Work Text:
Тоді він ще був малим - якщо ангели бувають такими - і захоплено розкривши очі дивився навколо. Земля тоді була зовсім іншою: не було ще висотних будівель, не було парків, не було міст, країн, навіть континентів ще не було, лише неприборкана, дика, всепоглинаюча Природа.
Небо - неіснуючий кордон між Раєм та Світом. Безмежні небесні простори вкривали міріади сяючих зірок і янгол думав, якими недосяжними й крихітними здаються вони звідси. Кастіель знав, що це не правда. Кастіель торкався зірок. Кастіель познавав світ.
Засніжені верхівки гір ховалися за білими хмарами і густим туманом-ковдрою, а величні вулкани нестримно розтікалися гаряче-помаранчевими потоками, які нищили, поглинали, але потім зупинялися, темніли і застигали на мільярди років темно-сірим камінням.
Океан, безмежний, таємничий, глибокий несамовито бився хвилями о скелі, білою піною розсипаючись на кам'янистих пляжах. А десь посеред неосяжної синиви майоріли білосніжні айсберги. Океан дихав легеньким бризом і океан бушував лютими штормами. З океану на береги виповзали перші комашки. В океані зароджувалось життя.
Далі - самотні пустелі. Пекельні і тихі, сухі, незаймані. Пустелі іноді теж шуміли - це туга. Колись і тут був океан. Але Природа нищить і Природа створює нове. Тоді сріблясті змії, з рубіновими очима-бусинками неспішно вимальовували на піску свої візерунки.
Тоненькі духмяні трави тягнулися до палючого сонця, а широкі височенні дуби обвивали ліани, на них стрибали маленькі ящірки і все навколо квітло, народжувалось, набувало свого первозданного вигляду. Перші метелики, розміром з людську долоню, яскраві-яскраві, збиралися навколо маленьких невинно-блакитних, майже прозорих озер. Цнотливі луги розкидувались на гектари навколо, на них безтурботно засинали дикі кішки, а в повітрі змішувались найрізноманітніші солодкі-гіркі-млосні запахи.
Кастіель був воїном Божим, непохитним, нездоланним. Але Природі байдуже, хоч три рази ти воїн: ти живе створіння - ти схилиш свою голову перед її силою. І Кастіель схиляв. Годинами-місяцями-декадами крокував планетою, не стримуючи захвату.
Тоді Кастіель закохався вперше - у світ, природу і Всесвіт.
У найкраще творіння Батька свого.
Здається, минула ціла вічність і одночасно лише мить, а Кастіель вже з боєм проривався крізь Пекло.
Навколо палало чорно-червоним, з усіх боків були чутні лемент, агонічні крики, розпачливий плач, болісні стогони, молитви, на які ніхто не відповість та чийсь гидкий сміх. Людина б не витримала. Людина б миттєво втратила ґлузд. Але Кастіель - не людина, його клинок легко розсікав повітря і з тріском врізався в бісівські горлянки. Кастіель виконував наказ. Кастіель рятував душу Діна Вінчестера.
А вона пручалася, вона не хотіла порятунку. Кастіель тоді цього не розумів.
Він тоді взагалі мало що розумів у людях та їх почуттях, але почав придивлятися, спостерігати. Він підібрався небезпечно близько до вигаданої кимось лінії між святим та людським. А лінія крива і хитка, загриміла, затріщала і розкололася навпіл. Кастіель вчився, Кастіель намагався зрозуміти.
Заздрість була першим, що він осягнув.
Люди, якими їх зустрів ангел, були вільними. Люди не знали покори. Люди знищували, розчаровували, вбивали, псували, ненавиділи, сварилися. Але люди і створювали. Люди кохали, співали, намагалися впоратися з тим, що підсував їм Всесвіт. Танцювали, тужили, потім посміхалися і просто жили. Вони ходили, стрибали, народжувались і вмирали, але все це, все це й було свободою.
