Chapter Text
Марія нахилилася над своїм потертим примірником Шекспіра в оригіналі, який їй подарували на день народження минулого року. І хоча тема сьогоднішнього заняття була «Вербальне вираження образу любові в книзі Джейн Остін “Гордість і упередження”» з приміткою викладача «для дискусії», Д’яченко навмисно оминала навчальну програму. За роки навчання на магістратурі і вивченні літератури Західної Європи, вона зрозуміла, що викладачу англійської літератури абсолютно байдуже, як старанно ти готувався до пари, як ретельно підбирав тези для обговорення та як палко бажав вступити з ним, вищим по соціальному статуту, у дискусію, з якої, можливо, кожен вийшов би зі своєю думкою. Але Валентин Миколайович виявився людиною доволі приземленою, як для викладача англійської літератури, тож подискутувати з ним було неможливо. Точно не на парі з літератури.
Кожне заняття з ним розпочиналося однаково. Викладач оглядав аудиторію довгим, знудженим поглядом, фіксуючи, що з кожним днем, кількість слухачів його лекцій зменшується прямо пропорційно до геометричної прогресії. Потім він вмикав проєктор, на екрані з’являлася неякісно зроблена в PowerPoint презентація з назвою сьогоднішньої теми. Декілька вступних слів про те, який вплив мав автор на сучасну культуру і майже дві години «самостійної роботи» під час яких, викладач втупившись в телефон, не видавав жодного звуку. Марії іноді здавалося, що Струк навіть не дихає всі ці дві години, кліпаючи лиш задля того, аби студенти не подумали, що у нього інфаркт і вони просиділи в аудиторії з трупом.
На цей раз, Валентин навіть не з’явився на власне заняття. Так, за ним помічали часті запізнення, але вони ніколи не перевищували п’ятнадцяти хвилин, які самі студенти часто-густо воліли б витратити на ранкову каву. Натомість сьогодні, Валентин спізнювався вже більше, ніж на тридцять хвилин, і це мало б викликати занепокоєння, але та нечисленна кількість студентів, що лишалися, аби не збивати статистику відвідування, поводились так, наче все так і повинно відбуватися.
— Гей, Д’яченко! Д’яченко! — Марія відірвалася від книжки, повертаючи голову на звук. З задніх рядів на неї дивився кремезний хлопець, одягнений у спортивний костюм. — Зізнавайся, ти прикувала Валентина до свого ліжка вночі наручниками, а потім загубила ключі? Вам же подобаються шлюбні ігри, так? Він цитує тобі рядки з «Вія», поки ти стогнеш під ним?
— Ха-ха, який оригінальний жарт, Євгене. Нагадай, що тупий качок без жодної звивини в мозку, забув на літературному? Ти ж навіть читати не вмієш. Матуся вже навчила писати власне ім’я без помилок, чи досі вишиває тобі його на трусах, аби ти не забував? — групка студентів, що сиділи на два ряди вище від Марії почали перешіптуватись і сміятися. Хлопець трохи збавив оберти, не бажаючи стати посміховиськом, тож підняв руки на знак поразки і повернувся до читання свіжого видання «Sports Illustrated».
— Не варто звертати на нього увагу. Стероїди давно проїли йому залишки мозку, після того, як минулого року на матчі по регбі, йому вгатили п’яткою просто по скроні. — Відповів Єсен, що сидів поряд з нею, роблячи конспекти з ботаніки.
І хоча Єсен і не навчався на літературному, він взяв додатковий курс вивчення англійської літератури, просто аби проводити більше часу з Марією і мати додаткові бали в атестаті. З тією з таки ціллю, заради халявних балів, лекції відвідувала і більшість інших студентів. Марія була майже єдиною студенткою, яка обрала англійську літературу профільним предметом, адже вивчала Західну Європу. Здобуваючи ступінь магістра з літератури та мови, дівчина і не думала, що їй доведеться просиджувати по вісім годин на тиждень в аудиторії, просто б’ючи байдики.
