Work Text:
Ойкава відмахується від Івайзумі з такою гордістю, що її хоч гвіздками на стіну. Кордони можна помацати руками, і це непогано, враховуючи, що між ними з Івайзумі було. Він, Ойкава, Івайзумі Хаджіме у своєму житті, зараз — не хоче. Підпис, дата.
Коли сонячна трава очей Шірабу дивиться на Ойкаву та перераховує кожним поривом вітру його тривогу, він згадує темне волосся Івайзумі з неочікуваною огидою. Це не те, що йому зараз треба, правда? Усі ці різкі намагання поліпшити його настрій зворотною мотивацією, його грубі риси обличчя, пронизливі погляди. Коли вони курили під дощем — Івайзумі підвищеним голосом клявся, що почав курити через стрес; Ойкава не вірив, що стрес схопив його за руку, повів його в магазин, купив йому пачку цигарок та запальничку й примусив його палити, — Ойкаві вирвалось: "Ти такий класний."
Ну, схоже, класний він лише на фоні сірої будівлі в монументальному стилі, сам такий погрозливий та нудний, як ця клята бетонна коробка з паршивими колонами.
Тому Ойкава вчасно робить переоцінку, і коли його руки зриваються в танок над клавіатурою, щоб запостити, як все погано, далі з його кінчиків пальців на чуже необережне питання падає різке, колюче, цапливе, майже дитяче:
— Не скажу.
***
Поле. Влучне слово — порожнє поле, ось тобі клітини — заповнюй. Підпис, дата? Я, Ойкава Тоору... Хочу закритися руками, зігнутися, розплакатися.
Так, поле. Назва неодмінно влучна для покинутого, порожнього світу.
Цей всесвіт був нескінченно самотнім — люди тут не кидалися осудливими поглядами праворуч і ліворуч, тут у них не було спільної мови — вони всі були іноземцями, незнайомцями, що гуляли планетою — блукали туди-сюди.
У них не було гобі, не було небезпеки, яка згуртувала б їх разом, не було страхів, рутинної роботи два на два. Тут по плечах бродив такий самий самотній холод, а руки мерзли в кишенях легеньких пальт.
Тут не було… Не було метро. Через це не пахло креозотом — запах свободи, насправді. Сідай і їдь куди завгодно.
Хотілося начепити на себе весь одяг, що був удома — якщо у когось у цьому світі був, звичайно, дім. Тому що всі вони, сказано вище, гуляли — і свобода для них була домом, але навряд чи вона взагалі була.
Ховалася ця свобода лише на трасах, що з'єднували крихітні острови життя і самі жили своїм; в болотистих місцевостях над такими полями рідкісні попутники проїжджали виключно по невисоких містках. А взагалі на швидкісних трасах зазвичай не зупинялися.
***
Дім Ойкави Тоору був не вдома, окей? Дім Ойкави Тоору заплутався десь з іншого боку чорної діри в нескінченних книжкових полицях — у крайньому разі, Ойкава на це сподівався. Дім Ойкави Тоору ховався в історіях і обов'язково філософіях про метафізику.
У гонитві за чужим чи своїм життям Ойкава заїжджає до матері Суґуру — у них обох небезпечно тремтять руки. Ойкава посміхається швидше за звичкою, але насправді — він оголений нерв. Таке складно не помітити, коли ти знаєш контекст, підтекст, вирок судді чи діагноз лікаря. Хоча тут скоріше щось з комбінаторики (не комбінації в обличчі судмедексперта), а в тому плані, що шанси накладаються на можливості і за Мерфі обов'язково трапляються зовсім всі. І найгірші. І все що трапляється — стається. У чашку собі мати додає трохи більше цукру, Ойкаву кличе до себе і пропонує коньяк. Він посміхається вимучено, але усмішку не вичавлює — вичавлює слова.
— Дякую, Дайшо-сан.
А потім він зітхає і від свого видиху йому стає погано. Бо він, певне, погоджується.
— Тоору, не смій пити, — звучить з-за книжок чи полиць.
Суґуру десь за каркасом полиці — кляте зніщовіння ніщо.
І це все жалюгідне в результаті та порожнє. Крейдою в руках хочеться втекти. Ойкава розуміє, що в нього мокрі насправді руки — дощ по щоках — долонями стікає піт, ром, чай, коньяк, кава.
Дивлячись на бурштинові напої, Ойкава думає: «Я ж не п'ю?» Щоб наступної миті прокинутися.
***
Коли Тоору біжить через усю електричку, щоб встигнути на іншу, і нарешті виринає на вулицю, холодний вітер обіймає так, як ніхто ніколи не обіймав. В незручні розрізи на куртці задуває воду, проте це не здається настільки бридким, як пів години тому. Жорсткі туфлі б'ються об рейки, наче нарешті знайшли собі гідного суперника. Тоору затинається лише на мить і продовжує робити ціллю всього свого життя потяг, що привабливо наближається до зупинки.
