Work Text:
...Як би я не посміхався, мені так самотньо.
Прибулець, який намагається бути своїм.
Я голосно говорю, але ніхто мене не чує.
Співак завершив виступ під оплески та свист публіки. Поставив гітару на місце, відкинув назад вологе від поту волосся і з усмішкою роздавав автографи. Не зважаючи на втому, хлопець жартував і намагався кожному бажаючому приділити увагу.
Мінхо приходив в цей клуб вже втретє. Він хотів подивитися на свого підопічного. За статутом янгола він мав одразу піти на контакт з людиною, оберігати його і слідувати інструкціям. Лише врятувавши "свою" людину він мав шанс повернутися на наступне коло людського життя. Та Мінхо не поспішав.
Янгол не пам'ятав, яке воно було людське життя. Те, що він спостерігав серед людей, йому не подобалося. І він не бачив сенсу повертатися до цього. Янгольське життя має привілеї: не потрібно працювати, не потрібно робити буквально нічого, щоб існувати, якщо дотримуєшся статуту. Та янгол Мінхо рідко – майже ніколи – слідував правилам.
За три дні спостережень він не побачив жодної загрози для хлопця на ім'я Хан Джісон, який доводив клубний натовп до сказу своїми піснями та грою на гітарі. Це означало довготривале співіснування з піддослідним. "Підопічним", – янгол подумки виправив сам себе.
Цей Хан Джісон палав на сцені. Від нього розплескувалася шалена енергетика в зал. Мінхо бачив його яскраву ауру, пульсуючу і прекрасну. Люди біля сцени плакали. Певно від щастя чути та бачити свого кумира. Хоча янгол припускав, що плакали вони також від неможливості мати бажане.
Що ж, час знайомитись. Мінхо плавно відштовхнувся від стіни і пішов до сцени. Янгол свідомо налаштував ауру оточення таким чином, що до моменту його зіткнення з людиною, зайвих глядачів поряд не було.
Хан Джісон складав інструменти, коли почув позаду приємний голос.
– Привіт. Ти дійсно вважаєш, що чим голосніше кричати, тим більше шансів бути почутим?
– Привіт. Що ти маєш на увазі? – здивувався Хан раптовому співрозмовнику і відсутності занадто надокучливих відвідувачів клубу. Він полегшено видихнув і підвівся. Перед сценою стояв хлопець. Хан подумав, що саме так має виглядати гріх, якщо б гріху вирішили надати оболонку. Темний костюм-трійка, розпахнутий ворот чорної сорочки демонстрував шкіру рівно настільки, щоб викликати цікавість. Одну руку гріх, тобто хлопець, тримав в кишені брюк, а іншою неспішно змахував видимі лише йому дрібнички з піджака.
Незнайомець виділявся і водночас зливався з оточенням. Якщо він на тебе не дивився, то ти його не бачив. Але варто зачепити погляд темних очей і затоплює спокій, радість, щастя і зацікавленість. Хан списав свої миттєві думки на стрес від забитого людьми клубу та адреналін в крові після виступу.
– Я кажу, що до тихого голосу швидше прислухаються, бо його потрібно ще почути, а значить замовкнути самому і наблизитись до того, хто говорить, – незнайомець подивився на Хана.
– Цікаво, – нарешті вловив суть розмови Хан, – але якщо адресат далеко або в оточенні інших голосів, як достукатись до нього?
– Значить то не твій адресат.
Хан посміхнувся, дивлячись на незнайомця – дивак чи ні, а говорить серйозно.
Він продовжив збирати свої речі. На відміну від більшості артистів, Хан надавав перевагу самотності після виступу, і намагався якомога скоріше залишити галасливий клуб та запертися в своїй невеликій квартирі, подалі від людей.
Тим часом незнайомець представився:
– Мінхо, можна звертатися неформально, як зазвичай роблять люди.
– Хан Джісон, приємно познайомитись.
– Я знаю, ім'я було в програмі вечора.
Хан посміхнувся ширше:
– А ти любиш підколювати, мені подобається. Я вже тікаю звідси. Ти лишаєшся, чи пройдемось пару кварталів?
Хан попрощався з музикантами та персоналом, закинув на плечі гітару і запитально дивився на хлопця.
– Ти запрошуєш до себе? – ліниво мовив Мінхо.
– Ха! А як же! Розмріявся. Компанію скласти в дорозі не бажаєш?
***
Деякий час йшли мовчки. На шляху зустрічалися пари або поодинокі перехожі. Нічні клуби випльовували п'яних відвідувачів, які прямували в черговий заклад для продовження розваг. Хан оминав такі компанії і ближче притискався до Мінхо. Той, здавалося, не мав нічого проти. Хоча цей хлопець взагалі не реагував на зовнішні подразники. Вони звернули з головної алеї на більш тиху вулицю.
Тепле світло ліхтарів заспокоювало втомлені від софітів очі Хана. Легкий вітерець ганяв по землі жовте листя. Неподалік гавкав собака, радіючи пізній прогулянці. Місто поступово засинало.
Джісон мріяв про гарячий душ і теплу ковдру. Він кидав зацікавлені погляди на мовчазного нового знайомого. Блискуче чорне волосся Мінхо пестив вітерець, якому Хан трохи заздрив. У великих очах відбивалося вуличне світло. Руки він ховав в кишенях пальто. Такий прекрасний. Як він сказав – до тихого голосу швидше прислухаються. І він правий, дідько забирай! Хан пообіцяв собі обдумати це пізніше.
Мінхо запалив цигарку і запропонував Ханові:
– Дякую, я не прихильник, – відмовився Хан.
Сам Мінхо затягнувся пару разів і викинув недопалок.
– Яка гидота. Нащо люди цим труять свій організм...
Хан приснув:
– Так кажеш, ніби вперше спробував.
– Так і є, – була відповідь Мінхо.
– А виглядаєш, як уособлення всіх можливих гріхів, – не втримався від ремарки Джісон.
Мінхо лише знизив плечима.
– Мій куратор з тобою погодився б.
Хан зупинився біля триповерхового будинку.
– Я на місці. Вибач, що не запрошую. Хочу закутатись в ковдру і дрихнути до вечора.
Мінхо закинув голову, оцінив будинок.
– Ти тут живеш?
Хан кивнув.
– Район так собі, бачу не шикуєш. Гра на гітарі не приносить достатньо грошей?
Хан втомлено закотив очі. Такі фрази він чув неодноразово, але зараз не мав бажання пояснювати свій вибір.
– Дякую за компанію, Мінхо. Бажаю тобі гарної ночі.
Джісон вклонився, ввів код на дверях і зайшов у під'їзд. В спину йому полетіли слова:
– Я не прощаюся.
