Chapter Text
Місяць сяє на небесах темної ночі, живі мерці тягнуть інхеліс. Їхні сухі жилясті долоні стискають руки напівдемониці мертвою хваткою, не даючи їй ні шансу на порятунок. Однак вона не полишає надії врятуватися. Виривається, її хвіст сіпається, поки тягнеться по землі. Але всі ці спроби марні, мерці ведуть її всередину одного зі склепів старого кладовища, неподалік якого інхеліс зробила невеличкий табір.
— Нащо ви мене туди ведете, ви, гнилі виблядки! — викрикує вона, як вони переступають через поріг склепу.
— Наш повелитель бажає нової плоті для дослідів, — сухо відповідає один з живих мерців хриплим голосом.
— Тільки спробуйте зламати мою ліру, і я зламаю вас, трухляки, — гарчить напівдемониця, стискаючи однією рукою дорогоцінну ліру.
Вона старається з усіх сил не подавати ознак переляку, не подавати виду, що вона слабка. Її яскраві блакитні очі ледь світяться в напівтемряві склепу, сходи якого ведуть вглиб і тьмяно освітлені свічками. Запах сирості та пилу наповнює легені. Це місце старезне.
Мерці сказали щось про повелителя, невже тут оселився якийсь некромант?
— Лекс, ти в сраці… — шепоче сама до себе інхеліс, розуміючи всю складність становища.
Таке життя у неї бентежне, така доля барда – шукати пригоди. Однак бути викраденою мерцями посеред сну – це останнє, про що Лекс думала, стаючи на шлях мандрівної артистки.
Немертві тягнуть її вниз по кам'яних сходах. Видніється внизу кімната, освітлена свічками в кожному кутку та факелами на стінах. У центрі кімнати масивний кам'яний саркофаг, що більше схожий на вівтар, заплямований засохлою кров'ю. Ближче до протилежної стіни стоїть інший крупний саркофаг. Світло свічок осяює його масивну плиту, що завалена сувоями. Фігура юнака в темній мантії схиляється над ними. Витягнута тінь здригається з кожним рухом її власника.
— Нове тіло, як вчасно, — виваженими кроками він підходить ближче до Лекс, його голос луною розноситься по склепу.
У м’якому тутешньому освітленні увагу бардки одразу схоплює його обличчя. За локонами чорного довгого волосся видніється повністю біле праве око, від куточка губ до самої скроні тягнеться шрам на обличчі молодого некроманта. Моторошна легка посмішка викривлює губи, коли він помічає, як інхеліс дивиться на понівечене обличчя. Здорове око некроманта виблискує ледь помітним зеленим кольором у тінях склепу, зловісний намір читається в його погляді. Він з цікавістю оглядає інхеліс, її синюватий холодний відтінок шкіри та повністю біле волосся сприймається ним за щось неприродне.
— Чи має це тіло бути роздертим на шмаття, чи має стати моїм новим немертвим слугою? — промовляє він повільно, майже мелодійно. Ледь осяжний відтінок божевілля змушує Лекс відчути, як сироти виступають на спині, а хвіст мимовільно сіпається.
— О ні, знаєш, у моїх планах немає пункту “померти молодою” або “стати ожившим мерцем”, — відповідає бардка з нахабною посмішкою.
Стара добра бараняча впертість ніколи не підводила її, але є нюанс — зазвичай це створює Лекс тільки більше проблем. Однак не може вона тримати язик за зубами, не тоді, коли єдине, що інхеліс може робити – це говорити. Хто зна, можливо діяти злодіям на нерви їй приносить своєрідне задоволення.
— Ти або дуже сміливе, або дуже дурне демонічне створіння, — некромант ледь чутно сміється у відповідь на її зухвалі слова. — Я отримаю невимовно багато задоволення, коли буду ламати твої крихкі кіст…
Раптово він зупиняється на півслов. Хапаючись за голову, некромант вичавлює зі своїх легень переляканий крик, перед тим, як впасти на підлогу в конвульсіях. Очі бардки округлюються від здивування та неабиякого переляку, у той час, як крик різко обривається – некромант непритомніє. Лекс та мерці обмінюються розгубленими поглядами.
— І часто він отак?.. — киває вона в бік тіла на підлозі, на що один з мерців лишень похитує головою.
Некромант, точніше його розум чи навіть душа, знаходить себе в нескінченно білому просторі. Скільки разів він було непритомнів через власну необачність, але такого ще ніколи не траплялося з ним. Тут тільки він та більше нічого. Він наодинці із самим собою. Це так виглядає смерть? Просто пусте нічого?
