Work Text:
Лікар Раціо не особливо любив займатися тим, що здавалося хоча б трохи безглуздим. Але, здається, ця маленька вистава надто затягнулася, тому стала винятком з правил. Можливо, він і сам винний, бо надто часто питав Авантюрина, чи зможе він далі впоратися? Але... Ці слова були щирі, чи не так? Через це ставало ще більш прикро, ніби Раціо відривав якийсь шматок від себе. Однак прикро було не через загублену частку себе, а тому що справді хотілося це зробити.
Це дико та нерозважливо! Навіщо він взагалі після всього вирішив прихистити Авантюрина як загублене кошеня, яке декілька разів викидали на вулицю, а воно все підіймалося та підіймалося? Хоча для безпритульної тварини він надто яскраво виглядав, бо хотів сховати власну нікчемність, у чому іноді собі зізнавався. Чи міг хтось навчити цього павича жити інакше? Його минулі рабовласники виглядали саме так. А значить, вся ця мішура — статус.
Але досвідчені люди розуміли, що це просто зухвальство та театральна вистава, бо Авантюрин ховав своє крихке “я” за цими всіма “дрібничками”. Однак зараз він виглядав якось не так?.. Кумедно скуйовджене волосся, трохи сонні очі, повільні позіхання та піжама з приємних матеріалів. Хто там казав, що Авантюрин завжди ідеально одягнений? Ах, так, Сандей. Хоча у самого точно “пунктик” на чіткість та ідеальність. Здається, у голови Дубів обсесивно-компульсивний розлад.
— Доброго ранку, лікарю, — Авантюрин сонячно усміхнувся, особливо не турбуючись про свій зовнішній вигляд, що бувало рідко.
Але Раціо, здається, почав звикати. Все ж він не здивувався, коли весь поранений і побитий Авантюрин нарешті повернувся, увірвавшись у квартиру, яку Верітас тимчасово орендував на Пенаконії. Ну, як увірвався... Ввічливо постукав, а потім просто впав прямо на порозі від усіх отриманих поранень. Тоді вже стало зрозуміло, що, навіть нікому не довіряючи, він мав надію, що Лікар Правди не викине його за шкірку. Кошеня чи все ж павич?
— Як довго ти збираєшся перебувати тут? Не хочу, щоб ти заразив мене своєю дурістю, — він зітхнув, схрестивши руки та вивчаючи проникливі очі, які завжди дивилися в душу.
Раціо знав, що Авантюрин їх ненавидів і, скоріш, продав би. Але... той маленький Какаваші щиро їх любив і не знав, яку дорогу ціну платять ті, хто залишався у живих. Свобода — це щось неможливе у реальному світі, але чи є воно у світі Снів? Авантюрин насправді довгий час пробув у Небутті. Це трохи інше. Навряд чи це можна назвати Сном. Коматозний стан, у якому час йшов зовсім по-іншому. Тиждень тут — роки там. Але за ці миті заточення можна було багато зрозуміти. І, здається, Авантюрин вперше боровся за життя не просто заради перемоги та виживання, а, бо хотів потім трохи відпочити та насолодитися чимось простим.
Раціо не знав, про що цей павич зараз задумав. Напевно, як завжди, нічого хорошого чи продуктивного. Але чомусь він почав знаходити це милим, і від цього в нього пройняли мурашки.
— Хіба це те, що ти хотів запитати? Ти точно мав на увазі щось ще, — Авантюрин знизав плечима та не зміг чітко відповісти.
Він не розумів чому, але його серце стиснулося. Він повернувся з Небуття, міг знову жити та навіть хотів бути ближче до Раціо, що звучало надто безглуздо навіть у його голові. Ні, Авантюрин звик нікому не довіряти, бо життя — це гра, де кожен зрадить іншого, якщо ставкою будуть власна доля та перемога. Але періодично в голові лунали слова Лікаря: “Це все ще частина вистави?” або “Якщо ти більше не можеш витримати, то просто скажи”. Хоча це майже зірвало весь план, але у той момент було важливим.
Авантюрин під впливом Гармонії відчував себе справді лайново. І це навіть не якась частина їхнього спектаклю. І той факт, що Раціо був готовий зірвати план або зупинити все заради нього... цей факт неймовірно грів душу. Але був таким безглуздим і не у характері Лікаря. Все ж їхні місії IPC завжди були важливі. Там ніколи не можна багато думати про власне життя. Все або нічого! На нього поставили та виграли. Все ж план удався. Авантюрин навіть вижив, хоча знати IPC про це не обов'язково.
