Work Text:
кажуть, протилежності притягуються. люди сліпо вірять у дурниці, що так переконливо сказані іншими; плекають вже давно мертву охололу надію, адже «ну, так в інших»; ломляться в зачинені двері – замок провернутий тричі. уявляєте, ці бідолашні раби власних почуттів та самообману втрачають голови, лишень би відчути себе потрібними! ні, навіть не замислюючись над тим, що це все просто нелогічно, неправильно, до того ж, боляче. чи бачили ви коли-небудь, щоб вода з вогнем водилася? ніхто не вийде живим, тим паче, щасливим – або гаряче амбіційне полум’я згасає, залишаючи по собі чорну пляму на поверхні, або холодна крапля безслідно випаровується в нікуди, ніхто й згадає ту зниклу в «коханні» душу. чи можливо спостерігали, як чорні фарби не забирали невинність білосніжного полотна, що очікувало відчути на собі усі кольори весни, а не важкі грозові хмари осені? та й знаєте ж, що місяць і сонце ніколи за руки не трималися, навіть поруч не стояли. проте…
— «веселки ж не буває без дощу?»,– мінджон повторює собі ці обридлі слова раз у раз, щоб стримати пекучий ком у горлі. її дівочий голосочок вже не звучить переконливо – віри в ньому немає, лише сум стрибає по нотах, змушуючи тих тремтіти.
дівчина має рацію: хоч сонце та дощ протилежні явища, разом вони створюють яскраву райдугу. вона сподівається стати частинкою чогось настільки ж прекрасного, хоче розчинити своє світло в чужих холодних краплях, тільки й мріє відчути на смак кольорове життя. кім жертвує своїм часом, здоров’ям та тілом, а у відповідь морозне нічого; марнує квітучу юність на сльози, та ось біда – нікому їх витерти; губиться між слів, аби знайти там хоч трішки тепла.
— марно стараєшся,— смачно плямкаючи яблуком промовляє подруга, ніби старша не захлинається у сльозах прямо зараз на її зібганому ліжку гуртожитку. — не все залежить від тебе. у цих стосунках ти вже зробила набагато більше, ніж мала… хіба ти цього не розумієш? а що тобі дала твоя джимін? ой, та блін, вона навіть мінімально не дбає про тебе!
— я не хочу цього чути,— перебиває мінджон, підіймаючи свій скляний від сліз погляд. — ти її не знаєш! вона теж старається для нас обох. просто… просто в нас не виходить…
— раніше ж виходило, а зараз що?— байдуже питає нін. — вона просто сіла тобі на шию та звісила ноги.
— припини це зараз же!— голос кім гучніше.
— мінджон, ти знаєш, що я кажу як є насправді. вона тобі хоч подякувала за обід, який ти їй готувала та відносила аж до офісу, замість того щоб сидіти на парах?
старша мовчить та зітхає. її очі знову розглядають холодну та трохи припавшу пилом підлогу. йічжоу вже знає відповідь.
— що ти тут робиш?— не відриваючи погляд від екрану, запитує джимін. від її голосу аж холодно стає.
— та… я тут тобі обід приготувала,— ще поки що усміхаючись, юначка залишає невеличкий ланч-бокс на робочому столі коханої.
— що?— на гарному обличчі ледь вимальовується здивування, що важко відрізнити від байдужості. — коли ти це приготувала? чому ти не в університеті?— здається, вона сердиться.
— я… я пішла звідти. до чого тут це?— молодша і справді не розуміє чому та поводиться, як строга матір.
— як пішла? а потім будеш мені нити, що боргів багато! ти сама у цьому винна,— хмурячись, виказує ю.
— джимін… все гаразд, то була…
— повертайся до університету прямо зараз. сама не навчаєшся і мені працювати заважаєш!— пребиває, не бажає чути жодного слова, розбиває крихке серце кім.
— так… вибач… не хотіла тебе відволікати,— ледь чутно промовляє дівчина перед тим, як забратися геть з цього клятого офісу. навіть на прощання не поцілувала.
як і очікувалося, гарячих променів її сонця недостатньо проти льодяних крапель зливи джимін, що затоплює слабке серце глибоко-глибоко. а до дна настільки ж далеко, як і до поверхні.
— кім мінджон, ти мене чуєш?— гаряча рука товаришки торкається тендітного плеча.
та лиш знову зітхає та підіймає погляд. дівчина не хоче говорити, та змушує себе видавити тихе «чую» з легень повних води.
— навіщо ти себе так мучиш?— нарешті в голосі молодшої чується краплина співчуття. — ти ж знаєш як сильно я хочу, щоб у тебе все було добре? роби все що вважаєш за потрібне, але, благаю, будь щаслива,— нін обережно витирає з пухких щік сльози, приобіймаючи іншою рукою.