Ні, тут не зовсім пусто. Відчувається потойбічна присутність, щось нелюдське намагається викрасти його тіло, та зараз воно прийшло по душу.
З нічого формується силует рогатої людини – один з дияволів зажадав тіло некроманта як свою нову оселю. Диявол відчувається напрочуд слабким. Певно хтось переміг його в бою, лишивши тіла, змусивши шукати нове у бажанні повернутися до світу смертних.
Потойбічний гість розправляє крила, простягаючи кігтисті руки, на обличчі диявола самовдоволена посмішка. Він уже відчуває смак своєї перемоги, уже відчуває ейфорію від володіння тілом вкотре.
— Бачу, ти не очікував, що загравання з темною магією зробить тебе не могутнім повелителем, а чудовою жертвою в моїх очах, смертний, — промовляє демон, усміхаючись.
Злість пробирає некроманта до самих глибин душі, його руки ледь тремтять від люті та від страху за власне життя. Стільки років він працював над своїми навичками задля того, щоб якийсь мерзотний демон зайняв його тіло? О ні, він не здасться так легко, не без боротьби.
— Забирайся геть з мого тіла, інакше…
— Інакше що? — сміється над ним демон. — Ти нічого не зможеш вдіяти, моя душа поступово витіснить твою, поки вона не зникне в небутті. Ти не маєш влади в цьому вимірі.
Як би некромант не хотів цього визнавати, але демон має рацію. Ніхто не має влади над душами, тільки самі боги. Єдине, що йому залишається – це повільно розчинятися в задвірках власного тіла, поки демон поступово заволодіватиме ним.
Невимовна лють та відчай змушують долоні некроманта стиснутися в кулаки, нігті – впитися в шкіру. Але чомусь йомухочеться не плакати та кричати в безвихідді. Його переймає дивне бажання сміятися, рот наповнюється слиною, немов у голодного собаки. Він робить крок ближче до диявола.
— Ха! А я бачу, ти сміливий, хлопче, або до дурного самовпевнений.
Некромант підходить ближче до демона тремтячими кроками, а той не зрушує з місця, знаючи, що в цьому вимірі ніхто не може заподіяти шкоди одне одному. Розум юнака сповнений люті та розпачу, що затьмарює все раціональне в ньому.
Різко диявол відчуває, як зуби смертного впиваються в руку. Очі демона округлюються від здивування та неочікуваного болю, але ще більше від страху, що він не може нічого вдіяти з цим, поки некромант руйнує душу колись могутнього диявола.
— ЯК?!... ЯК ТИ НА ЦЕ СПРОМОЖНИЙ??? — кричить у паніці демон, поки його душа тьмяніє та слабшає.
Жоден смертний, немертвий або демон не спроможний на щось подібне, цей юнак порушує самі правила всесвіту. Цього не мало б статися, але якимось чином це відбувається прямо зараз – поглинання душі.
Нарешті некромант розплющує очі. Він повільно підводиться, відчуваючи запаморочення, біль у голові від падіння на підлогу та легку нудоту. Та перше, що він бачить – як бардка з його немертвими слугами сидить на підлозі склепу та грає в хрестики-нолики, малюючи їх на пилюці пальцями.
— Ого, то ти живий, — промовляє Лекс, оглядаючи його з ніг до голови з неабияким здивуванням.
Один з живих мерців зі стогном простягає руку до бардки в німому проханні, інхеліс насуплюється та поклала кілька золотих монет в його долоню.
У цей момент у голові некроманта пролітають десятки думок. Що сталося? Як це взагалі можливо? Що йому робити з цим? Він відчуває неприємний осад у душі, спогади палаючих пекел та банкетів Іншосвіття перемішуються з його власними. Дві душі стають однією.
— Це не мало б так бути… — промовляє некромант, потираючи лоба, що легко болить в двох точках прямо над бровами.
— От я теж так вважаю, що програвати немертвому на спір це вже якесь позорисько і не має так бути, — каже Лекс та дивиться знов на юнака, що виглядає майже наляканим. — Що взагалі сталося? — питає бардка та встає з підлоги, обтрушуючи штані та смарагдовий жупан, вишитий золотом.
— Якби ж я сам знав, що сталося, — тяжко зітхає некромант.
Він знову потирає лоба, однак зупиняється, помічаючи, як очі інхеліс округлюються від здивування.
— Якого дідька в тебе роги ростуть? — питає Лекс, показуючи пальцем на його лоба.
А дійсно на лобі некроманта видніються два горбики, котрі стануть маленькими ріжками, як тільки проріжуть шкіру.
