Work Text:
— Знаєш, Арміне, мені ніколи не подобалось море.
Вуха закладає від нестерпного рокоту океану: він кричить, низько насміхається, галасує і ґелґоче з усього людського і нелюдського (не те щоб у цьому світі панувало щось одне).
Шепіт листя. Дотик вітру. Зелень очей.
Ерен дивиться якось відчужено, Армін не вловлює сутності його слів.
Позаду шумить швидкоплинна Марлія; над дахами нависають погрозливо хмари, полум’яні промені сонця облизують ланіти; люди, карети, залізні коні створюють гул міста, але такий, якого ніколи не було на острові. І лиш тут, на межі між безоднею і чимось (не)людським, це все помалу втрачає значення.
— Га? Ти щось сказав, Ерене?
На обличчі Арміна грає легка посмішка, і хлопець невпевнено заглядає у очі Ерена.
Вічним питанням для Арміна були очі Ерена, істинний колір яких був загадкою. Зелені, як давні ліси поза межами стін? Блакитні, як води річок і водоспадів? Але тепер Армін бачить, що ті — чорні, немовби вони — найглибша безодня цього всесвіту.
Сонце ще трохи залишається на чорному небі, але потім, шепнувши “я ще повернусь”, зникає за хмарами, приносячи погане передчуття. Перші краплі дощу пестять холодну шкіру.
— Я сказав, що ненавиджу море, — вичавлює з себе Ерен. — Бо море бере, бере, до біса відбирає до кінця, поглинає у собі і ніколи не віддає натомість.
— Море — це найгарніше, що є в цьому світі, — тихо казав Ерен темними ночами, пильно дивлячись на Арміна. — За виключенням тебе.
Армін хмуриться.
Він думає, що саме наштовхнуло Ерена на ці думки. Десь у грудях неприємно осідає липке відчуття того, що тут все неправильно. У пам’яті спливають фальшиві усмішки і тиша уникання відповідей.
Тоді, літніми ночами, вони крали один в одного поцілунки, і обіцянки були вимовлені так, щоб чули тільки двоє.
Об скелі розбиваються хвилі.
У Арміна нестримне бажання доєднатися.
Хоч би що зараз не казав Ерен — дурне, дурне, до біса дурне, і Армін бажає, щоб той замовк. Пальці стискаються на холоді металу перил — десь там мартин жалібно скрикує, бажаючи врятуватися від бурі.
Перетворюючись на шалені гори з ляпісу-лазурі, води здіймаються до небес, туди, де повинні бути Місяць та Сонце. На вустах осідає солоний присмак. Костюм неприємно липне до шкіри, обтяжуючи вниз, прагнучи втопити Ерена у океані смутку і печалі.
Не те, щоб Ерен був проти.
— «І безмежна вода, яка простягається до самого краю світу», так ти казав? — Ерен гірко сміється. — «Зовнішній світ має бути набагато більшим за стіни», — його очі блукають десь позаду Арміна — випадкові перехожі шукають прихисток від дощу, що насувається; ніжні посмішки і веселий сміх. — І як тобі, подобається насолоджуватися зовнішнім світом? — останні слова він випльовує, наче ті — отрута.
Армін мовчить.
Дощ запрошує у танок цілий океан.
Десь там чується щось схоже на крик Мікаси. Армін розвертається — дівчина стоїть у цьому буревії, притримуючи капелюха, неначе проблиск світла. Армін майже може зчитати емоції на її обличчі — занепокоєння, біль і турботу. Але хлопець відмахується — розмова з Ереном не завершена.
А Ерен стоїть незворушно. Неначе не існує всього світу, а залишилися двоє — лише він і Армін. Його губи ворушаться — Армін не чує, не розуміє…
— Знаєш, а давай, як все це закінчиться, втечемо разом на самий кінець світу? — сказав якось Ерен минулого літа. — Тільки ти і я. І цілий світ.
Йому кортить затиснути вуха руками, щоб не чути — не здогадуватися, що саме каже Ерен. Йому кортить відмотати час на декілька годин назад, ні, на декілька років назад, щоб згадати зелень тих очей, що зараз приносять лише біль. Йому кортить ніколи не з’являтися на цей світ.
Йому кортить кричати на весь довбаний світ, як йому прикро, що він не зміг зберегти те світло Зірки, що бездумно потонуло у темряві.
А потім він каже, точніше, шепоче, щоб ці слова залишилися лише з ним, такі гіркі на вустах.
— … Я потонув у коханні війни.
— І, знаєш, я кохаю тебе. Дійсно. І назавжди.
Чи він?
На них обрушується тисяча гілок дощу.
І тут маска Ерена ламається.
Його плечі помітно опускаються, груди здригаються у риданнях. У Арміна розривається серце.
В цьому світі залишилося дві істини: Ерен Єгер повністю загублений у цьому світі, а Армін Арлерт не зможе його віднайти.
— Обіцяй казати мені, якщо тобі буде погано. Обіцяй. Чуєш мене? Обіцяй.
Армін стоїть ще мить, поки сотні його думок приходять до одного рішення.
— Я ніколи не піду від тебе.
— В чому твоя проблема, Ерене? — кричить крізь дощ Армін, хапає за руки Ерена і розвертає його до себе.
Армін боїться почути те, що завжди було невимовним між ними.
— Ти знову уходив, — тихо каже Армін, і ноти розчарування і докорів бринять у його голосі.
— Вибач, — вкотре каже Ерен, уникаючи погляду. Він знає, що там побачить.
І він би краще віддався титану, ніж зізнався Арміну, що відбувається.
Це гірше, ніж смерть. Знати, хто ти є.
Ерен виглядає так, неначе готовий розсипатися на тисячі уламків кришталю.
Армін боїться побачити у його очах себе.
Бо твої кляті очі нагадують мені про море, Арміне, — кричить у відповідь Ерен. — Кожен день. Кожен день нагадує мені дитинство, яке ми втратили.
Армін відвертається.
— Я сумую за дитинством.
— Я також.
— Ходімо додому, Ерене.
— У немає дому. Лише це.
Якби кожна Зірка у цьому небі мала б слух, то єдиним, щоб вона чула, було б:
— Я можу бути твоїм домом. Я, я, і ніхто більше.
Ерен рвано видихає, рукавом обтираючи обличчя. Солоні сльози змішуються з морською водою.
— Мені болить. Мені до біса болить знати суть цього світу. Мені… Мені шкода за все те, що я зробив. Я більше не хочу всього цього.
Ерен відвертається.
Хватка Арміна слабшає на мокрому одязі Ерена.
Океанський бриз змиває їхні сльози.
Хвилі ростуть, як їхній біль.
— Обіцяй не сумувати за мною.
— Хоч я і не розумію, про що ти кажеш, але обіцяю.
Коли впаде остання крапля дощу, Армін побачить, що його компанію розділила самотність.
Ерен покинув їх. Залишив усім листи з поясненням, і лише одному Арміну — нічого.