Work Text:
...віддалені крики розрізають холодну тишу лісу.
вони відірвались, але все ще не можуть спинитись. під ногами хрустить опале листя, кейден сіпається, коли наступає на гілку. у вухах шумить кров. кейден намагається прийти до тями, панічно хапаючи осіннє повітря, яке так обпікає легені.
його погляд падає на мортімера вкритого чужою кров'ю, той розфокусовано дивиться кудись на землю. його футболка прилипає до тіла, колись біла - тепер просякнута всім, що вилилось з понівечених тіл їхніх друзів; пасма волосся падають на очі, вологі та багряні, якщо придивитись можна розгледіти частинки шкіри чи то мозку. кейден не хоче придивлятись.
- нам... н-нам треба забиратись, - він видавлює з себе, слова зараз даються важко.
мортімер нарешті дивиться на нього.
- думаєш? а я хотів залишитись, ми ще не посмажили маршмеллоу, - його тон плаский, майже беземоційний, якби не легке тремтіння. ні, він не злиться. хіба що може на себе. бісова подорож і бісовий ліс. треба було залишатись вдома і грати в відеогри до п'ятої ранку, а потім дивитись у стелю та губитись у викривлених ланцюжках нудних думок. але ж нііі, він погодився, бо його хребет ламається, коли кейден дивиться такими яскравими очима і так захоплено без зупинки говорить.
морті спльовує на землю залишки чужої крові в його роті і бурчить щось схоже на "круто, тільки ще гепатиту не вистачало..."
кейден мовчки приймає їдку відповідь, тільки хмурить брови і кусає підбиту губу.
- неподалік має бути хижина лісника, можливо, ми знайдемо там щось?
холодний погляд пронизує кейдена, тиша тягнеться некомфортно довго. кейден майже відкриває рота щоб знову щось сказати, коли морті нарешті важко видихає і кидає:
- від опівночі ми не знаходили на своєму шляху нічого, окрім смерті. але звісно, давай.
кейден киває, схиливши голову та озирається по сторонам, намагаючись прокласти у голові шлях до хижини. у його голові ця подорож виглядала абсолютно по-іншому, у його голові вони мали провести тиждень на природі, вільні від ваги зобов'язань та шуму міста; мали відпочивати біля прохолодного струмку, сидіти навколо багаття і розповідати жахливі історії (від яких морті закочував би очі і казав, що це може налякати хіба дітей) а не проживати одну із них. кейден шукав би ящірок в кущах і зібрав би диких квітів для гербарію, щоб потім віддати морті. живих дарувати алергікам не варто, кейден вже знає на власному досвіді. він пам'ятає легкий рум'янець на блідих щоках, який швидко перетік в почервоніння, висипи та нежить.
рій думок в його голові різко затихає і кейден здригається, коли холодні липкі пальці торкаються його зап'ястка.
- ...чуєш мене взагалі? я кажу ходімо, там видно стежину, по ній маємо дійти... кудись. - морті виглядає невпевнено і невдоволено водночас.
- так... так, звісно.
решту шляху вони йдуть в гнітючій тиші, поглядаючи час від часу один на одного щоб впевнитись що вони справді поруч, що вони живі. і за кілька сотень метрів вони таки трапляють на старий невеликий сарай. кейден пришвидшує кроки, але його знову зупиняє рука, яка так і не покидала його зап'ястка весь цей час.
- що? пішли швидше, не можна стовбичити...
- ...двері відкриті. світло.
ноги кейдена неначе приклеюються до землі. хиткі дерев'яні двері дійсно привідкриті, а всередині горять всі лампи.
- можливо він просто не встиг вимкнути і зачинити все перед тим як... як... - його нудить від спогаду, перед очима повстає картина, яку вони зустріли ще на початку ночі. містер меттьюз - привітний лісник, який показував їм де і як краще розпалювати багаття - вірніше його частини. розвішані по гіллям похмурих дерев як кривава гірлянда.
він не зовсім довіряє власним словам, але продирається скрізь терен тривоги, тому що померти за крок від свободи було б жахливо образливо.
- ...дивись! пікап все ще на місці, ходімо!
кейден рушає вперед швидше ніж морті може заперечити і тому не залишається нічого, окрім як слідувати за ним.
- що- куди!-... стій!
