Chapter Text
Чи існують янголи?
Це твердження науково не підтверджено на загал, але більшість скептиків просто німіють, коли їм доводиться замовкнути, аби спостерігати за тим, що вивели на цій закритій конференції на сцену.
Це був хлопчик.
По крайній мірі ЦЕ виглядало як хлопчик. Років п'ять, не більше.
Яскраве руде волосся, що переливалось вогнем під освітленням від німбу, що не витав над головою, як це часто уявлялось в святих писаннях, а намертво засів у волоссі на маківці. А за спиною були туго перемотані липкою стрічкою білосніжні крила, аби істота просто не могла втекти.
Рот був закритий хустинкою і налякані , небесно голубі очі, що світились з середини слабким світлом, тільки бігали по темряві залу, ніби шукаючи в комусь із присутніх свого рятівника.
Як наївно...
Ця конференція повинна була стати всього лише ярмарком з чорного ринку і не більше. Безліч поважних господ, яких суспільство вважало еталоном в очах « товару » ставали особистими катами. З-під руки не дуже добрих людей йшли чужі життя, вимірюючись переробленою деревиною, яку людство охрестили як «гроші».
****
Лабораторія була жахливою. Біла стерильна коробка з ліжком, до якого його прикували для обстеження.
Безліч приборів, що видавали дивні звуки і давили на голову, а притулитись до чогось було фізично боляче.
Вони позбавили його їх. Його крил.
Відрізали, ніби він був не священним янголом, а якимось курчам.
Власний крик все ще стояв у вухах нещасного, який ледь тремтів від фантомного болю на спині і прохолоди, що давала кахельна підлога.
Ці люди погані.
Його німб вони не змогли поцупити, проте вони забрали змогу повернутися додому...
Дім.
Щойно він потрапив до рук контрабандистів, це стало розмитим спогадом. Ніби захисний механізм, що не дозволив би смертним добратись до суті небесного...
Чому цих жорстоких істот так любив головний?
Дні перетворювались в тижні, а згодом і в місяці. Нещасний піддослідний вже збився з рахунку скільки разів його штрикали металевими палицями, які люди називали голками, підключали електрику чи розрізали, аби подивитись що у середині. Але все, що вони знаходили, це звичайні людські органи та червона тепла кров, яку продовжувало перекачувати сердце.
Так...
Зараз він був умовно «людиною». Можливо більш витривалою і не такою тендітною, але людиною.
Нехай ці люди в лабораторних плащах і дали йому дивний номер, вибитий на його шкірі, ніби він був твариною на бійні, нехай один із лікарів дав йому прізвище Накахара, але він був людиною. Він на це надіявся. В таких випадках єдине, що залишається, це надія та впертість притаманна загнаним в кут звірям, які не готові проміняти життя на смерть і продовжують боротись.
Навіть коли його тіло засунули в банку з якоюсь дивною рідиною, надія все ще залишалась…
Проте, в якийсь момент, ці науковці зробили помилку, помістивши в середину нього щось, що могло знищити світ.
Арахабакі.
Бог лиха який люди хотіли присвоїти і підкорити собі, ніби вони самі були богами над усім, що живе навколо них.
І як тільки випала змога, Арахабакі вийшов на волю перетворивши місцину біля моря в провалля і зносячи все на своєму шляху, аби, в кінцевому підсумку, з машини для вбивства, янгол перетворився в налякану дитину. Арахабакі не зміг покинути нещасну посудину, в яку його підселили, проте міг помогти звільнитись від клітки, в якій лабораторні щурі намагались тримати цю жар-птицю.
Лабораторний халат та німб - все ,що він мав коли чимдуж тікав. Ноги слухались погано, але ж слухались.
Інші, що збігались на звук катастрофи, дивились на нього як на інопланетянина.
Не далеко від істини.
Хлопчик здогадувався, що це через світло німба, тому, не довго думаючи він схопив якусь ганчірку, що стирчала з контейнера для сміття, та обмотав нею голову притискаючи залишки його небесного "я" до маківки голови.
Сховок під мостом був не самим надійним, проте, нарешті переставши тікати, він відчув наскільки тремтить.
Чи це був холод?
Чи це був страх...
