Work Text:
Мені не спалося. Погляд прикипів до телефону.
Знову посварилися з Андрієм через якусь дрібницю. Вже навіть не пам’ятаю яку. Він зібрався та поїхав додому посеред ночі аби не продовжувати балагану, й ми могли відпочити та поговорити завтра на свіжу голову, як дорослі люди. Знову подумав про мене, навіть в такий момент.
Хвилини танули з ходом годинникової стрілки, а дзвінку не було.
– Невже так образився, що навіть не маякне як дістався додому?
Не знаючи, чим себе зайняти, я пішов на кухню й наткнувся на гору брудного посуду в раковині.
Ах, ось вона, вежа розбрату. Знову полінився виконати прибирання й роздразнив свого кращого друга до чортів після важкого робочого дня.
Зітхнувши, я натягнув рукавички й прийнявся за роботу.
Провина гризла мене живцем весь час поки телефон на столі залишався вперто мовчазним.
– Ну правда, Андрію, не грай в мовчанку! Бути дитиною в нашій дружбі моя прерогатива! – я розмовляв з чорним екраном гаджету в надії, що сповіщення чи дзвінок припинять мої муки.
Телефон дійсно озвався й почав вібрувати від вхідного. Альбіна.
Все ще наполоханий, я підняв слухавку.
– Хелов, Кире. Скажи Андрію, що це, блін, не смішно! Він дзвонив півгодини тому, але досі не з’явився й не відповідає на смс-ки. Здогадуюся, що ви вже помирилися й брат завалився спати, а мене не попередив. Хоча, він зазвичай так не робить, – дівочий голос жваво торохтів по той бік слухавки.
В мене всередині все похололо. Дійсно, яким би ображеним не був Андрій, він завжди відписував, аби ми не переймалися за нього. Він ніколи не проігнорував би свою сестру. Ніколи.
– Мг, Альбо, – почав я тихо, горло здушило раптовим нападом кашлю, неначе з легень витіснили все повітря, – не хочу завчасно починати панікувати, але вдома його немає.
– Що?! А де ж він? Ти дзвонив йому? Де він в біса може бути посеред ночі! Він щось казав? Він ніколи не ігнорує твої дзвінки! – знов хвильовано заторохтіла Альбіна.
– Твої теж не ігнорує, а, між тим, не відповідає…– мій голос здригнувся ще більше та принишк. Слова в’язким желе прилипали до піднебіння.
– Ні, Кире, тебе Андрій не ігнорує взагалі ніколи! Пам’ятаєш, як ти подзвонив йому посеред весільного фотосету в Відні, аби нагадати купити магнітик на холодильник додому? Він усю обідню перерву бігав по сувенірних у пошуках найкращого й навіть забув поїсти! То ти дзвонив брату чи ні?
– Н-ні… не дзвонив.
Мені раптом захотілося сильно ляснути себе. Замість того, аби зробити крок на зустріч своєму другу, я чекав поки він відповість першим! Інфантильний ідіот!
– Кире, будь ласка подзвони йому зараз! – в голосі Альбіни почали з'являтися нотки глибоко занепокоєння. Здавалося, ось-ось і вона почне впадати в істерику й рознесе квартиру Любові Григорівни на нервах.
– Гаразд, не стресуй ,Метелику, усе буде окей.
Закінчивши розмову, я набрав Андрія. Вуха наповнила нескінченна симфонія протяжних гудків. Попри усі спромоги не хвилюватися, паніка вже пустила в серці коріння.
Голос автовідповідача роздражнив мене до іскр в очах. Телефон полетів в стос кольорових подушок на дивані.
Я сповз по стіні й глухо зітхнув, закривши обличчя руками. Чомусь, хотілося плакати, сам не знаю, що мене вкусило. Андрія поруч не було, хто б ще втішив мене.
За вікном почалася рясна злива - звична погода для теплого київського квітня. Краплі тарабанили по підвіконню з тією ж швидкістю як і власне серце. У вкритому мрякою склі відбивалися вируючі нічним небом блискавиці.
Після чергового спалаху я інстинктивно здригнувся. Ще з дитинства боявся грози і Андрик, мій ліпший друзяка, завжди відволікав мене різними оповідками, поки острах повністю не зникав. До підліткового віку, він, за умовчанням, був у мене підписаний як “Андерсон”. Бо байки травив ну страшне з якою щирістю в голосі. Та з поважних причин Андрій нікому ніколи не брехав, моральний кодекс мав мов у паладина, щоб його.
З дивану почулося глухе скигління телефону. По рингтону одразу впізнав, хто дзвонив. Кинувся вперед, врізаючись боком в стіну й, зашипівши, підняв слухавку.
– Доброї ночі, районний поліцейський міста Київ, Болеслав Нечипоренко...