Декілька секунд Хан стояв на сходах. Дивне відчуття смутку охопило від того, що Мінхо, раптовий знайомий, з яким було навіть мовчати комфортно, залишився по той бік дверей. Джісон розтріпав рукою волосся, відкинув зайві думки і піднявся до квартири. Як завжди пошук ключів зайняв певний час. Джісон ніколи не пам'ятав, куди поклав їх.
Відімкнув замок, увімкнув світло і підскочив від голосу поряд:
– Як бачиш, я сам себе запросив до тебе.
Хан обернувся. Перед дверима стояв Мінхо.
– Як ти увійшов? Ти теж тут живеш?
Мінхо замість відповіді протиснувся повз Хана в квартиру.
– Я житиму тут, – промовив Мінхо.
Господар квартири ледь посміхався і мотав головою:
– Ні, не будеш, – спокійно відповів хлопець, стоячи біля розкритих дверей. Мінхо помітив, що голос в підопічного став на октаву нижче. Певно це справжня версія Джісона, без прикрас у вигляді емоцій. Людина втомилася і хоче відпочинку. Ну що ж, прийдеться прийняти факт сусідства з янголом.
– Я тобі не заважатиму. Проте позбутися мене не вийде. Так сталося, що я твій янгол–охоронець, і саме в цей період твого життя маю бути поруч фізично.
Поки Хан Джісон перетравлював інформацію, Мінхо інспектував помешкання. Вітальня разом з кухнею, невелика спальня, душ і балкон. Всюди розкидані речі. На столику перед телевізором порожні коробки від піци, пакети від чіпсів, пляшки та банки від коли і пива. Кухонний куток на диво чистий.
– Бачу ти і порядок – не тотожні поняття.
– Ти хто такий, щоб мене повчати? – спитав Хан і намагався відтіснити Мінхо до виходу.
Складно з людьми.
– Я вже сказав – янгол-охоронець.
– Ага, а я Іво Бобул.
– Я не маю наміру доводити тобі свою сутність. Тому просто повір мені і все, - до чого впертий хлопець дістався!
– А я не маю наміру лишатись в квартирі з незнайомцем, який верзе дурниці, – Хан знову втомлено почав виштовхувати Мінхо до виходу.
– Добре, ти наполегливий, – Мінхо фізично зник і з'явився на дивані, як так і треба.
– О–о–ке–ей...Я під наркотою? Ти мені щось підсипав? Мене штирить?
– Хан Джісоне, думай логічно. Якщо б тебе штирило, хіба ти б про це розмірковував? Дихай повільно, глибоко, – той зробив, як казав йому Мінхо, – молодець, слухняний хлопець.
– А в тебе...
– Стоп! Навіть не думай питати про крила. Ані пари з вуст! – Мінхо дивився в очі Хану як він гадав найстрашнішим своїм поглядом. На щастя його людина розумна. Повірив – не повірив, а питання більше не ставив.
Янгол Мінхо, як він себе назвав, розвалився на дивані, прикривши очі. Його піджак вже обіймав спинку стільця, а пальці вправно звільняли ґудзики жилета з петель. Хан з-під лоба кидав на нього погляди, поки збирав у великий мішок сміття.
Янгол він чи щось інше, але поряд з ним Джісону було спокійно. Мінхо не проявляв агресію, навпаки веселив дотепними коментарями та вдаваною суровістю.
– Слухай, а ти можеш так "фіть" і щоб сміття зникло?
Янгол привідкрив одне око:
– Фіть? Ніщо не дається легко, Джісоне. Продовжуй.
– А якщо я помру? – питання виникло раптово, і Хан застиг, – що буде з тобою?
– В цьому циклі я не стану людиною. Знову. Це мене цілком влаштовує. Збираєшся померти? – Мінхо невинно кліпав очима.
Джісон встряхнув мішок:
– Не дочекаєшся! В мене великі плани на це життя.
Спати Мінхо хотів у спальні, але Джісон твердо відправив гостя у вітальню на диван. Сказав, де білизна, чисті рушники та предмети гігієни.
Він знайшов в шафі дві порції рамьону:
– Агов, янголе, зможеш приготувати, поки я в душ?
Мінхо похитав головою:
– Їсти мені не обов'язково, зроблю для тебе. Можливо.
Джісон залишив упаковки на столі і пішов освіжитися. Гарячий душ повертав до життя і Хан насолоджувався теплом, яке огортало тіло. Він починав засинати, тому вимкнув воду. Несподівано відкрилися двері і увійшов Мінхо.
Хан вже не дивувався діям цього хлопця. Він лише розвів руки в сторони:
– Бажаєш роздивитися, чи не бракований екземпляр тобі дістався? – і він обернувся кругом себе.
Мінхо фиркнув:
– Мені все одно. Навіть якщо ти був би кривий та косий і з однією ногою, це не міняє моєї задачі.
Не хотілося визнавати, але Мінхо лукавив. Було не все одно. Джісон мав прекрасний вигляд, а янгол цінував красу. В цього хлопця було привабливим не тільки обличчя, але й тіло. На жаль, янгільський зір був занадто гострим, і Мінхо за мить роздивився найдрібніші деталі, не кажучи про все інше.
Краплі води стікали з темних волос Джісона по шиї, грудям і далі вниз, малюючи мапу по рельєфним м'язам торсу. На довгих віях затрималися краплинки, наче з останніх сил трималися і не бажали зірватися. Хлопець мав широкі плечі і тонку талію. Чи дійсно можна охопити її долонями? Янгол зробив крок і зупинився:
– Я просто хочу змити з тіла запахи клубу. Тож закінчуй і йди їж свій рамьон.
Хан схопив рушник і вийшов за двері.
Мінхо звернувся до куратора. "Що відбувається? Чому я задихаюся?"
Куратор відповів не одразу. Цей гівнюк любив діяти на нерви Мінхо: "Невже щось пробило твою стіну непохитності? Я здивований. Продовжуй, янголе Мінхо. З тобою все гаразд. Твоя душа та тіло реагують". І це все? Відповідь, яка нічого не пояснила. Мінхо глибоко вдихнув, як радив робити підопічному, і почав роздягатися.
Нестерпний янгол вийшов з душевої голим. Хан ледь не вдавився рамьоном. Поки кашляв, знайшов в шафі футболку та штани й кинув Мінхо. Той меланхолічно дивився на дії Хана, але одягнувся.
– Ем, усі янголи мають таке ідеальне тіло? – не втримався Хан.
– Не знаю. Гадаю, що при житті мав таке саме прекрасне тіло й обличчя.
Джісон погодився. Обличчя в Мінхо неначе ліплене скульптором.
Хан спитав, чим він займався в людському житті. Янгол не пам'ятав, проте він припускав, що справа була пов'язана з фізичною роботою, адже лежачи на дивані, таке тіло не заробиш.