серце морті вилітає з його грудної клітини, коли він бачить як кейден заходить всередину. шкода, що його таблетки від тиску залишились в рюкзаку бозна-де. він заходить слідом, не роблячи різких рухів і не довіряючи нічому навколо, навіть підлозі під власними ногами.
- якого чорта ти робиш? - він пошепки кричить на рудого хлопця, котрий вже нишпорить по шухлядам та полицям з інструментами.
- треба знайти ключі. ми всього лиш позичимо його тачку, не думаю, що він образиться, нам вона потрібніша... - кейден на мить почувається жахливо, але це реальність. мертвому чоловіку машина вже не знадобиться, але у них ще є шанс.
- шукай швидше тоді!
кров застигає в їх венах, коли знизу роздається стукіт, неначе хтось щось впустив. неначе в заповільненій зйомці морті робить крок назад, але не встигає відійти перед тим як довгі цвяхи продирають дерев'яні дошки підлоги і разом з тим його нові джордани і його ногу. втрачаючи рівновагу, він падає на спину, намагається відштовхнутись від підлоги, коли його долоню, зап'ясток і лікоть продірявлюють ще три цвяхи, міцно прикріплюючи його на місці. біль проходить по його тілу осліплюючим спалахом і десь на фоні наче чути голос кейдена.
знизу чути ще пару пустих кліків пневматичного пістолета для цвяхів та кровожерливе гарчання.
кейден майже кидається до пораненого друга, коли той видавлює з себе:
- двері... підіпри дв... двері в іншу кімнату.
той лиш киває і скидає всі ящики та меблі які стоять поруч до дверей. саме там вхід у підвал. підвал, підвал, чортів підвал, як він міг забути про нього.
- тепер допоможи-... нгх... допоможи вийняти срані цвяхи з руки!
кейден вагається, кусає губу з таким розгубленим виглядом. він так схожий на велике цуценя.
- а-але ти втратиш багато крові, це не-
адреналін курсує тілом худого хлопця і біль здається не таким вже і сильним.
- у мене вибір зараз або померти від кровотечі чи правцю... або бути р-розрізаним на частини... і я б вибрав перше, дякую.
розфокусовані блакитні очі слідкують за рухами кейдена.
його руки трясуться коли він бере плоскогубці. він пошепки повторює щось схоже на "вибач, вибач, вибач мені" перед тим як гострий біль пронизує долоню мортімера.
- це один...
за дверима чутно гучні кроки, які примують до них.
дихання стає все важчим і швидшим, його шкіра вкривається липким потом, який змішується з присохшою чужою - і тепер ще своєю - кров'ю.
цвях в зап'ястку дається набагато важче. здається, він чує свій крик.
- д-два... я не можу, господи, я не можу!
морті проковтує нудоту, вільною рукою хапає рудого хлопця за подерту сорочку і нахиляє до себе ближче.
- ти... ти маєш це зробити або помремо ми обоє, - він пильно дивиться йому у очі, - я довіряю тобі.
його зіниці розширені, тонко обрамлені згасаючою блакиттю.
він не відчуває своєї руки, коли кейден витягує третій цвях. йому знадобилось декілька спроб, скоріш за все той потрапив у кістку.
велика тепла долоня торкається його ще більш блідого ніж зазвичай обличчя, він прилинає ближче.
- три... залишилась тільки нога, тримайся, будь ласка...
гучні удари в двері б'ють неначе по його скронях.
двері довго не витримають. заплющивши очі, кейден робить найважче рішення і витягує обидва цвяхи водночас.
мортімер майже не реагує, але залишається при свідомості. його помітно трусить, а дихання стає поверхневим...
---
в голові кейдена статичний білий шум і він неначе бачить зі сторони як тягне пораненого друга до червоного пікапа знадвору, відкриває передні дверцята і бачить ключі всередині. він ловить свій погляд у дзеркалі, вагається секунду, не бажаючи залишати друга, але все ж приймає рішення і швидко хапає каністру з пальним обливаючи хижину та дорогу до неї.
двері ламаються саме коли він кидає запальничку і хутко залазить в пікап.
---
морті виринає туди і назад зі свідомості. переводить погляд на свою руку замотану шматками футболки кейдена та клейкої стрічки, що напевно завалялась під сидінням водія, і слабко посміхається.