Chapter Text
«Кожну ніч… Кожну прокляту ніч мені сниться один й той самий сон… Чорна тінь, могутня і лиха, насувається на мене, вона кличе мене до себе, манить, тягнучи свої довгі кістляві руки, немов ті тростини висушеного гілля… І кожен раз мені вдається втекти… Та чим ближче мої 20 років, тим яскравіше стає цей сон, тим реальніші стають образи в моїй голові… І тим складніше мені вибратися… Тим сильніше я задихаюся.
Єдине, що я пам'ятаю, — це чиїсь очі, сповнені радості й печалі водночас… посмішку на блідому обличчі… Пам'ятаю голос такий рідний і знайомий… А потім кричу від болю, корчусь та намагаюся прокинутись, розуміючи, що все це не просто так. Відчуття, що щось має статися, переслідує мене, хтось переслідує мене…
Бабуся якось розповідала, що в цьому світі все ще існують споріднені душі — люди які мають одну душу та на двох.
Буває, що їх шляхи все ж не пересікаються і вони обоє страждають до кінця свого життя. Відчуття, що вони втратили щось важливе, руйнуватиме цих нещасних зсередини. Порожнеча пожере їх. Не залишить навіть кісток. Але буваєте ще й таке, що душі настільки рідні і настільки пов'язані, що відчують це навіть від одного погляду, від одного дотику та подиху. Вони пов'язані настільки сильно, що їх емоції, їх біль… переживання… Обоє відчуватимуть все те, що відбувається з їх доленосним партнером.
І чим старше я стаю, тим сильніше відчуваю жахливий біль, він пронизує моє тіло невидимими голками, а тихими вечорами я відчуваю страх та відчай… Ніби розжарене залізо тече моїми венами — це жахливо та нестерпно. Мені знову сняться жахіття, і я прокидаюсь весь спітнілий, хапаючись за хутро, як за рятівну соломинку. В грудях пече диким жаром і я знову згораю, мої легені немов пробивають наскрізь. А потім я стікаю кров'ю, вмираючи в агонії, знаючи, що ти близько.
І ти знаходиш мене… Граєшся з моїм волоссям, притискаєш у свої холодні обійми. Я знову програю. Все починається з початку.»
Нічний прохолодний вітер шелестів поміж тоненьких гілочок прадавніх дубів та сосен, що розкинулися на фоні темного неба. Обдував товсті височенні стовбури, чия кора була немов той древній шорсткий рушник, який розкривав в собі плями своєї історії, що були замкнуті у в'язниці тисячоліть та виїдені часом. Вони зберігали в собі спогади минулих літ, про втрати та перемоги.
Тиховій пролітав під розкритими над землею кронами дерев, що ховали в собі домівки лісових мешканців. Десь в далечіні чувся дзвінкий сміх лісовика серед зарослів, та виблискував вогняний хвіст серед гілля.
Небо ж розгорталося, як та глибока синя тканина, вкриваючи землю власним сяйвом, поки безліч осяйних зірок рясно розливалися по цьому, здавалося б, темно-синьому полотну. Атмосфера була наповнена тихим спокоєм, поки в іншому кінці лісу було чути гучні завивання вовків на повнолуння кривавого місяця. Вони немов віщували про щось, застерігали про небезпеку, що чатувала в нетрях.
У глибинах темної діброви було глухо, від такої німої тиші шкіра навіть починала братися сиротами і здавалося, що кожен стовбур був переплетений темними, кривавими нитками, які поглинали все живе, поїдаючи життєву енергію, смакуючи... Чи не здавалося?
Раз у раз темний ліс накривало марево довгих, тягучих тіней, почвар, що виповзали зі своїх схованок, чатували, шукаючи чим би поживитися. Шукаючи свою наступну жертву. Шукаючи теплої, запашної крові.
