Work Text:
Вона народжена у тінях.
Ліс відкидає їх, ховає за собою чудовиськ, які полюють за нею. Темрява страшна і холодна, з якої виринає жахіття з розпростертою пащею та іклами, як леза. Силуети, знавці тіней, виникають навколо, щоб порятувати її. Рука в чорній рукавиці стикає її плече, маневрує її тілом і застеляє зір — її відводять туди, де тьма просякнула усе і є вічною.
Її затягують в підземелля з вічним мороком, аби показати, що пітьма нестрашна — вона несе щось вічне, є первиннішим за Хаос, чекає своєї миті праведності, час в ній зупиняється, і настання її дарує безкінечну радість. Настання її є обов’язком її вірних тіней.
Вона прагне злитися з цим, але на шляху до цього, вона відчуває сотні дотиків в приниженні, спалахах болю, гострих розрізах прийняття — розпливчасті маски катують, викручують душу, насміхаються, зневажають, умертвляють, воскрешають, штовхають до вівтаря з дня на день.
Божественний шепіт на саме вухо вникає прямо в непокірні думки, вишкрябує їх і залишає наказ про смиренність.
Але тіло болить тавром від кожного дотику, власні руки повзуть по залишених слідах, дозволяють нігтям впиватися дедалі глибше, розривати тонку шкіру, поки від тіней лишаються червоні смуги, їх стає дедалі більше, поки пальці гостро чіпляють, вникають, виривають запалені рани до того, коли темний сирий простір розбавляється присмаком металу.
Темна кров густо тече бо блідій шкірі, її достатньо саме на руках, щоб дозволити стекти по зап’ястку, скопичитись на кінчиках пальців — крапля за краплею тіні на підлозі під її колінами приймають дар, бо там змішані спогади, біль і залишки душі.
Божественний голос тепер ласкаво розвіює свідомість у схваленні — в подяку вона отримує вічну присутність своєї леді у правій руці.
Вона стає жадібною до болю і ласкавого шепоту. Однак це ніщо з ненажерливістю пітьми, яка приймає її потемнілу кров в принесенні. З кожним разом зменшується те, що вона може віддавати, бо одного разу її суть стане такою ж бездонною чорнотою.
Вона народжена під місяцем.
Вона споглядає на його сяйво в жахливій правді, і руку викручує спалахом, сильнішим, ніж будь коли — темно-фіолетові відсвіти повзуть по давно вицвілим зціленням шрамам, спонукаючи розкрити їх заново лезом темного ножа, заглибитись всередину, видрати нові дари, прорізатись крізь біль. Пальці чіпляють вени навколо пульсуючого сліду, що тепер назавжди з нею — впиваються, дряпають,наче намагаються здерти саму суть її страждань. Але вони не дарують біль цього разу, і вона прохає пробачення. Майже по-справжньому жаліє, бо її погляд прикутий до зірок: темрява, можливо зваблива, лагідна та тепла, але сліпа. Світло же в нічному небі споконвічний безликий спостерігач, який знає про все, і насправді минуть віки, перш його сховають навічно — віки, якій їй не прожити.
Вперше вона в холоді пізнає правду — дивиться на місяць так відверто, без тіні відрази, все ще з острахом, однак за таку сміливість її обдаровують милістю
«Мені відома правда про тебе, дозволь показати її» лунає божественним провидінням, все ще таким чужим, але в ньому чується очікування
Я бачу там світло, але лише коли в мені темрява. Марення, яке я зрідка бачу, з’являється лише в темряві сну*.
Місяць чи тіні її покровителі, але вона створіння ночі. Ніч, вона знає, довга і дарує терпіння на час очікувань. Їй лишається лише завмерти і чекати. Чекати на щось, поки в чорному шовку власного волосся просвічується щось світле.
Виявляється, вона народжена в боротьбі двох таких подібних, пересічених в безкінечній боротьбі, начал однієї ідеї, на якій тримається світ.
Вперше (може, не зовсім) її торкаються чужі руки в ніжному благоволінні, поки пальці прочісують її посріблене волосся:
— Тобі необов'язково навертатись в іншу віру, щоб бути кимось
Дбайливість, турбота, легке підштовхування на роздуми і нові шляхи криються в тихому шепоті.
Вона відчуває себе живою, коли піддається кожному дотику, але їй бракує іншого знання, щоб відмовитись від священного шляху болю і милості:
— Я змушена. Я обрана двома богинями і, можливо, стану кінцем їх війни та...
...кінцем круговороту смертей таких же як вона, кращих, гірших, вірніших, зрадливих, але зараз вона смакує крихти життя опісля років відання і відчуває, що мертві в святій війні також були живими — святість подекуди породжує небачені амбіції
— Це справді, чого ти хочеш?
Видається їй, що власне серце ніколи не було темним, просто глибоко захованим, власноруч розідраним, лиш би десяток рук не лізли всередину — вона й так віддала їм свою плоть, спогади і буття. Розшматоване серце б’ється віднині сильніше і прагне бути почутим.
На руках, що ховають обличчя, лишаються розмиті вологою чорні сліди, а горло душить ридання:
— Я хочу звільнення.
Сльози перший крок до очищення, як би вона цього не боялась.
— Боги примхливі і використовують смертних, однак в тому, що з тобою сталось, винні такі ж люди, — чужі дбайливі руки нарешті завершують зав’язувати її косу, розтягуючи миті спокою.
Дім Скорботи. Місце її горя. Володіння Настоятельки, що схиляла її голову у служінні забуттю. Пошуки. Питання. Відповіді. Уламки розламаного життя на поталу чужим без її згоди.
Тінесерда.
Хто вона? Чим вона була? Ким має стати? Що вона повинна робити далі?
Може, почати з імені, справжнього, даного в народженні? Зі спроб його згадати, або може почати з тих, хто наділив ним її?
— Варто почати з пошуків себе.
Тонкі пальці ніжно розгладжують її напружені плечі, і Тінесерда відчуває, що може дихати. Вільно, повільно, без страху, зупиняючись і шукаючи насолоду навіть в такому простому.
Можливо, знати себе справді вартує усього, що вона могла би мати. Ймовірно, це має сенс і є справжнім першопочатком її шляху. І цілком можливо, вона справді заслуговує на це знання. Прагнення пізнання цього стає сильнішим за нестерпний біль її благословення і бажання здерти з себе усю шкіру до забуття.