Раціо нахмурився. Таке невинне запитання Авантюрина чітко вказувало на те, що той щось замислив.
— Що ти хочеш мені сказати, гравцю? Ти збираєшся просити мене ще про якусь послугу? — Верітас закотив очі. Він більше не збирався вести ніяких ділових справ з цим павичем, бо такі небезпечні ігри марнотратні та дуже втомлюють.
У нього не було терпіння до цього ідіотизму. Але серце чомусь справді стискалося, хоча він не збирався ні в чому зізнаватися. У жодному разі.
— Ні. Мабуть, я просто радий, що пережив наш останній план, але я втомився працювати в IPC, тому і попросив мене тимчасово сховати, лікарю, — Авантюрин зітхнув. — Я ж тепер не раб? Вони не знають, що я жив, а ти дав мені непоганий притулок у своїй квартирі. Дякую.
Раціо почав здивовано кліпати очима. Мабуть, це спроба Авантюрина змусити його допомогти у чомусь ще. Подібно до того, як усе, що він робив, завжди було певною схемою досягнення мети. Авантюрин став для лікаря таким прикро передбачуваним. Цей гравець точно не міг просто так подякувати та розповідати про свої майбутні плани без нотки сарказму. Кому він хоч раз казав повну правду? Хоча... якраз-таки з Верітасом у нього і спрацював більш-менш останній задум, бо Раціо знав одночасно і забагато, і замало. Навіть зрада була добре продумана.
Але одна лише думка про те, що Авантюрин радий, що залишився живий, змусила його серце знову стиснутися в грудях. Щось таке дурне не повинно так боліти! Невже дурість справді могла бути такою заразливою хворобою та зброєю у чужих руках? Якщо так, то Лікарю варто триматися якомога далі від цієї маленької катастрофи. Навіть його стиль бою — це щось ірраціональне! Просто хаос і театральність, щоб показати себе у всій красі. Навіщо взагалі завжди вступати у бій?
І цей одяг... Такий яскравий, чорт забирай! Він заважає втекти з місця події не поміченим. Яке марнотратство! І втомлювало. Просто безглуздо. Треба хоч трохи заощаджувати не лише свої кошти, але й енергію.
— Так-так, я теж жахливо радий, що ти вижив, — сказав він, хоча це звучало як брехня або “щось таке, щоб відмахнутися від розмови”.
Але Авантюрин знав цей вираз обличчя. Раціо теж був непоганим актором і майстерно брехав, однак сьогодні не було схоже на те.
— Лікарю, я... я не збираюся нічого у тебе просити. Ти чудово знаєш, що я погано довіряю людям. А ця остання вистава... я планував її як смерть, бо тоді мені нарешті не було б так боляче. Але твоя остання записка... ти сказав, що я повинен залишитися живим, — Авантюрин гмикнув.
Це було не те, що він звик казати. Тепер Авантюрин і сам розумів Раціо, який ненавидів дурість. О Боже, це справді мало такий безглуздий вигляд, ніби якесь безформне желейне тіло, яке так і хотілося штовхнути ногами.
— Зрозуміло, — відповідь Верітаса була до болю лаконічною. Важко було навіть осягнути, що у нього зараз відбувалося у голові.
Авантюрин не помітив, як почав панікувати. Раніше він був надто стриманий, щоб дозволити собі продемонструвати комусь такі емоції:
— Я сказав це та тепер почуваюся дивно. Я ніколи не був таким чесним ні з ким. Мені соромно. Я не звик проявляти почуття.
Це було настільки у лоба, що аж страшно. Хоча такі гострі та прямі відповіді були у характері Авантюрина, але вони ніколи не стосувалися справжнього стану цього гравця.
Раціо нахмурився. Він мав повірити Авантюрину та його емоційному лайну? Він завжди був людиною, яка жила на розрахунках і грі, тому чому б Верітас повинен повірити цьому маленькому невинному вигляду?
— Чому ти мені це кажеш? — сказав Раціо, зберігаючи різкий тон. Його серце боліло. Запитання в його голосі було щирим, у чому він навряд би зізнався. Але він не міг пройти повз той факт, що у цього гравця знову міг бути прихований мотив для такого прояву емоцій.