– Знаєш, якби міг, я б не існував. Та просто зникнути не виходить. І ось я тут. З тобою.
– Вибач, якщо завинив. Але відверто – мені пофіг. Надумаєш піти – замкни двері. Я спати.
Хан вже провалювався в сон, як з–за стіни донеслося:
– Чому тобі важливо бути почутим?
Не йметься цьому янголу. Прийшлося вилізти з-під ковдри, сфокусуватися на запитанні.
– Я мрію дарувати людям надію своєю музикою. Звертати увагу на красу почуттів. Красу життя, радість. Я хочу вірити, що моя творчість на це здатна, – Джісон говорив тихо, проте янгол його почув.
І посипалися питання від Мінхо. Що? Де? Коли? З ким? Навіщо? Чому? Янгол виявився уважним слухачем. Джісон не зрозумів як, але розповів Мінхо не тільки про минуле і свої мрії, але й про страх. Про найбільший страх, який заважає йому рухатись далі. Навіть думка про велику кількість людей поряд прискорювала серцебиття і збивала дихання. Сон як рукою зняло. Джісон пішов на кухню, увімкнув світло і налив собі води.
Мінхо сидів на дивані у Хановій оверсайз футболці, підтягнувши під себе ноги. Зараз він зовсім не виглядав, як гріх. Навпаки він був як суцільний комфорт. Джісон спіймав себе на бажанні заритися в обійми янгола і спати поряд.
– Якщо я можу допомогти, не стидайся.
А він чутливий, хоча вдає відстороненого.
– Хочеш я тобі зіграю щось? – спитав натомість Хан і не чекаючи відповіді взяв гітару.
Мінхо уважно слухав гру та тихий спів хлопця. В Джісона приємний тембр, глибокий голос. І цей Джісон відрізнявся від палаючого рок-співака на сцені. Зараз він був оголеним нервом, незахищеною відкритою душею. Йому було боляче, а музика – то його ліки.
...Я не знаю, що сказати, хоч і прикидаюся сміливим
Коли дивлюся в твої очі, я завмираю знову
Все це незнайоме для мене, те, що відчуваю, я відчуваю вперше
Це вперше зі мною, я хвилююся і чекаю продовження, хоч і нервую...
Хан, як називали його фанати, заспівав декілька пісень, потім лише перебирав струни, проте в пам'яті янгола закарбувалися слова першої пісні.
Мінхо занепокоєно зрозумів, що музика Хана його хвилює, що йому подобається і сам хлопець.
Він відчув, як одинока сльоза зірвалася з вій. Він змахнув її і здивовано дивився на вологі пальці. Емоції? Після стількох років байдужості? Дивина та й годі.
Тим часом співак заснув. Мінхо безшумно піднявся, обережно переніс хлопця на ліжко. Накрив ковдрою. Прибрав м'яке волосся з обличчя Джісона. Роздратовано подумав, що все-таки піклується про підопічного.
***
Джісона розбудив аромат їжі. Він вліз в капці і почимчикував на кухню. Одне око він ще тер рукою, а іншим побачив причину неймовірних запахів.
Мінхо готував сніданок. Це розчулило Джісона.
Янгол приготував овочевий омлет, тофу з соєвим соусом, рис з квасолею, кімчі, кактугі та салат з капусти. І, о-о, жарені реберця на грилі. З десертів були хрусткий канчжон та югва.
– Ти сам приготував все це? – стверджувальний кивок. – А звідки продукти?
– Купив. Їх принесли з доставкою. Я не любитель шопінгу.
– В янголів є гроші?
– Я взяв в твоєму гаманці.
Хан на це потер втомлено обличчя, але пробачив йому, адже цей дивак турбувався про нього.
– Нагадай мені, якого біса ти живеш зі мною? – не втримався Джісон.
– Бо я так хочу, – вичерпна відповідь, окей.
– Ти маєш добре харчуватися, – тим часом гнув своє Мінхо і одночасно сервирував стіл. – На сцені ти витрачаєш багато енергії, а потім ніяк не поповнюєш.
Хан хотів заперечити, що в нього завжди є їжа.
Мінхо перебив:
– Ті напівфабрикати не годяться. Тож ти маєш вчитися готувати. Не думай, що я буду робити це постійно. Сьогодні вважай був майстер-клас. Хан мовчки жував і кивав, погоджуючись.
Наступного ранку Хан куштував нові шедеври від янгола. Жоден з них не згадував оте "я більше не буду тобі готувати".
***
Співіснування з Джісоном для Мінхо ставало дедалі тривожним. Він відчував, що стає надто близьким з людиною. Надто емоційним. Надто вразливим. Надто людиною. Водночас розумів, що неможливо лишатись байдужим, отримуючи від іншого тепло і любов. Тому янгол приховував свої почуття, вчився опановувати емоції. Обов’язки янгола він виконував добре. Чітко за статутом, що дивувало і, як сподівався Мінхо, дратувало куратора, який не вірив в успіх справи.
Він багато часу проводив з Джісоном. Разом їли, разом спали, разом гуляли, разом сміялися та плакали при перегляді фільмів. Джісон в такі моменти називав Мінхо «моє миле янголятко» і тягнувся витерти сльози. Мінхо кожного разу яро відбивався від цих ніжностей під сміх хлопця.
Янгол піклувався про Джісона, його здоров'я, комфорт. Хлопець був трудоголіком. Коли він працював, то забував про їжу і сон. А бувало засинав на гітарі чи клавішах. Мінхо вже звично відносив його в ліжко і лишався поряд. Він не бачив причин не спати разом в зручному ліжку. Та й Джісон про це поки не знав, адже янгол лишав спальню до пробудження хлопця.
Мінхо поважав Джісона за його наполегливість та прагнення досконалості в творчості. Його захоплювала здатність хлопця без упину створювати прекрасну музику і наповнювати її змістом. Це була магія Джісона.
Янгол згадав їхню першу нічну розмову.
– Чому ти не розвиваєш свій талант? Ти здатен на більше, ніж місцевий клуб, нехай і найкрутіший, – запитав тоді янгол Хана.
– Це не моє. Я намагався. Велика сцена, натовп і я втрачаю себе, – останні слова хлопець прошепотів.
Мінхо хотів допомогти та поки Джісон не був готовий до змін.
***
Осінь промайнула швидко. Золотаві кольори змінилися монохромними. Куртки, шапки, рукавиці ставали незмінними супутниками на вулиці. А зранку – у випадку Джісона в обід – зовсім не хотілося вилазити з ліжка.
Якось опівночі не спалося. Джісон зітхнув, закутуючись щільніше у ковдру. Він не відмовився б зараз проти компанії у ліжку. Ні! Не в плані сексу, а заради затишних обіймів Мінхо. Джісон прикрив обличчя долонями. Сором який думати про янгола більше, ніж про друга. Проте Хан думав. Іноді. Раз в годину. Може двічі.
