Work Text:
– Джеймсе, ти впевнений, що це нормально?
Ну, звісно, він впевнений. Залишилося переконати у цьому Сіріуса. І, здається, уся ретельно спланована Джеймсова легенда працює. Для мами він залишається на Різдво у Гоґвортсі, аби підтримати Сіріуса (який явно не у настрої для родинних святкувань після феєричного скандалу у (не)шановній родині Блеків, після якого його офіційно випалили із сімейного гобелена) (боже, хто взагалі досі зберігає гобелен із сімейним деревом) (особливо, коли це дерево буквально сімейне і кузенів у родинних звʼязках знаходиш набагато частіше, ніж хотілося б).
У версії для Сіріуса Поттери вирішили, що найбезпечніше місце у такі часи — Гоґвортс, бо невідомо хто захоче завітати до них на Різдво, можливо, доведеться виконувати якусь таємну роботу, у яку синові краще не сунути носа.
Залишилося тепер переконати друзів, що йому зовсім не самотньо, він не почувається третім зайвим і взагалі дуже навіть не проти того, щоб Ремус та Сіріус насолоджувалися побаченнями удвох. І чесно-чесно, йому зовсім не складно спати у вітальні, бо «там зручний диван, є камін, і взагалі, Гультяю, я ж не дурень і знаю навіщо використовують глушильні чари, тому я ліпше не травмуватиму свою тонку душевну організацію і насолоджуватимусь тим, що ніхто не закочує очі від моїх квідичних журналів».
Але нікому із вищезгаданих не треба було знати, що Джеймс взагалі-то і не ночує у ґрифіндорській вітальні. А справжня причина чому він залишився на канікули у школі (бо, відверто, Сіріуса можна було вмовити поїхати до Поттерів, навіть Ремуса, якщо добре постаратися) — молодший Блек. Саме з ним хлопець проводив усі вільні хвилини, коли видавалося вислизнути непоміченим. Саме про нього Джеймс ніяк не наважувався поговорити із Сіріусом, відчуваючи, що у друга ще занадто багато образи на усіх, носіїв його прізвища. І саме до нього Джеймс навшпиньки прокрадався пустими коридорами до самої кімнати-на-вимогу.
Кімната точно знала, що потрібно цим двом, тому за дверима Поттер знайшов Реґулуса, який прямо на ліжку зосереджено щось читав. Оглядаючи його смарагдову (ну, звісно) піжаму і замислено-серйозне обличчя, Джеймс подумав, що це абсолютно незаконно бути таким красивим. Якби він не ночував з ним уже кілька ночей, то точно подумав би що після опівночі Реґ перетворюється на якогось троля, тому що бути отаким ідеальним без якогось секрету точно неможливо.
На ходу знімаючи взуття, Джеймс виліз на ліжко і уже звично поклав голову Реґулусові на коліна. Той одразу ж запустив пальці у темні кучері і почав чухати Поттера, ніби великого (і страшенно задоволеного) кота. Усе відчувалося таким правильним. Ніби нікого і нічого, окрім них, взагалі не існує. Ніби нічого більше і не потрібно.
Погладжування, які перейшли із волосся на шию, вилиці і груди, стали для Джеймса сигналом. Вони обоє відчували, що такі усамітнені ночі рідкість: коли не треба вигадувати і приховувати, а можна насолоджуватися одне одним стільки, скільки хочеться.
Дуже швидко і смарагдова піжама, і штани з сорочкою полетіли на підлогу. Бо хотілося ближче, тіло до тіла. Якби Джеймс міг, він би залишився так назавжди, міцно сплетеним із Реґулусом, відчуваючи його кожним сантиметром. Якби Реґулус міг, він би погодився, не роздумуючи жодної секунди.
Вони обоє мали намір взяти від часу, який їм подарувала доля (випадок і Поттерова хитрість) все: від ніжних доторків і поцілунків усюди, де можна тільки дотягнутися («я не кришталевий, Джеймсе») («так, ти більш дорогоцінний за якийсь там кришталь») до жадібно стиснутих пальців і до тваринного диких укусів («боже, здається, нам таки доведеться вивчити те закляття від синців») («я вже потренувався і вивчив») («Мерліне, Реґулусе, я все-таки закохався спочатку у твій розум, а вже потім тому, що ти збіса чарівний»).
— Джеймсе? — сонний Реґулус вмостився головою на його грудях і закутався у ковдру, з останніх сил стараючись не заснути.
— Так, любий.
— Мене вигнали з дому. — хлопець повідомив це таким буденним тоном, ніби розповідав що саме їстиме на сніданок.
— Що?! — Поттер ледь не підстрибнув прямо на ліжку, не розуміючи як саме йому реагувати.
— Ну, після того, як Сіріус пішов, моя матінка твердо вирішила, що я маю підтримувати статус шляхетного роду Блеків і піти у смертежери. Після того як я не виявив очікуваного ентузіазму і, кхм, зіпсував кілька важливих чистокровних контактів, вона трохи засмутилася, — Реґулус скривився, — повідомила мені, що я — її найголовніше розчарування (не приховуватиму, це приємно, бо я думав лаври таки належать Сіріусу) і з цього дня вона відмовляється «вкладати у мене будь-які зусилля».
Реґулус широко позіхнув, ніби спогади про цю історію забрали його останні сили.
— Спи, любий, — Джеймс притиснув його ближче і легенько поцілував у чоло. — Я тут і дуже тобою пишаюся.
Реґулус стомлено кивнув і, здається, одразу ж провалився у сон. А Джеймс ще довго складав плани і думав про свої найсміливіші різдвяні бажання, які сьогодні стали трохи ближчими. Мама йому казала, що коли дуже сильно чогось хочеш — це обовʼязково збудеться. А те, що він хотів найбільше, лежало поруч і на диво мило і невинно сопіло уві сні. І їхнє спільне на двох бажання обов’язково збудеться.