Наступні дні він просто блукав то тут, то там, повертаючись на ніч до мосту і уникаючи людей. Хіба вуличні коти чи собаки йому подобались. Ближче до того, як наступала темрява, вони постійно приходили погрітися до нього, ніби хлопчик був не живим організмом а тепловою станцією. Кілька ночей лише вони і рятували хлопчика від нічної прохолоди, якою віяло від морського берега. Лащились до рук, мурчали, намагались тертись об ноги чи дотягнутись лапою до старої кофтини, яка все ще була на голові дитини.
Скільки йому зараз було?
Сім? Вісім? Пам'ять ставала все розмитішою з кожним днем його перебування в лабораторії...
Фізичне тіло боліло десь в районі живота і ставало все млявіше.
Напевно, він би так і загинув в цих людських хащах неподалік від місця яке ж сам і знищив, якби не випадок.
Біля коробок та сміттєвих баків під мостом, його знайшов хлопчик з сріблястим волоссям, що, схоже, і сам був безпритульним.
- Гей, ти що тут забув? Ти хто такий?
- Я... - власний голос різав по вухах скрипучим звуком, він вже і не пам'ятав коли хлопчик останній раз його використовував, - не пам'ятаю...
Це було жорстоко, але було правдою, янголи не пам'ятали свого небесного життя, лише момент коли у них забирали змогу повернутись додому - крила. Їх обпалювали та робили недієвими для високих польотів. В його ж випадку крила просто відрізали. Напевно, хтось з високих посад точно повісить їх у себе в кабінеті аби показати рівень своїх багатств та влади.
- Як це не пам'ятаєш? І ти тут сам? Ця територія точно не краща для прогулянок всім кому не лінь... - обдивившись хлопця з голови до ніг сряблястоволосий почав оглядатись по сторонам, після чого дістав з-під кофти щось квадратне. Пахло воно приємно, від чого організм повів себе дивно і став мурчати, як те роблять коти якщо їх погладити. - ти голодний?
Жадібність не була притаманна йому, але ,коли цей хлопчина протягнув йому цю цеглину, він не зміг відмовитись.
Хлопець навпроти тільки важко зітхнув та присів навпроти нього прямо на землю.
- Я Ширасе доречі. А як тебе звати?
- Я не знаю... - говорити і жувати одночасно було поганою ідеєю, було не дуже розбірливо, проте він і не знав, що відчував такий голод до цього моменту. Ця їжа була смачною на відміну від тих трубок які впихували в нього насильно... - в мене немає імені.
- Як це нема? Батьки не назвали чи шо?!
- В мене нема батьків.
- Оу... – по виразу обличчя хлопця стало зрозуміло що йому було незручно через сказані слова, - Тоді... Можливо я буду звати тебе Чюєю? Я в журналах бачив одного актора з таким іменем, ви доволі схожі якщо прищуритись...
- Чюя... мені подобається.
- О, тоді чудово! - ще раз озирнувшись Ширасе піднявся і простягнув тому долоню, - слухай, тут є сховок, я можу відвести тебе туди, там про тебе попіклуються. Тільки обіцяй нікому не розповідати!
Чи було правильним рішенням взяти цю долоню і слідувати за цією людиною до інших дітей? Невідомо, проте Чюя не жалкував що зробив саме це.
****
Портова мафія не краща організація для дітей, але, якщо виховувати вбивцю з ранніх років, в кінцевому рахунку він виточить свою майстерність до ідеалу. На жаль, чи на щастя, ніхто не народжувався для того аби вбивати.
Таку ж думку мав і нинішній глава, що зайняв місце просто вбивши свого попередника. Прирізати когось скальпелем на очах у хлопця було не кращим варіантом але це було підтвердження останніх слів жертви "лікаря", яких ніколи не було.
Дазай Осаму, здатність "Більше не людина". Цей хлопець був справжнім демоном в людському тілі або оболонкою з чимось темним, що накопичувалось в середині і одночасно взагалі не заповнювало простір в очах інших мафіозі. Інші люди боялись його розуму і непередбачуваності його дій.
Завжди демон – ніколи людина.
В нього не було бажання померти, ні, в нього не було бажання жити, то ж він чим дужче бажав швидкої і безболісної смерті.
Та це в нього, чомусь, ніяк не вдавалось. Хлопець був одночасно і скарбом, і головною біллю Морі Огая, того самого лікаря, що перейшов у пітьму, очоливши її. Зберігати життя чи відбирати? Іноді це не має значення коли велике зло заміняє більше і розумне зло.