Авантюрин вперше продемонстрував свої почуття, але отримав жорстку відповідь. Було очевидно, що йому не повірять. Він не міг скаржитися на це, але у голові так паморочилося, що Авантюрин ледве зміг усміхнутися. Де та сама “усмішка для протоколу”? Чому він не міг знову видати щось таке? Хоча, ні, раніше він професіонально надягав цю маску. Ха-ха, не дарма йому пропонували вступити у Дурні. Він би там зміг гарно грати ролі, але навряд чи його розум справді настільки хаотичний. Там була своя плутанина через можливі психічні порушення, але все ж він був дуже розумний і міг розрахувати будь-яку перемогу. Але зараз нарешті програв.
Програв власним почуттям.
Хоча, здавалося, що він сам дозволив собі програти, інакше чи був би цей програш взагалі? Тоді... Чи можна вважати це виграшем, якщо так і планувалося?
— Не зважай, — Авантюрин відмахнувся, розуміючи, що він зробив все, що хотів. Йому не варто багато намагатися, бо це затягне лише глибше на саме дно своїх страждань. А він звик заперечувати їх, тікати та ховатися. Зустрітися з чимось таким знову буде важко.
Хоча у Небутті він багато думав і, здається, все ж щось зміг прийняти та зрозуміти. Мабуть, буде навіть шкода, якщо він зараз знову повернеться на початкову точку після всієї тієї праці, зробленої у заточенні Небуття...
Раціо трохи зіщулився, помітивши, що настрій Авантюрина змінився. Здається, така відповідь Верітаса застала того зненацька. І тепер Лікарю було цікаво, чого він очікував. Хвиля провини накрила його, тому навіть дихати стало важко. Це нагадало той момент, коли Раціо згадав про відсутність навчання та виховання в Авантюрина, а потім побачив щирий біль у чужих очах. Тоді Раціо та Авантюрин спеціально грали ролі, бо за ними слідкував Сандей, але Верітас швидко зрозумів, що переступив межу, тому вибачився.
— Почекай! — сказав він уже м’якшим голосом. — Що ти збирався сказати?
— Я не звинувачую тебе, лікарю. Зрозуміло, що тобі важко повірити в мою щирість. Я гравець і завжди приховую свої почуття, — Авантюрин розвалився на ліжку в позі зірки. — Але ти... чомусь я вирішив, що можу тобі довіряти.
Довіра. Авантюрин йому довіряв...
Ці слова хтось шепотів, як якесь прокляття. Вони луною відбивалися в пам’яті Раціо, ніби його от-от — і охопить якась дивна сила... прийняття? Розуміння?
— Я... Тобто... — він зупинився на півслові, здивований тим, як зламався його голос. — Я... — слабко закінчив він: — Що ти кажеш?..
— Не поводься як дурень. Ти все чудово чув, — Авантюрин тихо засміявся.
Він рідко бачив, щоб Раціо так кумедно заїкався. Його поведінка була така мінлива: то грубий, то не може знайти влучних слів у відповідь. Хоча чи ставалося у нього таке з іншими людьми? Навряд чи. Авантюрин точно бачив лише стриману натуру, але поряд з ним у Верітаса навіть трохи змінювався голос.
Раціо нахмурився, не в змозі зрозуміти ситуацію. “Ти довіряв мені... Ти довіряв мені…” — ці думки не могли залишити його голову. Він чудово знав, як багато грала довіра у житті Авантюрина. Це було чимось неймовірним, якщо він щиро казав такі речі.
Він похитнувся, наче намагався вивести себе з трансу. Його щоки злегка почервоніли, перш ніж він швидко почав ходити по кімнаті, щоб сховати таку безглузду реакцію.
— Ну, припустімо, так, — холодним голосом сказав Верітас, намагаючись прийти в себе. — Але я не той, хто тут є дурнем.
Авантюрина вже неможливо було зупинити. Він відверто гиготів, бо ситуація була надто комічна для них двох:
— О Боже, тепер мені теж соромно. Тобто я безглуздий і дурний? Ну, можливо, ти маєш рацію, лікарю.
— Ти завжди був безглуздим і дурним, — сказав він, зберігаючи нотки роздратування. Це була його спроба не дати своєму серцю так швидко розпалитися. Однак чим довше він говорив, тим більше зникала маска байдужості, яку він зберігав. — А тепер тим більше, — закінчив він чомусь гірко.