— Велліалова срань… — тяжко зітхає юнак, спираючись руками на ближчий саркофаг.
— Може ти нарешті поясниш, що відбувається, пане загадковість? — промовляє бардка, обережно ступаючи ближче.
Некромант незадоволено поглядає на Лекс, роздратований її допитливістю та жартівливими прізвиськами, які вона йому дає.
— Я сам не знаю, як це пояснити, — зітхає він знову, потираючи стомлені очі. — Моє тіло хотів забрати демон, але… я, здається, його поглинув.
У цей момент сині очі бардки округлюються в німому приголомшенні. Якби не ці ріжки на макітрі юнака, вона б не повірила його словам.
— Поглинув?.. — перепитує бардка, намагаючись осягнути масштаби проблеми. — Як це взагалі можливо?
— Я не знаю! — гаркає некромант у люті та розгубленості, від чого Лекс робить крок назад. — Треба... треба йти до міста, — каже він сам собі під носа, ходячи довкола склепу ніби в пошуках чогось. — Треба знайти якісь архіви щодо магії, там має бути хоч щось.
Юнак дивиться на живих мерців, що продовжують грати в хрестики-нолики на підлозі, не зважаючи на все, що відбувається довкола. Їхній господар підходить до них важкими кроками.
— Ви, обидвоє, відведіть мене до… — тільки-но некромант заговорює, як його немертві слуги розсипаються на пил. — Блять… — злісно шепоче він.
Відчуття, ніби життя навмисно підсовує юнаку проблеми одну за одною, очікуючи, коли він нарешті зламається та здасться. Однак він не з таких. Не тоді, коли зайшов настільки далеко на шляху до опанування сили, котрої так жадає. Цей неясний феномен поглинання душ може допомогти некроманту в досягненні цілей. Варто лише знайти інформацію, як його використовувати. Та зробити самотужки це буде непросто, а строк його закляття на підняття мертвих уже сплинув.
Некромант повертається до бардки, що вже готова тихенько прослизнути повз та втекти зі склепу.
— Ти, демонічне поріддя, пора завершити почате з тобою.
Лекс сіпається та поглядає на мага, що крокує до неї повний злого задуму.
— Га? Ні-ні-ні, я не збираюся…
Він міцно хапає її за одяг, пронизуючи поглядом, який вона бачила раніше. Це погляд холоднокровного вбивці. Хвіст інхеліс притискається до ніг, як у наляканого собаки.
— Назви мені хоч одну причину не розірвати твою плоть на шмаття, рогата шльондро, — повільно промовляє некромант, роблячи акцент на непереборному бажанні вбити її.
Від такої грубості та нахабності бардка на мить піднімає брови. Якби не ризик втратити життя, вона б дала йому смачного ляпаса.
— Я ні на що не натякаю, але я знаю шлях до міста, де є магічна бібліотека, а там ти точно зможеш знайти все, що необхідно, — відповідає Лекс з хитрою посмішкою на обличчі. — Тож я пропоную угоду: ти не вбиваєш мене, а я супроводжую тебе до міста, як тобі таке?
Некромант насуплює брови, обдумуючи пропозицію бардки. Усе ж її слова мають сенс, у мандри краще йти пліч-о-пліч з кимось, хоча в його очах інхеліс не є хорошим варіантом для цього.
— Гаразд, — фиркає він, прибираючи руки. — Якщо ти посмієш обдурити мене, то твою дурну довбешку спіткають ще більші біди.
— Та було б заради чого мені тебе обманювати, некрозанудько, — закочує інхеліс очі, обтрушуючи одяг, ніби дотик некроманта найбрудніша річ у світі. — До речі, як тебе звати? Краще знати твоє ім’я, ніж кожен раз вигадувати тобі дурнувате прізвисько.
По обличчю некроманта, як ніколи, видно невдоволення манерою спілкування бардки, однак він намагається тримати емоції у міцній хватці.
— Себастіян, — відповідає юнак якомога стриманіше, простягаючи руку в дружньому жесті.
— Лекс, — каже бардка, ігноруючи його спробу у приязність.
— Лекс? — здивований, він злегка підіймає брови, прибираючи руку від інхеліс. — Підозріло коротке ім’я.
— Ти не заслуговуєш на те, щоб знати моє повне ім'я, — хмикає вона, схрещуючи руки на грудях.
— Он воно як? — злегка всміхається Себастіян, однак у цій усмішці немає нічого хорошого. — А ти нахабніше, ніж я думав.
— З нахабами веселіше, — усміхається Лекс у відповідь, споглядаючи за тим, як некромант збирає свої скромні пожитки зі склепу.