Замість оксамитового голосу Андрія у вуха вдарила раптова какофонія розмов, розпоряджень та виття швидкої допомоги на задньому фоні.
– Я… – від несподіванки мені онімів язик, став важким й неповоротким, наче зовсім приріс до нижньої щелепи.
– Будь ласка, пане Мельнику, як найближчий родич, приїдьте до…. – далі службовець продиктував мені адресу лікарні та попросив взяти з собою посвідчення особи.
– Срака-мотика, – прошепотів я, кладучи слухавку, – Андрію, в що ти вляпався…
Живіт засудомило, маленька колька страху всередині грудей перетворювалася в повноцінний спазм всього тіла.
Піднявшись з канапи, я схопив припорошений пилом паспорт та випурхнув з квартири, ледь не забувши зачинити двері.
Таксі швидко привезло до потрібного місця На рецепції запросили документ, що без вагань був переданий мною в руки працівниці.
– Кирило Мельник? Але ж вас немає в базі даних родичів пацієнта. Ви не його брат? – жінка здивовано підняла на мене брови.
– Ні, не брат, – видихнув я дивлячись на неї зосереджено.
– Але у вас одне прізвище і якщо ви не кровний родич, то… – працівниця раптом замовкла.
Присягаюся, я майже чув, як гучно тарахкотять шестерні в її голові при роздумі моєї можливої спорідненості Андрію…
– Ви його…його, ну загалом…але ж законодавством України це не вважається справжнім… – запинаючись, жінка ще раз уважно просвітила мій паспорт аби впевнитися в його дійсності.
Я сперся на стійку важко зітхнувши.
– Пані, послухайте, постраждалий хотів бачити саме мене як довірену особу. Ми будемо з вами сперечатись до тих пір поки хтось з нас не помре? Я ж все одно прорвуся до його ліжка, на правах родича, чоловіка чи кого-небудь іншого.
Здається, чи то мої слова чи гнівне розпашіле обличчя глибоко вразили молоду рецепціоністку й вона, зніяковіло гмикнувши, віддала мій паспорт та пропустила до палати, видавши пару бахіл.
Пам’ятаєте, я казав, що Андрій майже не бреше? Отож, я заливав за нас обох.
Знали б Любов Григорівна та Альбіна, що відбувається в них під носом – з’їли б мене живцем. Проте, здається, вони й так скоро дізнаються.
Судомно потерши перенісся, відчинив потрібні двері. В спільній палаті було тихо, лише звуки медичних приладів характерно пищали, а крапельниці булькали, переливаючи живільні рідини до тіл пацієнтів.
Знайти ліжко Андрія виявилося не важко, але ось впізнати…Бинти, усюди були пов’язки та бинти. Я відчув слабкість у ногах і гепнувся на металевий стілець. Мені сказали, що Андрій потрапив в невелике ДТП, але ініціатором був інший водій, якого хлопець вчасно не зауважив і ось що сталося. Дороги слизькі, ще й темно було, а Мельник в найвищій точці роздратованості нічого навколо себе взагалі не помічав.
Чи була в цій ситуації моя провина? Та звичайно була. Все через мою бісову впертість. Якби Андрій помер сьогодні – я б ніколи собі не пробачив. Ніколи.
Написав Альбі, що її брат знайшовся й одразу отримав мільйон питань на які мені не було духу відповісти прямо. Тому, я просто скинув Метелику адресу лікарні та попросив приїхати.
Час очікування перетворився на в’язку нескінченну вічність. Ми з металевим стільцем зрослися в єдине ціле, що віддалено нагадувало скульптуру “Мислитель”. Правда, сумніваюся, що в того дядька від сидіння судомило одне місце.
Ураган Альбіна не змусив себе довго чекати. Дівчина заскочила до палати й різким кроком попрямувала до потрібного пацієнта. Проте вартувало їй побачити Андрія, як від напускного холоду не залишилося й сліду.
– Пробач, – на видиху промовив я опустивши очі.
– Мовчи, Кире, мовчи, – Альбіна завертіла головою, ховаючи за впавшим на лоба чубчиком блиск в кутиках очей.
Метелик намагалася змусити себе не плакати, і я теж. Заплакати – означало прийняти найгірше, а ми ж були клятими оптимістами.
Через півгодини Андрій не прокинувся. Мені вже стисло голову від спазму, що очі насилу трималися розплющеними. Альба сиділа на колінах поруч з ліжком брата, підперши голову руками. Нас огортала “звукова стерильність” (цей термін я встиг вигадати поки сидів в позі “мислителя”) – це тоді, коли навколо лише чисті необхідні ритми, не завжди приємні, але такі, що знищують інші домішки так само як спирт вбиває мікроби.
Раптовий шурхіт мене здивував і я поглянув на джерело звуку. Альбіна дістала з кишені куртки Таро.
– Ти зараз серйозно?