Мерехтливий вогонь раз у раз потріскував відкидаючи іскри в різні боки. Він танцював в нічному повітрі, віддаючи своє тепло трьом мисливцям, що осіли на невеликій галявині. Його теплі відблиски осяювали їх втомлені, вкриті брудом та потом обличчя. Гучний басистий сміх розливався по галявині, як веселий потік, перебиваючи монотонні шепітні голоси природи. Це один з чоловіків хихотів, ледь не заливався сміхом, поки інший невдоволено ствердив його поглядом, цокаючи язиком та підкидаючи сухого гілля у вогонь, що ще дужче затріщав. Недалеко були припнуті їх коні, що високо підняли голови, віддавши увагу тихому шуму лісу, а не своїм господарям. Їх м'язисті тулуби виблискували у місячному сяйві та були напружені, а хвости ворушні від нічного вітру. Вуха ж були підняті та уважно прислухалися до будь–яких звуків.
— Ой леле, Ведомире, я з тебе не можу. Тільки не кажи, що досі віриш в ці казочки для дітей? Ох точно, я ж забув, що ти ще дитина, — глузливо промовив старший чоловік, жуючи шмат хліба та прицмокуючи, поки крихти з його рота летіли, хто куди. Він мав довгу, темну бороду зі значною сивиною, зморшки в куточках очей та шрам, що простягався через все обличчя. Його було зроблено точно майстром своєї справи, він був немов витканий на полотні долі, переплітаючи в собі нитки світло-рожевого та криваво-червоного. Глибокий та болючий. Волосся ж було темне та довге з бічною косою на скроні. З блиском блакитні бездоні оч, які точно бачили багато всього за свій довгий вік, уважно оглядали хлопця попереду, що з викликом дивився на нього, мовляв: «Яка я тобі дитина?»
Усі Чоловіки були огорнені шкіряними куртками, виготовленим із оленячого шкуряного пухна. Штани були зроблені з грубої лляної тканини, стійко віддавали дань практичності і зручності. Вони були вільного крою, дозволяючи мисливцям вільно рухатися в густому лісі чи на просторих степах. Всі мали біля себе майже ідентичну зброю: лук, сагайдак для стріл, декілька ножів, заправлених за пояси, мечі та сокиру.
— Та правду вам кажу, сам на власні очі бачив! Та нечисть лісова, що мавкою зветься, мого товариша причарувала та й в ліс повела, залишився від нього тільки чобіт! А я ледве врятувався, добре, що мамуня оберегів мені дала... так би й сам згинув там. Та Велес мене зберіг, — протараторив юнак, активно розмахуючи руками. Схопився рукою за оберіг на шиї і, сплюнувши поряд, знову підкинув дров до вогнища. На вигляд йому було не більше вісімнадцяти. Темне кучеряве волосся, великі, карі оленячі очі, кирпатий ніс та пухлі губи. Зовсім наївне дитя.
На мить всі замовкли прислухаючись до німої тиші. Десь в далечині, в іншій частині лісу, куди було заборонено ходити, чулися гучні завивання вовків. Навіть вітер стих, затамув свій гул, прислухаючись. Та раптову тишу було порушено. Голос лунав з тіней давнього дуба, він звучав трохи роздратовано. Був глибокий, мов те витесане століттями відлуння.
— Гей. Якщо стільки оберегів мав, що ж ти з товаришем своїм не поділився? Наскільки мені відомо, мамуня твоя відьомством займається, точно мала б дати декілька зачаровних ножів. Тому все те, що ти ото язиком своїм ляпаєш — брехня погана, — холодно промовив парубок, сидячи біля дерева, сховавшись в темних тінях ночі. Підкидав ножа, вправно маневруючи ним й дивився з під лоба на Ведомира. Цей гострий погляд віддавав холодом по спині навіть у старшого чоловіка. Зелені очі вражали, мов полум'ям були зіткані, глибші навіть за весняні ліси. А язички дикого вогню грали в них, танцювали свій давно забутий танок та відкидали своє світло виграваючи всі відтінки: від пожовклого літа, до насиченого золотисто-червоного кольору волосся. Густі брови були зведені в незадоволеному вигині й створювали гострі контур на обличчі, що нагадувало більше змілі стріли.
Почувши дорікання, Ведомир враз насупився та кинув злісний, та не впевнений погляд на панича під деревом.