Згадалося, як Мінхо купив телефон. Точніше наказав Хану купити йому мобільник. Янгол швидко опанував техніку і використовував наповну. Лише до себе туди, звідки б він не був, не брав.
Особливо янголу подобалася зручна камера. Мінхо робив для Джісона фото ранкового інею, пухнастого снігу, який швидко танув, а також безлічі цікавих на думку янгола речей. Сміттєвий бак, краплі води на дзеркалі, тарілка з їжею, залишки їжі на тарілці, сусідський кіт, око собаки, черговий пудинг...А також сонний Хан, Хан з набитими їжею щоками, Хан записує нову пісню, Хан на сцені. Мінхо вважав, що Джісон не бачив тих фото. А сам Джісон мав надію, що Мінхо також не байдужий до свого підопічного.
О першій годині ночі закортіло похрумтіти. Джісон перевірив всі шафи на кухні – порожньо. Нічого смачненького та некорисного нема. Йти в магазин вночі одному не хотілося. Мінхо кудись зник зі словами «як знадоблюсь – поклич». Джісон накинув куртку і промовив:
– Мінхо, хей!
Миттєво серед вітальні з’явився янгол. Огледів Хана, приміщення і не побачивши загрози мовчазно запитав «wtf».
– Ва-а! Ніяк не звикну до цих твоїх штучок, – брови янгола зійшлися разом. – Що? Складно повірити в те, що не піддається логіці. От якби я все ж таки побачив за твоєю спиною...
Мінхо відмахнувся:
– Кликав нащо? Тільки не кажи, що стало нудно.
– Власне так і є. Складеш компанію? Я в магазин за смачненьким.
Мінхо погодився, чим порадував Джісона.
Йшли мовчки. Хан цінував вміння янгола підтримувати настрій. Він багато чого цінував в свого неочікуваного дивного друга. Окрім всебічної заботи, особливого гумору, гострого розуму та інших чеснот, Мінхо був уважним до найдрібніших моментів. Він як ніхто відчував Хана, його навіть невиказані ще бажання, наче читав думки.
Цілодобовий магазин був за рогом. Пішли через парк. Доріжки та клумби вже прибрали від листя, яке так добре було загрібати ногами. Дерева тягнулися в небо оголеними гілками, здригаючись від легкого вітерця. На одній з лавочок тусила компанія молодиків.
Раптово пішов сніг. Хан подивився в небо. Зняв рукавиці і заходився записувати лірику в смартфон.
Мінхо криво посміхнувся:
– Натхнення?
– Ага, – не відриваючись від екрану відповів Хан.
– Тоді почекай тут, а я сам сходжу до магазину, – відповів Мінхо і підвів Хана до найближчої лавочки.
– Мені...
– Я знаю твої смаки, не хвилюйся, – перебив Мінхо, зав’язав щильніше шарф Ханові і пішов далі, залишивши натхненного в парку.
Це ж треба, він хотів сказати, що йому замовити! Своєму янголу-охоронцю хотів дати настанову. Пф! Наче Мінхо за минулі місяці не вивчив всі звички Хана, його уподобання та інтереси.
Янгол смикнув за гілку, звільнивши дерево від пухких сніжинок. Вони обліпили темне волосся хлопця. Найсміливіші зачепилися за вії. Мінхо посміхнувся і змахнув їх. Настрій був чудовий. Передчуття кричало, що ця ніч буде важливою. Щось трапиться. Щось, що змінить долю його підопічного. Про зміну своєї долі янгол не допускав думки.
Дзвіночок повідомив продавчиню про пізнього клієнта. Мінхо взяв айс-американо, пачку чипсів, горішки і дві порції чизкейка. Він мав власні гроші. Хан не знав, що Мінхо влаштувався на роботу.
– Готівка чи картка? – спитала дівчина за касою, сором’язливо посміхаючись.
– Готівка, решти не треба, – відповів Мінхо. Він пишався тим, що заробив сам. Працював помічником шеф-повара в сімейному ресторані. Шеф цінував Мінхо і дозволяв вільний графік.
Янгол забрав пакунок, злегка кивнув дівчині, дякуючи за обслуговування. Він вийшов за двері і зупинився. Джісон! Його Джісон в біді! Мінхо помчав до парку.
Пальці Хана змерзли, коли він закінчив нотатки.
– Хей, пригостиш нас? Бухло скінчилося, – пролунало поряд під регіт. Порожня пляшка покотилася по асфальту.
Хан побачив четвірку хлопців, яких вони з Мінхо зустріли при вході в парк. Гівнюки точно шукали пригод.
– Вибачте, не маю грошей.
– Пошукай краще, – підійшов ближче найнахабніший, – О, я тебе знаю. Ти граєш в клубі.
– Точно має гроші, – сказав інший і поліз до Хана в кишені. За що отримав копняка. Хан не збирався терпіти витівки шмаркачів. Проте їх було більше. На жаль.
Джісон задихався під п’яними тілами, але раптово стало легше. То Мінхо налетів смерчем. Відкинув нападників, підняв його на ноги.
– Ти як?
Хан встиг лише кивнути, як хлопці напали всі разом, намагаючись збити з ніг обох. Мінхо дуже вправно роздавав ляпаси та копняки. Хан не міг бути осторонь, хоча янгол відпихнув його від бійки. Отримав декілька тумаків, але й сам лишив нападникам синці на згадку.
Потім Мінхо зробив щось, після чого хлопці втекли. Огледів Хана, отряхнув одяг від снігу та бруду.
– Чого хотіли?
– Гроші.
– Треба було віддати, – сказав спокійно янгол.
– Ще чого! Нехай заробляють.
– Не лякай так більше, ти важливіше за папірці.
Хан побачив кров на обличчі свого рятівника. Всадив Мінхо на лавку і почав шукати хоч якусь серветку.
– А ти нащо бився, якщо міг запросто розігнати шмаркачів?
Мінхо опустив очі. Хану здалося, що янгол зашарівся, і він зазирнув в обличчя.
– Якщо то було, щоб вразити мене, то марно. Нема потреби в цьому.
Тепер вже зашарівся Джісон. Нарешті він знайшов у внутрішній кишені серветку.
– В тебе кров, – відповів він на запитальний погляд, – ось тут, біля брови.
– То пусте, мене не можна поранити. Тобто все миттєво загоїться.
Джісон настирливо промокнув краплі. Дійсно, ніякої рани вже не було. Він намагався не дивитись в уважні очі янгола. Великі, блискучі очі з довгими віями. Хлопець стримував бажання заритися носом у комір розкритої куртки янгола, торкнутися шиї. Він провів пальцями по скроні, перевіряючи неіснуючі рани. І торкнувся губами губ Мінхо. Чому саме зараз, Джісон не міг пояснити. Губи янгола були теплі, ніжні і смакували, як найулюбленіший десерт.
