Work Text:
Герміона
У нашій хатинці пахло вологим сіном, свіжим трав’яним чаєм і чимось горілим, що змусило мене скривитися. Я пройшла в погано освітлену кухню і побачила його, схиленого над чавунним казаном для зілля, він інтенсивно його тер, намагаючись віддерти щось всередині.
- Що згоріло? – я не впізнала мій голос, мені довелося прокашлятися. – У тебе щось згоріло?
Він стривожено підняв голову - і я зустрілася з його поглядом, в якому не було людини, яку я знала ще кілька років тому. Я звернула увагу на те, що він стиснув щітку сильніше ніж звичайно, його пальці побіліли, а потім він різко видихнув і промовив.
- Я готував, тобто я намагався, - він відпустив щітку і казанок, і сів на невеличкий ослінчик. – Я зголоднів, але моїх вмінь недостатньо, я не.. не знаю, як це робиться, - він стис губи до тонкої лінії, це хвилювання.
Він напевно справді ніколи не вмів готувати і не знав, як це робиться, а крім того ця кухня не була пристосована для готування каші або супу, треба про це подумати, треба залишати йому їжу, щоб він собі не нашкодив.
- Драко, це нічого, я можу тебе навчити, - я зробила кілька кроків до нього, його пальці затремтіли, а потім він обійняв себе руками. – Я бачу, що ти втомився, тобі треба відпочити, ходімо..
- Ні. Я не втомився, я хочу вийти, я хочу свіжого повітря, я хочу бачити небо, а не сидіти тут, наче собака, - я відмітила для себе десь в уявний блокнот його моральний стан, треба бути лагіднішою до нього.
- Я знаю, - я присіла біля його ніг, поклавши долоні йому на стегно, так наче він домінував наді мною, був вищим, а я лише була інструментом для досягнення мети. – Але я тобі вже казала.
- Ти казала багато, але я не можу, - він нарешті подивився мені в очі, шукаючи там відповідей, він метався, тремтів і стис зуби, щоб не закричати, не підвищити голос, не сказати зайвого. Чи він боявся?
- Драко, ще трішки, - я підняла руку до його блідої шкіри обличчя, до зморшок в кутиках губ, які колись всміхалися, але зараз ні, вони майже розгладилися, як хвилі в тихий день. Він скосив погляд на мою руку, насупив брови і, нарешті, схилився, потершись щокою об мою шкіру.
- Ти говорила так багато, мій мозок не все пам’ятає, іноді таке відчуття, що я зовсім не та людина, про яку ти розповідаєш, - він шепотів, торкаючись губами мого зап’ястя.
- Ти мій чоловік, Драко, зараз на вулиці війна, ти отримав важке поранення, втратив пам’ять, щоб тебе вберегти, ми тікали, - мої пальці ковзали по його шкірі, окреслюючи вилицю. – Ти маєш знати, що я люблю тебе, я захищу тебе, я віддам усе, щоб ти був зі мною, - я піднялася і залишила поцілунок на його чолі. – Просто зачекай ще трохи.
Драко
Вона брехала мені.
Вона брехала мені з першого дня мого перебування тут і я був не певен чи справді мене звати Драко, а її Герміона.
Вона брехала.
Я бачив це, я знав це, але не міг довести. Я збирав хлібні крихти, збирав кожен її погляд, задуму, її сумніви, порівнював їх.
Я відчував, що двері вона закриває не на ключ, бо я зламав ніж, виделку і навіть коцюбу для комину, яким ніхто не користувався, хоча пил в ньому був. Я не міг відкрити ті кляті двері.
Я не міг вилізти з вікна, ба навіть коли хотів прочинити його, я забував про це за метр від нього. Я був заручником цього місця.
Я не міг готувати, я пам’ятав, що є спосіб отримати їжу, але це не було готуванням. У нас на полицях стояли книги без тексту, але в мене було відчуття, що я їх читав, там мали бути надписи, Герміона казала, що вони, ці обгортки з білими листами, там для краси.
Вона не була моєю дружиною.
Вона не була нею жодної хвилини, любляча дружина носить обручку, чоловік носить її, але в нас їх не було. Вона ніколи не цілувала мене в губи, не обіймала мене, так як це роблять з тим, кого знають давно. Вона не торкалась мене так, наче жадала, наче знала моє тіло. Навіть коли я сказав, що близькість може допомогти мені щось згадати, якісь почуття відновити в пам’яті, вона сказала, що я ще недостатньо зцілився для такої фізичної активності. Вона ледь торкалася, коли змінювала мені пов’язку на рані, вона не дивилася мені в очі, коли я був перед нею майже оголений.
Вона не була моєю дружиною, але вона знала мене.
Ми навчалися з нею в школі, одного разу мені це снилося, вона дивилася на мене поглядом повним ненависті, напевно ми відвідували спільні заняття, я чомусь маю відчуття, що щось було важливе в моїй руці, я це тримаю як перо, та воно більше, важче. Я заплющую очі та стискаю пучки пальців так, наче щось тримаю, але не можу зрозуміти, що це за річ.
Ми лягаємо з нею в ліжко, вона спостерігає за моїм профілем, лежачи на боці, кліпає на мене великими чорними очима, наче кіт, що чекає, коли зручно напасти.
- Герміоно?
- Так, Драко? – вона шепоче.
- Чи я вбивав когось на цій війні?
- Ні, Драко, - промовила вона і стиснула губи. – Ти не вбивав.
- А ми були на одному боці? – я повернувся до неї, щоб побачити її очі, вони не вміли брехати.
Вона дивилася на мене кілька довгих секунд, вона вивчала мене, але емоцій на моєму обличчі вже давно не було.
- Ні, - прошепотіла вона.
- А війна досі триває? – запитав я, не кліпаючи.
- Вона підходить до завершення.
- Це добре, - я видавив з себе напів посмішку і перевів погляд на стелю.
Герміона не всміхнулася у відповідь.