— А тобі звідки то знати,брешу я чи ні?! Га, Максиме?! Тебе ж там не було. Пішов би з нами тоді, не говорив би так зарозуміло. Але ж звісно, ти ж як завжди, ховався під спідницею своєї гордовитої бояришні! — злісно плюнув юнак в сторону рудого хлопця, стиснувши щелепу, але зрозумівши, точніше згадавши, що цю тему не варто було взагалі піднімати, одразу замовк. На це Максим лише лихо усміхнувся. Цю хитру, холодну посмішку можна було побачити навіть крізь темряву. Голос його звучав насмішкувато.
— Тему переводиш? Ну добре, але до твого відома, як ти виразився.... Ця "бояришня" не тільки моя, але й твоя господиня, тож прояви повагу. А інакше... — зробив паузу, та, знизивши тон голосу і перейшовши майже на погрозливий шепіт, продовжив:
— Інакше я вирву твого паршивого язика і скормлю його... та й тебе в придачу, твоїм "улюбленим" мавкам. А за чутками я з ними хороші стосунки маю. Побачимо, що скажеш тоді, — було не зрозуміло: це жарт чи ні… Хоча де там, з таким тоном від жарту там тільки назва.
— Гей, охолоньте хлопці… — почав було старший чоловік.
— Ти... — не встиг юнак щось сказати, як його перебив рудюк, кидаючи гострий і зневажливий погляд, ніби попереджуючи, щоб той замовк просто зараз. При цьому сонно потягуючись.
— Можеш продовжувати говорити, якщо хочеш ще більше закопати себе в землю. — здається, він перегнув палицю, але зрозумів це тоді, коли знову глянув на хлопця, який дивився на нього ображено, ніби питаючи: «Та що в біса з тобою?»
Сьогодні, Максим справді був досить дратівливий… Через особисті причини… І знав, що не мав права так себе поводити з хлопчиною й тим паче визвірятись на нього. Але нічого вже зробити не міг. Він сам спровокував його на цю дуже «приємну» розмову. Тож винуватим себе рудий не вважав. Натомість його обличчя було стиснуте в серйозному виразі. Тяжко ковтнувши він підвів свої очі прямісінько до неба, глянувши кудись далеко, за межі всесвіту. Шукаючи там… Відповідей на всі ті питання, які крутилися у нього в голові ще з дитинства?
До всього, сьогодні хлопець знову погано спав, трави більше не допомогали: з кожним новим прийомом ефект слабшав та хлопець знову прокидався в сльозах, хапав ротом повітря й відчував жахливий біль у грудях. Все це здавалося занадто дивним… І ігнорувати цю проблему ставало все важче.
Щось позаду зашурхотіло, і Максим миттєво напрягся. Коні здавалося теж були неспокійні. Раптова тиша накрила його… Вона шуміла у вуха, змушуючи його ціпеніти на місці… Його немов накрило водою. Ось він дивився вперед, а Богуслав щось говорив до Ведомира, а той лишень кивав у відповідь… Та він чомусь не чув їх. На його обличчі відобразилася тривога, хлопець замружив очі. Один… два…три… Почувся чийсь шепіт та зміїне шипіння.
«Я бачу тебе», — а далі… Далі нічого, тільки його живіт зрадницьки загуркотів від голоду і все повернулося на свої місця. Декілька разів здивовано кліпнувши, він ковтнув повітря й знову оглянувся. Зараз все було нормально, але його мозок не приємно пульсував, а серце чомусь пришвидшило свій темп.
— Ти в нормі? — занепокоєний голос Богуслава, повернув його до реальності.
— Так, — миттєво відповів, відводячи очі в бік.
«Невже… Здалося? Хах… можливо я просто перевтомився», — подумав він собі, відкинувши голову назад. Що то в біса було, пояснення він не мав жодного. Але це дещо налякало його… Це був не той липкий страх, який відчувають на грані смерті, чи щось подібне. Це було щось інше, щось… близьке, щось, що він не хотів знати, але чомусь знав. Це здалося йому занадто знайомий і він згадав сьогоднішній сон… Темний коридор, довга дорога… Та двері, що миготіли в місячному червоно-криваому світлі… Крики неупокоєних душ, що тягнули до нього свої довгі, покручені пальці.
