Chapter Text
Цей вечір був поганим. Дуже поганим. Напевно, найгіршим з усіх в житті Реґулуса. Гіршим за будь-який прийом в домі Блек, будь-яку ідіотську вечірку, де ти маєш усміхатися під блискучими люстрами і балюстрадами, поміж гламурних жінок і серйозних чоловіків, слухати і підтримувати кожну безглузду бесіду, в той час як єдине, що хочеться зробити – це вбитись.
Ні, цього вечора не потрібно було робити вигляд, що все добре. Тому що все було жахливо, боляче і не гламурно, не блискучо, не удавано. Цього вечора Вальбурґа Блек була собою.
Все почалося швидко і неочікувано. Реґулус навіть не зрозумів коли. Він сидів у своїй кімнаті і дивився у вікно на Лондонські будиночки. Було так тихо, що й дихати не хотілось. Літнє прохолодне повітря шелестіло у фіранках і розгойдувало їх, наче хвилі в морі. Реґулус хотів побачити море. Воно було б тихим і спокійним, і довгим, і вічним.
Раптом почувся крик. Нелюдський, різкий і наляканий. Реґулус мало не впав з підвіконня. Він не міг зрозуміти, хто кричав. Сіріус? Сіріус ніколи не кричав, лише безглуздо усміхався в обличчя всім знущанням. Мама? На неї це теж не було схоже - вона не була б налякана.
Затинаючись і ледве не падаючи Реґулус вибіг на майданчик сходів. Крик повторився, на цей раз ще гірший. Він долинав з першого поверху разом із чиїмись голосами. Реґулус хотів побігти вниз, але стояв паралізований і нічого не міг зробити. Хоч би це був не Сіріус, хоч би це був не Сіріус, будь ласка, просто не Сіріус, хто завгодно, але не Сіріус. Це не може бути Сіріус, Сіріус ніколи не кричить, Сіріус ніколи не наляканий!
Це був Сіріус. Раціональна частина Реґулуса знала це з самого початку. Тільки Сіріус міг так кричати. Тільки Сіріус міг зробити щось таке, через що його змусили б так кричати. Реґулус опустився на підлогу. Щокою зрадницько покотилась сльоза. Він нахилився якомога нижче, щоб побачити залу на першому поверсі.
Реґулус побачив маму. Вона стояла із високо піднятою догори паличкою і щось говорила. Він не міг розібрати що. А поряд на підлозі лежала якась купка мотлоху, дивно, що Кікімер її не прибрав. Може то ельф і кричав? В священному домі Блек має бути порядок і чистота, вевеве, на круціатус. Реґулус ще сильніше перехилився за край сходів. Він любив Кікмера і вважав його своїм другом.
Але купка заворушилась. І всі надії, які Реґулус мав до цього, пали. Це був Сіріус. Абсолютно точно, абсолютний Сіріус. Він скрутився калачиком на підлозі, весь у якихось синцях. Реґулус із жахом зрозумів, що ледве впізнає брата за всіма пораненнями.
– Круціо!
І от знову цей крик. Але тепер немає сумнівів, що то Сіріус.
Щось всередині Реґулусового серця стиснулось так сильно, що він не міг дихати. Потрібно було щось зробити! Що завгодно! Бігти вниз і благати маму зупинитись, навіть якщо її це, скоріш за все, не зупинить, чи стати під бісовий круціатус! Сіріус завжди його захищав! То чому Реґулус не може нічого зробити?!
Сіріус відвів погляд від Вальбурґи – просто відвів, щоб хоч раз забутись і не бути сміливцем. Він думав, що завжди зможе дивитися страху у вічі. Виходить, ні. Перед очима все пливло від сліз і крові, що стікала чолом. Сіріус ледве дихав. Все тіло ломило – напевно, не всі кістки залишились цілими. Погляд ковзнув до вхідних дверей. Сіріус хотів, щоб вони ніколи не були вхідними. Хто в біса придумав називати двері в дім Блеків вхідними?! Сіріус хотів, щоб вони були вихідними. Вийти і ніколи в житті не заходити. Якщо двері вихідні, вони поїдуть на курорт? Хотілось би.
– Круціо!
Тіло схопив ще один спазм. Сіріус вже не намагався не кричати. Він зрозумів, що не може бути сміливим весь час ще хвилин двадцять тому.