— Хтось повинен був йому сказати, що коли мама готує йому обіди і прасує одяг у двадцять чотири роки, це не додає йому балів популярності. — Марія всміхнулася. Її примірник «Венеціанського купця» був відкритий на середині і заломлені сторінки віяли багаторічною історією. Можливо, цю книгу тримали в своїх руках видатні особистості минулого, перед тим, як її родина викупила її на аукціоні за великі гроші, подарувавши їй. — Як твої справи?
— За два дні захист проєкту, а мої зразки все ще не готові. З письмової частини, у мене готовий хіба що титульний лист, з шістдесяти сторінок потрібного дослідження. Теоретично, моя робота тягне на п’ятірку з плюсом, але фактично, мені поставлять незадовільно, і цього все одно буде забагато.
— І навіщо ти тільки обрав профільним предметом селекційний розвиток? Ти збираєшся стати агрономом? Ти вже претендуєш на нобелівку з біології у двадцять п’ять?
— Маріє, я фізично не зможу отримати Нобелівську премію з біології.
— Тоді вітаю, ти перший у списку тих, хто цього року отримає шнобелівку. — Єсен збирався відповісти на її випад, проте двері відчинилися і до аудиторії увійшов Валентин Миколайович. Виглядав він так само, як і завжди. Нейтральний, навіть трохи відсторонений вираз обличчя. Темно-сірий костюм від Burberry. Ідеально начищені чорні шкіряні туфлі. Аби Марія не знала, що це її викладач, вона б подумала, що до них, прямо з модної обкладинки Vogue зійшла модель світового рівня.
Не дивлячись на зовнішній спокій, Валентин був трохи напруженим, про що говорили стиснуті в тонку лінію губи. Присівши на краєчок викладацького столу, він склав руки на грудях, як завжди спокійно оглядаючи аудиторію. Все виглядало так буденно, наче він от-от зірветься з місця, натисне на кнопку на проєкторі, промовить тему заняття і знову порине в свій телефон. Але цього не сталося.
— Усі вільні. — Спокійно промовив Валентин Миколайович, дивлячись на студентів прямим, неприховано зневажливим поглядом. Але ніхто навіть не здвинувся зі свого місця. Десяток пар очей втупилися у викладача, не розуміючи, що відбувається. — Повторюю для людей з особливими потребами, ви усі вільні. Заняття закінчено. — Дівчина, що сиділа позаду Марії щось буркнула про те, що воно до ладу і не почалося те його заняття, і вона лише дарма витратила ранковий час, добираючись сюди з передмістя. — Усі, окрім Д’яченко. Попрошу вас лишитися.
Євген, виходячи з аудиторії, присвиснув, показуючи непристойний жест. Марія лише закотила на це очі, показавши йому у відповідь середній палець, поки викладач відволікся на свій телефон. Єсен наостанок кинув, що чекатиме на неї в кафе університетського містечка, аби вони разом пішли на обід. І от, вони лишилися двох. Він і вона. Викладач і студентка. Одні єдині душі на величезну пусту аудиторію. Марія пригадувала, що бачила фільм, який починався приблизно так само. Чи був він з рейтингом лише для дорослих? Однозначно був.
— Маріє… — почав було Валентин, але вчасно згадав, що він начебто в ролі викладача. — Тобто, Д’яченко. Чи можу я звертатися до вас по імені в більш невимушеній обстановці?
— Дивне запитання, Валентине Миколайовичу. Ви можете називати мене, як забажаєте, маєте на це право. Тут постає інша проблема. Чи обстановка дійсно невимушена? — Марія трохи помовчала, спостерігаючи за реакцією викладача. — Я зробила щось не так? Перед тим, як ви скажете мені, в чому мене звинувачують, я б хотіла нагадати вам про існування презумпції невинуватості. Я буду все заперечувати. Ті дурнуваті меми, які гуляють по університетському форуму не моїх рук справа.
— Закінчили?
— Так, прошу, кажіть.
— Маріє, на початку семестру, я видав вам список літератури, яку ви повинні опрацювати до кінця року. — Дівчина кивнула. — І орієнтовний список тем для доповідей, що виносяться на дискусії. — Вона знову кивнула. — Але, наскільки я пам’ятаю, я не просив виконувати всі ці роботи за один раз.