Хан відчув, що Мінхо закляк і навіть не дихав. Миттєво відсахнувся:
– Вибач, вибач. Я...я не знаю, що найшло на мене. Розцінюй це, як подяку за порятунок. Так, саме так.
Янгол пару секунд дивився на Джісона, потім кивнув і підвівся:
– Десь тут має бути пакунок з їжею. Знайдемо і додомцю.
***
Мінхо мав вирішити дилему. Прийняти або продовжувати заперечувати правду. А правда була в тому, що Джісон подобався янголу більше, ніж підопічний. Більше, ніж друг. І той клубок емоцій, в якому перебував останній місяць Мінхо, лише загострював ситуацію.
З самого початку янгол мав надію провалити завдання і лишатися в ефемерному стані між життям і існуванням. Джісон звів нанівець плани Мінхо. Зацікавив своєю музикою, піснями. Полонив пристрастю та ніжністю, впевненістю та обережністю, впертістю та нерішучістю, щирістю та вмінням жартувати у найскрутніші моменти. Цей хлопець звабив янгола. Звабив, не підозрюючи про це.
А потім стався поцілунок. Мінхо зберіг ту мить глибоко в пам’яті, закарбував і замкнув в скрині спогадів, як дорогоцінний дар. Ніхто з них не згадував його. Натомість Хані, – так Мінхо подумки називав Джісона – робив все, щоб звести свого янгола з розуму. Цей безсоромник забував рушник для душу і кликав на допомогу. Цей бешкетник відмовлявся їсти, якщо Мінхо не гратиме з ним в пеперо. Цей спокусник засинав на колінах в янгола під час фільму. І той не турбував дорогоцінний сон Хані. Лише дивився на прекрасне обличчя, перебирав пальцями густе волосся і боровся з бажанням торкнутися губ. А чи варто врешті-решт боротися з почуттями? Куратор на це відповів загадковим «всьому свій час».
Цього вечора в клубі був аншлаг. А все тому, що регулярного ударника замінить Крістофер Бан, знаменитість і давній друг Хані.
За лаштунками музиканти закінчували останні приготування до виступу, жартували, настрій в команді був піднесений. Крістофер тепло вітався з кожним. Мінхо знав заочно цього музиканта, проте зустрілися вони вперше.
– Кріс, радий знайомству, – хлопець потис руку і посміхнувся, дивлячись в очі Мінхо. Янгола затопила аура спокою, радості та приязні. І якщо до цього він дещо ревнував Хана до його близького друга, то тепер він зрозумів безпідставність своїх хвилювань.
Саме з Крісом Баном та його успішним гуртом починав кар’єру Хан. Проте, як він розповідав, не склалося. Цей Кріс був надійним та вірним другом. Мінхо захотів стати частиною його життя також, настільки комфортним був хлопець.
– Я Мінхо, живу разом з Джісоном.
Кріс ширше посміхнувся, від чого з’явилися дві ямочки на щоках:
– Так, Хан багато розповідав про тебе. Він взагалі-то лише про тебе і говорить, – за що отримав тичок під ребра від друга, – оу!
– Все готово. Виступ за десять хвилин, – сказав Хан.
– Добре, летс гоу! Запалимо сьогодні!
Кріс вийшов на сцену. Натовп загудів. А коли він зняв шкіряну куртку і лишився в чорній безрукавці, зал розірвало від криків та свисту. На це хлопець лише сором’язливо хитав головою.
Хан затримався:
– Ти весь час будеш в залі?
– Так, звісно, – янгол відчув хвилювання підопічного. – Якщо тобі погано, я можу допомогти. Розігнати глядачів?
– Ні! Не треба, – хлопець раптово стис в міцних обіймах, мазнув шовком волосся по щоці, – дякую, просто будь поруч. Сьогодні важливий виступ.
Він пішов на сцену. Залишив Мінхо з легким ароматом парфумів і пам’яттю про міцні м’язи рук та грудей. Дихати, дихати. Янгол нагадав собі про важливу фізіологію.
Раз, два, три...палички у вправних руках Кріса вже відбивали початок виступу.
Мінхо стояв на звичному місці біля стіни, звідки було добре видно сцену, Хана з мікрофоном та гітарою в руках, і очікував на закінчення виступу.
«Лише про тебе і говорить». Не йшли з думок слова Кріса.
Хан тим часом звернувся до публіки:
– Хей, всі! Втомилися? – у відповідь полетіли крики та свист. – Я маю для вас щось новеньке. Ця пісня важлива для мене. Вона стосується декого, хто в цій залі, – натовп загудів схвально.
Янгола схвилювала ця ремарка. Невже? Хан тим часом почав співати. Ніжно, проникливо, додаючи пристрасті та сили з наступним куплетом.
Я буду тим, хто захистить...
…я прийму всі рани.
Для мене ти вже гріх…
… відмовитися неможливо,
бо ти солодше за саме зло.
Я буду для тебе ким завгодно…
…Як вулкан
Кохання… плавить дотиком,
Забери з собою, хоч на той кінець світу.
…мій вибір – це завжди ти…
Завжди ти. Ти. Ти. Завжди. Мій гріх.
З кожним словом, акордом, бітом, акцентом в голосі Хана янгола охоплювало полум’я. Кров шуміла у вухах так голосно, що він ледве чув музику. Мій! Він мій. Цей неймовірний хлопець має знати, як сильно його покохав янгол. Дурний янгол, який мав лише оберігати, споглядати.
Не було сумнівів, для кого співає його Хані. Яскравий потік лився від хлопця до янгола. Ніхто, крім нього, не бачив цієї прекрасної енергії, але відчували всі. Ця пісня – зізнання. Ця пісня – пропозиція. Ця пісня – виклик. І Мінхо прийняв його.
Коли відзвучали останні акорди, а натовп навпаки шумів, Хан дивився туди, де стояв янгол. Світло софітів періодично цілувало прекрасне обличчя найдорожчої істоти для хлопця. Серце шалено калатало, збиваючи ритм пульсу.
Хан кинув погляд на Кріса. Той зрозумів без слів, що потрібно робити. Взяв на себе увагу фанатів. Джісон зістрибнув зі сцени і пішов до Мінхо. Публіка йому не докучала, про це попіклувався його янгол.
– Хей, пам’ятаєш мене? – почув Хан, але не звернув увагу на хлопця біля сцени. – Ти дещо заборгував мені, співаче, – моральну компенсацію за синці та зламаний палець. Хей!
– Облиш його, бро, краще заціни товар, – долучився інший голос.
– Дідька лисого!