Нагрітий технікою вітер б'є його в лице запахом креозоту лише коли він добігає до вагона й помічає, що електричка не його.
***
Він тоді дивився в горизонт і все намагався відслідкувати, як з'являються нові дерева та дороги, але траса все звивалась змією, і верхівки дерев вислизали з-за інших, до відома Ойкаву не доводячи і не прикладаючи до цього жодних зусиль.
***
Ойкава Тоору, він намагається показати жестами. Рухи невпевнені, проте сміливі, Кьотані не характерно задоволений, і це миттєво гріє всю картинку — не гріє лише сира міна Івайзумі десь у кутку свідомості. У кутку танцювальної зали.
— Я маю на увазі, Кьотані вже знає, як тебе звати, — буркоче він так низько, що Ойкаві хочеться рукою пірнути йому в глотку та вивернути діафрагму на скрипучий паркет.
Шірабу блищить світлими очима та явно збивається з образу.
— Не варто, — каже він своєю вічною інтонацією-попередженням, — стверджувати, що це не має сенсу.
— Для Тоору нічого вже не має сенсу, — чужа посмішка ріже навпіл ці всі дзеркала та волейбольні м'ячі, і до рук Ойкави прилипає щось тепле та пульсуюче.
А потім скло ріже навпіл тріщина.
— Мені так шкода, Тоору, я... Я розумію, якщо треба буде, ти дійсно звертайся. У мене теж є досвід, — слова Шірабу завмирають теплом десь в голові, і це надто контрастує з чужими розлюченими очима, що ледь не вивалюються з обличчя навпроти. — Тоору, скло.
Ойкава видихає та опускає руки. Білі й заціпенілі після захвату, вони звисають завмерлим притоком крові та поколюють емоціями. Івайзумі, шокований, своєю нестабільною походкою йде геть, але Тоору волів би, щоб він задихнувся десь тут та не пішов взагалі нікуди. Бо коли він йде, то, знаєте? Є вірогідність, що він сюди повернеться.
Надто багато хто — думає Ойкава гірко — надто багато хто цієї можливості не має взагалі.
***
Чуже буркотіння наповнює залу та бруднить масними плямами файлик з паперами. Ойкава трусить головою та коментує, прикусивши шматок шинки:
— Такі документи у Суґуру теж були. Не у тебе, у мого першого кохання.
— А я не перше, — фліртують до нього весело. Інтонація винна чи кавова. Можна запросити хорошого спеціаліста та розібрати на нотки, тільки обов'язково дати контекст опісля, щоб переконався.
Хтось з залу задерикувато шепоче, що він — єдине.
Ойкава закочує очі та піднімає келих, на якому вже трохи змазані краї від присутності на столі сирної тарілки чи від жирних пальців.
— Треба випити за любов? — питаються своїми древесними нотками з фруктовим відлунням.
— За першу, — киває Ойкава просто. Контрастом. Водою. Низькокалорійним мигдальним молоком. — Я теж вип'ю.
***
Ойкава дивився на це, поки його тіло пробирали мільйони замерзлих колючок — він не знав, звідки вони з'являються — і щиро не розумів, кому було більш боляче.
— Дайшо, Дайшо, Дайшо-
Його голос був таким же слабким, як і його тіло, і повітря, що виганяло з роту склади, виходило не від діафрагми, а левітувало десь зовсім високо, на рівні грудей. Хотілось зігнутись навпіл та вхопитись за чужі плечі. Він не розумів, хто тут вмирає, насправді. Йому хотілось смикнути його за плечі, хотілось крикнути:
— Я наче читав додаткову літературу до семінару, ти, клятий, холодний-
***
Івайзумі пише, що від нього пахне цигарками й потом, і Ойкаві хочеться, щоб йому хотілося притулитися до його худі й закрити очі, проте вдається лише скривитися.
Він би знову пішов до Дайшо, якби тільки міг — проте від Дайшо залишилося лише вміння критикувати, а це, підпис дата, не те чого хочеться Ойкаві зараз. Ойкаві не можеться хотіти. Проте дуже хочеться могти.
Він навіть приходить на квартиру до Терушіми і губиться в натюрмортах його матері, губить погляд в американо навпроти, затримує на чужих очах і усвідомлює, що бути бісексуалом — не завжди не бути нормісом, і в своєму закосі на американського фермера йому залишається лише дивитися та кивати. Вони не трахаються, бо у Терушіми, очевидно, якісь свої критерії до цього. Очевидно, на цей раз Ойкава надто нормальний і не пройшов.
Ойкаві залишається лише місяць у небі та загублена під ним Венера, і це єдине, що він може до себе прив’язати.