— Що б це значило… Іноді, мені не вистачає твоїх знань, бабусю… Хах… — сумно прошепотів, дивлячись в землю, але, стряхнувши головою, він обрав варіант перевтоми і недосипання, намагаючись не думати про це. Але серце його було не спокійне. До всього… Ну звісно, він же ще навіть нічого не їв. Забув, адже був ображений на свою пані й думав сьогодні тільки про неї… Тож шматок в горло не ліз зовсім.
А все тому, що та знову почала свою баладу про розслідування та «Темний ліс» і відьму, що там живе. Хлопець розумів її почуття… Він хотів їй допомогти, але… Це було занадто небезпечно. Тому, навіть не слухавши її, розвернув коня та поїхав. Просто покинув її там посеред двору, зраджену… Напевно вона вже готує лук і стріли, які по черзі випустить в нього.
«Я справді той ще виродок… Ха…» — глянувши на вогнище, він спробував… Точніше намагався не думати ні про пані, ні про сварку з нею,ні про те, що тільки що сталося. Намагався очистити розум, хоча й виходило так собі. Посовавшись трохи на місці, тяжко зітхнув, нахиливши голову вперед і спираючись на коліно. Але він про дещо забув… Зціпивши зуби, стиснув губи в тонку лінію, настільки непомітно, як міг. Адже раптовий пекучий біль розповзся по всьому тілу, немов той змій… Одяг просочувався кров'ю на боці. Відхилившись трохи назад і оцінивши ситуацію, хлопець взяв шматок тканини вільною рукою з сумки, затиснув уражене місце, намагаючись не рухатися.
«Здається рана знову відкрилася…» — подумав він про себе, все ще сидячи в тій самій позі. Богуслав кинув на нього занепокоєний погляд, але промовчав. Ведомир же все ще сидів надутий, як індик і навіть не дивився в ту сторону.
Взагалі Максим отримав рану від лапи ведмедя, саме тоді, коли прикривав хлопчисько, яке як завжди ловило ґав. І, звісно ж, Максим не хотів, щоб про це дізналися, тож робив вигляд, що все добре та йому не боляче. Посидівши так трохи, він нарешті зміг зучніше вмоститись, щоб знову її не зачепити.
— Гей, Богуславе, є щось перекусити? Щось я зовсім зголоднів від цього всього, — звернувся він до чоловіка, слабкою посміхнувшись. Старший чоловік одразу підвів свій погляд до хлопця й схвально кивнув, дістаючи щось з великої торби. То була добряча така паляниця, розміром напевно з невеличкий казанок. Відламавши добрий шмат від запашної хлібини, чоловік, підвівшись, підійшов до Максима, та простягнув його йому, широко усміхнувшись.
— На, пригощайся, Ярославонька моя спекла, смачнючий, що пальці оближеш. Ти ж ще нічого не їв, а так не можна, — Максим на зауваження похитав головою, все ще посміхаючись взяв шматок хліба і вдячно кивнув. Чоловік глянув на нього, на його бліде обличчя і на закривавлену тканину, але стоїчно промовчав, кинувши йому також баночку з маззю. Потім Богуслав глянув на Ведомира.
— Тобі теж слід поїсти, завтра важкий день, а нам ще треба того здоровання тягнути, — кинув він в сторону чорної, волохатої купи, що виднілася з під пожовтілої старої тканини. То був ведмідь якого вони завалили ще вдень, коли той напав на них. І зранку вони планували дотягнути його до мисливських угідь боярина Даниловича, що знаходилися біля лісу, одразу за поселенням Оленівським. Поселення в якому жив і сам Максим, поки його не забрав сам пан Святослав Данилович на виховання. Тоді то він й зустрів її.. Зустрів вперту бояришню Олександру, яка вже вельми запала в його серце. Але зізнатися їй про це — те саме, що отримати смертельний вирок. Тому мовчання було найкращим його рішенням. Так він думав.
