Work Text:
Як же дивно бачити тебе таким блідим. Шкіра стала майже білою, а лінії обличчя різкішими. Очі заплющені, і я можу спробувати переконати себе, що ти просто спиш. Де твій вогненно-рудий каскад? Де твоя життєрадісна посмішка?
— Прокинься…
Коли мій голос встиг стати таким сиплим і тихим? Коли в інтонації зазвучали оголені нерви? У мене був милий голос лише для: «Привіт, Фінеасе, а що ви робите?». Чому я казала «Ви», якщо мала казати «ти», але на жаль…
Я обережно торкаюся рудого волосся, прибираючи чубчик назад. Тобі так іде. Вперше тебе з волоссям, зачісаним назад, я побачила в засніжених горах, пасма так утримували окуляри від снігу.
Але вперше на твоєму обличчі поєднується спокій і серйозність. Як чарівно…
Нещільно стислі тонкі губи, ледь піддертий загострений носик, високий лоб.
Я гладжу тебе по голові, хрипким шепотом умовляючи тебе прокинутися, не розумію, в який момент встигла настільки сильно прив’язатися до тебе, і коли стала настільки наївною та передбачуваною. Всі слова банальні, але що я ще можу сказати зараз?
Ти мовчиш.
А я згадую, як ти попросив мене усміхнутися, коли я плакала, і зараз мені найбільше хочеться, щоб усміхнувся ти — так само безтурботно, по-дитячому, хочу, щоб знову пролунав дзвінкий і гучний сміх. Я хочу чути твій голос, і мовчати самій, як було завжди. Але тепер все навпаки. Я прошу тебе усміхнутися, а ти мовчиш.
Я змахую сльози.
— Фінеасе…
Ти не відповідаєш.
А знаєш, скільки я не встигла тобі сказати? Я так і не дізналася, чи відчував ти до мене щось більше, ніж просто дружбу, чи відчував те, що мучило мене — таємне кохання.
Я обережно торкаюся сухими губами твого чола.
Цікаво, якою була б твоя реакція на поцілунок? Ти б здивувався, чи розсміявся? Може, просто проігнорував би мою дію? Чи раптом могло з’ясуватися, що я тобі подобаюся?
Наразі я вже не зможу з’ясувати це. Я спізнилася. Я не дізналася.