коли Мстислав вступив до університету. Оскільки на той момент він був вже повнолітнім, його не забрали до дитячого будинку. Наскільки вчительці було відомо, він десь працював, але де саме вона не знає. Ще Анна Романівна розповіла, що батьки похоронені на місцевому цвинтарі….»
В руці Неждани завібрував телефон, перериваючи роздуми дівчини та сигналізуючи про те, що вона дійшла до місця призначення. Вимкнувши карту, Неждана поволі побрела повз будівлі, виглядаючи потрібний номер. Вулиця не була надто престижною, невеликі будинки були радше представниками середнього класу, але траплялись й того простіші. Потрібний дім ховався в глибині вулички, і з головної дороги було видно лише шматочок його даху.
Неждана не очікувала чогось схожого на величезний плакат з надписом «тут живе Мстислав Младич», але побачене трохи здивувало дівчину. Будинок був далеко не в найгіршому стані, але з першого погляду було зрозуміло, що хазяїни тут не з’являлись вже дуже довго. Заіржавіла хвіртка Неждані не піддалась, і на мить засумнівавшись, вона таки переступила через невисокий паркан, опиняючись на території будинку. Доволі вірогідно, що кілька років тому тут був доволі гарний квітник, але зараз від нього залишились тільки камінчики, викладені по колу і декілька повзучих рослин, які заполонили все навколо, поволі підбираючись до стін дому. На подив дівчини, всі вікна були цілими, але зі значним шаром бруду на склі. Де-не-де на стінах були видні неглибокі тріщини, які, одначе, могли перетворитись на значну проблему у майбутньому. Двері були зачиненими, і Неждана вирішила не перевіряти фортуну, намагаючись відчинити їх. Ще, чого доброго, побачать сусіди, і вирішать, що вона намагається вломитися далеко не з найкращими намірами. Замість цього дівчина ступила на вузьку стежку, що проходила через увесь периметр і губилась за будинком. Звісно, шанс був невеликим, але спробувати варто було.
Задні двері, що вели, судячи з усього, до підвалу, піддалися не одразу, але таки відчинились. Зверху посипався оббитий тиньк разом з сухим брудом, але це було ледве чи не єдиною незручністю. Підсвічуючи собі телефоном, Неждана спустилась у пусте підвальне приміщення, мешканцями якого, судячи з запаху, були щури та кішки. До неймовірного щастя дівчини, з підвалу до будинку вели сходи. Трохи намучившись зі старим замком, Неждана змогла таки його відімкнути та зайти в, судячи з усього, передпокій. Будинок всередині виглядав в точності так само як можна було собі його уявити, дивлячись на фасад. Складалось враження, що добрячий десяток років тому його просто залишили, і більше ніколи не повернулись. Хоча, дівчина думала, що саме так все й склалось.
Неждана поволі ходила з кімнати до кімнати, намагаючись уникати вікон. Їй вже доводилось бувати в схожих будівлях, але ніколи раніше вона не відчувала такого почуття… Суму? Чи це спустошеність? Неждана навіть не знала, які точно емоції нею володіють. Відкривши розсохлі двері, дівчина пройшла в спальню, судячи з великого ліжка та платтяної шафи. Старі простирадла в незрозумілий вицвілий візерунок були проїдені міллю, і від них нестерпно несло котами. Полиці, що були призначені для одягу, були повністю пустими. Трохи краще від усього іншого виглядав письмовий стіл. На ньому лежало кілька сторінок паперу, недогризки олівців, календар та навіть горнятко (хоча, заглянути до нього Неждана не наважилась). Все виглядало так, наче господарі вийшли до магазину по хліб, навіть якщо не враховувати товстий шар пилюки та з’їдені простирадла. Цікавості заради Неждана поторсала клямку ящика під стільницею, але, не розрахувавши сили, ледве його не вирвала. На його дні лежало кілька старих зошитів, — страшно уявити, скільки вони тут вже пробули; якісь обгортки, і більше нічого корисного. Обережно вийнявши зошити, Неждана поклала їх в наперед приготований целофановий кульок, і засунула до сумки. Наступний ящик виявися замкнутим.
«Це ж треба, у когось були таємниці», — про себе всміхнулась Неждана. Декілька звичних рухів, і хлипкий замок з тихим клацанням відкрився. Тільки от вміст ящика був доволі скромним: фотографія, перевернута картинкою донизу, та шматочок паперу. Неждана узяла до рук потерте зображення, розглядаючи його. На фотокартці красувались двоє дітей, дуже схожих між собою, але один був дещо старший. «Мстислав та його брат, про якого говорила Анна Романівна», — відмітила Неждана, перевертаючи фотографію. На зворотній стороні, якщо, звісно, не звертати увагу на плями, не було жодних позначок чи надписів. Шматочком паперу виявилась вирвана сторінка зі щоденника з розгонистою двійкою навпроти якогось предмета. Неждана долучила нові знахідки до попередніх, справедливо вважаючи, що за ними уже навряд чи хто повернеться.