— я не знаю… я не знаю, що мені робити,— заплющивши очі, збентежена голівонька лягає на плече молодшої.
— скажи їй все як є. дай їй знати як тобі боляче! вона має це почути,— підбадьорюючим голосом промовляє подруга.
— я не можу…— дівчина не встигає завершити речення, як відчуває вібрацію телефону. на екрані висвічується кохане імʼя, та замість метеликів у животі, насувалася буря. страшно, неприємно та боляче одночасно. ще декілька секунд, і тремтячі пальці підіймають слухавку. — алло?
— мінджон, ти мала бути вдома ще дві години тому? що трапилось?— справедливості ради, ю намагалася звучати схвильованою.
— нічого… все гаразд,— ледь чутно відповідає молодша, сподіваючись, аби джимін не почула сльози в її голосі.
— ти де? чому ти так тихо говориш?— а запитання не закінчувалися.
— я в гуртожитку,— коротко, та вже голосніше промовляє юначка.
— боже… тобі було так складно попередити мене?— дівчина тяжко зітхає у слухавку, намагаючись заспокоїтися. — ти сьогодні прийдеш?
— я думаю…— кім швидко кидає погляд на свою подругу, питаючи поради. та швидко киває, ще й натякає на серйозну розмову. — так, я прийду. вже виходжу,— дарма вона погодилась.
— чекаю. будь уважна, вже темніє,— навіть не дочекавшись відповіді, джимін відбиває виклик.
хвилина, і кім ліниво підіймається з ліжка. обважнілі від втоми ноги ледь несуть її до дзеркала, аби стерти всі сліди сліз та привести волосся до ладу. у відображені вона лиш бачить нещасну, зморену та помарнілу від «кохання» юначку. мінджон ніколи не молила для більшого; вдовольнялася тим, що було. тоді ж чому вона отримує менше за нічого?
— завтра побачимось?— запитує товаришка, обіймаючи ту з-за спини.
— побачимось…— старша продовжує дивитися у дзеркало, та вже не на себе, а на йічжоу — гарну, розумну, мудру та, незважаючи на відсутність стосунків, щасливу жінку. — дякую,— раптом виривається з рожевих вуст.
— за що?— зі здивуванням й усміхом промовляє молодша.
— просто,— кім розвертається до юначки обличчям, щоб обійняти. її тремтячі від страху долоні бережно хапаються за дівочу талію, погладжуючи боки великими пальцями. — до завтра.
— удачі з твоєю джимін…
дорога до рідної, але в той ж час вже чужої, квартири зовсім не запам’яталась – мінджон була так глибоко у своїх думках, що й незчулася як опинилася на порозі, де на неї вже чекала власниця дому.
— ти плакала,— констатує факт ю, так само не показуючи жодної емоції.
— це дрібниці,— махає рукою молодша, знімаючи зі своїх втомлених від обов’язків та образ плечей шкіряне пальто.
— ні, це не дрібниці. ми маємо про це поговорити,— тяжко промовляє дівчина, спираючись на холодну стіну. її погляд блукав чужим тілом знизу догори, наче вона вперше бачить ці вигини, та згодом їх погляди перетинаються знову.
— прямо зараз?— неохоче запитує кім.
— хіба це не те, заради чого ти прийшла?— а ця джимін читає партнерку, як розгорнуту книгу. недивно, що вона з легкістю може маніпулювати молодшою, гратися з її почуттями і тілом.
мінджон відкриває рота, та її слів не чути, ніби вона десь глибоко під товщою води кричить, благає про допомогу, але хто ж її почує… очі розгублено бігали чужим обличчям, шукаючи за що зачепитися, а червоні від холоду пальці нервово гралися каблучкою, що теж нагадувала про ю.
тим часом старша продовжує тиснути на кохану своїм поглядом, хоч він вже значно мʼякший та тепліший, ніж декілька годин тому. вона терпляче чекає, хоча сама вже на межі вибуху – їй теж не солодко. серце билося сильно, бажало вирватися з вʼязниці грудної клітки, точно так само, коли мінджон вперше поцілувала її. дівчина нічого так не хотіла, як повернутися у той теплий літній, проте дощовий, вечір.
— я тебе кохаю,— різко випалює кім, бо мертва тиша вже не поміщалася у стінах коридору. — сильно… іноді здається, навіть занадто,— додає вона.
— це і є проблемою,— голос джимін звучав так байдуже, що аж лячно.
— що ти маєш на увазі?— тоненькі брови ледь насуплюються в недорозумінні, а дихання важчає.