— «Цікаво, чим займається зараз Олекса?… Напевно, як завжди, втекла з будинку, вилізла на того дуба і дивиться на зорі. Або ж, попри те, що я їй сказав, вона збирає речі й планує втекти. Хах… Напевно так і є», — думає собі хлопець зітхаючи… Така вже вона була: норовлива та вперта. Не в силах злитися він лише хмуриться хитаючи головою та сміється сам до себе. Дивиться на баночку, яку дав йому чоловік й засовує в торбу, плануючи скористатися нею трохи згодом.
Відламує трохи хліба, кидаючи його собі до рота. Коли поряд чується хруст гілок й бурчання Ведомира, він дивиться в ту сторону, але знизавши плечима, далі продовжує жувати. Все ж він був дуже голодним, а те, що робить малий висерок, було йому до останнього місця.
Богуслав примружив очі й кинув в сторону кучерявого мисливця.
— Ти куди зібрався? Ніч на дворі, хто зна, що там бродить.
Той мовчить й продовжує йти, коли старший чоловік, намагаючись якось згладити гострі кути, жартома продовжує, драматично зітхаючи й жестикулюючи руками до нього.
— Гей, якщо щось станеться, мені мамка твоя голову відірве. Подумай про моїх діточок і не чуди, — але хлопець його відверто ігнорував, продовжуючи йти по темній стежині. Не витримавши цього Максим закочує очі й ледь не давиться.
— Не зупиняй його Богуславе, хай йде. От тільки.. Чи знає наш любий Ведомир, про те, що водиться в тій частині лісу і що не варто ходити туди самому, ще й вночі. До всього… — зробив коротку паузу, а потім одразу продовжив, ніби не зацікавлений в тому, що може статися, узяв до рук сумку, шукаючи там щось: — Айх, не мені когось повчати, тому не буду нічого казати, хай йде, якщо жити звісно не хоче… — буркнув він, не дивлячись в сторону юнака й намацавши флягу з водою, взяв її. Відкоркувавши кришку, Максим зробив декілька маленьких ковтків. Ведомир же одразу зупинився, явно зацікавлений тим, що сказав інший хлопець, й скоса на нього глянув, підгібаючи свої пухлі губи. Він явно ще дувся, але довго злитися не міг, цікавість брала гору, адже дуже любив всякі легенди, а Максим знав багато чого. До всього, страх невідомості на мить паралізував його. Постоявши так ще трохи, він програшно зітхнув й швидкими кроками повернувся на своє місце, кидаючи водночас гострий і палаючий від цікавості погляд на рудого мисливця. Богуслав же дивився на це зі сторони, явно тішачись всередині і зрозумівши, що все гаразд й можна покластися на Максима, влігся собі біля дерева, поринаючи в сон. Оскільки зараз буяло літо, майже середина червня, від холоду вони точно не помруть. Максим лише підняв одну брову, глянувши на чоловіка, мовляв: «Дуже дякую, дядьку, я так цього хотів». Відставивши флягу, він витер рота рукою, поглянувши на юнака.
«Так і знав»
— Га? Повернувся? Що таке, невже злякався? — дражнив хлопчиська мисливець, явно задоволений тим, що все ж його взяла, тому переможно усміхався. Ведомир на мовчки все проковтнув і дивився на хлопця своїми щенячими очима, навіть здавалося, що він ледь не плакав.
—Ойх. Добре, добре… Не буду тебе дражнити, але затям, якщо будь ще якісь вибрики — тобі гаплик, — тицьнув він пальцем в сторону малого, кинувши на нього попереджувальний погляд, на що той швидко закивав й затамував подих.
«Яке ж він ще дитя… Хах… ця ніч точно буде довгою..»