Марія двічі кліпнула, намагаючись зрозуміти, що саме викладач має на увазі. А потім з коротким «о», що вирвалося саме по собі, зрозуміла.
— Я все розумію, але не обов’язково було надсилати мені листа о третій годині ночі, з чотирнадцятьма вкладеннями з вашими доповідями.
— О, вибачте, я не думала, що ви побачите їх так скоро. Зазвичай, ви не відповідаєте на листи, тож, я подумала, що мої роботи загубляться в спамі, серед інших непрочитаних листів. — Марія знизала плечима. Подумаєш, вперше за чотири роки відкрив пошту. Аби він що разу перевіряв її, вчасно відповідаючи на листи, подібне не стало б для нього сюрпризом.
— Маріє, я прочитав ваші листи. І проглянув вкладення також. — Його погляд був на диво серйозним, направленим кудись глибоко, до її душі. І з цього погляду вона зрозуміла, що він не просто переглянув їх. Він їх прочитав. Усі. Усі чотирнадцять доповідей, кожна з яких займала від десяти до шістдесяти сторінок її роздумів, які вона могла б озвучити йому за обговоренням, а не розписувати з таблицями і діаграмами о третій годині ночі. Вона видала ще одне коротке «о» і притисла до себе свій примірник «Венеціанського купця», так, наче він був Біблією, яка захистить від нечистої сили. Очевидно, нечистою силою в цій казці був Валентин.
— Тому ви запізнилися на заняття? — викладач коротко кивнув. Маріїні брови поповзли вгору і вона ледь стрималась, аби не промовити «ого» чи «вау» вголос. Мало хто з її знайомих мав таку витримку. Єсен вже на третій сторінці починав куняти, а якщо дотягував до п’ятої, просив перерву на перекур. Чути, що єдиний викладач, якому було чхати на власний предмет, аж так захопився її писаниною, було трохи навіть приємно.
— Але залишив я вас не тому, що ваші тези не давали мені спати і змусили запізнитися. Я оцінив ваші наробітки. А ще, — Струк нарешті опустив руки, що весь цей час тримав складеними на грудях. — Я б хотів запропонувати вам взяти участь в обговоренні.
— Обговоренні? На наступному занятті?
— В дискусії з більш знаковими особами, а ніж ваші однокурсники. Я є почесним членом Палати літературознавців Оксфордського університету, вам це відомо. Кожної першої суботи кожного місяця, Палата збирається на обговорення різних тем. Зазвичай, ми готуємося до цього. Але цього разу, вирішили імпровізувати. До самого початку зібрання, тема дискусії не буде оголошена. Я б хотів запросити вас, взяти участь в цьогомісячній дискусії. З ваших доповідей, я зрозумів, що ви маєте стійкі переконання і володієте правильними словами, для вираження власної думки. Визнаю, деякі ваші тези змусили мене задуматися.
Марія ошелешено слухала свого викладача англійської літератури і не могла до кінця осягнути, чи правда це все? Чи може викладач вирішив над нею посміятися? Запрошення до Палати літературознавців? Та жоден студент, що закінчив магістратуру навіть і мріяти собі не міг дозволити, аби побувати на подібному заході. Не кожному кандидату наук виказують подібну честь, а вона, звичайна студентка, яка ще навіть магістра не отримала, має можливість не просто спостерігати, а брати безпосередню участь в дискусії з найвидатнішими літературознавцями сучасності? Та ви певно жартуєте.
— Я не прошу вас давати мені відповідь просто зараз. Пропозиція дійсна, і я очікую, що ви погодитеся.
— Е… ну… дякую, Валентине Миколайовичу. Це справді велика честь для мене. Я подумаю. І обов’язково дам вам свою відповідь. — Вона кивнула, скоріше самій собі, для певності, що все це насправді. — То, я піду?
— Так, це все, Маріє, можете йти.
— Добре. — Дівчина глитнула. — До побачення.
— До зустрічі.
Коли аудиторія і сам корпус залишилися позаду, а ноги вивели Д’яченко на подвір’я, вона набрала в легені якомога більше повітря і голосно-голосно закричала.