– Цить, – різко перебила мене дівчина й почала свої чародіяння, рокладаючи на ковдрі блискучі карти.
– Що там, жити буде?
– На смерть не гадають, дурню, але так, – з полегшенням зітхнула Альбіна.
– Це тобі магічна карта сказала? – я скептично повів бровою.
Суперечка з Метеликом відволікала від поганих думок.
– Ага медична, – білявка помахала переді мною результатом аналізів Андрія.
Закінчивши свій обряд, Альбіна зібралася додому, аби підготувати Любов Григорівну до новини. Я ж залишився далі пильнувати Андрія, мов той злий дух, що охороняє саркофаги в гробницях фараонів.
Так, треба починати менше дивитися Discovery на ніч.
Трохи розімявся та сходив в хол по каву з автомату. Робив усе швидко, аби мене ніхто не побачив та не спробував розлучити з моєю “мумією”.
Який жах, на фоні стресу вже відчайдушно божеволієш, Ткаченко.
Маленька доза кофеїну не допомогла збадьоритися, а навпаки, ще більше заколисала. Тож я, прийнявши позу “молельника” біля ліжка Андрія, поклав голову поруч з його рукою та задрімав.
Мозок не встиг перейти в глибоку фазу сну, коли почулося тихе:
– Ух, голова тріщить. Кире, де ми? – повіки хлопця затріпотіли, а сірі очі-намистинки з цікавістю почали бігати по палаті.
– В дешевій драматичній дорамі, де весь бюджет пустили на гарного головного героя. Тому, він обов’язково має вижити та з’явитися в титрах, – відповів я, взявши друга за руку.
Його пальці легенько смикнулися під моїм дотиком.
Попри все на світі, замість дурних жартів, мені хотілося кинутися до нього на шию й розплакатися, бо він лишився живий. Та така моя реакція змусила б Андрія тільки більше нервувати.
– Так не цікаво, де тоді драма? – гмикнув білявий, – може, хоч кому на пару серій влаштуємо, га?
– Дзуськи тобі! – я гнівно засопів, стиснувши його долоню.
Андрій тихо розсміявся. Він, безперечно знав, що розізлити мене по-справжньому можна в особливо серйозних випадках. І це був саме такий.
– Смішно йому, ви подивіться! – я звернувся до пустих білих стін палати, наче за нами спостерігала не одна пара глядацьких очей.
– Не сердься, Кире. Тебе не часто можна побачити в такому настрої. Дай помилуватися твоїм насупленим обличчям, – тихо прошепотів хлопець і його оксамитовий тембр одразу розвіяв стерильність палати.
– Мельнику, а ну не смій фліртувати в напівсвідомому стані. Що як ти відключишся посеред чергового кокетства й останнє слово буде не за мною? Неприпустиме нахабство.
На мої пирхання сусід лише звів брови.
– Хто б казав, Мельнику . Я тут, власне, прийшов в свідомість, а він про якість зовсім інші речі думає. Поганий з тебе член родини.
– Знаєш що? Так, ти абсолютно правий. З мене поганий член родини, друг і будь-хто ще. Бо я найбільший в світі йолоп, який зараз продовжує блазнювати замість піклуватися про тебе. Вибач Андрію, мені дуже, дуже шкода.
– Кирило, ти мене такими заявами лякаєш. Що вже встигло статися, аби ти себе власними руками записав до лав грішників?
– Ти нічого не пам’ятаєш? Нашу сварку через посуд, те як ти поїхав з дому в грозу й розбився на машині? Зовсім нічого?
– А, ти про це, – недбало зітхнув Андрій, – пригадую.
– І що? – я підняв брови.
– А що? – хлопець віддзеркалив мій жест.
– Гаразд, досить гратися. Визнаю, я егоїстичний впертюх, який прикривається інсайтами, поки сидить вдома й повністю забиває на домашні справи, спихуючи їх на тебе після важкого робочого дня в фотостудії. Вибач, справді. Моє нехтування власними обов’язками призвело до цього всього. Мені не передати словами, наскільки мені прикро. Якби з тобою щось сталося, не знаю, я б, мабуть, збожеволів….бо ти для мене все, Андрію, – я підняв на нього очі і мені було несила більше стримувати сліз.
– Тепер, я насправді відчуваю себе в дорамі, – хлопець подарував мені ледве помітну посмішку, – ти як той кіт зі Шрека, хіба тобі можна не пробачити?
– Через мене ти…
– Чшш, – перебив мене лагідно Андрій, – все минулося, перестань рюмсати.
– Не можу, не хочу, – я обійняв свого друга уткнувшись носом в його плече й продовжив тихо плакати.
– Кире, та годі тобі, перестань. Ти ж знаєш мене дратує та злить твоя безпорадність і мені хочеться вдарити кожного, хто тебе скривдив. А вдарити себе, я поки не можу, – друг понуро огледів своє кволе тіло.