Вдих за видихом, не можна було здатись зараз. Якщо він переживе цю ніч, він зможе пережити все, що завгодно. Погляд ковзнув правіше від дверей, до сходів. Ці сходи ніколи не зможуть стати вихідними. Вони ведуть вглиб будинку – коли йдеш ними, тебе затягує все глибше і глибше, аж поки не станеш одним цілим із будівлею, не пізнаєш всі таємниці роду Блек, і помреш, бо ніхто не здатен їх витримати. Втім, було на цих сходах ще дещо. Його Сіріус помітив не одразу. Там стояв Реґулус. В прольоті між першим і другим поверхом. Він стояв і дивився. “Ну, дупа твоя слизеринська, допоможи!” – хотів кричати Сіріус, але натомість випустив дивний хрип. Він благально дивився на брата, ніби то був його єдиний шанс на порятунок. Хоч раз не будь малим тюхтієм!
Він втік до своєї кімнати. Скрутився калачиком на ліжку, закрив вуха руками і заплющив очі. Реґулус не знав скільки ще тривали крики внизу. Він не хотів знати. Хотів лиш на годинку уявити, що нічого не відбувається, що все добре, що Сіріус сидить в своїй кімнаті і крутить тупі маґлівські пластинки, поки мама не побачить і не перетрощить їх всі. Хай ламає ті бісові пластинки, а не Сіріуса. Будь ласка!
Почулися непевні кроки. Хтось підіймався сходами. Тихо рипнули двері, і дерев'яною підлогою зачовгали босі ноги. Сіріус опустився на коліна перед ліжком і подивився Реґулусові у вічі дивним затуманеним поглядом. Хлопчик нажахано пискнув: він дивився на брата і не впізнавав ані його обличчя, ані цього погляду. Це був не Сіріус. Сіріус не міг бути таким… наляканим? непевним? Він був прозорим і невагомим, здавалося, ніби Сіріус помер.
– Я йду, – хрипло прошепотів він.
– Що? Куди?
Реґулус не хотів плакати, правда, але все як завжди пішло не так, як йому хотілось. Сіріус простягнув руку до його обличчя, але зупинився.
– Бувай.
Після цього знову запала тиша. І ця тиша більше ніколи не припинялася в домі 12, на площі Гримо.
•••
Ніж скрипнув по тарілці, і Реґулус зрозумів, що витріщається на брата. Він видихнув. Це був тільки перший день у школі, а все вже пішло не так, як хотілось. І він видихнув ще раз, і видихнув би ще раз, і ще, і ще. Доти, доки не задихнеться. Але він був тут, у цьому величезному залі з безліччю людей, один на один з собою.. і тарілкою.
Горох був схожий на той, який готував Кікімер. Цікаво, у ельфів є якась книга рецептів, якою вони усі користуються? Одна горошинка, друга, спина пряма, третя. Цікаво, маґли теж готують горох так? Може ельфи взяли рецепти у них? Може Сіріуса теж це цікавило? Стоп. І знову: одна, друга, третя.
Реґулус придумав сортувати і рахувати їжу на особливо жахливому родинному заході, коли ще був малий. З тих пір це супроводжувало його все життя. Воно допомагало, правда. Реґулус не чув нікого і нічого, бачив тільки їжу, ні на що не наривався і міг пережити цей вечір без скандалів. Хоча б просто пережити. Але тепер думки повертались до Сіріуса знову і знову, скільки б він не старався.
Горох. Він зелений. Зелена весна, зелені яблука, зелена трава, зелена змія у траві, Слизерин, довбане розчарування, авада кедавра, вбий вже себе нарешті! Виделка випала з рук і з дзвоном опинилася на підлозі.
– Дідько!
Барті Кравч поряд відволікся від розмови з Еваном Розьє. Він з подивом подивився на Реґулуса, який ніяк не відреагував на виделку.
– Гей! – Кравч поклацав пальцями перед обличчям друга.
– Вибач, – Реґулус отямився.
Ні, так продовжуватись більше не могло. Такими темпами він з'їде з глузду до кінця вересня.
– Це твоя виделка, перед собою вибачайся, – пирхнув хлопець.
Еван розсудливо поглянув на Реґулуса.
– Поговори з ним.
– Що?
– Поговори з Сіріусом.