— Ну… З чого б почати… Кхм… — кашлянув він, відкидаючи голову назад і притуляючись спиною до міцного й холодного стовбура, занурюючись в давно забуту й притрушену пилом легенду. Коли в очах його відбивався ясний місяць, а губи були зігнуті в напівпосмішці, він згадував, як цю легенду розповідала йому бабуся. — Так от… Давним давно, років сто назад, напевно, а може навіть більше, Богиня Марена…
У цей момент навіть подув легенький вітер, ніби згадуючи події минулого… згадуючи те, що змінило багатьох, змінило «його». Навіть сама природа ожила. Цвіркуни співали своїх пісень, світлячки ж блукали немов ті загублені душі, що так і не змогли вирватися з лап блуда, й досі продовжували шукати шлях до порятунку. Сови ж угукали серед гілок, ховаючись від чогось лихого, вони ніби намагалися попередити про страшну небезпеку, що чатувала глибоко в лісі.. Але, на жаль, так і не були почуті — вони залишалися німі в своїх спробах врятувати невинну душу, що вже була обіцяна.
Шелестіло листя та трава, тож якщо прислухатися, можна було почути ніжний спів матері природи. Звуки її голосу перепліталися з ніжним шепотом вітру, створюючи мелодію, яка освіжала душу, як перші промені сонця під час ранкового світанку.. Її спів нагадував той тихий струмок, що лагідно пливе серед зеленої трави та покриває все навколо відчуттям тепла, захисту та спокою.
Вогонь майже згаснув, Ведомир давно давав хропака, солодко розлігшись біля Богуслава ледь не в притул.
Земля вібрувала й віддавала приємною прохолодою, електризувала своєю енергією, яка торкалася кінчиків пальців й палаючими потоком розливалася в середині, заповнюючи кожен дюйм тіла. Проникаючи в розум, від чого у Максима було відчуття, що за ними спостерігав весь ліс, але він навмисне не звертав на це увагу. Він лише слідкував за тінями, що ворушилися в такт із вітром, а потім влігся і сам, заплющуючи очі та дозволяючи темряві поглинути його. І вогонь погаснув разом з ним.
Чорна тінь, що ховалася в глибинах темного лісу, вийшла з-за дерева, стоячи там, виглядаючи щось, лишень очі світилися немов ті зірки. Зміїний шепіт розливався, як магма з вулкану, заповнюючи собою все навколо. Коні занепокоєно заіржали відходячи назад, коли тінь наближалася до них, вона тягнула свої чорні, кігтисті руки. Вона пестила тварин, дивлячись тим прямо в очі.
— Шшшш… — коні підкорилися, а далі воно перевело погляд до сплячих чоловіків, особливо фокусуючи свій погляд на рудому хлопцеві. Навіть крізь темряву можна було розглянути ту посмішку, якою він обдарував сплячого Максима, пазурі, що виблискували в світлі місяця, були гострі, як клинки.
— Я бачу тебе…
«1050 рік за правління Ярослава мудрого. Саме тоді, в день літнього сонцестояння, Богиня Морена породила його… Породила змія із самих глибин хаосу та пітьми: слизьке, настільки страхововине й небезпечне, що лише від згадки його імені кров холонула в жилах. А нещастя переслідували людину до кінця життя. Це було смертоносне чудовисько, величезне, з чорною, як обсидіан лускою, настільки міцною, що ні мечі, ні списи, ні стріли його не брали. Воно мало величезну пащеку, яка змітала все не своєму шляху… А слина роз'їдала навіть залізо. Очі ж він мав білі, як той сніг в перші дні зими, що кружляє в своєму танку, а при попаданні на шкіру пронизує пекучим холодом. Вони були білі та пусті, немов без життя… Немов все давно втратило сенс. Це було створіння, що могло знищити цілі князівства, створіння, яке боялися, ненавиділи та прагнули вбити... А ім'я його «Venenum», що в перекладі з латині означає «Отрута». Та якщо вірити легенді, чудовисько все ж вдалося запечатати - це зробила богиня родючості Мокош, що не могла дивитися на страждання людей і того, хто був ув'язнений в подобі звіра… Вона послабила прокляття, яке було на нього накладено та дала йому шанс на спасіння. Богиня ув'язнила його в найтемнішій частині лісу, що ще називали лісом мертвих. Богиня Лада теж була там, але що саме вона зробила — не знає ніхто. Але кажуть, що після цього у звіра був шанс повернути собі людську подобу. Що, звісно, малоймовірно, адже він навіть не мав серця. Тоді ж Морена розлютилася, люди гинули, страшна хвороба забрала багатьох… Це була плата за втручання в її справи… Її пронизливий вереск було чути навіть за морем.
