Work Text:
Вони збиралися частіше, ніж чули про існування Сонця, а Новий рік якраз був цікавим випробуванням. В першу чергу на живучість печінки.
Якось майже так в ясній кімнатці під столом спала забута всіма людина. Втомилася та й калачиком вмостилася на холодній підлозі: килим ледь-ледь простягався до перших ніжок столу. Йосан би простудився через кілька днів, якби не добра душа Юнхо, що вирішила вкрити того чимось здалеку схожим на плед. Теплим був, бо ж з нього нагло зігнали кішку Сана заради красеня підлоги. Він з солодкою усмішкою потягнувся і заринув всім тілом, по останні кінчики кучерявого волосся. Дивно ж, як добре людині живеться навіть не будучи п’яним по перші білочки.
Сан би виграв лотерею, як на місці Юнхо опинився саме він. Лише б тільки це знав, бо спати в туалеті — ще краща ідея, про яку мріяв половину смертного життя. Те, що обіймав унітаз, ніби це коханий Йосан, не було сильно дивно для його друзів. Нестерпний сморід туалету, павутиння в поєднанні зі студеною підлогою — завадити його сну міг лише він сам та страшні видіння, яких він і не бачив, чому й сеанс сьогодні міг продовжуватись до тих перших годин наступного року.
Та не полишав мить такого Сана Уйон. Корчити кумедні мордочки з фоном цього всього на камеру було весело, навіть дуже, щоб потім фотографії дивом перетворились на компромат та явний шантаж. А потім подорожували соціальними мережами по друзях знайомих та родичах викладачів…
— Та легко ж. Там ще покласти трохи лимонної кислоти і пушка буде, тричі виходило.
Мрія Сана спала все так само солодко, поки навколо крутився володар домівки та гукав на всю простору кімнату рецепти пряників. Сухо б хотів, щоб за годину до свята йому не трезвонили знайомі, та телефон легше було вже на місці розбити, аніж впоратись зі всіма ними і чути постійні гудки. Приємною частиною, здається, було лише чути ранні вітання, бо дехто вже встиг добряче влити коньяк у шлунок і прокип'ятити мізки.
Любов Сана ніжно сопіла в плед. Тільки от з кухні лунала лайка двох красенів, яким було дуже важливо з'ясувати кількість готових пряничних чоловічків. Сонхва готував, а Хонджун грався в голодні ігри з його нервами.
І трохи посипав чоловічків цукром.
— Ідіоти, їх там взагалі сорок два, годі шістку тулити!
Репетом у відповідь відзначався тільки Мінґі з підвіконня. Навіть не дивився на кухню, а знав кількість краще за кухарів. Замріяно дивитись на нічний спадаючий сніг в дружньому колі з теплою кружкою какао було мрією останні кілька місяців, а сварки додавали затишку цьому омріяному свавіллю. Репетувала компанія кожного спільного збору, нічого надто незвичного. Вухам навіть не боліло. Приємно було йому водночас здаватись чимось схожим і на Йосана: повільно засинати в малиновій ковдрі і тихо опускати голову на скло.
Цьому заважав цілий всесвіт.
Дзвеніли і келихи з пивом в руках Чонхо. Він, на щастя, своєчасно будив хлопця з підвіконня заради тосту за здоров'я корови спільної колишньої сусідки, щоб той не пролив какао уві сні. Це все було йому дитячою забавкою. Теплою, як піч у селі, та й пиво йому теж не більше, ніж свіжозварений компот. Чонхо справді не очікував, що саме цьогорічне святкування буде тепліше за всі минулі рази.
Аромат ванілі розлився всією хатою і віяв поза нею через старезну кватирку. Жоден куток не міг хвалиться якимсь іншим запахом, навіть той же туалет зі своєю “сплячою красунею”.
Гомін чувся і крізь сни. Обидва чули щось ймовірно схоже на крики, крихти сміху, хоча Йосан ще й муркотіння Бьоль. Вона велелюбно ковзнула біля живота та лягла, як друга ковдра, майже в цілий метр. Носи декуди мило зустрічалися в платонічному поцілунку, поки її шерсть ще не починала викликати лоскіт і свербіж.
Менше години лишалось. Тому кілька страв вже вкрашали руки Сонхва. Ще трохи Сану хотілося поспати, побути на самоті з таємницями сну. Навіть Уйон вирішив полишити його самотньо спочивати, вперше ввічливо віддав простір.