****
- Твоя місія буде доволі простою, Дазай. Всього лише знайти одну людину та дізнатись усю можливу інформацію. Ватажок вуличної банди під назвою "Вівці" наніс шкоди кільком нашим людям. – Чоловік за дорогим дубовим столом склав руки перед собою, аби зручно сперти підборіддя на долоні, - З тобою буде Хіроцу.
Юнак навпроти навіть не кивнув, розвертаючись для того, аби йти на вихід, проте і кроку зробити не встиг як його окликнули.
- О! І ще! Будь ласкавий, якщо буде нагода, піймати його живим.
Посмішка чоловіка стала до противного широкою, від чого звичайна людина б вже тремтіла з жаху. Напевно було добре, що він не вважав себе людиною, тому просто вийшов за периметр кімнати.
Це була перша місія в цій організації, яка не була б з оточенням десятка чоловіків, що охороняли його життя навіть більше ніж він сам.
Дазай відчував в цьому певну іронію.
****
На дворі пізня весна. Спекотно, як у пеклі, з купою бинтів та в костюмі тройці. Відвідавши кілька місць де були скоєні погроми вуличної банди, всі сліди, як би їх не намагались приховати, вели до міста Сурібачі.
Портова мафія не мала тут великого впливу через інцидент, що стався кілька років тому. Проте їх вуха і очі є всюди. Як би овечки не намагались себе захистити, завжди знайдеться людина з ножем, яка виріже всю отару включно з головним бараном, чи не так?.
Дазай був вдячний Хіроцу за те, що старий просто мовчки йшов слідом не заважаючи. Цей чоловік був одним із тих людей, що просто виконував свою роботу. Він був поганцем, якщо брати шкалу лиходіїв, проте доволі гарним другом, якщо примірятись до звичайної людини. Хіба палив достатньо багато, що деякими сприймалося не дуже, але така вже в нього стресова робота.
- Чи є у нас конкретне місце призначення, Дазай-кун?
- Так, нам на дно, - хлопець розсіяно кивнув на найглибшу частину вирви, в якій зараз існувало це містечко, і повернув голову до старшого мафіозі посміхнувшись так, що сама посмішка не торкалась його очей, - хоча, схоже, ми тут і так уже на дні!
Не минуло і кількох секунд як в кишені хлопця щось завібрувало, і він витягнув на світ старий розкладний телефон.
Але як тільки Дазай приставив до вуха гаджет, він і слова не встиг сказати, перед тим як його світ перевернувся догори дригом.
Темна пляма просто знесла його з ніг прогромивши юнацьким тулубом частину стіни. Дазаю навіть чувся оклик стурбованого Хіроцу десь з-за хмари попелу.
- Що я бачу? Невже Портова Мафія стала настільки бідна на людей, що посилає сюди дітей та стариганів, га?
О, на ньому стояла чиясь нога а з-за хмари виднілась... Рожева панамка? Боги, хтось переслухав Калуша і вся ситуація ставала лише абсурднішою з кожною секундою!
- Я не люблю біль.
- Хах, тоді тобі краще відповісти одразу на всі мої питання, інакше легкої смерті тобі не шукати!
Цей конкретний "хтось" був гучним і занадто яскравим при сонячному світлі. Руде волосся виблискувало вогнем з під смішної рожевої панамки, під якою ніби хто діодів напхав. А душу різали голубі очі, що, здавалось, світились зсередини і зараз впивалися в безкінечну темряву під повіками Вундеркінда демона.
Хоча, схоже, цей хлопець навіть не знав, хто він такий. Як добре, що сам Дазай знав куди більше.
- Король Овець, адже так? Я думав, що ти будеш куди більший…
Не минуло і долі секунди, як по обличчю Дазая прилетіло тією ж ногою, яка кілька миттєвостей назад притискала його до землі. Далі рудоволосе чудо вже уверталось від рук Хіроцу, відбиваючись лише ногами, доки руки були заховані в кишені спортивних зелених штанів. Він взагалі носив все зелене, окрім панами, напевне, аби легко злитись з природою, чи що.
Хоча був вражаючим той факт, що хлопець легко конкурував по силі з таким досвідченим мафіозі і сильним користувачем здібності, як Хіроцу. В момент коли одною із ніг юнак все ж притиснув мафіозі до землі, Дазаю прийшлось втрутитись.
Він не любив торкатись людей. Особливо шкіра до шкіри. Але його здатність і тут насміхалась над ним найкраще діючи саме під час дотику. Хоча стискати шию когось настільки живучого на вигляд було явно приємно, особливо відчуваючи як юнак завмер на кілька секунд навіть затримавши дихання.
