Work Text:
Кафе Райзлі подобалося, всі ці тихі розмови, м'яке світло, милі люди. Та і, по честі кажучи, все йому страшно подобалося: легко сказати, скільки він вже не був на поверхні, адже вже півроку, як вільна людина, мало того, герцог! А відсвяткувати нема коли! Весело усміхнувшись, він відпив трошки ароматного, терпкого місцевого вина. Щастя! Правда, вино відразу вдарило в голову, всередині все приємно запалало, кольори потеплішали навколо. Райзлі повільно кліпнув, потягнув носом повітря і подивився на трохи здивованого таким швидким ефектом бармена.
— Відвик, – із добродушною усмішкою пояснив Райзлі.
Бармен не став цікавитися, де він відвикав, за що Райзлі був йому дуже вдячний.
"Яка чудова людина, га! – подумав він і блаженно усміхнувся склянці. – Ну, вітаю вас, герцогу!"
От як так вийшло? Він не міг пояснити. Хвилину тому, здавалося, все було просто чарівно, а тепер він стояв, притиснутий до стіни гвардійцями. Навколо валялися столи, стільці, з-під яких видно було чиїсь чоботи. У голові Райзлі була повна плутанина. Хотілося й обійняти он того розгубленого вусаня-командира з обмороженим обличчям і льодом на вусах, і розмазати по стінці шмаркача, який так і намагався тицьнути в обличчя арбалетом.
– Кажу ж вам, я геееерцог, з фортеці, затопи її дракон… Та не пхай, я око втрачу! Гей! Ну кого хочеш питай!.. Та стою я, стою, ой, чи ні, га-га…
– Документи, документи маєте? – абсолютно безнадійно питав вусань, розуміючи, що потрапив у пастку: він був між розлютованим власником таверни, який виразно втупився з-за стійки та цим п'яним-п'янючим здорованем, якого ледь утримував весь загін, навіть не було, кого послати по підмогу. Він знеміг. Що ж робити?
– Перепрошую, – раптом пролунав непевний голос. – Перепрошую, але він каже правду. Він дійсно начальник фортеці Меропіди. О, доброго вечора, Ваша Світлосте.
Тихий на вигляд хлопець стояв біля них, невпевнено позиркуючи то на Райзлі, то на вусаня.
– Ти хто ще такий? Звідки ти його знаєш? Спільник? - вусань закипав.
– Н-ні, н-ні, чекайте! Я поясню. Я, дійсно, знаю його… Світлість. Я бачив Його Світлість у фортеці.
– Що ти там робив?
– Я вийшов звідти три дні тому. Його Світлість підписали документи на звільнення… – Хлопець здригнувся від холодних поглядів, що ніби облили його крижаною водою після такого визнання. Але Райзлі був у захваті, навіть намагався подати йому руку, через що молоденький гвардієць, що висів на ній, мотнувся, як брелок.
– Та-а-а-ак, – з серцем видихнув вусань. – Супроводиш нас до палацу Мермонія. Най Його Честь розбираються.
Хлопця явно не потішила така перспектива, він вже не радий був, що вплутався. Тільки Райзлі був щасливий – і як він одразу не згадав про Невілета!
Ішли до палацу весело. Райзлі, як міг, намагався пожвавити розмову. Так що, коли двері кабінету Верховного Судді відчинилися, пролунало дружне полегшене зітхання. Райзлі, довго не думаючи, пішов до юдекса, який так і застиг біля шафи з книгою в руках.
– А ти і тепер працюєш? У мене теж справ – присісти нема коли! Ти спиш взагалі? Добре, от у чому справа – вони не вірять, що я герцог!
Невілет оцінив хитку ходу і розхристаний вигляд Райзлі. Його нерозбірливу сповільнену мову. Його несфокусований погляд. А потім відчув запах. Тонкі ніздрі сіпнулися.
– Та я і сам не впізнав би в вас герцога, – тихо, дуже тихо відповів він. – Документи? – ще тихіше.
Райзлі наче холодною водою обдало.
– За-загубив.
– Де? – самими губами.
– Десь, – так само беззвучно відповів Райзлі.
Розмова тривала секунду. Юдекс важко поклав руку на плече герцога.
– Вітаю вас, мій друже. Прошу, зачекайте тут, мені треба сказати кілька слів вашим знайомим.
Ласкаво відправивши свого друга в куток дивана поплескуванням по плечу, Невілет відійшов до дверей, де залишилися тільки вусань, обурений власник кафе і нещасний свідок.