Сон тривав ще довго, наскільки міг, але відпустив. Перед очима першою з’явилась кришка унітаза, за якою фокус пішов на змоклу шахматну підлогу. Ніс був би здивованим, якби мав мозок, бо ж заграв аромат приємно солодкий, а не те, на що логічно розраховував Сан. Та такий інтенсивний, що ніби цілий пиріг підсунули під ніс, і голова б за кілька секунд відпала під ванну. Найімовірніше, це й пробудило хлопчину.
Він піднявся з колін і озирнувся у відкриті двері. Вид на залу з доволі гарною миготливою ялинкою — останні старання власних рук з його пам’яті. На виході з кімнати можна було зустріти ще й якихось людей, заклопотаних і зовсім не його ледарів. Кумедні копії — так підказував зрадник мозок, аж поки душа не починала кричати, щоб той врешті прокинувся. Вони знайомі довгі роки, а впізнати хоча б Хонджуна на кухні було складно. І кожен божий день видіти обличчя Юнхо було грою підсвідомості. Будь-кого з присутніх.
На щастя, Сухо з телефоном у вуха мовчки підхопив під руку і підвів у руки вже любого Сонхва. Тісна кухня ледь витримувала присутності вже тьох кухарів. Інші на ній тихо дивились на Сана, якби той викинув на вулицю новонародженого котика. Неприємно про подібне було лише подумати. Але ж за хвилину вони вже обидва вручили кувшин вина і блюдо з салатом, продовжуючи розгнівано втупплятися очима тільки між своїм дуетом. Один одному німо погрожувати. Сан вже здогадався: Хонджун бовкнув явно не те, що Сонхва б бажав почути.
Залу не освічував звичний звук телевізору. Вухам Сана імпонувала ця чудодійна тиша, коли навіть рот Мінґі спочивав з миром на склі. І слава богу, що Сонхва мовчки дувся на Хонджуна в своєму кутку.
Без зайвої драми і вистави.
Та все ж вони мало-помалу збиралися навколо родинного столу. Зовсім не дивно, що першим за нього сів Сухо і роздивлявся присутні страви на синій скатертині. Поправляв все, потроху перекручував і ставив по різних кутках. Естетичніше.
Ледь не вдарив Йосана в око носаком капця — завчасно вибачився і поліз грайливо чухати зелену шевелюру. Це нагадало йому свого ж старого доброго собаку, що злишився в селі на опіку родича. Сухо дух ронив за грайливою вухастою мордою та його бешкетливими лапами, коли той втретє розбив таріль з сервізу сестри.
Мінґі було складніше прокидатися, ніж Сану. Перед очами синіло та миготіло все за різкого підйому. Навіть трохи не перехилився на Сухо спереду.
— Обережніше, друже, — та, на щастя, добра була в того душа. Навіть притримав за плече і злегка струснув його на останок. — Добра їжа буде сьогодні, хоча вони і сварилися, як подружжя у пенсійного фонду.
— Ні, там вже стан двох сусідніх баб на ринку.
Сухо усмішкою погодився з цією заявою, бо ж справді схоже було.
Сан поряд з Мінґі вмоститись встиг. Щастя, що не впав безсило на нього з бешкетливої рівноваги. Іншим же було подекуди сумно сідати за стіл: все надто спокійно, ніякого чорного жарту з вуст Уйона так і не злетіло, ніякого вибрику той не зітворив. Аж боляче на серці з цього покою. Одне лиш ще дивніше, що ніхто не бачив поряд Йосана з собою. Той вже встиг непомітно прокинутися, не вдаритись об стіл і вийти куди б не бачив ніхто. Дивно, бо ж ніколи так тихо не прокидався, та й першим ділом поліз би по смажений грибочок на столі.
— Сане, він напевно просто пішов до туалету, бо ж ти нарешті не займав його.
Юнхо сподівався змити з лиця землі ту ображену пику. Не гоже так дивитися на палаючу свічку, коли хвилини лишались до початку нового життя і року.
— Та міг би і при мені сплячому сходити. Так важко? Я ж все одно спав і не бачив нічого, — той справді сумував і тягар нездоланний ніс в собі. Насправді сильної причини не було так понуро сидіти і втикати. Як ніби відчув щось потойбічне або привид пройшов наскрізь. А все Йосан винен.
— Ой, тільки очі не цуп у скиглячого пса. Це огидно.
Залишилося тепер знов одне мерехтіння телевізора світити затемненні кутки, від чого дощик блимав точно з таким же ритмом казки. Це якось йшло все подалі від уваги, обличчя навколо, як дзеркала після душу, — силует від сили мали, кров навіть у вухах бурлила якось по-іншому. Мову нову вивчила і з акцентом балакала сама собі.