В інакших кімнатах нічого корисного не виявилось. Одна зі спалень, судячи з залишків речей, колись належала матері, але Неждана не стала тривожити особистий простір нині покійної жінки. На кухні посуд стояв на тих місцях, де його залишили в останній раз: деякі тарілки та горнятка лежали в раковині, ложки та вилки були розкидані по стільниці, стулки кухонних шаф були напіввідчинені. «Наче просто пішли по хліб», — знову пролетіло у думках Неждани. Цей дім, це місце, ці кімнати, — це все пригнічувало. Дівчина ще поки не знала, яка передісторія ховається за цим всім, але на підсвідомому рівні відчувала, що їй потрібні відповіді.
Єдиним, що зацікавило Неждану, став стос пошти біля вхідних дверей. Десятки конвертів були розкидані підлогою, — що сказати, місцевий поштар справно виконував свою роботу, навіть коли мешканців цього місця не стало. Деякі папери були достатньо старими, деякі більш свіжими, але на всіх лежав шар бруду, найімовірніше за все принесений з вулиці тваринами. Злегка струсивши пошту, Неждана заховала її у сумку, і вирішила, що тепер точно час залишати цей будинок. На цей день залишалась лише одна незавершена справа. Анна Романівна згадувала, що батьки Мстислава похоронені на місцевому цвинтарі. Знаючи прізвище, знайти там будь-кого не так вже й складно.
Неждана стояла біля скромного гранітного пам’ятника з двома рядочками тексту: ім’я та роки життя. Не було більше нічого: ні посмертної епітафії, ні слів скорботи від друзів та близьких. З фотографії на дівчину дивилась відносно молода жінка — на вигляд їй було близько сорока років. Зовнішність нічим не вирізнялась, проте судити зі знімка на надгробку доволі складно. Поруч з могилою матері був ледь перекошений металевий хрест з ледь читабельним прізвищем «Младич». Неждана радше здогадалась, що це місце упокою батька сімейства. Очевидно, стосунки у нього не склалися ні з дружиною, ні з синами, якщо вже навіть посмертно він не отримав честі спочивати у пристойній могилі. Замість цього всією пам’яттю про нього став іржавий хрест з вицвілою табличкою, і один напівзгнилий вінок, та й той без підпису. В той час як на могилі матері лежало кілька букетів. Деякі з них встигли перетворитись на гербарій, інші ж були доволі свіжими. Неждана обережно струсила з квітів опале листя в спробах роздивитись слова на стрічках. На кожному шматочку тканини був один і той самий надпис: «Від В.». Неждана сфотографувала найбільш вцілілий фрагмент стрічки зі словами, і, повернувши букет на місце, вирішила, що досить на сьогодні тривожити минуле.
«Хто ж ти, людина, що приносить квітки через стільки років? Хто ти, В.?». Неждані необхідно було про це дізнатися, але дещо пізніше. Чи міг це бути сам Мстислав? Чи це його брат? Чи взагалі третє обличчя, про яке поки що невідомо? Неждана поки не могла навіть припустити. Але на все свій час.
За усіма справами дівчина і не помітила, як день поволі заховався за верхівками гір. Спочатку потемніло небо, і залишились лише кілька яскравих смужок, що розтинали горизонт над найвищими деревами, а кількома хвилинами пізніше щезли й вони. Ніч без сну і важкий день давались взнаки, і Неждана помалу пленталась вуличками у напрямку свого дому. На темному небі запалювались зорі, і дівчина раз за разом задивлялась на них. Вона любила схожі моменти більше за життя: коли денна спека ще не пішла, але з лісу вже насувався прохолодний туман; коли небосхил вдалечині все ще багрянів останніми променями, але над головою вже світились яскраві крапочки. У такі моменти Неждана знову відчувала себе маленькою дівчинкою, що збирала трави в місячні ночі під уважним поглядом бабці, аби потім ці рослини висушити та занести до травника, підписуючи закрученими літерами….
Додому дівчина прийшла, коли небосхил вже остаточно потьмянів. Роззувшись та кинувши сумку на найближчу полицю, Неждана пішла на кухню, палаючи від голоду. Але холодильник залишався все так само порожнім, як і зранку.
Вона знову забула купити їжі.