Work Text:
Другим уроком йде література.
Ти відчайдушно борешся із позіханням, коли, відійшовши від і без того безглуздої теми різдвяних традицій, вчитель починає розповідати про символи цього свята. Від нудьги ти штовхаєш ногою стілець Барбари, що сидить перед тобою, і, коли вона повертається, даруєш їй мокрий повітряний поцілунок, косячи очима в бік містера Філіпса, який розпинається про омелу. Треба пережити ще клятих двадцять хвилин, а потім – ще чотири уроки, і ти – вільний.
«Вільшанка, – каже містер Філіпс. – Дивовижний птах, про якого складали легенди. Його часто можна побачити в фольклорі різних країн. Візьмемо, наприклад, англійську легенду про те, як ця пташка носила хмиз, аби допомогти Діві Марії розпалити багаття й зігріти маленького Ісуса. Якось полум’я опалило вільшанку, а Діва Марія пообіцяла, що всі нащадки пташки гордитимуться цією плямкою як символом благородства. Багато народів асоціюють вільшанок зі щастям, радістю, удачею, міцним шлюбом, відродженням і закінченням старої фази з обіцянкою чогось нового..."
«Дурний птах,» думаєш ти. «Дурний урок, дурний містер Філіпс, дурне все.»
Все й справді дурне. І ти ще навіть не здогадуєшся, наскільки.
Рятівний дзвоник звучить солодше, ніж спів янголів на дурній різдвяній листівці, яку тобі подарувала Барбара, і ти хапаєш свій рюкзак, щоб встигнути зайняти задні парти у наступному кабінеті. Кабінеті твого вчителя хімії. Про те, ким він стане для тебе через багато років, ти теж ще не знаєш.
***
Замурзаний хлопчик, що сидить навпроти тебе, ніколи не святкував Різдво.
Він не знає святкових пісень, ніколи не замотувався в сяючу всіма кольорами веселки гірлянду, ніколи не розгортав подарунки під величезною ялинкою і в сніжки грав хіба що вогкою землею, бо сніг в Альбукерке – це явище настільки ж рідкісне, наскільки щасливі сім’ї. Ти навіть не впевнений, що він вміє розмовляти, тому спілкуєшся з ним за допомогою мови жестів.
«Ку-ку!», вигукуєш ти, і жаб’ячі губи малого розпливаються в усмішці. Він закриває очі долоньками, а потім розводить їх і тихо сміється. У куточках його губ засихає майонез, драний одяг засипаний хлібними крихтами, і тобі самому хочеться сховатися за своїми ж долонями, аби не бачити, на що цю дитину перетворили власні батьки.
Коли все стає дуже і дуже погано, ти виводиш його з дому, обманюючи цим нехитрим «Ку-ку» і залишаєш сидіти на ґанку, сподіваючись, що допомога скоро приїде і забере малого туди, де тому саме місце.
Дурний птах, який носив гілочки хмизу і зігрівав маленького Ісуса, більше не здається тобі таким дурним.
***
Ти стоїш в центрі кімнати, тримаючи в одній руці запальничку, а в іншій – каністру з бензином. Єдине, що тобі потрібно зробити – це прокрутити коліщатко і нехай тут все вигорить до бісової матері разом з тобою.
Хтось влітає в будинок, і, перш ніж ти розвертаєшся до нього, в голові проскакує відчайдушна думка, що ти не встиг.
Тобі хочуть перешкодити. Тебе хочуть зупинити. А самому тобі вже не хочеться абсолютно нічого – взяти би і просто лягти на просякнутий бензином килим, згорнутися і вити так довго, поки цей проклятий будинок не назвуть другою Верескливою Халупою.
Твій погляд випадково чіпляється за скляні дверці шафи, з яких на тебе дивиться чиєсь обличчя. Воно червоне і спітніле, з такими заламаними зморшками, що, здається, їх вже ніколи і нічим не стерти, а хворобливо блискучі очі налиті кров'ю – капіляри не завжди витримують «прихід». Хлопець у відображенні спостерігає за тобою таким пустим поглядом, що тобі хочеться кинутися в нього чимось важким, бо як той сміє бути настільки схожим на тебе, ще й мати очі такого ж кольору?
Мама любила казати, що вони у тебе відчайдушно блакитні, як у березневого неба.
Тобі завжди подобалося порівнювати їх із яйцями вільшанки.
***
Коли під акомпанемент чужих передсмертних хрипів на тебе наводять пістолет, в голові чомусь починають лунати слова містера Філіпса.
«Існує народна легенда, яка говорить, що якщо вільшанка помре у вашій руці, ця рука завжди буде нестримно тремтіти.»
Рука Волтера поки що не тремтить.