– Навіщо?
– Ти ж тупо вбиваєшся через нього!
– Гей! Реґулус не такий! Він не тупо вбивається, він вбивається драматично і вбивчо-красиво. Не заважай йому. Так, золотце? - Барті повернувся до друга і підморгнув.
– Ну все, досить, – Реґулус усміхнувся і відштовхнув рукою лице Кравча.
– Еван правду каже, закінчуй драму. Ти з самого потягу виглядаєш, як очі ящірки у зіллі миттєвої смерті.
– Але в рецепті зілля немає-
– Стули пельку, Еване! Суть ти зрозумів, – сказав Кравч, звертаючись вже до Реґулуса.
– Добре, я подумаю. Можливо, ви маєте рацію.
Реґулус встав зі столу, поспішаючи закінчити розмову і піти спати. Він не думав, що вони мають рацію. Вони були ой як не праві. Що вони можуть знати про Блеків? Що вони можуть знати про Сіріуса?
– Не можливо, а так і є! – почув він услід оклик когось з хлопців.
Реґулус усміхнувся. Ось чим Гоґвортс відрізнявся від дому. Тут були друзі. Які не які, але їм було не плювати на нього.
•••
Пандора провела чудове літо з родиною. Вона любила своїх батьків і песика на ім'я Шпатель. Вони тільки-но повернулися з чудової двотижневої подорожі у гори. Пандора була щаслива. Вона обожнювала досліджувати все навколо, а в лісі неподалік ще й поселення піксі трапилось. До того ж мама дозволила Пандорі запросити в поїздку Ейлін. Ейлін була чудовою. Гарною, смішною. Вони зустрічалися вже два місяці, і Пандора була щасливою.
Незважаючи на все це, сьогоднішній вечір був поганим. Дуже поганим. Напевно, одним з найгірших в житті Пандори. Гіршим за будь-які мокрі шкарпетки, будь-які реклами по телевізору, вставлені на найцікавішому місці, будь-який нестерпний літній день, коли палюче сонце виїдає всі нутрощі, але всі чекають, що ти будеш радіти і гуляти весь час, коли єдине, що хочеться зробити – вбитись.
Ні, цього вечора Пандора зрозуміла, що більше не може встати з ліжка. Не через сонце, не через втому після подорожі. Просто не може.
Густе повітря стояло в кімнаті. Над головою кружляли пилинки в своєму дивакуватому танці. Пандора розуміла як це – бути дивакуватою. Іноді їй здавалося, що вона занадто вже дивакувата. Навіть зараз. Яка нормальна людина буде лежати в ліжку ввечері на літніх канікулах у таку чудову погоду?
Однак, встати було несила. Густе повітря ніби зв'язало своїми путами і не хотіло відпускати. А Пандора не хотіла, щоб воно відпускало. Тому і лежала так вже невідомо скільки, дивлячись на тупі пилинки, бо дивакуватими бути зовсім не круто.
З думок вирвав стук у двері.
– Доню, ти в порядку? Ми з татом збиралися до магазину, не хочеш з нами?
Пандора не могла відкрити рота і вичавити з себе хоча б щось схоже на ладну відповідь. Усе довкола текло і склеювалось в неоднорідну жижу десь під ліжком. Пандора теж текла, і текла, і текла, але ніяк не могла стекти остаточно.
– Добре, можеш залишитись. Купити тобі щось?
Та йди ти до біса! Нікуди я не піду! Я вас бачити не хочу! Нікого не хочу! Залиште мене у спокої!
– Як хочеш, сонечко.
І двері знову зачинились. І Пандора знову залишилась сама в цій нескінченній непевній кімнаті.
Невідомо, скільки часу так пройшло, доки на порозі кімнати не з'явився Сем Лавґуд – порядний і огрядний чоловік з розкішними білими вусами. Він тримав у руках тарілку з тортом.
– Тримай, маєш щось тут їсти, – поставив він блюдце на тумбочку, – Фу, ну і повітря в тебе тут.
Із цими словами тато покрокував до вікна.
– Я завжди говорив, що дітям треба багато свіжого повітря! І сонця!
Враз в кімнату влетів подих літнього вітерця і звуки пташок. Пил над головою перестав танцювати в дурнуватому танці і радше заметушився у паніці.
– Ти вбив пил, – тихим хрипким голосом промовила Пандора.