Джісон продовжував йти, шукаючи поглядом єдиного важливого зараз для нього чоловіка. Він запитає прямо: так чи ні? Досить загравань та невизначеності.
Сильні руки висмикнули до себе. Притисли до стіни. Джісон знав, хто це. Шалено прекрасні очі. Повільна посмішка. Ставити питання не було сенсу. Базовано, як ля-мінор: йому гаплик. Раптово ослабли коліна. Мінхо сяяв. Буквально. Хан навіть кліпнув двічі, проте вогняне сяйво не зникло. Бажання відчути фізично цього палаючого хлопця стало нестерпним. Він потягнувся до Мінхо і той не розчарував його.
Цілувати Джісона, як припасти до джерела після посухи – одночасно забагато і хочеться ще. Хані щось казав про сяйво. Байдуже. Це бачить лише він. Мінхо не міг відірватися від хлопця. Цілував щоки, ніс, очі, прикусував мочки вух та ставив мітки на шиї. І шепотів «кохаю». У відповідь чув відлуння своїх зізнань.
– Завжди мріяв це зробити.
– Що саме? – прохрипів Джісон, залишаючи повільні поцілунки на шиї янгола.
– Перевірити, чи зможу охопити твою талію руками, – він міцніше стис тіло коханого.
– Воу, бейб. Довго ж ти тримався.
– Вибач. Я тугодум, – широко посміхався Мінхо, – я шалено щасливий, Хані! Я доведу, що гідний твого кохання.
Джісон відштовхнувся від стіни і потягнув за собою:
– Ходім до Кріса, хочу знову представити тебе, як свого хлопця.
Мінхо йшов за «своїм хлопцем» крізь натовп до сцени. Він міцно тримав теплу долоню і будував подумки плани. Як саме збирається робити щасливим свого Хані. І почнуть вони прямо сьогодні вночі, не втрачаючи ані хвилини часу.
– Це тобі, малий гівнюк. Співатимеш на небесах.
Хлопець в капюшоні вискочив знізвідки, викинув руку вбік Хана один раз і другий. Мінхо, засліплений щастям, засліплений яскравою аурою коханого не встиг зреагувати. Він піймав розслаблене тіло Хана, пригорнув до себе.
***
Відвідувачі помітили пораненого кумира. Хтось закричав. Потім знову. А з динаміків приємний голос співав те, про що думав в цю мить Мінхо.
«Ти частина мого життя.
Якщо мені доведеться тебе відпустити,
Я радше помру, коханий»
Музику вимкнули. Підбіг Кріс. Принаймні Мінхо чув поряд його голос. Він викликав швидку і поліцію. Все наче в тумані. І слова куратора: шкода. Мінхо відчував страшенний біль Хані. Затискав щосили криваву рану на животі. Кров все більше фарбувала червоним білосніжну сорочку коханого. Він має врятувати його. Він має...
– Крісе, мені потрібна вільна тиха кімната без зайвих очей. Негайно, – янгол дивився в повні сліз шоковані очі музиканта. Той застиг на пару секунд, а потім вправно очистив шлях для пораненого.
Янгол заніс Джісона в невелику гримерку. Кремезний охоронець став по той бік дверей. Мінхо фіксував це все периферійно. Основна увага була прикута до маленького тендітного тіла хлопця, який стікав кров’ю на жорсткому дивані цієї кімнати.
Поряд Кріс шмигнув носом:
– Як я можу допомогти? Чим? Швидка буде з хвилини на хвилину.
– Ніякої швидкої. Я врятую його, – Мінхо взяв хлопця за тремтячі руки, піймав повний страждання погляд, – він не помре, чуєш? Проте ти маєш зберегти в таємниці все, що побачиш.
Кріс кивав головою без зупину. Витер рукою сльози. Відійшов в бік, як велів Мінхо. Янгол присів біля Хана. Прибрав волосся з блідого обличчя. Одну руку поклав на лоб собі, іншу – Ханові.
«Ти не маєш на це права. Це порушення статуту. Порушення всього!» Куратор може вдавитися своїми правилами. Мінхо начхати. Він перенесе сутність янгола крізь Джісона. Це миттєво загоїть рани і хлопець знову буде здоровим. Має спрацювати.
Це виявилося складнішим, ніж здавалося, проте Мінхо вперто продовжував розривати свою сутність, наполягаючи, погрожуючи і благаючи. Нарешті нахилився до Хана і повільно дмухнув. Білий туман опустився на обличчя хлопцю. Він зробив різкий глибокий вдих. Так! Вийшло! Мінхо втомлено промокнув рукавом піт зі свого лоба. Хотів пожартувати, але раптовий біль склав його навпіл.
Кріс побачив, як отямився Хан і в той же час скрутило Мінхо. Ким був таємничий друг, і як йому вдалося повернути до життя напівмертвого Джісона, – загадка, вирішення якої почекає або не матиме значення. Зараз Кріс був страшенно радий бачити дієздатного Хані.
Він підійшов ближче:
– Як ти?
– Добре. А що трапилося? Чому ми тут?
Кріс допоміг сісти. Хан опустив очі і побачив кров на сорочці, багато крові. По його очам Кріс зрозумів, що той все пригадав.
– М...Мінхо!
Друг Джісона слабим голосом відповів:
– Голосно кричиш, значить одужав, – посміхнувся криво.
Джісон кинувся в обійми Мінхо. Кріс помітив гримасу болі на обличчі старшого хлопця.
– Як тобі вдалося? – і потім тихіше, – Кріс знає? Ти розповів йому? – Крістофер нагадав про себе кашлем.
– Я ще тут, і якщо щось не для моїх очей, вух, лише скажіть і я залишу вас. Я вмію тримати секрети.
– Це правда, – затараторив Хан, – якось ми...
Кріс перебив:
– Зачекай, – і притримав Мінхо за плечі, коли той почав завалюватися вперед.
Хан звільнив місце на дивані для янгола. Він метушився біля хлопця, не розумів поки, що відбулося. Кріс мав припущення, але потрібно перевірити. Він лагідно і наполегливо відсунув Хана від Мінхо.
– Я не знаю, що зараз відбулося і хто ти такий, проте хочу допомогти. Дозволиш?
Мінхо дивився з–під прикритих повік, нарешті кивнув. Кріс задрав чорну сорочку хлопця, яка встигла пропитатися кров’ю.
– Фак! Фак! Що за нахрін? Янголе мій, як таке сталося? Хіба не ти казав мені, що все миттєво гоїться? – Джісон схопив себе за волосся і кидався від однієї стіни до іншої.
Кріс зупинив його, опустив на підлогу перед диваном. Його другові потрібна підтримка, Хан має бути сильним.