Мова була чудова — думалось Сану, коли знову згадав давню другу зустріч з володарем серця бентежного свого. Бентежним тоді ось якраз був Йосан, як задихався в темряві свого ж будинку. В кутку затримував дихання і молив богів прощення його пропащої душі та розбитого тіла. Сану чудо допомогло через якісь молоді дурощі залізти в чужий будинок та роздивитися в пітьмі тремтячий силует.
Ні, справді дивне щось спіткало долю Сана.
— Ще три хвилини, — чийсь придушений швидкою кров’ю у вухах голос викликав Сана знов у реальний світ. Розчарував, бо ж спогади щасливі були і покидати які хотілось лише зі смерті. Очі повернулися до Юнхо, що був біля ялинки і споглядав на нього. Майже без жодного помітного в мороці прояву хвилювання.
— Йосане, ти в туалеті? — Зарепетував Уйон, та йому вперше не врізали за це.
І все ж повільні секунди супроводжувала тиша: не відповідав. Один бій годинника плинув за часом і настигав свого кінця в стінах дому.
— ...Я все ж піду і перевірю, — підвівся Сан з теплого місця, відразу пішов повз чужі голови, намагаючись якось не зачепити нікого і не перекинути стіл.
Не дуже обережно, та він дістався туалетних дверей та тричі постучав у них. Мерехтливий звук лампи єдиним лунав з-за дверей, ніби Йосана там і не було. Сан без зайвих емоцій задумливо споглядав на білу фарбу деревини.
— А чого ви взагалі думаєте, що він не пішов прилягти на ліжко? Після підлоги я б також звалився на м'яку постіль, — під роздуми Уйона Сан оглянув туалет. Після нього самого там був лише від сили привид. Тільки в дзеркалі рухались вогні з ялинки, в темряві як потойбічні очі.
— Бо спальня зачинена. Я все ж остерігаюсь того сусідського собаки.
— Боїшся, що залетить через вхідні двері і до кімнати? Так і через вікно ж може.
— Тому забарикадував. Краще вампіром буду, ніж цей равіоль заскоче і поїсть весь тюль.
— Чому ви так кажете, ніби це вже було? — Сонхва задумливо дивився то на Уйона, то на Сухо, що переговорювали безмовно очами страшні погрози. Один одному, як це вже було у інших на кухні не так і давненько. А потім хлопці дивились скоріше скажено, а не здивовано, на Сонхва, та все ж було цікаво. Собака той був голодним, зачасту бігав без повідка і не в своєму дворі. Місцеві страждали, бо ж зникали пластмасові відра, вивішена білизна. А потім тварина починала з'являтись тінню в хатині, по підвалам бігав. То все були казочки, як переповідали хлопці, а зазвичай лише Сухо, Сонхва.
Мабуть, доля правди там була, та й чимала.
— Чутки чутками, а правда гуляє попід вікнами.
Юнхо б виказав слово невтішне, та вирішив промовчати. Стати замість ялинки прикрашеним фінгалами хотілося найменше. Зеленого пугала лише одного вже цілком вистачало для антуражу.
Сан безупинно блукав кімнатами, святковими, мов ельфи прикрасили ще більше, ніж було до того. Було б добре, якби Йосан ним був і невдало сховався, прикрашаючи третій кут в кімнаті п'ятій. Та він би скоріше видав, щоб Сан лісом шов і впав на ігловиту соснову гілку своєю голою дупою. Або ж зламав шию об стілець, щоб не бентежив за переглядом старого доброго серіалу. Навіть компанія балакучого Уйона була йому краща.
Не було того ніде, куди заглядали очі.
Повернувся Сан до зали швидше, ніж очікували друзі. Всі вони були розкидані вже по іншим сидінням, і ймовірне місце Сана змістилося вже до ялинки — найближче сидіння було до святкового оберега. Обриси його тіла тепер би закрили майже всю її площу від очей Юнхо, що вмостився прямо навпроти і споглядав на блискітки злотистих карамельних цукерок у кроні. Сухо як завжди взяв традиційні, звичні всім, класичні солодощі, а залізні закарлючки, з яких вони солодко звисали, в останню хвилину вишукував у домі на диво доброго сусіда. Уйону пощастило спостерігати.
— Знайшов?
— Хіба що дух невтішний Санти та Рудольфа, — ніби й відповів щось, а ніби і огризнувся ображено з помітного відчаю розбитого серця. Ніхто не розумів тієї внутрішньої драми та порядку дій у тій виставі. Хіба що Чонхо, бо ж грав у сільському театрі на три глядачі.
