Work Text:
Сонце палило в зеніті. Звідусіль було чути стрекотіння цикад, які ховалися у високій траві поряд із монетною пральнею. Пахло м’ятним порошком і милом. Залізні рами велосипедів плавилися надворі поряд із гучною компанією підлітків.
— Ви тільки подумайте! — розмахуючи кавуновим морозивом, гучно сперечався один із хлопців. — У нас літо! Ка Ні Ку Ли! КАНІКУЛИ! А вони що? Придумали нам проходити цю довбану практику саме зараз! — енергійно жестикулював він.
Золотаве волосся, висвітлене найдешевшою фарбою, у якому подекуди траплялися зелені прядки, стирчало в різні боки. Синміну завжди було цікаво чи не зеленкою був досягнутий, такий оригінальний ефект. Пластирі з обережно вималюваними на них сердечками та зірками, прикрашали розбиті коліна та велику подряпину на руці. «Нагорода на доброту», як придумав Хьонджін, була отримана під час порятунку кішки з високого дерева. Нею Мінхо особливо пишався. Плями від різнокольорової фарби прикрашали білу футболку з покемонами. Чонін порекомендував зафарбувати їх фломастерами, придумавши своїх персонажів. Вони із Чанбіном погодилися зробити це найближчим часом. Загалом, вигляд Мінхо нагадував катастрофу. Дуже гучну і яскраву проблему, що постійно дратувала Симіна, і яку він ніяк не міг вирішити.
— А коли ще нам її проходити? Уроки ніхто тобі пропускати не дасть, — зауважив він, ніби це була найочевидніша річ на світі.
— Саме так! Замість уроків! А як інакше? Я не хочу порпатися в шкільних грядках, наче якась бабця, коли є багато інших важливих справ, — із запалом продовжував сваритися хлопець.
— Кататися на велосипеді та їсти морозиво кожен день не рахується за важливі справи, Мінхо, — відповів Синмін, поправляючи круглі окуляри. Вони постійно сповзали з його обпеченого сонцем носа, дратуючи так само сильно, як і катастрофа, що невгамовно тупцяла туди-сюди, мерехтячи перед очима.
— А чого це ти на їх стороні, а?! — не вгавав Мінхо, злісно звужуючи очі. Він загрозливо підійшов впритул до Синміна, який до цього спокійно сидів на бордюрі. — Ти теж мав би бути проти, Міні. А як же купа книжок, які ти відкладав на літо? Вони бідненькі пилом припадуть, поки ти будеш садити квіточки!
— Не називай мене так, ідіоте! Мої книжки можуть і почекати, а от твоя колекція засушених жуків, що буде робити? Зима вже скоро. Як прикро, у цьому році доведеться обійтися без нових екземплярів, — парував він, теж встаючи впритул до злого Мінхо.
Він намагався виглядати якомога серйознішим та злішим, але різниця в зрості встановлювала свої правила. Задерши голову він ледве діставав до підборіддя Мінхо, який височів над ним горою і шипів наче кішка.
— Слухайте, може вже досить? — обережно спитав кучерявий хлопець, який видавався найстаршим. Він саме вийшов із пральні тримаючи в руках кошик із мокрою білизною. — Ця практика буде тривати всього тиждень. Чи є сенс сперечатися?
— ТАК! — вигукнули одночасно хлопці, що вже таранили один одного лобами, наче вперті барани. Вони викрикували прокльони, штовхаючи один одного скільки було сили.
— І так завжди. Не намагайся їх зупинити, Чані. Ці два бовдури все одно не зупиняться доки, не приб’ють один одного, — прокоментував невисокий хлопець з сузір’ями ластовиння на носі. Він малював крейдою на асфальті поруч.
Чан лиш невдоволено похитав головою, дивлячись як Синмін зі всієї сили штовхає Мінхо у високу траву. Не втримавши рівновагу, хлопець почав відчайдушно махати перед собою руками. За мить кавунове морозиво прикрашало обличчя Синміна, повільно стікаючи на землю.
Вулиця сповнилася тишею, але вже за мить вибухнула дзвінким сміхом Мінхо, що качався по траві, лякаючи цикад.
— Думаю на цьому слід зупинитися, — спокійно зауважив Чан, відводячи шокованого Синміна у приміщення пральні.
Міцно стискаючи руку старшого, він з усіх сил намагався стримувати сльози. Ще не вистачало йому плакати через цього придурка. І так було завжди. Коли він уже думав, що переміг чортового Мінхо, той якимось чином, перевертав ситуацію у свою користь. Йому хотілося вити він всесвітньої несправедливості. Це дратувало до сліз.