Крістофер не питав, проте Мінхо сам коротко виклав про себе. Новини шокуючі, навіть фантастичні, але причин не довіряти своїм очам в Кріса не було.
Зі слів янгола Мінхо він зрозумів, що той віддав свій дар зцілення Ханові, чим врятував його. Натомість забрав біль собі. І оскільки вже не мав дару, собі допомогти не зміг.
– Я порушив багато чого і мені байдуже. Я дякую за кожну мить поряд з тобою, мій Хані.
Крістофер відійшов подалі, залишивши закоханих насамоті. Він опустився на підлогу біля дверей. Сльози текли по щокам, було боляче дивитися на Хана. Той відірвав частину своєї рубахи і вперто затискав рану Мінхо, хоча той запевнив в безглуздості цього. В критичні моменти Хан вмів збиратися і сипати аргументами, шукаючи рішення.
– А хіба ти не врятував мене? Чи не мають тобі подарувати людське життя?
Тиху відповідь Мінхо Кріс ледь розчув:
– Технічно я не запобіг шкоди, як мав, а вже виправив її. Це не рахується.
Мінхо сказав, що в нього лишилося кілька хвилин. Хан міцно тримав руки свого коханого і не вірив, що втрачає його.
– Ти ж повернешся так? Я покличу і ти прийдеш.
Мінхо фиркнув:
– Любий дурнику, – а потім серйозно продовжив: – Пообіцяй мені жити, Хані. Пообіцяй не відбиватися від страху, а пробиватися. Твоя мрія здійсниться, вір мені. Вір собі, як я в тебе вірю.
Хан розізлився:
– Ну все! Припини! Ми не прощаємося.
Втратити кохання щойно знайшовши його, це нестерпно боляче. Кріс хвилювався за стан свого друга. Він знав, що має підтримати його в будь-якому випадку. Цей Мінхо, про якого милий Джісоні прожужжав всі вуха, дуже гарна особистість, іншого Хан не покохав би.
А потім він зник. Швидко і тихо. Наче ніколи й не було хлопця-янгола на ім’я Мінхо. З поліцією не довелося розбиратися. Охоронець повідомив, що той скажений наркоман пирнув ножем ще кількох відвідувачів. Постраждалим вчасно надали допомогу, а злочинця затримали.
Кріс зняв з Хана закривавлену сорочку, надів свою куртку. Той хотів забрати сорочку.
– Ні. Я викину її сам. Ти не будеш зберігати цю ганчірку і плакати над нею.
Хан відвів очі, шмигнув носом і буркнув:
– І не збирався.
– Вірю-вірю, а як же. А зараз я відвезу тебе додому.
Джісон хотів залишитися насамоті, проте Кріс наполіг на своїй компанії. Хвилювання за стан друга збільшувалося і, як виявилося згодом, не дарма.
***
Джісон відмінив на місяць всі виступи. Він поринув у тугу. Не міг повірити, що нема поряд Мінхо. Що його янгол, друг, коханий зник. «Він має повернутися, просто в нього десь там ще справи».
Джісон в перші дні кликав янгола. Потім голосно погрожував, шантажував. Чекав, як Мінхо з’явиться, як спитає, чого він розкричався, в своїй манері подивиться дико і назве дурником.
Він гуляв тим самим маршрутом, де гуляли вони разом. Він купляв їжу, яку любив янгол. В тому нічному магазині, біля парку. Одного дня Хану здалося, що там Мінхо. Він забіг в магазин, схопив хлопця в темному худі за руку. Той обернувся.
– Вибачте, – прошепотів вклоняючись Хан.
Він вибіг назовні і тихо плакав на тій лавці, де вперше наважився на поцілунок.
Хан не міг спати в спальні. Без янгола улюблене ліжко стало завеликим. Так, він знав, що нахабний Мінхо залишався на ніч, але вдавав, що не помічає. Вдавав, щоб не втрачати тепло сильних рук та затишок обіймів.
Він вмикав аніме. Ставив велику миску попкорну. На двох.
– Будеш? – промовляв тихо, одними губами. В нікуди. Ніби ВІН ще був поряд. Здавалося чув його сміх, щирий і такий рідний.
Хан ковтав колу разом зі сльозами, він не розумів змісту фільму, але продовжував дивитись, поки не засинав в незручній позі. Ніхто не переносив його на ліжко і не прикривав дбайливо ковдрою. Тому він прокидався вночі, натягував на себе плед і провалювався у важкий довгий сон.
Хан готував собі їжу. «Ти маєш нормально харчуватися», – так казав його янгол. Закипала вода. Він заливав рамьон. Декілька хвилин і їжа готова. Він харчувався.
Телефон Мінхо лишився на столику. Так, було тупо телефонувати. Та одного дня, коли зовсім накрило, Джісон написав смс. Телефон на тумбі пілікнув, сповістив про нове повідомлення.
«Привіт, я сумую»
«Ти добре їсиш? Не забувай готувати, Хані»
«Мій янголе, повертайся. Ти потрібен мені»
«Я завжди з тобою, дурнику»
«Ти обіцяв бути поруч. І покинув мене. Ти обіцяв»
Джісон відкидував обидва телефони і ридав в подушку.
А коли заспокоювався, то розмовляв вголос. Наводив лад в кімнаті і злився.
– Ви там, чого тримаєте мого коханого? Ви обіцяли йому життя! Він врятував мене. Мене врятував. І де він?
Чергова порція пляшок дзвінко опустилася в пакет.
– А ви жорстокі. Ви забрали його, коли наше кохання лише розквітло. Ви не дали змогу попіклуватися про нього.
– Знаєте, що я зараз зроблю? Я приготую смачнющу вечерю. Так! Гадаєте не зможу? Ха! І я хочу, щоб ви відпустили мого Мінхо до мене. Я чекатиму на тебе. Чуєш?
Тиша була відповіддю. Проте Хан був вірним своєму слову. Він увімкнув youtube і згідно настанов кухаря приготував вечерю. На диво нічого не спалив і не зіпсував. В процесі йому здавалося, що сам Мінхо підказує, що і як робити.
Джісон сервував стіл на двох, запалив свічки. Саме в цей вечір він пообіцяв собі та Мінхо, що буде дбати про себе. Подякував своєму янголу за життя – жертва не має стати марною. Пообіцяв рухатись далі.
Кріс телефонував кожного дня. Його підтримка – те, за що Хан безмежно вдячний. Саме Кріс не дозволив закритися від світу, і допоміг з втіленням планів.
Джісон відвідував психолога. Він прийняв пропозицію на сольний концерт. Потім ще один і ще. Він підписав контракт на тур. Він створив безліч пісень. В піснях він розповів свою історію. Історію боротьби, страху, надії та перемоги. Болючу історію кохання, яке стало його крилами. Він дав десятки інтерв'ю, відвідував популярні заходи. Він був серед людей. Серед багатьох людей і він тримався.
