Chapter Text
Вона встигла закрити за собою важкі двері якраз перед тим, як пролунав новий вибух. Скривившись від болю, жінка квапливо закрутила всі замки пораненою, але все ще цілою, рукою. Закінчивши, вперлась спиною в двері, намагаючись утамувати дихання.
Як їй вдалось добігти до лабораторії і не померти — вона не знала, але була вдячна всім вищим силам, що адреналін досі рухав її втомлене, розбите тіло.
— Ліаме? Синочку, ти тут? — тремтячим голосом покликала вона в порожнечу.
Через кілька секунд до неї вибіг заплаканий маленький хлопчик і обійняв її міцно за шию. Тільки завдяки цьому вона зрозуміла, що з’їхала вниз і сидить вже на підлозі.
— Мамо, мені страшно, — всхлипнула дитина, притискаючись до неї ще міцніше, тож вона мусила проігнорувати біль від зламаних ребер.
— Чш-ш, синочку, — заспокоювала вона, притулившись до його маківки. — Ти сидів тихо? Ніхто не заходив? — малий помахав головою.
— Добре, — видихнула вона і спробувала встати, відчуваючи легке запаморочення. — Мені треба, щоб ти підійшов до арки, любий, можеш зробити?
Хлопчик вкрай неохоче відпустив матір і вони повільно пішли до порталу. Жінка шкандибала і важко всхлипувала від болю при кожному кроці.
— Мамо, тобі погано? — боязко запитав в неї хлопчик.
— Все гаразд, маленький. Скоро все буде добре, — запевнила вона його, дійшовши з ним до арки. Вона вхопилась за край свого колишнього робочого столу і обережно опустилась на землю. Її поранений бік починав саднити сильніше: адреналін покидав її тіло.
— Слухай мене уважно, Ліаме, — серйозно промовила вона дитині, вхопивши його за плечі. — Мамі треба, щоб ти стояв прямісінько у цьому місці, — вона спрямовує малого в середину порталу. — Тобі треба стояти і не рухатись, ти зрозумів мене? — хлопчик розплакався, але закивав. Жінка, задоволена відповіддю дитини, взяла до рук планшет і квапливо почала щось набирати.
— Мамо, а ти? Я не хочу сам, — плакав він і вже мало не зробив кроку вперед, але жінка його різко зупинила.
— Ні! Ліаме, стій на місці, — в її голосі було рівноцінне поєднання суворості і спокою: достатньо для того, аби малий її послухався.
Десь через хвилину в коридорі почулись кроки. Жінка вилаялась собі під ніс але видихнула з полегшенням, коли арка засвітилась яскравим жовтим світлом.
— Мамо, мені страшно, — малий дуже сильно плакав і тремтів, але пам’ятав наказ матері стояти на місці.
Позаду них в двері почали сильно гупати: товста сталь могла витримати не довше хвилини чи двох. Але цього було достатньо.
— Ліаме, мама дуже, дуже сильно тебе любить, — видихнула жінка, задихаючись від сліз. — Мама так сильно тебе любить, синочку.
— Мамо… — жалісливо вимовив хлопчик, голосно ридаючи. — Я не хочу тебе лишати.
— Мій любий, мама тебе ніколи не залишить, — запевнила вона. — Я буду чекати на тебе там, — сталеві двері почали піддаватись. — І матуся теж там буде.
Навколо хлопчика засяяло яскраве світло і він почав розчинятись у ньому.
— Я люблю тебе, Ліаме, — прошепотіла жінка і дитина зникла. Арка погасла.
Двері зірвались зі стіни. У кімнату увійшло кілька озброєних людей, перевіряючи кожний закуток. Двоє стали біля неї, навівши зброю. А через мить в її розмите поле зору потрапляє він.
— Вже нікуди тікати, сестричко, — єхидно всміхнувся він, присідаючи біля неї.
Хворий виродок.