Стукіт дощу віддава ехом в невеликому будинку, що стояв на краю села, недалеко від Темного лісу. Гроза гриміла, немов той великий гірський велетень,чий рев бив по перепонкам і змушував трястися від страху. Дощ тарабонів, бився об землю, а лютий вітер вив так, немов то був голодний, дикий звір, що хотів вибити двері, відчуваючи солодкий запах страху. Але попри все в будинку було затишно, пахло травами і квітами. На підлозі біля столу сидів юнак, згорбившись та підігнувши під себе коліна. Від легкого страху по шкірі у нього пробіг табун мурах, але він споглядав на жінку: із захопленням, очікуючи продовження. Поки та перебирала трави, розкинувши їх на столі. Вона була невисокого зросту, на вигляд їй було років за сорок, впалі, сірі проникливі очі, що уважно та так гостро дивилися на сухі трави, що здавалося, ніби в неї в руках і не вони зовсім, а якісь дикі змії, що завітали до чужої оселі, мов непрохані гості. Одягнена по-простому: біла лляна сорочка, де посередині був невеличкий розріз. Обмотана навколо талії плахта, прив'язана зверху поясом. Вишивка на плахті була досить стриманою і невибагливою. Сиве волосся прикрашала гарна хустка, яка була підкріплена чільцем. Червоне намисто, немов та стигла калина, рясно сповзали по шиї і лежала на грудях.»
«Ох…А.. що, що було далі бабусю? Як Мокош послабила прокляття? І чи не знайде Морена його.. Ой і куди ж поділося його серце насправді? А.. А ще…»
«А далі я думаю, що комусь вже час спати. Ви так не думаєте юначе?» — згинає вона свої тоненькі сиві брівки, що були, як та травичка, вкрита інеєм. Її обличчя прикрашала удавана сварлива маска, а лінії, які, немов тріщини віків, проглядалися на обличчі, губах, згиналися мов ті річки, які струменіли від очей до кутиків вуст. Вона навіть не дивилася в його сторону, а сироти вже виступали на шкірі хлопчика. Йому іноді здавалося, що жінка мала очі на потилиці, хоч їх видно не було… Але все ж… Чомусь завжди було не по собі, коли він дивився на неї, стоячи позаду. Але поряд з нею водночас було присутнє відчуття захисту та тепла — ось це вже було приємно.
Надувши свої маленькі рожеві губи, він схрестив руки та, посидівши так трохи, зрозумів, що діла від того не буде. Адже поки він сидів, стара зовсім забула про нього та почала наспівувати приємну мелодію, повністю ігоруючи хлопця. Вона лише посміхалася собі і, кладучи полин до полина, а чебрець до чебрецю, вправно перебирала засушені трави. Насупившись та тяжко зітхнувши, він все ж підвівся і попрямував на полик, перед цим глянувши на Шершеня, що сидів на столі та дивився на нього своїм пронизливим поглядом. Дві чорні намистини уставилися на нього, немов на нікчему, насміхаючись над юнаком. Ворон дуже тішився, коли рудий хлопець отримував на горіхи. Показавши птахові язика, Максим відвернувся від нього в протилежну сторону та злісно засопів.»
— Я колись точно застрелю цього вередливого птаха, — бурмоче він лягаючи зручніше, вкривається хутром та заплющує очі. Його груди повільно здіймаються, дихання рівне та спокійне. І лише погляд жінки був сповнений неспокоєм та тривогою.
— О Боги, бережіть це невинне дитя… Не дайте йому, не дай йому знайти Максима… і ста..т… ст….
Далі лише темрява. Те, що вона хотіла сказати, не було почуто.