Хіроцу теж не відставав поклавши свою долоню на плече рудоволосого.
- Ти підеш з нами, юначе.
Тоді і сталось непередбачуване. Великий вибух енергії, яка наповнювала повітря статичним струмом та пилом. Людина ледве могла б втриматись від потоку, який зустрічався з її тілом.
Більшість не могло повірити в те що бачили.
Старий Бос портової мафії повернувся. І, здається, він прийшов по чиюсь конкретну душу…
****
Темне приміщення наповнювалось ніжно-жовтим світлом. Це була чужа здатність, і, напевне, єдине що могло б стримати норов Чюї на місці.
- Чи можна дізнатися, хто ви біса такі і чому мене тут утримують? Набагато ліпше якби ви дозволили мені зустрітися з босом.
- О, це не така проблема...
Чоловік за столом хотів продовжувати, але в темну кімнату зайшов ще хтось. В полоненого аж око сіпнулось, щойно він побачив «хто» саме ввійшов.
- Хей, знову ти!? А що він тут забув!?
- О Боже! Твоє тявкання мені вже діє на мозок!
- Ах ти!...
- Дазай-кун і ви, Накахара-кун, вже бачу, познайомились. А що до Боса, все просто. Це я.
Рудий юнак кілька разів похлопав очима, ніби до кінця не вірячи в те, що сказав дорослий чоловік. Оглядівши його з голови до п'ять, Чюя вигнув брову.
- Куди ви поділили людей моєї банди?
- Не потрібно гарячкувати, з ними все в порядку. Поки що. У мене для вас є ділова пропозиція, у випадку успіху якої я можу вам обіцяти, що вони будуть цілі і неушкоджені повернуті назад.
Чи потрібно було вірити комусь такому як Бос Портової мафії? Наврядче хтось при своєму розумі повівся би на таке, але, на жаль, це напевно було єдина дія яку міг зробити Чюя аби врятувати своїх друзів.
- Для початку я б хотів почути, що саме за діло ви хочете від мене.
Морі розтягнув губи в задоволеній посмішці та кивнув дивному чоловікові позаду Чюї, здається його звали Рандо, аби той припинив стримувати їхнього в'язня. "Дивному" через те, що на вулиці була така спека, що навіть дорожнє покриття в деяких місцях умудрялось плавитись, а цей чоловік був одягнутий в теплий зимовий одяг і все одно тремтів, ніби навколо була дика зимова завірюха.
Проте, щойно руки і ноги Чюї було звільнено, підлога затремтіла. Коментар про приєднання до мафії юнак явно не зацінив. Гравітація - те на чому тримається Всесвіт. Кожен атом, кожна молекула, всі вони залежать від гравітації, як життя на землі залежить від сонця та води. Тому коли гравітація починає давити на камінь він піддається і, з гуркотом, привалюється в нікуди під її дією.
Стілець на якому був затриманий юнак просто зник, перетворившись на тирсу під його ногами. Навіть в серці ворожого угрупування юнак почувався досить добре аби засунути руки назад в кишені та розім’яти шию.
- Я вас уважно слухаю.
Припущення Чюї справдились – повернення старого Боса Портової мафії не на жарт напрягло нинішнього, що і не дивно. Творячи зло і надіючись, що все зійшло з рук, починаєш боятись кожної тіні і власного дихання, коли це виявляється власною само навіяною ілюзією. Проблемою в цій ситуації було хіба те, що попередній бос точно був мертвим і наврядче існувала б чиясь здатність, яка б повернула до життя. Проте було припущення, що є здатність яка могла б використовувати сили мертвих, тим самим несучи величезну загрозу для того на кого її націлили і для міста загалом. Схоже в вирішенні цієї проблеми його і хотіли застосувати…
- Ситуація і справді цікава, Босе. Проте я досі не розумію навіщо ви покликали мене.
Голос зі сторони давав зрозуміти, що бинтований юнак все ще знаходиться тут, хоча всі інші за мовчазним приказом Морі покинули кабінет.
- Це тому що ви двоє будете працювати в парі для цієї місії.
«ЩО!»
Виклик обох хлопців був достатньо гучним аби старший чоловік бажав закрити вуха, проте не робив цього спостерігаючи за тим як живе місто за панорамними вікнами багатоповерхівки. Як би не була шкода признавати, але всі його розрахунки зводились до одного конкретного плану.