— Йди до біса, — їдко прошепотіла вона, викликаючи в нього сміх. Вона не стримувалась в словах, адже вже знала свою долю. Головне, що її син був у безпеці і вони навіть не підозрювали про нього.
— Бачу, щось не дуже успішно в тебе з останнім проектом, — з награною стурбованістю він вказав на портал. — Не змогла врятуватись, — переможно всміхнувся чоловік, нахиляючись до неї майже впритул. — Я вб’ю тебе, так само як вбив твою дорогоцінну криптонку, — жінка гидливо скривилась від його дихання і плюнула йому в обличчя.
— Гори в пеклі, сучий сину, — вигукнула вона. Чоловік роздратовано вскочив на ноги, витер обличчя від кривавої слини та всміхнувся.
— Там і зустрінемось, дорогенька, — відповів він веселим голосом. — Останнє бажання? Ні? — продовжував він та у відповідь отримав лиш погляд, повний презирства. Йому від цього стало тільки веселіше.
— Тоді скажи до побачення, сестричко.
Алекс: Боже, я так скучила.
Алекс: Все ще не віриться, що ми вже рік як разом.
Алекс: Вибач, що так довго сьогодні. Кара вмовляла мене піти вчасно, але я не могла її залишити саму все розгрібати.
Алекс: Довбаний інопланетянин наробив величезних проблем.
Келлі: Все гаразд, люба, це не твоя провина. Я й так ще готую вечерю.
Алекс: Ти найкраща.
Алекс: Все одно я почуваюсь винною.
Келлі: Не треба. Але не забудь про вино.
Келлі: Таке я навряд чи пробачу❤️
Алекс: Звісно, кохана😏 Вже їду додому.
Алекс: Люблю тебе.
Келлі: І я тебе.
Келлі відкинула телефон на софу і повернулась на кухню щоб вкотре перевірити курку в духовці. Сьогодні в них річниця і, попри вмовляння від Алекс просто забронювати столик в милому ресторані поблизу («Щоб ми могли просто насолодитись вечором, ти не мусиш стовбичити біля плити!»), Келлі готувала для них вечерю.
Переконавшись, що страва майже готова, вона взялась за нарізання овочів. Насолоджуючись вже рутинним процесом, жінка посміхалась своїм думкам: вже рік як вони з Алекс разом. Вже рік як на серці в неї тепло від надії на щасливе життя з коханою людиною. І вже рік як біль та травма від втрати найближчої людини не зупиняють її, а рухають вперед.
Келлі допомагала людям лікувати свої травми. Її власний шлях, якщо відверто, був не найлегшим. Тому кожного разу, коли її пацієнти ставали на якийсь крок ближче до зцілення, вона щиро раділа разом з ними і ставала ще впевненішою в тому, чим займається.
Пройшло якихось кілька хвилин, коли Келлі зрозуміла, що щось не так: повітря стало занадто густим для дихання, у вухах посилювався дзвін, а зір втратив гостроту наче після незліченних годин читання. Намагаючись попередити напад паніки, жінка відклала ніж та повернулась спиною до кухонного столу, спершись на нього. Глибоке дихання проти волі ставало все більш рваним, і відчуття закритого простору починало тиснути їй на груди. Розуміючи, що на ногах триматись ставало важче, вона опустилась на підлогу, щоб відчути бодай якесь заземлення.
Все нормалізувалось так само раптово, як і почалось — з різницею тільки в тому, що тепер посеред вітальні стояв переляканий хлопчик в закривавленому одязі. Його очі були міцно заплющені, а обличчя мокрим та брудним.
Якого біса?!
Все ще сумніваючись в працездатності своїх чуттів, Келлі щиро сподівалась, що не вилаялась вголос, бо малий різко розплющив очі та почав розгублено озиратись довкола.
— Мамо? Матусю?