Авантюрин якось хитро посміхнувся, чим змусив Раціо здригнутися. Можливо, він натрапив на ласий шматочок. Ні, цей гравець не збирався користуватися чужими слабкостями, але не він був тим, хто перший почав цю партію. Верітас сам натрапив на свою ж пастку та наблизився.
— Ну, знаєш, якби це була правда, ти б навіть не розмовляв зі мною. Сидів би у своїх книгах. Натомість тепер я твій сусід по кімнаті, — Авантюрин трохи кокетливо підморгнув і зручніше вмостив подушку. — І ти приховуєш від IPC той факт, що я все ще живий.
Авантюрин був знову нахабним і гострим на язик. Здається, суперечки з Лікарем Правди допомагали йому повертатися з дивного стану загубленості.
Раціо крякнув. Слова гравця глибоко вразили, і вони також були істиною. Він не міг заперечити, що його ставлення до цього павича було, м’яко кажучи, дивним. Він зітхнув, схрестивши руки та відводячи свій погляд.
— Так, ти мій сусід по кімнаті, — сказав він більш-менш холодним голосом. — І я б хотів, щоб Ви, шановний, були такі люб’язні й заплатили за мою терапію, яка коштує тисячі, тому що мені доведеться мати справу з Вашими нісенітницями щодня.
Авантюрин спочатку округлив очі від здивування, бо це “щодня” звучало надто непередбачувано. Тобто Раціо був цілком згоден залишити гравця у цій орендованій квартирі на довгий час? Або... Він не проти проводити кожен день разом? Що це, чорт забирай, значило?
Інші, можливо, звернули б увагу на все речення загалом, але Авантюрин непогано знав Верітаса, тому розумів, яку саме частину важливо виділити з цього потоку інформації, щоб зрозуміти справжнє ставлення Лікаря Правди до ситуації.
Авантюрин весело засміявся:
— Мої основні рахунки заблоковано, тому що я “мертвий”. Але в мене є купа секретних акаунтів, тому гроші — це не проблема. І я можу виграти скільки завгодно.
Авантюрин знизав плечима. Він все ще лежав на ліжку Раціо і мав спокусливий вигляд. Ця нічна піжама з приємної тканини, яка була злегка підібрана і показувала живіт. Скільки Авантюрин ще збирався так лежати? Взагалі-то хоч ця квартира і була однокімнатна, але мала два, чорт забирай, ліжка! Але для своїх фокусів гравець обрав саме чуже ліжко, бо так було веселіше.
Раціо цілком міг виставити його за двері, коли він хоч трохи залікував свої поранення. Але чому не зробив цього? Хоча, якщо він справді так збирався зробити з самого початку, то не орендував би квартиру, де було два ліжка... Навіщо йому два ліжка? Тільки якщо він справді сподівався, що Авантюрин виживе та завітає саме до нього.
Раціо зітхнув і трохи підняв брову. Його погляд пробігся по тілу Авантюрина вгору та вниз: його спокуслива піжама, злегка оголений живіт, цей вираз обличчя, який мав божевільно привабливий вигляд... Долоні трохи почали потіти. Він не уявляв, що взагалі може так нервувати.
Раціо довго мовчав, не маючи змоги вирішити, що сказати чи зробити. Можна вважати, що це він заманив звіра у капкан, а потім цей самий хижак так зручно облаштувався у цій пастці, що вона стала гарним сховищем? Напевно, Авантюрин завжди вмів користуватися навіть найнесприятливішими умовами на свою користь, змінюючи все навколо так, що лише йому одному ставало зручно там, де інші не вижили б. Проте навряд чи цю оселю можна було назвати полем для виживання.
Авантюрин відчував себе дуже вільно та розкуто, ніби саме він був тут господарем. Хоча все ж якась битва мала місце бути... Емоційна? Скоріш, Раціо боровся зі своїми почуттями, а гравець намагався краще зрозуміти свій внутрішній зруйнований світ, який, можливо, ще не пізно відбудувати знову.
“Мені справді варто вигнати тебе, — сперечався його розум. — Ти занадто фамільярний, занадто спокусливий, і це… несправедливо”.
Але він не міг... Не тоді, коли бачив прекрасне тіло... не тоді, коли бачив, як відкривалася така крихка душа. Це поєднання було надто шалене. Верітас сперся на стіну, стиснувши руки в кулаки, намагаючись відбити свої бажання.