Йому хочеться, щоб його самотність хотіли облизати, розірвати та з’їсти. Йому хочеться, щоб йому не хотілося. Йому хочеться, щоб хоч комусь це моглося.
Єдине, що він може — впасти на вільне місце в забитому автобусі та звиватися змією під чужими рухами, щоб точно всіх пропустило, щоб він зник під чужими ногами та розмазався. Щоб він каменем розчинився під потужним потоком людей. Щоб загрузнув.
***
У Куґурі трав’янистий зелений очей і підліткове бажання в труні переплестися кінцівками з Дайшо плотно та назавжди. Ойкава цим користується нахабно настільки, що цієї нахабності навіть не приховує. Просто звикає, що Куґурі хочеться цілувати хвилі його волосся.
Куґурі не цілує. І взагалі не відсвічує.
***
Поцілунок Івайзумі переживається лише свербінням щоки та холодною стіною, що врізається у спину, коли Ойкава робить шокований вигляд та кілька кроків назад.
Тоору піднімає очі на Терушіму та облизує губи, а потім з другої спроби дістає волосину з язика. Терушіма на нього не дивиться. І слава богу.
Сіль на язиці розливається швидко прийшовшим на заміну холодом та терпкістю, яка, наче павутиння, стягує шкіру. Зі шкірою такими темпами все буде дуже погано — десь на щоці над губою обсипить як підлітка, десь на підборідді шкіра буде світліша, ніж будь-де, нахуй. Вставити жарт про сперму та маску. Поле, заповнюй власним досвідом, Тоору.
І все саме зробиться, наче ти не приносиш цей досвід у своє життя.
Заради справедливості — Івайзумі до нього поліз сам. А хто змушував Тоору відкривати рот та вилизувати чужі яйця так, наче в цьому був сенс — хуйня питання. Йому прокомпостували вуха і щелепа опустилась, бо Ойкава проковтнув білет. Чи щелепа і була компостером. Чи білет виявився язиком.
Ойкаву не турбувало — а Терушіму, виявляється, так. Десь на третьому розкладі таро в одному фартуху Терушімової мами на підлозі він дізнається, що під місяцем блищить в той день зовсім не Венера, а Юпітер.
В чужій квартирі Ойкаві пахне деревом, сиром з горіхами, сухим пильним простирадлом, мокрими, майже дитячими долонями, небажанням щось змінювати і дуже — страхом.
Це не паніка чи тривога, які ховаються в закутках бетонної театральної зали. Це щось, що сковзить зі скрипучого паркету старої квартири дорогого району по ногах прямо в серце та здавлює ребра так, що не можеться дихати. І коли можеться — не хочеться. І воно так взаємодоповнюється та знущається, перетікає одне в інше, що вже за всіх можливостей та при всьому бажанні нічого не робиться.
Квартира Терушіми — одна з клітин, які треба неодмінно розхламити. Від сексу, відчаю та переживань там вигорає навіть оксиген.
***
Терушіма рухається так, що Ойкава боїться, що у нього відвалиться член. Бажання обережно схопити його за стегна, повести у своєму темпі ніжно та з повагою тоне у простирадлах тоді, коли Терушіма починає нити про свій межовий розлад і вони сваряться про наголос у слові межовий — вони психологи, не філологи — а потім Терушіму барвисто нудить чорничним лимонадом прямо на скрипучий матовий паркет. Після цього діло йде краще.
В один момент Ойкава з нього висковзує і все, що робить Терушіма, це хапається за його член та притискає до себе так, наче це його, взагалі-то, частина. Він майже здається милим в цей момент.
— Здається, я гей, — шепоче Терушіма, цілуючи Ойкаву у скроню та обіймаючи за плечі, і Ойкаві хочеться розплакатися. Вкотре за місяць. Якби це купувати, як місячні поїздки за студентським, компостувати не довелось би мозок щоразу без змазки.
***
Тіла лежать, покоцані жорсткими краями сторінок з порно фентезі книжок, де збуджені авторки вивертають персонажам суглоби та рвуть тканини нещадно й невміло, і спазми схоплюють стегна так, наче про магній ніхто в цьому світі не знає. Дайшо якось обіцяв йому дати свої книги, проте до книг так і не дійшло, а Терушіма читав лише нон-фікшн з психології та обов’язково щось про фемінізм. Він бив різнокольорові татуювання хендпоуком, проводив чайні церемонії для своїх колишніх, не прибирав зі столу тацю й залишав на столі розмазаний часниковий соус.
Це все настільки несексуально, що Ойкаві хочеться посоромитись за те, що, опустивши ті пів року, що фізично не міг витримати власні дотики, нарешті став себе торкатись.
А ще за кілька місяців, коли він звикає до прізвища Дайшо та реагує на нього так, як реагував би на Ойкаву, відчуває себе неочікувано голим.