****
Одна сходинка.
Дві сходинки.
Три сходинки.
- Тебе не можливо терпіти!
Чотири сходинки.
П'ять сходинок.
О, перило!
- Да куди ти!? Да щоб ти гепнувся і писок поцарапав!
- Боже, цей собачий гавкіт так набридає, що в мене вже вуха втомились...
- Я терплю тебе тільки заради людей своєї банди.
- Я терплю тебе тільки через приказ Морі. Хоча б в чомусь ми зійшлись.
Дазай зіскочив на землю, так як огорожа просто закінчилась, то ж тепер він стикнувся з Чюєю лице до лиця.
- Дурень!
- Собака!
- Скумбрія!
- Слизень!
«БІСИШ!»
Їх перепалка здавалась безкінечною.
Наведення було на маєток одного з підозрюваних, де, логічно, потрібно було всього лише роздобути інформацію і все. Найбільші проблеми почалися у двох юнаків саме в той момент, коли пролунав вибух. Великий, гарний будинок просто перетворився на велику купу будівельного сміття. Хіба лишилося кілька стін, які ледь втримувались від сили, що зносила все на своєму шляху. Було важко уявити що хтось всередині міг вижити. Та це була не основна проблема. Основна проблема прибігла і оточила їх з автоматами, направивши приціли в сторону підлітків.
- Ви двоє! Що ви тут забули?!
- Ой, вибачте! Ми просто приходили повз...
Будь-які спроби Дазая викрутитись із ситуації і зробити вигляд, ніби вони були звичайними перехожими, була провальна, адже бойовики їх взагалі не слухали. Хто б не був власником цього будинку та його охоронці були до біса товстолобими!
Не варто було називати людину, таку як Чюя, коротуном. Тому що як тільки почалися постріли, кулі просто зупинилися коло самої шкіри юнака, не зробивши йому жодної царапини. Ніби щось невидиме захопило їх в свою орбіту, примусивши повільно левітувати в червонуватому світлі. Це червоне сяйво захопило все тіло Чюї, включаючи панамку.
- Курва, мені всього п'ятнадцять і я ще росту!
Рух ногою і вся та кількість куль, яку чоловіки випустили в підлітка, полетіла до них назад. Навіть вогнепальна зброя була безсила проти гравітації. А тим паче проти того, кому вона піддавалась.
Більшість вже були мертвими по закінченню бійні, хіба один ще намагався викликати підкріплення, проте рацію з його рук дуже швидко відібрав один конкретний бинтований мафіозі.
А потім, ніби в приступі безумства, націлив на нього пістолет.
Дазай був достатньо божевільним в очах Чюї, аби продовжувати стріляти у вже мертве тіло боєвика. Хоча для цього чоловіка цей справді було нагородою, під назвою "легка смерть". Яка вже різниця, що буде з твоїм тілом, коли ти мертвий? Правильно. Ніякої.
Вибита ногою зброя полетіла кудись в сторону а їх місія продовжилась і далі. Чюя просто хотів як можна скоріше звільнити друзів і бути подалі від цього придуркуватого хлопця, який більше нагадував емо, а не серйозного члена мафії, як про те пишуть частенько в літературі, яку він міг брати у деяких старших із власної банди.
При перевірці будівлі єдиною більш менш вцілілою частиною була вітальня з каміном, в якому було розпалено вогнище, а коло самого вогню грілась знайома фігура - Рандо. Той самий мафіозі, що всього кілька годин тому втримував Чюю в кабінеті Морі Огая.
Чи не було б дивним від такої людини як він чути чудернацьку історію про Арахабакі? Бога, що більше нагадує демона руйнування, якого люди намагались підкорити собі і зробити з нього зброю. Звучить як якась чудернацька вигадка не зовсім тверезої людини, проте це саме те про що і намагався розповісти Рандо.
Дазай не був здивований від того, що йому розповідали і навіть ні краплі не повірив тому, що ці вигадки це якесь божевілля. Тому йому швидко стало нудно. А що роблять підлітки коли їм нудно?
Вони йдуть грати автомати.