— Щось не так, лікарю? — Авантюрин наївно усміхнувся. Він був таким милим у цей момент.
Чорт, цей гравець точно вмів користуватися своїми чарами у потрібний момент. Але було зрозуміло, що він не з тих людей, хто близько підпустить до себе по-справжньому.
Раціо зиркнув на нього, ненавидячи той факт, що ця невинність, можливо, була не лише награною, а й цілком щирою.
“Як хтось, як ти, міг бути таким милим? Чому я вважаю тебе привабливим? — подумав він, зціпивши зуби. — Чому я?.. Чому?..”
— Нічого не сталося, — сказав Верітас, намагаючись звучати різко. Він відчув, як його лицеві м’язи напружилися від боротьби, щоб приховати свої почуття. — Тут просто стає трохи спекотно.
— О, ми можемо відчинити вікно, — Авантюрин повільно встав і відчинив вікно. Можна було побачити, як сорочка ще більше оголила живіт і навіть груди.
“Чортові ґудзики! Невже ви не можете виконати таку просту задачу? Вам дали одне завдання! І ви навіть з ним не впоралися”, — Раціо подумки злився та проклинав все навколо, включно з собою.
Погляд Раціо зафіксувався десь на грудях, а його власне дихання ставало нерівномірним. Було зрозуміло, що з ним грають і роблять це професійно. Всередині навіть гарчали якісь ревнощі, бо Верітас не бажав знати, з ким цей гравець ще так фліртувати. Це однаковий план для всіх, або Лікар Правди входив в особливе коло осіб, хто мав право це бачити? У будь-якому разі, такі думки руйнівні, як і самі ревнощі. Тим паче Авантюрин справді не був тим, хто дозволив би комусь хоч якось наблизитися, ніж на відстань, яку він сам обрав.
Раціо намагався відвести погляд від відкритих частин. Але чим сильніше він зосереджувався на тому, щоб дивитися в інше місце, тим більше його очі тяжіли до ніжної шкіри. В деяких місцях ще залишились синці, але шрамів, на диво, не було.
“Я не повинен так на тебе дивитися”, — подумав він, борючись із бажанням зробити крок ближче до Авантюрина. Це було неправильно. Він мав сприймати його як неприємність. Він не повинен був бачити в ньому когось спокусливого та... близького серцю? Це не було схоже на звичайну хіть. Якесь більш ніжне бажання бути поруч і торкнутися, ніби до сонця.
Авантюрин злегка почервонів, коли Раціо зробив крок уперед. Він не очікував, що лікар може бути таким рішучим. Хоча сам гравець і натякав на це, але точно не підозрював, що Верітас міг відповісти на ці загравання.
“Він справді цього хоче?” — подумав Раціо, роблячи ще один крок до нього. Його серце калатало так сильно, що йому здалося, ніби воно могло вирватися з грудей. Ні, йому просто цікаво. Йому просто цікаво. Це нічого не повинно означати.
Третій крок. Четвертий.
Раціо продовжував наближатися до Авантюрина, його розум дедалі плутався та запаморочувався. Що з ним відбувалося, і чому він раптом знайшов цього дурня таким привабливим?
— Верітасе? — Авантюрин зрозумів, що і сам почав втрачати здоровий глузд. Було приємно спостерігати, як лікар діяв самостійно. Ця ініціатива була привабливою. Хто ж знав, що якщо трохи підштовхнути його, то це буде таким робочим методом.
“Мені не варто було б цього робити, — уперто подумав він, попри те, що зараз був лише за кілька дюймів від Авантюрина. — Я повинен припинити наближатися до нього, я повинен…”
Але потім його миле почервоніле обличчя знову привернуло погляд, і всі думки миттєво зникли.
Ще один крок ближче... ще один крок... ще один крок...
Сам Авантюрин теж зробив крок уперед, якби подякувавши Раціо за те, що той все ж наважився. Не можна було повністю залишити всю “роботу” на нього.
Серце Раціо підскочило йому в горло, коли Авантюрин теж наблизився. Вони були майже віч-на-віч. Чому “майже”? Бо між ними завжди були якісь непорозуміння та не сказані вчасно вголос слова. Але зараз Раціо так сильно хотів бути поряд. В очах Авантюрина знову горів вогник життя, який грів душу Верітаса. Можливо, той останній припис лікаря справді зіграв свою роль. Тому Авантюрин зміг знайти сили та бажання жити. Так хотілося до нього торкнутися, але було страшно, що він може розсипатися, ніби ваза, яку розбили, а потім, наївно сподіваючись на успіх і міцність “конструкції”, склеїли її якимось будівельним клеєм.