Він тепер в своїй шкірі.
Дайшо тепер в його шкірі.
Він тепер Дайшо.
***
Гул двигуна хрипкий як кашель поганого актора на сцені. Він мокрий та трохи спантеличений, і так і тухне мотор, а тяга нарешті відпускає. Три тіла за інерцією гойдаються вперед кожен у своєму стилі, відмираючи, як три напівпрозорі образи, що ледь видно за тонованими дзеркалами.
Вони зупиняються поміж островами життя, і тут не пахне креозотом, тут ні в кого з них немає ні дому, ні імені, і свобода — умовна та натяжна, як стелі в будинках з кривими конструкціями.
Дайшо просить зупинити машину, щоб вийти в поле, і його слово у цій пустелі з трави та прохолоди — закон.
Бліді руки перебирають стебельця, котрі трохи вже підсохли, але пробралися туманом та росою.
У його матері теплий светр перекриває легкий вітер, блокує песимізм та не дає просочуватися думкам — замість реальності у неї в голові щось менше, щось більш реальне, але менш суще. Як вологість трави. Як прозорість вікна в приміщенні, повного людей, пізно вночі.
***
Коли вони зупинялись тут в минулий раз, Ойкава притискався до Дайшо відчайдушно та на межі з істерикою, і волога була росою на щоках та обов’язково холодом на носі. На контрастах не розрізниш, бо язик зазвичай гарячий, але обпалює в той раз прохолода чужої шиї. Він обіймав Дайшо так, наче намагався переконати його в чомусь. І схожі пориви зазвичай цінуються приблизно як зізнання у тому, що дорожиш найкращим другом цьому другові о четвертій ранку. На межі з викликом швидкої чи попереджувальним повідомленням сестрі.
Факт — Дайшо один в сім’ї. Його сиблінги — незаповнені поля внизу документа, незаповнена форма виклику безкоштовної психологічної допомоги. Яйцеклітини, які застрягли в фаллопієвій трубі та загинули в пакеті.
Вологими руками Ойкава розтікається по чужій куртці та тягне до себе так, наче має на це право. Заглядає в очі. Інтонація там прохальна, зовсім не вимоглива, в жодному разі не вибаглива, бо принаймні в цій машині та в цьому житті, будьмо чесними, Дайшо — закон. Таке Ойкаві не перебити. Дайшо модульне слово, котре диктує правила, мовляв, не писане в законі — використовувати його _не можна_, і десь там в англійській граматиці ще ховається слово мама недопалком символізму.
***
Знову Дайшо в голові з якоюсь надто теплою посмішкою:
— Про мене краще нікому не говори, не пиши, який я розумний та чудовий, не матимеш змоги це показати — виглядатимеш ідіотом.
***
Заповнити документи вдається лише з естетикою незнайомця, котрий раз у раз тягнеться до хвилястого волосся та більше сміється, ніж нервує.
Івайзумі знає надто багато про цю операцію, як Шірабу знає про _іншу_, і Ойкаві щиро хочеться, щоб людям, що його оточують, хотілось шарами троянди зняти з нього пальто та шарф, а не стягнути шкіру.
***
— Чому він…
— Я не…
Ойкава лише трохи охоплює периферійним зором автомобіль та розгублено розводить руками. Вони з матір’ю Дайшо завмирають на краю асфальтованої дороги, поки Суґуру робить кілька кроків вперед до зеленого поля. Це не болотиста місцевість і можна не боятися, що Дайшо щось вхопить знизу та потягне, проте чітка зморшка на лобі матері кричить, що щось не так. Ще більше в цій тиші кричить оглушлива увага Дайшо до трави. Він махає рукою, мовляв, чекайте, це того варте, зараз щось буде, і сміється своїми правилами закохано та щасливо.
Квіти розцвітають плямами та змінюють кольори — вигинаються райдугою на сонці від роси, скоріше за все. Такі точно сподобаються його мамі. Натхнення змушує Суґуру мочити руки росою, щоб підібрати всі соковиті стебельця та трохи поламати їм життя. Він тут диктує, правильно? І лише йому вирішувати, хто коли помирає, раз щодо себе вирішити не може.
Светр матері Дайшо навіть не мокне від букета — це настільки комфортна роса, наскільки комфортно дивитися парочкам для фотографії один одному у вічі, торкаючись носами.
І Суґуру, бути чесним, не розуміє, чому вони з Ойкавою букет взагалі не оцінюють. Тут не вистачає фотографа, щоб вони посміхнулись? Напружили лицеві м’язи та вигнули тіла в розслаблених позах?
Ойкава мовчить гучною тишею, бо цими трасами ніхто не їздить і тишу не доводиться фільтрувати від фонового шуму. Довгі зелені травинки осоки розсипаються сухими спагеті в руках у матері Дайшо. Квітів там немає.