Чюя дивився на вивіску Аркади з німим ніяковінням. ця територія була під вівцями, тому він часто приходив в повз, але жодного разу так і не зайшов всередину, аби справді пограти. Все просто - такі люди як він повинні мати авторитет, а не просто грати в ігри і надіятись, що все буде добре. З його сторони це було б занадто по-дитячому. А він не мав права підвести своїх друзів. Чюя не хотів їх розчаровувати…
- Що таке? Маленький цуцик злякався?
- Замовкни!
Чомусь саме сьогодні життя йому підкинуло квест: « прямуй за хлопцем в бинтах, який не хоче жити». Покинути Ранду було, напевно, не кращою ідеєю, але туди повинно було прийти підкріплення від мафії, а отже з дивним чоловіком буде все в порядку.
Юнак в цій дивакуватій рожевій панамці навпроти був справді гучним, легко захоплювався чимось цікавим і відчувався як саме життя, яке так і билося об стіни його живого тіла. Але така людина як Дазай була більш досвідчена в грі на цих автоматах, що він часто робив лише аби згаяти час між виконанням місії і пошуком безболісної смерті, тому більшість із них він виграв. Той факт, що він грав за дівочого і на вид «слабкого» персонажа, тільки більше злив Чюю і веселив Дазая.
- Ну от~ Я знову виграв.~ Ти ж пам’ятаєш наш договір? Тепер ти мій цуцик~ тримайся міцніше за панамку, а то від радості вилетиш і з власних штанів!
Судячи зі звуку удару, Чюя вдарив головою по панелі приборів, явно перебуваючи в крайній мірі розпачу і злості одночасно.
Світло з-під його капелюха все ще не зникало, тож Дазай навіть був трохи заінтригований. Невже ця криклива чихуахуа просто заради розваги запхала ліхтарик собі під капелюх? Він виглядав більш розважливим хлопцем, хоч і з занадто яскравим темпераментом. Чюя виглядав занадто живим, від чого Дазая дуже швидко починало нудити і крутити живіт, що було дивно. Йому це не подобалось. Хотілось просто піти від такої людини як Чюя, проте цікавість кожен раз брала гору над юним мафіозі.
Бурчання рудоволосого швидко припинилося, коли в Аркаду зайшло двоє людей, від яких Чюя став ховатись прикрившись поверх панами капюшоном з його толстовки. Дівчина з рожевим волоссям та хлопець, того ж віку з сивою шевелюрою, явно були частиною Овець. Їх видавали їхні браслети, що були у кожного на руці.
В одну мить людина, від якої надходила така велика кількість енергії, що могла б конкурувати із сонцем, стислась до маленької крапки, намагаючись сховатися від цих двох. Виглядало це ніби щойно запалений сірник почав тухнути.
- І чого ми ховаємось?
- Оі, краще помовчи!
Свою помилку Чюя зрозумів вже пізно. Таку людину як Дазай не можна просити про щось, бо він робить абсолютно протилежне і як на зло!
- ОЙ! НАКАХАРО ЧЮЄ! В НАСТУПНОМУ РАУНДІ Я ТОЧНО ВИГРАЮ!
- ДА ЩОБ ТЕБЕ БДЖОЛИ ПОКУСАЛИ, МУДЛО БИНТОВАНЕ!
Ну, по крайній мірі їх точно помітили, тому що дівчина з рожевим волоссям буквально влетіла в Чюю, обіймаючи його за одну із рук, і скосила погляд на Дазая.
Взагалі розмова між ними була дивною: людина, яку в трущобах зустрів Дазай була неймовірно харизматичною і яскравою настільки, що різало очі не гірше сонячного світла. Він був людиною, яка була впевнена в кожному своєму кроці і слові. Зараз же головний у Вівцях відчувався єдиною вівцею у цьому стаді вовків. Бинтований хлопець не цурався сказати це їм прямо увічі. Хоча, частково, він розумів що перед собою бачить всього лише дітей. Іронічно що він і сам був дитиною.
Чюя був імпульсивним але не дурним, тому, дивлячись прямо у очі бинтованого виродка, обережно відступив з рук подруги. Юань точно була здивована цією дією.
Йти з окликами друзів у твою спину було дуже неприємно. Але Чюя робив це заряди них, тому йому нічого не залишалось, як просто продовжити крокувати. Як тільки ця місія закінчиться він з радістю повернеться знову їх захищати, що продовжує робити з дня в день з самого першого приєднання до їхньої банди.
Вони були його сім'єю, яку він ніколи б не насмілився зрадити.
Тим більше, що, схоже, тих, хто був затриманий, все ж відпустять і це було справді гарною новиною.