Від цього живого погляду у голові Раціо запаморочилося, а тіло здригнулося. Він спробував прочистити горло й щось сказати. Що завгодно... Але слів не виходило. Не можна було зупинятися, щоб Авантюрин знову не сховався глибоко у собі. Ні, не Авантюрин.
Какаваші.
Здається, він повернувся та одночасно пішов. Можливо, Авантюрин зміг прийняти всі версії себе, включно з цієї більш м'якою, яку він так беззастережно показував зараз.
“Нумо, я не повинен так поводитися!” — подумав Верітас, відчуваючи легку паніку. Але попри те, як його розум казав йому цього не робити, його тіло продовжувало наближатися до Авантюрина.
— Верітасе, не соромся своїх почуттів. Будь ласка, — щиро сказав Авантюрин, розуміючи, що лікар потребував цієї підтримки у такий момент.
Раціо розширив очі, коли цей гравець заговорив. Він не думав про можливість, щоб Авантюрин його так втішав. Зрештою, це справді діяло, бо тепер це було інакше. Його турбота була такою справжньою, такою щирою...
— Щ-що? — запитав Раціо із відтінком розгубленості в голосі. — Мені... мені соромно? Або що ти маєш на увазі?
— Боже мій, ти такий смішний, — Авантюрин підійшов ближче й ніжно поцілував Раціо в губи
Лікаря застав зненацька цей раптовий поцілунок. Його серце на мить завмерло, коли він відчув несподіване відчуття губ Авантюрина на своїх губах.
Його м’який, привітний дотик абсолютно відрізнявся від грубості, до якої він звик, яка, звісно, завжди була наслідком його власних дій. Хоча, здавалося, що з Авантюрином він завжди був обережніше, а той реагував таким самим чином. Їхні ігри завжди були з нотками сарказму та зухвальства. Але все ж межу вони не переходили. Раціо страждав прямотою, яка могла ранити інших. Але з Авантюрином він іноді міг тримати язик за зубами, щоб не торкнутися тем, які надто боліли.
Верітас відчув, як його м’язи розслабилися, а розум повільно прояснився, наче поцілунок зняв закляття. Але перш ніж він міг думати про щось інше, він поцілував Авантюрина у відповідь, обійнявши руками, коли відчув, як його тепле тіло притискалося так близько.
Авантюрин заплющив очі та почав танути в його обіймах. Він був схожий на кота, якого нарешті обійняли.
Розум лікаря був переповнений надто яскравими емоціями, коли він притискав цього гравця до себе, його руки досліджували тіло, насолоджуючись його м’якістю. Він танув у цих вустах. Все це було як сон. Його звичне суворе ставлення зникло, і Раціо відчув, що ставав м’яким і вразливим.
Його губи залишили губи Авантюрина, щоб пройтися по шиї та спуститися нижче, а його руки повільно перемістилися до підтягнутої спини, яку він стиснув ніжною, але спокусливою хваткою. Хто ж знав, що в Авантюрина таке чудове тіло. Здається, він займався тренуваннями, а не лише іграми. Можливо, ще і здорове харчування мав кожен день? Ха-ха.
— Гадаю, мені варто залишитися трохи довше, — Авантюрин прошепотів це, притискаючись до грудей Раціо.
— Можливо, нам обом варто шукати нову роботу, — Верітас тихо засміявся, що робив дуже рідко.
Авантюрин підняв на нього очі та усміхнувся:
— Ти ховаєш у себе “мерця”, так що IPC точно не погладить тебе або мене по голові.
— Натомість я можу погладити тебе по голові, Какаваші, — Верітас ніжно торкнувся чужого волосся.
Авантюрин навіть завмер на місці, а потім і сам почав линути до руки, щоб отримати більше дотику. Раціо обережно гладив його по голові та перебив пасма, розглядаючи їх у ранковому світлі. Вікно все ще було відчинено, так що легкий вітерець грав з фіранками, ховаючи дві фігури, яку знову самозабутньо цілувалися та насолоджувалися цієї миттю.