– Нічого страшного, якось переживеш цю втрату. Хочеш чаю до торта?
Дівчина похитала головою.
– Ой, поки не забув. До тебе збиралася зайти Ейлін. Ми перестрілися в магазині. Тож вставай і приведи себе в порядок! Пограєте в настолки чи подивимось фільм усі разом!
Пандора в розпачі заплющила очі. Ну чому всім постійно щось від мене треба?! І двері знову зачинились. Пандора лиш сильніше закуталась в ковдру і залізла під неї з головою.
Вечірнє сонце помаранчевими променями просвічувало крізь тканину. Хвилі простирадла над головою були нескінченним морем, що підіймалося і опускалося. Пандора хотіла залишитись в цій миті на вічність. Бути частиною моря в сонці, а не малою дівчинкою, що застрягла на ліжку.
Раптом ковдра зникла, а разом з нею і море, і сонце в його хвилях, і цілий світ.
– Привіт! Що робиш? Твої батьки переживають, що ти так довго лежиш. Все добре? Ти в порядку?
Пандора застогнала. Їй зараз найменше хотілося когось бачити, найменше хотілося говорити, найменше в світі хотілося розважати когось своєю присутністю. Руде волосся Ейлін захиталося над головою – дівчина нахилилася, щоб краще бачити обличчя подруги. Воно було схоже на те саме море у сонці, і Пандора лиш сильніше розсердилась.
– Та йди ти! – вона підхопилася і сіла на ліжку, – Я не хочу нікуди йти! Я не хочу сміятися з твоїх тупих жартів і підтримувати безсенсовні діалоги! Я взагалі тебе сюди не кликала! Забирайся!
Ейлін шоковано відсахнулася. Вони ще ніколи раніше не сперечалися.
Як ти можеш виглядати так спантеличено і невинувато?! Не моя провина, що ти сюди приперлась!
Зрозумівши, що її слова ніяк не подіяли, Пандора схопила першу ліпшу подушку і кинула нею в Ейлін.
– Йди звідси! Бачити тебе не хочу!
І двері знову зачинились захлопнулись. Але тепер не було ані дурнуватих пилинок, ані моря, адже воно тільки що ображено вибігло з кімнати.
•••
Реґулус крокував коридором, неспішно роздивляючись кам'яну підлогу. Та раптом хтось врізався у нього і з гуркотом впав. Хлопець поспішно відстрибнув.
– Пандоро! Мерліне, нащо так бігати?
– Вибач, – дівчина розсміялася, – це все Ксенофілій! Він сказав, що в мене якісь нарґли, і що мене терміново треба лікувати! Серйозно, мені здається, що рано чи пізно він мене вб'є.
Реґулус простягнув подрузі руку, допомагаючи їй піднятись.
– Ну або ви одружитесь, – пирхнув він і вдавився, тому що отримав ліктем під дих.
– Я тобі кажу, він постійно несе антинаукову хрінь! Про нарґлів не написано в жодному посібнику. Я іноді сумніваюся, чи Мелфой він взагалі.
– Як літо пройшло?
– Та непогано. Їздили з батьками у гори. Чарівне місце! Я навіть знайшла поселення піксі. Прогуляємось? – не чекаючи на відповідь, дівчина потягнула друга надвір.
Вже вечоріло. Було прохолодно і мжичило бесь біля лісу. На небі поступово з'являлись зірки, і повна луна сяяла між ними, як королева.
– А на день народження мені подарували пластинки Кейт Буш! Хочеш послухати? Ейлін вони дуже сподобались, я впевнена, що і тобі теж. До речі, Ейлін! Я все літо чекала, коли зможу розповісти! Ти маєш вмовити свою маму приймати від мене пошту, це жах, Реґулусе.
Реґулус байдуже дивився собі під ноги. Він не чув половину з того, що казала Пандора, і літав повзав хробаком десь в своїх думках про те, який він жалюгідний.