На шляху зав'язалось парі разом з Дазаєм, і тому вони вирішили розділитися аби вирішити хто із них перший знайде винного.
****
Організація вечірки для Чюї відчувалася в кишках Дазая чимось захоплюючим, ніби нутрощі свербіли зсередини. Його пустощі були геніальними і він був у цьому впевнений. І святковий стіл з тортом, і яма з борошном та брудом – все було продумано до дрібниць! Але юнак виявився настільки непередбачуваним, що просто проламав частину вікна улетівши в приміщення складу і зніс Рандо з його місця, втохмачивши його в бетонну підлогу. Ніби стихія, що зносила все на своєму шляху. А Дазай вже буквально розказав свій геніальний план та розкрив Рандо, чи краще сказати Рембо, в злочині і зраді!
З цього приводу довелося лише важко зітхнути про себе.
- Вік старався і все на смарку. Ох ці неслухняні чихуїхуї...
- Ха! Я виграв!
- Ти прийшов другим!
- Але гепнув то першим!
- Я ще живий...
Голос Рембо було чути більш приглушено ніж зазвичай, проте юнаку прийшлося відскочити, притримуючи рожеву панаму, аби не потрапити до його рук.
Зненацька з'явився бос Портової Мафії, який вже вважався мертвим. Хоча було зрозуміло, що він досі мертвий, це всього лише здатність яка змогла використовувати його як їй заманеться. Рембо був сильним користувачем здібностей і мав певну мету яку хотів здобути будь-якою ціною.
Якими різними б не були Чуя і Дазай, але все їхнє життя чомусь їм приходилось битися аби вижити. І кожен раз здавалося, що противник є непереможним. Хоча той факт, що Дазай сам сказав про бажання жити, знатно повеселив рудоволосого. Самогубця і жити?!
Увертатися від кожного удару ставало все складніше. А втеча не була можливою - все переміщення покрилося здатністю Рембо відсторонюючи їх від зовнішнього світу.
Вони були у пастці в якій їх або заріжуть або розчавлять.
Рана на грудній клітці кровоточила, проте Дазай продовжував битись ніби його це не турбувало.
Потім відбулась зміна ролями і суперниками. Чим агресивнішим ставав Чюя тим сильніше примарна тінь сили перетікала за ним слідуючи ледь помітним білим світлом десь позаду.
Коли ж під час одного з сильних ударів Чюя увернувся, його панама, яка, здавалось, трималась намертво, злетіла в сторону відкриваючи очам всіх присутніх... Німб?
Жовте тускле світіння від сили Рембо і близько не стояло з світлом, що осяювало склад так, ніби зірка впала прямо сюди.
- Ти переймався питанням де ж Арахабакі? Так я тобі відповім, Артюре Рембо! Арахабакі - це я!
Приголомшені очі дорослого чоловіка не могли і на долю секунди відволіктись від того, що він бачив.
Не зрозумійте неправильно, просто янголи - це легенда за думками суспільства і не більше.
Відколи люди придумали лабораторії, наукові центри та чорний ринок з работоргівлею ці дивні істоти все менше і менше являлись в літературних описах, а на яву й подавна. Просто чудернацький оживший міф прямо перед їх очима.
Останній удар вибив з легенів Рембо все повітря та залишив знову глибоку яму на землі, яка цілком могла б стати могилою чоловіка.
Можливо Чюя і мав спільне походження з тими міфічними істотами з казок, проте роки життя на землі зробили свою справу навчивши юнака битись аби захистити те, що йому дороге: друзів, місто, своє життя.
Обов'язково в такій послідовності.
Дазай стояв трохи позаду, у всі очі дивлячись на джерело світла, що відбивалось в його чорних зіницях і окрашувало очі в шоколадно-медові відтінки.
Всередині бурлило щось дивне, проте тепер було важко дихати.
Як добре що це легко можна було списати на рану, що нанесла подоба старого Боса Мафії...
Прийшов в себе хлопець вже коли Чюя підійшов ближче до Рембо, що знаходився на грані смерті. І Вундеркінду демона не залишалось нічого ліпшого ніж піти за цим янголом, змушуючи себе дивитись на зрадника, а не на рудоволосого.
Слова про "людину" хлопець пропустив повз себе, скоріш за все як і сам Чюя. Хоча згадка напарника була дивною але і її діти просто не взяли до уваги. Місія була виконана, вони в двох стали карою для зрадника Портової мафії, проте, чомусь, Чюя відчував, що це було не зовсім правильно.