– Що, рука не піднімається?
Андрій тихо засміявся з мого зауваження.
– Ткаченко, жахлива ти людина.
– Я тепер теж Мельник, а ви там всі нестерпні.
Мій сусід закотив очі й щось пробубонів на ображено-французькій.
– Що тобі сказали в приймальній з приводу паспорта?
– Обличчя рецепціоністки треба було бачити, – я самовдоволено вишкірився.
– Твоя відчайдушність завжди мене дивувала, в приємному сенсі, – чуттєво прошепотів Андрій та потерся щокою об мою, показуючи свою прихильність. – Знаєш, про що думав, коли ми посварилися?
– Ні.
– Про те, що залишив тебе самого в грозу.
– Ти серйозно?
– Так, – друг гмикнув, – я вже був на зворотному шляху додому як мене підрізала інша автівка, і ось ми тут. Зате ти тепер не сам.
– Андрію, дурень, мовчи, – мій голос перетворився на ледве чутне скигління, – дякую.
Він знову, знову думав про мене, увесь час, завжди.
– Будь ласка, Кире, – хлопець поклав підборіддя на моє плече та заплющив очі.
***
На ранок приїхала Любов Григорівна, Са Ран та Альбіна накачані заспокійливими. Андрія перевели до окремої комфортної палати, де він провалявся зі струсом мозку ще близько двох тижнів перед грандіозним одужанням. За цей час, я встиг повністю “вилизати” нашу спільну квартиру та навіть витер пилюку з підвіконь.
Ми влаштували тиху сімейну вечірку, де було багато сліз, але радості та сміху теж вистачало. Проте найскладніше було попереду. Адже сьогодні, я хотів зізнатися Андрію в своїх почуттях.
Коли всі поїхали додому, залишалося лише трохи прибрати. Під мотивуючий плейлист діло рухалося швидше, а тарілки пінилися краще.
– І-і, цей раунд в протистоянні між брудом та медіа-інфлюенцерами знову за Кирилом Мельником! – я тріумфально зняв рукавички та витер трохи спітніле чоло.
– Досі не можу повірити, що ти погодився змінити прізвище в паспорті для екстрених випадків, аби не турбувати мою маму та ще й так гордовито його вимовляєш щоразу, – почулося іронічне Андрійове з вітальні.
Він сидів по-турецьки на канапі й читав “Двір Крил і Руїн”.
– Скажи ще, що тобі не подобається, – я плюхнувся поруч з ним широко посміхаючись.
– Чому ж, мені подобається. Навіть, більше ніж хотілося, – сусід відклав книгу й поглянув на мене. – Почуття, неначе ми стали ближче одне одному.
Я кивнув та присунувся до Андрія, обпершись на нього.
– Маю тобі дещо сказати.
– Кажи, – гмикнув хлопець.
– Я тебе кохаю, – здавлено прошепотів я наче говорив щось абсолютно собі непритаманне.
Від хвилювання голос знову мене не слухався.
– Що-що? Кажи голосніше, – Андрій знущально посміхнувся.
– Кохаю тебе, кажу!
– Тепер почув, – сусід з дотепом примружив сірі очі.
Він одним рухом притягнув мене до себе на руки та міцно пригорнув до грудей.
– Так трапилося, що це взаємно, але – Андрій зробив драматичну паузу, – нам не можна , адже бо ми обидва Мельники майже як брати одне одному, тому...
– Андерсон! – я вибухнув сміхом та заметляв ногами в нього на колінах штовхаючи друга під ребра. – Ти сказав це з таким серйозним обличчя, що я на мить повірив в цю дурість!
– Хехе, талант з роками нікуди не подівся, – самовдоволено заусміхався хлопець.
– Замовкни вже, – я насупився поклавши руки йому на щоки.
– З превеликим задоволенням, – Андрій притягнув мене ближче й залишив на губах теплий поцілунок.
Цілувався він, чортяка, добре, ще зі школи пам’ятаю.
Я поцілував його у відповідь і як же це було приємно, перебувати так близько до нього і тілом, і душею.
Власне збите дихання перепліталося з тихими стогонами від насолоди, які було несила контролювати, коли Андрій зняв з мене світшот та почав пестити мою шию своїми теплими губами. Він гортанно гарчав наповнюючи мої вуха приємним оксамитовим шепотінням від якого на тілі проступали сироти.
– Кохаю тебе, я кохаю тебе, – шепотів Андрій щоразу, коли торкався мене впродовж всього вечора.
Його плавні рухи часами ставали агресивними та пристрасними, але все ще залишалися приємними. Не пам’ятаю, коли востаннє він так багато говорив як тоді в моїй спальні стягуючи з нас обох одяг.
Ця ніч стала першою, коли я не думав про грозу за вікном. В моїх думках був лише Андрій.