ю думає. її погляд повільно спускається до низу, зачіпаючи лінії тіла, що характерні лише для молодшої. всі спогади одночасно спливають в її голові, створюючи хаос, збиваючи з пантелику. ось зараз вона думає про те, як солодко відчуваються вуста партнерки, як сильно мінджон дбає про неї, а вже наступної миті вона розуміє, як глибоко ранила ту ні в чому не винну юначку. її охоплює сором – щоки червоні, всередині все німіє, навіть не дихає. дівчина повірити не може, що вона спроможна так жорстоко обійтися з людиною, яка так палко і щиро її кохає. о ні… що це? це сльози? льодяне серце тане, вода виходить за береги.
— я жахлива,— сама того не розуміючи, промовляє вголос старша.
— що?— перепитує кім.
джимін здивовано підіймає очі, та вже наступної секунди все усвідомлює. її рука швидко змахує небажані сльози, аби кохана не побачила, а тремтячий голосочок повторює те саме:
— я жахлива.
молодша одразу хитає головою «ні». її страх швидко змився смутком, адже вона не може дозволити, щоб любов всього її життя казала такі речі про себе. серце кровʼю обливається.
— джимін, не смій цього казати!— дівчина робить сміливий крок вперед – хоче дотягнутися люблячими долонями до викоханих щік. різкий холод її пальців змушує ю здригнутися, та все ж вона не намагається втекти. тілами обох пробігається струм, але іскри між ними не видно.
— мені шкода…— ледь промовляє старша. ком сліз в її горлі безжально душить, ось-ось все повітря вийде з легень. — я не та, що тобі потрібна. я не та, на яку ти заслуговуєш,— коли її вуста промовляли останні слова, юначка вказала пальцем на партнерку, ледь торкаючись її грудей.
— скажи мені, що я роблю не так? я…— мінджон не взмозі завершити речення, бо той ж палець тепер торкається її губ.
— я єдина, хто робить щось не так. це все моя вина. я мала бути щирою і вдячною, а натомість вела себе, як остання сука,— після цього вона зупиняється – знову думає. цього разу голова пуста, лиш вітер гуде. тяжко зітхнувши, джимін сухо додає: — просто пробач мені. обіцяю… ні, клянуся! я більше ніколи тебе не скривджу. тобі більше ніколи не буде боляче!— голосно промовляє, та одразу знову затихає. — але… але для цього нам потрібно дещо зробити…
— що саме? я готова на все,— з наївною надією промовляє кім. її очі засяяли – серце старшої тріснуло.
— нам потрібно… просто забути одна про одну,— дуже швидко промовляє ю, бо ці слова, ніби різали її горло.
надія померла навіть швидше, за юначку; молодша мовчить. вона не знає, що їй і думати. а що далі робити? невже немає жодного шансу побудувати щасливе майбутнє з джимін? чому кохана це сказала? питання не закінчувалися, дівчина тонула в них. за мить її обличчя знов змарніло, а руки вже не торкались того бездоганного обличчя.
— мені правда шкода,— винувато промовляє ю. — я знаю як сильно ти старалася для наших стосунків, але я так, як ти, не вмію. скільки разів я намагалася дарувати тобі тепло і турботу, та всеодно у мене не виходить. я не вмію любити… ніколи не вміла. знаю це звучить тупо, але я безглуздо сподівалася, що ти навчиш мене це робити… так, у мене є до тебе почуття, але я їх не розумію, тому не можу показати… боже,— старша тримається з останніх сил, щоб не заридати гіркими ріками печалі. — я мала це сказати раніше, щоб ти не марнувала всю себе на мене.
джимін хотіла ще додати декілька слів, та молодша не дала їй шансу:
— я не вважаю наші стосунки марнуванням часу, сил і ще чогось іншого,— крізь сльози тремтячим голосом промовляє кім. — якщо тобі легше просто розійтися зі мною… гаразд, я готова. я говорила, що завжди підтримаю тебе і твої рішення – маю стримувати обіцянку…— дуже важко їй давалися слова, а мʼязи обличчя боліли від кількості сліз видавлених з бідолашних очей.
— дякую,— пошепки промовляє старша. вона не стримує себе, і вже за мить її руки міцно обіймали рідне, але вже чуже, тіло. сльозинки марширували одна за одною на гарячих щоках, тому довелося сховати сумне обличчя в гострому плечі коханої.
тим часом мінджон мовчки гладить голівоньку ю, відчуваючи як сильно тремтить те розпечене емоціями тіло. їй хотілося ощасливити кохану, хоч на найкоротшу мить, та вона знала, що разом вони веселки вже не зроблять.
джимін це завжди лаконічність, беземоційність та страх близькості – чорна фарба, дощ, місяць. а мінджон – легкість, щирість, пристрасть. нічого не відрізняло її від сонячних променів, білого полотна та довгих язиків вогню.