Швидко оцінивши високий стрес дитини, жінка обережно встала, тримаючись за край кухонного столу, намагаючись не перелякати дитину ще більше. Зрозумівши, що хлопчик тепер обернувся до неї спиною, Келлі якомога лагіднішим голосом спробувала привернути його увагу.
— Привіт, — малий різко обернувся та в ту ж мить його обличчя з переляканого змінилось на здивоване, наче присутність жінки якось відразу його заспокоїла, та все ж була неочікувана. — Ти загубився?
— Т-тітко К-келлі? Т-ти жива? — хлопчик переступив з ноги на ногу, наче вагаючись, чи можна йому зробити крок вперед.
Якщо Келлі й здивувала його фамільярність та питання, то вона доклала всіх зусиль, щоб не показати цього: це могло призвести до нової паніки з боку дитини, стрес якої помітно знизився з моменту, як він побачив знайому для себе людину.
— Ти мене знаєш? — жінка повільно спробувала зробити кілька кроків до малого гостя. Гримаса паніки на його блідому обличчі змусила її зупинитись. Через деяку мить хлопчик трохи розслабився та закивав головою. Потім зробив несміливий крок вперед.
— Не бійся, все гаразд, — Келлі присіла, щоб опинитись з дитиною на одному рівні. Хлопчик підійшов трохи ближче. — В тебе кров на одязі, тобі боляче? Чи можу я тебе оглянути? — тепер, коли вони були на відстані простягнутої руки, Келлі могла уважно роздивитися дитину.
На вигляд дитині було близько чотирьох років. Світле хвилясте волоссячко трохи брудне та вологе, як і обличчя. Повні щічки та губи, глибокі великі оченята зеленого кольору почервонілі від сліз. Кругленьке підборіддя забризкане дрібними крапельками крові. Одягнутий малий був в коричневі вельветові штанці на зелених підтяжках та червону фланелеву сорочку. За спиною у нього був невеликий рюкзачок. Взуття у дитини не було, як не дивно, лише теплі шкарпетки. Весь одяг був брудним та мокрим, наче малий валявся в болоті та ґрунті.
— Моїй м-мамі дуже погано, це її к-кров, — дихання хлопчика почало пришвидшуватись і він почав плакати. — К-келлі, мама п-померла? П-померла як м-матуся?
Перш ніж Келлі могла надати відповідь на занадто серйозні питання для такої малої дитини, їх обох відволік звук відмикання дверей, що в ту ж мить відкрились.
— Люба, я вдо- Якого біса?!
— Алекс-
— Тітко Алекс!
Остовпіла Алекс, з одною ногою досі за порогом квартири, кинула погляд на дитину, що вчепилась їй в ногу, а згодом на не менш остовпілу Келлі, що стояла на колінах у вітальні.
— Це хто? Якого біса?
Трохи оговтавшись, Келлі піднялась на ноги.
— Алекс, я не знаю, він просто з'явився у нас у вітальні, — вона слабо махнула рукою, вказуючи на місце в кімнаті. Розгублена, жінка почала ходити по кімнаті. — Він шукав свою матір, він весь в її крові.
— Що за хрінь? Як це з'явився? — Алекс схоже зрозуміла, що її дівчина так само шокована, як і вона, бо питання були скорше риторичні.
— Він назвав мене тіткою. Здається, він добре знайомий з нами. Ти знаєш його?
— Ні... А маю? — здивовано запитала Алекс, оцінюючи дитину.
До хлопчика схоже дійшло здивування дорослих, бо він повільно відпустив жінку, а згодом і трохи відійшов від неї.
— Де моя мама? Вона сказала, що вона буде тут, — малий по черзі розгублено оцінив їх поглядом.
Алекс, нарешті оволодівши своїм тілом, повільно увійшла всередину і закрила за собою двері, не зводячи очей з дитини.
— Вона не тут, хлопче, — Алекс впевнено, але м'яко відповіла дитині, — але ми теж дуже хочемо її знайти. Як тебе звати?
— Ліам, — тихенько відповів хлопчик. Виглядало так, наче він починав панікувати.