***
Перший великий сольник. Хану було лячно до тремтячих колін. Він дивився з-за куліс на море глядачів і не вірив, що всі вони прийшли послухати його пісні. Лише його і нікого більше. Ця довіра фанатів розчулила хлопця. Дівчина-гример вкотре підправила макіяж, запевнила, що все гаразд і він чудово справляється. Зателефонував Кріс.
– Все добре, зірко?
– Припини–и–и, яка я зірка, – засоромився Хан.
– Найяскравіша! Для мене і твоїх друзів, близьких і всіх глядачів в залі, Хані. Тож давай розірви сцену сьогодні.
– Ха–ха, дякую, хьон. Як будеш вільний, сходимо поїсти. Я пригощаю.
Джісон так і бачив посмішку Кріса–хьона:
– Обов’язково! Хлопці теж будуть. Тож готуй гаманець, – він відсміявся. – Тепер серйозно. Я пишаюся тобою, Хані. Лишився останній крок до мрії. Вперед! Файтін!
Джісон підняв очі догори, приклав руку до серця і прошепотів:
– Це для нас, мій янголе. Я сподіваюся, ти бачитимеш і чутимеш. Я співатиму для тебе. Завжди для тебе. З любов’ю в серці, Хан Джісон.
Час починати!
Мінхо не без боротьби зайняв своє місце серед глядачів перед сценою. Без янгольського вміння керувати оточенням було складно. Та він впорався. Хані співав так, що груди розпирало від захвату. Хотілося кричати його ім’я, бігти до нього, плакати і сміятися одночасно.
В перервах між піснями він спілкувався з глядачами, жартував, розповідав про себе. Згадав Кріса, подякував друзям за допомогу та підтримку. Мінхо вкотре стримував бажання забратися на сцену та обійняти Хані. Не можна. Цей концерт став результатом важкої психологічної та творчої праці. Це початок нової сторінки в житті Джісона, як співака, успішного артиста. І Мінхо ніколи не зіпсує йому свято.
Хан ковтнув води з пляшки, помахав рукою глядачам на дальніх рядах.
– Ви ж не думали, що я залишу вас без сюрпризу? – він закріпив мікрофон на стійці. Білозуба щира і впевнена посмішка. Така відкрита, яскрава. Він вже не хвилювався, це було помітно. Цей хлопець на сцені був господарем сердець в залі. Він знав свою владу, він користувався цим наповну. І Мінхо пишався ним.
Хан перевірив гітару, кивнув музикантам.
Всі дні, поки сходить зірка, безповітряні
Ще не пізно, від боягуза до безстрашного.
Коли нічого в моєму житті не змінилося, просто кричу в своєму серці...
Мінхо затамував подих, як тоді в клубі, коли Хан співав йому, лише для нього. Він не відривав очей від хлопця. Той співав в своїй унікальній манері, і слідкувати за його мімікою – окреме задоволення.
Я хочу бути твоєю зіркою
Сяяти, як ліхтарик...
Тільки мої мрії стають більшими...
...це ядро зруйноване.
Мені дійсно все одно. Я буду боротися зараз.
В залі було спекотно від сотен розпашілих тіл. На великому екрані демонстрували крупним планом Хана. Піт стікав по обличчю, шиї, хлопець злизував його з губ.
Не кажи, що я здамся зараз.
Тому що не дивлячись ні на що,
Я буду боротися з вчорашнім днем..
...я зараз попрощаюся...
Навіть якщо штовхнеш мене знову, я піднімуся. Я не помру...
Просто спостерігай за мною, я все виправлю.
Він скинув червоний піджак. Біла сорочка натягнулася на грудях. Дихання Мінхо збилося раз. Він просто закатав рукава до ліктів. Дихання збилося два. Мінхо дивився на сцену, боючись кліпнути. Він не пропустить жодної секунди – настільки Хан мав приголомшливий вигляд. Мінхо кричав мовчазно: ти моя зірка, завжди.
Джісон нахилився за гітарою і ковзнув поглядом в зал, на людей перед сценою – серце пропустило удар. Ці очі, цей неповторний погляд. Не може бути! Горло звело спазмом. Хан поклав гітару і зістрибнув в зал.
Як багато людей! Він продирався за допомогою охорони крізь глядачів. Те саме, тільки самотужки, робив назустріч Мінхо.
Болючі обійми. Пальці зминають одяг.
– Живий. Живий, – промовляв кудись в плече Джісон.
– Моє людське серце б’ється завдяки тобі. Ти врятував мене, Хані, – шепоче біля вуха Мінхо.
– Виходить, боргів нема, – посміхається нахабно Джісон, – а я виставлю тобі рахунок на поцілунки. Після концерту.
Яка ж хитра моська в цього вже не янгола:
– Віддам з відсотками! А тепер біжи! Я хочу дослухати пісню, – і Мінхо ляснув по дупі, підштовхуючи Хана до сцени.
Камери телефонів фіксували все, проте було пофіг. Він живий – це знання сяяло в серці. Хану хотілося обійняти весь світ. Натомість він видав найкращий концерт, який могли уявити собі фанати його музики. Щастя переповнювало. Виливалося в зал і запалювало серця. Як там просив Кріс? Розірвати сцену? Здається, це вийшло. Глядачі тричі викликали на біс. Хан співав нові і старі пісні, грав гітарне соло з Don’t say.
Прощаючись, Хан сказав:
– Якщо вам здасться, що все втрачено і життя не варте нічого, згадайте свою мрію. Продовжуйте рухатися до неї і десь на шляху ви зрозумієте важливість ваших зусиль. Бай-бай! Я люблю вас! Люблю!
Епілог
– Люблю...люблю...
Приглушені стони Хані фарбували тишу кімнати. Мінхо волів чути цю музику частіше, не тільки під час поцілунків.
– Стоп-стоп, зачекай, – перевів подих Джісон. – То тобі повернули життя, тому що я погодився на великий концерт?
Мінхо переплів пальці рук своєї і Ханової, повільно рухав ними, поєднуючи долоні.
– Не завжди фізичне спасіння важливіше за духовне. Ти навчив мене відчувати, а завдяки своєму впертому характеру ти зміг дотриматись обіцянки і реалізував мрію. Тож ми врятували один одного. Я чекав слушної миті, щоб повернутися.
Хан висмикнув руку.
– То ти чекав...Поки я страждав, ти чекав.
Мінхо звузив очі:
– Йди до мене.
– Ні.
– Я двічі не запрошуватиму.
– Я двічі не відмовлятимусь, – Джісон дивився на Мінхо, ледь стримуючи сміх. І потроху переміщувався в бік спальні.
– Ха-ані, – Мінхо стрімко підхопився.
– Ай!