Work Text:
Знову чую твій крик. Ну, тільки не це, будь ласка! Ти плачеш, я знову тебе не помітив. Мені так шкода…
Але я все-таки вгадав. Ти знову плачеш. Вкотре вже. І я щодня хочу заспокоїти тебе. Мені не вистачає сміливості.
Ти розмазуєш сльози по щоках і подушці. Ізабелло, коли ти встигла знову здатися? Мені теж не вистачає сміливості сказати тобі теж саме.
Підходжу ближче до твого будинку, двері були відкриті. Йду до твоєї кімнати, завішаної моїми фотографіями. Ти справді мене кохаєш! Опускаю руку на тремтяче плече. Ти знаєш усе, що я зараз скажу – просто заспокою. Мені хочеться сказати: «Не засмучуйся, я кохаю тебе».
Але мені не вистачає сміливості. Я не вартий тебе слабак.
Повільно піднімаєш голову, обертаючись. У погляді — порожнеча.
— Гей, Іззі, в чому справа? Що трапилося, плакса? — звичайним самовпевненим голосом.
Плачеш голосно, невтішно від однієї згадки. Злегка б’ю кісточками пальців по твоїй потилиці. Ех, Ізабелло…
— Заспокойся.
Як же мені хочеться обійняти, поцілувати тебе.
Повільно, але все ж таки заспокоюєшся.
— Все круто, подруго! — усмішка. Така сама, як завжди. У твоїх очах спалахує надія. Ти радісно киваєш і вскакуєш з місця.
Подруга — безглузде слово.
Я завжди усміхаюся, але в душі…
А ти теж любиш мене. Ні ти, ні я, не можемо сказати ці три солодкі слова: «Я кохаю тебе».
І я залишаюся один.
Усмішка зникає.
Проте тепер я можу бути чесним із самим собою. Тільки розібратися з моїми проблемами мені не допоможе ніхто. Ніколи.
Знала б ти, з якими зусиллями мені дається ця безтурботна усмішка, іскри в очах, впевненість.
— Я кохаю тебе, Ізабелло… — шепочу я у вже порожній квартирі.