— Ліам. Дуже гарне ім'я, Ліам, — Алекс присіла біля нього, уважно роздивляючись. — Як звати твою маму?
— Мені не можна казати, це небезпечно! — перелякався малий. По його щокам потекли нові сльози.
— Ти мусиш сказати, як звати твою маму, інакше ми не зможемо її знайти, — Алекс спробувала взяти його за руку, подумавши, що йому комфортно з неї взаємодіяти.
Але хлопчик перелякано вирвав руку від жінки, спостерігаючи за нею з недовірою.
— Алекс, в нього стрес, не тисни, — Келлі підійшла до них і так само присіла донизу. — Ліам, все гаразд, не бійся, — вона спробувала трохи його закомфортити.
— Вибач, я розумію, але якась жінка просто зараз втрачає багато крові. Ми мусимо їй допомогти, — трохи суворіше відповіла їй Алекс, потім знову повернулась до дитини.
— Ліаме, де ви були з мамою?
Подумавши кілька секунд, хлопчик озирнувся позаду себе і вказав на місце, де він з'явився десять хвилин тому.
— Тут.
Алекс нетерпляче видихнула, через що отримала від Келлі осудливий погляд.
— Ні, Ліаме, до того, як ти опинився тут. Що ви з мамою робили?
— Я біг і ми ховались від поганих людей, — нові сльози зібрались у нього в очах. — Де моя мама? Я хочу до мами, — знову плакав він.
Жінки переглянулись між собою.
— Треба сповістити в ДЕО-
— Ні, Алекс, чекай, — зупинила її Келлі. — В нього стрес. Якщо нам потрібні відповіді, то краще хай лишається поки тут. Нове оточення здаватиметься йому загрозою. Він так закриється ще сильніше.
Алекс, подумавши мить, кивнула.
— Гаразд, ти маєш рацію, — вона відповіла і вийняла телефон з кишені своєї шкіряної куртки. — Йому потрібен новий одяг, я зателефоную сестрі і втрьох вже будемо думати, що робити.
Келлі піднялась на ноги і підійшла до хлопчика.
— Ліаме, ти голодний? — хлопчик несміло кивнув головою. — Чудово! Що скажеш на рахунок курки?
І так вперше за вечір у хлопчика на обличчі з'явилось щось схоже на посмішку.
— Гей, Кар, ще не спиш? — обнадійливо та трохи винувато запитала Алекс. Вона стояла в спальні біля трохи привідкритих дверей, спостерігаючи за Келлі та Ліамом на кухні.
— Алекс? З вами все гаразд? Щось з Келлі? — голос у Кари був сонний, але стурбований.
— Так, — відповіла Алекс і відразу ж себе виправила, — тобто ні, з нами все гаразд. Але потрібна твоя допомога... з дечим.
— Алекс, що сталось?
Алекс зробила глибокий вдих і спробувала подумати як пояснити.
— В нас, типу як, дитина вдома, маленький хлопчик, — вона знову глянула на двох на кухні. Ліам сидів за столом, Келлі поставила перед ним тарілку з їжею. — Келлі каже, що він з'явився з повітря, весь брудний і мокрий, в крові своєї матері, але не хоче нічого розповідати про неї. Навіть ім'я не каже.
— О Рао.
— Та-ак. Мусимо якомога швидше знайти його маму. Можеш, будь ласка, дістати з Д.Е.О. одяг для нього? На зріст до трьох з половиною футів. Ми з Келлі думаємо, що йому краще переночувати тут, вдома у знайомих йому людей.
— У знайомих людей? Що ти маєш на увазі? — Кара збентежено перепитала.
— Ем.. я пізніше поясню, сестричко. Гаразд? — Алекс замружила очі, вхопившись вільною рукою за чоло. — Просто... візьми одяг і чимдуж сюди. Ти нам потрібна.
— Я вже в дорозі. Буду через кілька хвилин.