— Гей, ну чого ти? — скуйовдив його волосся Чан, стираючи залишки морозива. — Ти ж знаєш, він не навмисно це зробив. Мінхо просто злиться через цю довбану практику, як і всі ми, між іншим. Він просто, трохи… ем… як би це сказати?..
— Довбаний ідіот, який не може стримувати свої емоції, — пробубнив Синмін знімаючи брудну футболку.
— То чого ж ти до нього лізеш, якщо все сам прекрасно розумієш?
— Хтось же повинен.
Чан лиш посміхнувся простягаючи йому одну з футболок Мінхо, з якої до нього шкірився злий пікачу.
— Тоді все добре. Не пройде й години, як він попросить у тебе вибачення. От побачиш, — підморгнув йому Чан, виходячи з кімнати на вулицю.
Голова Синміна гуділа так само як і ряди пральних машин, що повільно заплутували різнокольорову білизну у водоворотах піни. Його думки так само кружляли по колу, без можливості зупинитися. Він навіть не розумів сам себе. Ще ніколи, за своє недовге життя, він так не хотів привернути до себе чиюсь увагу. Синмін бісився і не знав чому кожного разу, як ця вперта кішка сканувала його поглядом. Йому хотілося по дурному посміхатися. Він не розумів чому постійно приносить для Мінхо м’ятні льодяники й допомагає ловити тих клятих жуків, яких сам терпіти не може. Чому мліє, коли теплі руки Мінхо тримають його за талію, під час їх поїздки на велосипеді. Чому, так швидко вибачає за колючі слова й чому його очі спалахують від сліпучої посмішки навпроти. Чому, чому, чому?!
— Ти занадто голосно думаєш? — раптово почувся голос позаду. Мінхо стояв, спираючись на скляні двері, що відбивали сонячних зайчиків на сіру підлогу пральні. Він теж, щось напружено обмірковував.
— Поїхали. Ми домовилися зустрітись на озері, доки сонце ще не сіло, — наче нічого й не сталося, спокійно промовив хлопець, підходячи ближче.
— Ну то і їдь сам, — обурено, насупився Синмін, відвертаючись. Він не може й цей раз так легко йому все пробачити.
— Гей, ну годі вже. Визнаю, що був не зовсім правий, але ж ти таки добряче мене штурхнув. Ось дивись, навіть кров пішла, — не вгавав Мінхо, тицяючи його пальцем у спину.
Синмін швидко обернувся.
— Сильно болить? Де саме ти вдарився? — почав занепокоєно розпитувати він, оглядаючи долоні Мінхо. Але не знайшовши навіть маленької подряпинки, з питанням поглянув на хлопця. Невже його знову розіграли?
— Ось тут, — прошепотів Мінхо легко притискаючись губами до його чола. — А ще ось тут, — повторив він, залишаючи ніжний поцілунок на щоці. — А ще… — хотів було продовжити він, коли шокований Синмін закрив йому вуста рукою.
— Що ти робиш?.., — так само тихо прошепотів хлопець. Десь у животі пурхали метелики, а мозок відмовлявся працювати, лишень розфарбовуючи рум’янцем кінчики вух.
Мінхо ледве стримував сміх. Посмішка мало не тріскалася, а в очах танцювали зірки. Такого спантеличеного й одночасно милого Синміна він бачив у перше.
Він повільно прибрав, руку хлопця від свого обличчя і дістав із кишені синій маркер. За мить на тильній стороні долоні сиділа кішка у відьмацькому капелюсі. Синмін, що до цього уважно спостерігав, підняв на нього запитальний погляд.
— Це тату. Я подарував тоді одну зі своїх кішок. Подбай про неї, а я подбаю про тебе, — на повному серйозі продекламував Мінхо.
Тепер була черга Синміна стримували сміх. І де цей бовдур навчився такій романтичній фігні? Він лиш посміхнувся кутиками вуст, забираючи в Мінхо фломастер.
— Я взагалі, то більше люблю собак, так що ти теж подбай про нього, — наголосив він, виводячи на долоні Мінхо милого песика, в такому самому відьомському капелюсі.
Хлопець декілька хвилин здивовано розглядав своє «татуювання», а потім різко розвернувшись, попрямував до виходу з пральні.
— Отже, ми домовились? — гукнув Синмін наздоганяючи його й обіймаючи за плечі.
— Мг.., — пробелькотів Мінхо, потираючи червоні вуха. Синмін тихенько засміявся йому в плече.
Хто б міг подумати, що сам Лі Мінхо, може так зашарітися від маленького мальованого цуценяти. Але справа була не в тому і вони обидва це розуміли. Вітер куйовдив їх волосся, коли велосипед нісся вперед, по залитій помаранчевим вечірнім сонцем дорозі. Підлітки міцно трималися за руки, а на долонях виблискували мальовані «татуювання».