У їхньому викладі нічні походеньки Райзлі (та мала частина, свідками якої вони стали) звучали чомусь не весело. Райзлі потихеньку втрачав впевненість. А потім заговорив Невілет. Дуже ґрунтовно, але, разом з тим, просто, він підтвердив, що людина, яка сидить на дивані – дійсно герцог Райзлі, начальник фортеці Меропіди. І, оскільки керує він місцем специфічним, манери його можуть бути трохи ексцентричними (Райзлі скривився – гм, специфічне місце, чистоплюю!). Але, звісно, це не знімає з нього відповідальності, а тому з проханням про компенсацію можна звернутися… (далі пішло таке довге й нудне нагромадження умов, що Райзлі посміхнувся – от же шахрай, щоб точно ніхто не звернувся!).
Але скоро Райзлі припинив слухати: невеселі думки заволоділи ним. Усі його подвиги як на долоні, документи загубив, як би Невілет не захотів відправити його у відставку. А то і зовсім віддасть під суд, і пробуйте, герцогу, свої безкоштовні обіди, смачного. Треба б вибачитися.
Тому, коли Невілет повернувся, спровадивши непроханих гостей, Райзлі підвівся йому назустріч.
– Дякую! Я просто…
– … П’яний дурний хлопчисько, який заслуговує на прочуханку.
Райзлі готувався заспокоювати, вибачатися, але до крижаного спокою і жорсткості був не готовий, тож одразу наїжачився.
– І що, хочеш налякати мене цим? Здивувати? – він устав поряд у весь зріст і виплюнув прямо в обличчя Верховному Судді: – Я ще чудово пам’ятаю час, коли мене частіше сікли, ніж годували, у твоїй фортеці!
– У твоїй фортеці, Райзлі! – драконяче гримання змусило того відсахнутися. Більше Невілет кричати собі не дозволив і зашипів, пропалюючи поглядом: – Ти маєш днями й ночами думати, як все змінити, займатися цим! А не пиячити і влаштовувати дебоші! Для того я тобі довірився? Ти заслуговуєш на покарання!
Тростина опустилася на підлогу двічі, оглушливо виділяючи останні слова юдекса. Райзлі кліпнув, весь колір з його обличчя наче злизав величезний драконячий язик. І він же вибив більшу частину хмелю. По спині пройшов мороз. Секунду Райзлі ще дивився у повні любови очі Невілета, а потім опустив погляд і глухо, уривчасто сказав:
– Згоден. Я наробив зайвого. Я винен. І заслуговую на це.
Невілет із подивом стежив, як Райзлі став на коліна, роздягнувся до пояса, не поспішаючи, хоч і без метушні. Склав жилет і сорочку поряд і сів, сперши руки на коліна, випроставши спину, нагинаючи голову донизу і притискаючи вуха. Невілет розумів – це не покора, це техніка безпеки, удари не мають падати куди попало. Він обійшов Райзлі, той нервово косився на тростину.
"Напевно, прикидає, наскільки боляче можна нею вдарити", – подумав Невілет. Можна перебити хребта. Чи проштрикнути, як жука. Але ці варіанти юдекс вирішив не пропонувати для роздумів. Він дивився на пошрамовану спину. Не всі шрами були отримані на ринзі. Чи то це було через заченість пози, чи то через раптову покору не зі страху (це він відчував), чи то через ці шрами, але Невілет відчував, що серце його пом'якшується.
А Райзлі чекав. Від напруженого очікування болю і незручної пози хміль знову вдарив у голову, підлога перед очима пробувала крутитися. Нічого, думав Райзлі, зараз почнеться і все мине. Він готувався до різних ударів. Готовий був до того, що біль прошиє плече, лікоть. Готовий був до того, що тростина пройдеться по корпусу, по хребту. Але зовсім не був готовий до спокійного, майже задумливого зауваження:
– Я не хочу завдавати тобі болю.
Пухнасті вуха стали сторчма, Райзлі обернувся так різко, що втратив рівновагу, права рука ковзнула з коліна на підлогу.
– Та ти знущаєшся з мене, В-ваша Честе? – язик знову плутався.
Невілет замість відповіді спробував підняти його. Це було дуже непросто. Райзлі виривав руку і гарчав.
– Пусти! Ну що ти робиш? Лапи, лапи, Ваша Честе! Та відчепись від мене!