— Дякую, Каро.
Алекс скинула трубку і, подумки підштовхнувши себе, вийшла з кімнати. Келлі, що до того уважно спостерігала за Ліамом, звернула свою увагу на жінку і ледь помітно посміхнулась.
— Як він? — запитала в неї Алекс, сідаючи на вільне місце біля Келлі.
— Наче краще. Дуже голодний, — відповіла Келлі, стурбовано похитавши головою. Алекс взяла її руку та злегка потисла в намаганні підбадьорити.
— Ліаме? — Келлі спробувала привернути увагу дитини. Хлопчик, не припиняючи жувати, глянув на жінку. Останні п'ять хвилин він вже не плакав і поводив себе доволі тихо, навіть дозволив жінці помити йому руки та протерти обличчя. — Ми ж знаємо твою матусю, так?
Ліам бадьоро закивав.
— Тітка Алекс працює з матусею.
Жінки вже вкотре за вечір здивовано глянули одна на одну.
— Тож якщо ми її знаємо, то ти можеш нам розповісти про неї, так? — дуже обачно запитала в нього Келлі.
— Ви знаєте матусин секрет, — завірив їх хлопчик, нахмуривши світленькі брови. Наче зважуючи в себе в голові, що йому сказати наступне, він проковтнув і вимовив:
— Матуся каже, що не можна ні з ким говорити про її секрет без дозволу. Я не можу запитати зараз дозволу, — і наче нічого не сталося, він знову повернувся до їжі.
— Люба, багатьох людей з таємницями ти знаєш? — запитала Келлі, з інтонацією наче на щось натякаючи.
— Ти маєш на увазі...
Їх перебив стукіт в двері балкону. Алекс квапливо встала з-за столу і спершу просто вийшла на балкон до Кари.
— Каро, — Алекс загорнула її в швидкі обійми і полегшено видихнула. — Дістала одяг?
— Агась, — в доказ наявності Кара підкинула чорний пакунок. — Як ви?
— Трохи краще. Намагаємося його розговорити. Кар, — неприємне відчуття в горлі змусило її зробити паузу, — він впізнає нас з Келлі, наче ми його родички. Спробуй реагувати спокійно якщо він раптом і тебе впізнає.
— Без проблем, Алекс, я добре ладнаю з дітьми, — з теплою посмішкою запевнила її Кара і передала їй пакунок. — Мені переодягнутися в свій звичний одяг і зайти через двері?
— Так, так. Я думаю, так буде краще, — закивала Алекс.
Як тільки Кара взлетіла в повітря, Алекс вийшла з балкону і майже відразу була вимушена йти відкривати вхідні двері для Кари. Пізніше їй обов'язково потрібно поговорити з нею про важливість затримки між появами Супердівчини та Кари в одному місці, подумала Алекс.
Кара переступила поріг, трохи здивовано, але сонячно посміхнулась на щасливий вираз обличчя хлопчика, що майже з нелюдською швидкістю вскочив до неї ще до того, як вона встигла сказати хоч слово.
— Матусю, матусечко! Матусю! — хлопчина, як в життя, вчепився їй в ноги, мало не знісши з місця.
— Ем...Що? Що відбувається? Алекс? — Кара лиш остовпіло свердлила поглядом сестру, все ще тримаючи на обличчі посмішку, що була вже більше схожа на гримасу жаху.
— Якого біса?! — фраза вечора від Алекс замість пояснень. Вона озирнулась на Келлі: та теж шокована, та якимось чином трималась краще.
— Матусю, на ручки! — Ліам нетерпляче підстрибував на місці, простягнувши руки вверх до Кари. Вона розгублено поглянула вниз на дитину і їй стало його дуже шкода. Двічі не думаючи, вона підняла малого на руки. Той без вагань вхопився за її шию і щосили притиснувся до її тіла обличчям. — Я так сильно скучив, матусю.
— Що ж, припускаю, ми знайшли його матір.