Але чи були більшість його дій правильними в цьому світі? Він завжди лише намагався вижити...
То ж, коли він відшкутильгав ( адреналін кінчився і поранена нога дала про себе знати) і підняв панаму, аби струсити з неї пил і повернути на власну маківку, він почув питання десь позаду.
- То ж що ти зараз робитимеш?
- Ти про що?
- Невже не приєднаєшся до Мафії? - одне темне око, що було не сховане під бинтами, роздивлялись його як ніби бачило вперше. Точно дитина яка в зоопарку побачила тварин, які бачила лише в книжках і телепередачах. Чомусь лише від відчуття чужих очей на собі Чюя хотів добити бинтованого виродка за компанію з мертвим мафіозі, проте це було б порушенням.
- Ні. Я йду геть. Між мною і Портовою Мафією була угода. Ви виконали свою частину, я свою, все чесно. А отже, я йду. - Він був впевнений в своїх словах закріплюючи рожеву напаму назад на власній голові і ховаючи німб від людських очей. - надіюсь ми більше не зустрінемось.
Закінчивши з всіма слова хлопець просто вистрибнув у отвір яким раніше і залетів в цей склад. Майже через дві хвилини з'явились люди з Мафії то ж закінчення цієї вистави було справді вчасним.
****
Сидіти на камені було не кращим варіантом але, чомусь, він вважав це справді непоганим рішенням аби попрощатись з людиною. Підсвідомо Чюя розумів, що ця людина мала в собі більше ніж просто безцільні вбивства, проте нічого змінити вже не можна було.
Хоча місце для вічного відпочинку і справді було непоганим. Сьогодні море було тихим а вітер не дуже сильно бив у обличчя.
Окрім цієї могили тут ще був десяток поминальних каменів і, на жаль, більшість з них були не підписані.
Доки ти працюєш у Мафії в тебе є ім'я. В тебе є особистість. Але щойно твоє життя закінчується і хтось з верхів хоче просто стерти тебе в історії, ти стаєш всього лише безіменною могилою.
За кожною цією плитою стояла чиясь історія, яку, на жаль, вже було неможливо дізнатись. Люди буди дивними проте живучи в їх оточенні, цікавість часто брала гору і Чюя все ж вирішував припинити «пошуки сенсу» аби дізнатись все ж звідки він і як конкретно опинився тут, між людьми.
Почувши оклик десь вдалині, хлопець просто зіскочив на землю, коло поминального каменю, розвертаючись та йдучи на звук. Поховальна процесія вже давно як минула, після всіх навіть він встиг попрощатись не попавшись мафії на очі, а отже він міг зі спокійною душею повернутись назад.
Чого він точно не очікував так це ножа, що ледь не по самою котять увійшов всередину його тіла.
Ще й від кого! Від того кого він вважав ледь не названим братом по духу та крові. Від Ширасе.
І це була його вина.
Зрада рідних людей відчувалася просто чимось гірким на язиці. Хоча можливо це був наслідок ножового поранення від леза змащеного ядом.
Далі хлопця просто точили боєвики з автоматами між якими були діти його банди.
- Ми довіряли тобі! А ти нас зрадив! Прийняли в свої ряди коли ти не мав нічого!
- Але я захищав вас!
- Ти зрадив нас!
Шквал пуль пішов просто в нікуди, так як земля просто привалилася під юнаком. Сил тікати насправді було обмаль – миш’як можливо був і не сильним ядом, проте легко дурманив розум.
Паніка всередині була найгіршим, що хлопець відчував вже за довгий період свого життя з моменту втечі від науковців і тієї лабораторії. Навіть його названа родина просто використали його. Примарні стіни знову давили на нього. Власні руки, що намагались обійняти обличчя, ніяк не рятували від зради.
А потім знову з'явився цей бинтований виродок з задоволеною посмішкою і пустими чорними очицями.
- Кого я бачу? Здається в тебе неприємності, пташко~ якщо хочеш, щоб твої баранчики були цілими то прийдеться схилитись до нашої пропозиції...
- Ти…
Навіть власна сила зрадила його в цей момент, перед тим як він просто втратив свідомість від втрати крові.
Накахара Чюя приєднався до Портової Мафії. Угода аби захистити Овець була укладена.
Його життя навпроти життя всіх інших.