– Скажи, що я якась чистокровна чи щось таке, не знаю, я можу придумати псевдонім. Але не суть! Ейлін – моя дівчина! Ми познайомились в читальному клубі, вона обожнює читати. Думаю, у вас є багато спільних тем для розмови. Тільки не питай “а як же Лілі?”, до біса цю Лілі! Я заслуговую на того, хто буде любити мене навзаєм!-
Помітивши, що друг не слухає, Пандора замовкла. Це було образливо! Вона була закохана в Лілі з першого курсу, а тепер, коли нарешті змогла відійти від цього, Реґулус навіть слухати не хоче! Деякий час вони йшли в тиші. Ще раз придивившись до обличчя друга, Пандора спитала:
– Я знаю, безглуздо питати, але твоє літо як?
– Сіріус втік, – сдавлено вичавив хлопець.
Дівчина здивовано зупинилась і стиснута руку Реґулуса. От воно що. Сіріус.
– Мені шкода…
– Все в порядку.
Але сльози безглуздо виступили з очей. Чому саме зараз? Чому він може витримати важкий погляд Вальбурґи, а розуміючий погляд Пандори - ні?
– Реґулусе, це не твоя провина. Рано чи пізно Сіріус би це зробив.
– Звісно! Він же довбаний ґрифіндорець! Довбане розчарування сім'ї!
– Реґулусе-
– Але він не був моїм розчаруванням, розумієш? То чому він так зі мною вчинив?
– Я не знаю, правда. Але Сіріус так само не винуватий.
Реґулус відсахнувся від подруги.
– Облиш мене.
– Ти задумувався, чому він так вчинив?
– Ні, Пандоро! Ні, тому що він обіцяв бути поруч! Ні, тому що зараз я один в цьому божевільному будинку, і всі очікують від мене чогось, а я просто хочу-
Реґулус закрив обличчя руками, ховаючись.
– Я не знаю.
Пандора стиснула його в міцних обіймах, і вони ще довго так стояли.
– Полегшало?
– Мабуть.
– Пішли тоді, якщо не хочеш захворіти.
І вони попрямували до замку. Замерзлі і мокрі. Мжичило тепер вже зовсім над ними. Десь далеко вив самотній вовк.
У сухих коридорах думалось краще. Пандора вхопила Реґулуса під лікоть і вела прямо до підземель. Зазвичай все було навпаки: саме Реґулус проводжав її до гуртожитку Рейвенкло. Тож зараз Лавґуд або піклувалась про здоров'я друга, або хотіла скоріше його позбутись.
– Я маю на увазі, ти маєш звинувачувати Вальбурґу.
– А?
– Вона божевільна, ти сам це знаєш. Сіріус втік через неї.
– Правда? Я не знав.
Пандора закотила очі.
– Просто поговори з ним. Тобі полегшає.
"Або погіршає", – подумав Реґулус, та промовчав.
– Не повіриш, ти вже третя людина за сьогодні, яка мені це каже.
– Ну то має сенс дослухатися, – усміхнулася дівчина.
Реґулус знизав плечима. Він сам не був певен, чи готовий вислухати Сіріуса. Він не знав, чи захоче взагалі Сіріус щось казати.
– Слухай, я от думаю, як народжуються такі виродки, як вона.
– Що? – хлопець повільно кліпнув, повертаючись до їх діалогу.
– Може у Вальбурґи насправді нарґли? Ксенофілій верещав, що вони розм'якшують мозок.
– Неможливо розм'якшити те, чого немає.
– Твоя правда.
Хвилину вони йшли мовчки, думаючи кожен про своє.
– А що якщо вона так вчиняє, через те, що нею заволоділи нарґли? Може, вони замінюють їй мозок?
– Ти скидуєш її провину на нарґлів?
– Слухай, в мене ж вони є. Що якщо наргли по-справжньому можуть заволодіти лише поганими людьми?
– Або в тебе просто немає мізків.
– Тоді виходить, що нарґли керують свідомістю, але також виходить, що свідомість людини керує нарґлами, тому що, якщо б людина була нормальною, нарґли не змогли б нею заволодіти, – продовжила Пандора, не звертаючи уваги на коментар хлопця.
– В цьому наче і є сенс, але він вислизає, як тільки я починаю над цим задумуватись.
– Може це прикол нарґлів? Тому про них ніде нічого не написано. Вони просто не мають сенсу!
– Але при цьому він є. Молодець.
– Треба спитати про це Ксенофілія.
Підлітки зупинились перед входом до гуртожитку Слизерина.
– Добраніч, Реґулусе. Нехай тобі насняться нарґли!
– Не треба, будь ласка. Просто йди вже спати.