Ніхто не зрозумів, як, але Невілет опинився у кріслі, а на ньому, ніс до носа, опинився Райзлі. У його великих, каламутних очах відображався юдекс. Його теплий, дружній погляд, погляд дракона, який радий буде відкусити тобі голову. Ні, навіть тепер ще якась надія була. Але Райзлі п’яно усміхнувся, обдаючи Невілета запахом, настільки міцним, що можна було б сп’яніти.
– Ой.
Знову гарчання, і от уже Невілета у кріслі немає, він стоїть поряд, а Райзлі талапається, намагаючись піднятися. Він відчув, як його, ніби пушинку, підважили за ремінь штанів і з силою опустили на бильце. Повернувши голову, він побачив, як Невілет огорнув тростину водяним туманом. Пара крижаних краплинок потрапили на обличчя Райзлі. Туман розвіявся - замість важкої тростини Невілет тримав у руках тонку чорну різку.
Просто різка? Райзлі з полегшенням розсміявся.
– Серйозно? Ну ти того, Ваша Честе, бий сильніше, щоб я хоч щось відчув. Ау-ссссс!
Райзлі зашипів, витягнувшись у кріслі, часто дихаючи. Різкий, гострий, пекучий біль, ніби порізали гарячим лезом. І зовсім не на звичній до подібних процедур спині, а значно нижче. І сірі формені штани, схоже, зовсім від нього не захищали.
– Відчув? – незворушно спитав звідкись згори Невілет.
– Що це? – хрипко озвався Райзлі.
– Китовий вус. Переконлива штука. Правда?
Невілет ляснув ще раз. Терпляче вислухав хрипкий стогін, дав віддихатися. Потім ударив знову. На цей раз Райзлі вирівняв дихання швидше, вчепившись у крісло намертво і сховавши голову у подушку. Невілет вирішив, що для ознайомчої стадії цього досить і час, власне, перейти до покарання, про що і оголосив, не втрачаючи крижаного спокою, супроводжуючи розмірені, чіткі удари дуже неприємними коментарями, з яких “хлопчисько" і "п’янюга" були, мабуть, найневиннішими.
Райзлі глухо, коротко скрикував у подушку, притискав вуха, часто, хрипко дихав, намагаючись полегшити біль, що полосував нещадно. Хміль остаточно вивітрився, зате в голову лізли спогади нічної гулянки. Щоки пекло. Коли він щось довго простогнав у бильце, Невілет зупинився.
– Щось хочеш сказати?
Райзлі повернув скуйовджену голову, вдячний за перепочинок, захеканий. Трохи подихав, поморщився – перепочинок не допоміг, тепер дупу ніби вогонь заливав.
– Як же так вийшло, я ж не п’ю?!
– О, – ворухнув бровою Невілет. – Це рефлексія? Похвально, герцогу, похвально. І причину вашого нещастя ви вірно визначили.
– Я вже герцог? – не зміг стримати кривої посмішки Райзлі. – Може, тоді…
На поперек опустилася важка рука у м’якій рукавичці.
– Тоді інструктаж, – оголосив юдекс уже значно м’ягше. – Його зазвичай… Довго пам'ятають, тому мушу перепросити за фіксацію.
Долоню у себе на попереку Райзлі міг пояснити двома способами:
1. Лежіть тихо, поки я буду сікти вас, як цуценя.
2. Буде боляче, але ти витримаєш. Чи треба вточнювати, що він обрав другий варіант, повністю довірившись цій долоні?
Інструктаж був короткий. Не пити. Документи берегти як зіницю ока. Працювати для блага Фонтейна. Не викинути своє майбуття на смітник. Кожне слово супроводжувалося хвистким ударом такої сили, що, мабуть, тільки долоня юдекса могла утримати Райзлі на бильці крісла. Ноги герцога мимовільно сіпалися, по спині стікав піт, він уже не скрикував, а безперервно глухо гарчав, закусивши декоративну подушку.
І тут долоня зникла. Райзлі видихнув. Все. З-під замружених повік викотилися дві сльозинки. Його не квапили, дали віддихатися і витерти вологі очі. Закусивши губу, з шипінням, він підвівся, підняв з підлоги сорочку і жилет, натягнув їх. Юдекс уже, наче нічого й не сталося, сидів за столом, розбирав документи.
– Тепер, – важке зітхання, шипіння і пауза, – тепер ти пробачив мене, Ваша Честе?
– “Ви”, герцогу. Але… Так.