Люди були щасливими й нещасними. Люди вміщували в собі страх та ніжність. Люди - рух і життя, Кастіель - статична статуетка між невпинною течією часу. І він щиро їм заздрив.
Бо єдина любов, яка була закладена в ньому - любов до Нього. Покірність. Сліпа довіра. Не виконати наказ - підписати собі смертний вирок. Засумніватися - зрадити свою сім'ю. А Кастіель у цьому був просто зброєю. Знаряддям вбивства. І поки люди вірили в небесне спасіння, янголи рубили голови невірним.
Тоді прийшло розчарування. Втрата сенсу.
Батько не врятує людей. Батько боягузливо втік, піджавши хвіст, як підбитий вуличний пес. Батькові все одно на долю світу. Апокаліпсису бути. Кінець настав.
І попри це все, Кастіель закохувався вдруге. В людей, таких вразливих і крихких, але достатньо сміливих, щоб піти проти Його волі. Влаштувати бунт. Кастіель надихався. Кастіель пішов проти родини, помер і повернувся.
І прощав Батькові його гріхи, бо люди, його кращі творіння, були його індульгенцією. Кастіель просочувався людяністю і обривав мотузку своєї святості, яка душила його мільйони років. Кастіель вчився відчувати. Кастіель ставав Касом.
Але тільки там, десь між істерикою і абсолютною апатією, Кастіель закохався втретє.
У Чистилищі жах пробирає до кісток навіть святих небесних істот. У Чистилищі ти не можеш замкнути очей навіть на секунду. У Чистилищі за тобою ведеться безкінечне полювання.
Якби йому потрібен був сон, він би бачив в кошмарах Левіафанів, які деруть його на шматки. А Кастіель вже і не знає, хто він. Чи то ангел з людською душею, чи то людина в ангельскому тілі. Трансформація обірвалась, процес не закінчений. Його душить провина. Це через нього їм вічність тікати від Смерті.
Недо-Бог. Недо-янгол. Недо-людина.
Але він не відходить від Діна ні на крок. Не боїться залишитись один, він боїться залишити його на самоті. Дін спить - Кастіель стискає в руках зброю. Дін йде вперед - Кастіель прикриває його тил. Дін з усіх сил намагається приховати сльози - Кастіель притискає його ближче до себе. "Я поряд." "Я знаю." Продовжують бій.
І чи то відчай накрив їх обох вже остаточно, чи то нерви здавали від перенапруги - янгол відчував спиною нерівність кори того дерева, куди його одуріло втискали, а у вухо бив безжалісний шепіт: "Мій. Мій. Мій." Кастіель видихав у такт цих уривчастих слів і молився. Не Богу, ні, він давно вже молився тільки Смерті і благав її дати їм ще трохи часу. Ще тільки до ранку. Протриматися тільки до ранку.
А Дін шепчить: "Залишся, Кас. Залишся зі мною." Кас промовчить, а Дін відчуває, як Смерть дихає йому в спину.
Коли він прокинеться, Каса вже не буде. Дін не знатиме, що той беріг його сон до самого ранку. Не знатиме, що той пішов, щоб захистити. Він вб'є у відчаї з десяток вампірів, струсить бруд з обличчя, міцніше стисне зуби і піде далі. Шукати цього довбаного янгола, якщо Левіафани не знайшли його раніше.
Вони зустрінуться знову біля злощасного струмка, такого чистого, майже сюрреалістичного серед розкиданих трупів і запаху гнилі - звичайної картини, якщо тобі не пощастило опинитися в Чистилищі. Кастіель захоче вибачитись - Дін задушить його слова поцілунком. Я-все-розумію-поцілунком. Не-роби-так-більше-поцілунком. Я-чорта-з-два-сумував-поцілунком.
І прозвучить мовчазна обіцянка, якої неможливо зріктись.
А Кастіель помолиться Смерті останній раз.
Подякує.
І більше ніколи його не залишить.