— Ну, давайте до келихів, пів хвилини. Сане, Йосан знайдеться і після, а зараз швидко за келих і випиймо. Потім всі разом зробимо це, як він вийде зі сплячки і свого кокону. Ну скоріше, давай!
Сухо міг грамотно проголосити заклик, щоб навіть Сан підійшов до свого місця і підхопив у тремтячу руку келих вина. Без шампанського в цьому році з вини Уйона. Половина з них чомусь стояли на хитких ногах, через що притримувались обережно за край барвистого столу. Особливо вирізнявся з усіх Мінґі, нетерпляче чекав закінчення такого собі пекла.
І почалося врешті оте “десять, дев’ять…” з вуст президента. Повторювали за ним всі, навіть через темні вікна сусіда чутно було цифри. Гучність телевізора підвищили до максимуму
— Вісім, шість, п’ять! — Уйон хотів перекричати всіх в кімнаті, тому зробив голос гучнішим ледь не до ще гіршого вереску.
— Здрів? Сімку забув, йолопе.
— Три, два!
— Забув? Так вона ж так само в телефоні.
— Один.
— Та заїбіть ви їбала свої обдристані, дурні.
— Ви всі зовсім телепні тут. Могли б хоч почекати до нового року, щоб обговорити математичні здібності Уйона, почекати зовсім ніяк? — Хонджун мало не зірвався з місця, щоб обидвома руками душити всіх, хто відкривав пащі не задля рахунку.
— В новий рік не варто нести таке зло — гріховно це, вдача не всміхнеться потім, — обізвався Юнхо і пожав плечима після. З надто безтурботною і млявою усмішкою Хонджнові. Наривався так наривався.
— Не всміхнеться вам потім тільки лікарка в поліклініці, як не збереш зуби назад за губи. А ти чого вилупився там? Краще б математику в першом класі вивчив сумлінно, а не читав плейбої.
Це було не так погано слухати, якщо придивитись на все через бокал вина, випиваючи потім ще краплини три. Йосан бідної голови не покидав, серце нещадно бив і тіло ломив, чому прийшлося всістись відразу з настанням перших митей нового року і вслуховуватись у нову сварку друзів. Мило, що скажеш. Та миліше було б міцно обіймати Йосана, покласти його зеленкувату голівку собі на тепле плече в пухнастому светрі, бурмотіти щось у маківку…
Мрія Сана в той момент дістала свого апогею. Дихати — не дихалось, а серце щеміло з кількості кохання в ньому. Місця там не вистачало, нікчемно мало, і нестерпно розривалося в щепки. А казали ж друзі, товарищі та знайомі, що самого лиш кохання мало для смерті.
Згадувалось його ніжне обличчя та й чудернацькі риси. Гарний ніс, що коли просто поодинокий, то нічим ніби не відрізняється від носа того ж викладача, медсестри, водія автобуса і пасажира з сусіднього сидіння, а коли ж дивишся на Йосана цілого, то був він чимось настільки дивний, що й без нього Йосан не був вже самим собою. Сам Йосан змінював його до жахливої невпізнаваності і теплих почуттів, що викликав один той ніс. Лише він сам і тільки.
Але ж очі Йосана. Він не провалювався в них, ні, аж ніяк. Через них він підіймався до самого раю, де кружляли корогоди з десятки шестикрилих янголів, а очі їх дзеркально повертали Сана до життя. Бачив кожного з них, чітко, на смак їх пір’я куштував, але ж дивився в очі свого рідного Йосана, навіть не будучи надто близько до нього. А рай той був доволі теплим, та і пір’я в роті душило тільки якщо своєю святістю.
Роздуми вели лише до ще одного келиха, а потім і до келиха сидячого поряд Сонхва. Не помітив навіть, що вкрав чужий напій, як і сам Сонхва. Юнхо ж і справді ледь бачив ялинку за дивовижно широкою постаттю Сана, лише дві цукерки і три-чотири вогники нової гірлянди. Ялинка була великою, Юнхо також не зовсім там малим, щоб Сан височів над ним. Мабуть, височів чорт за ним, що щедро з’їсти душу в сумові хотів. Жертва була добротна: величенька та начебто смачна.
Брехня була б, якщо Сан справді не подумав, що просидів хвилин зо п’ять, десять, від всієї сили двадцять, а не дві з половиною години. Але казали ж всі довкола, що від журби час зупиниться, і проб’є годинник вічність тихую…
За цей час в залі знов хтось увімкнув яскраве світло. В жовтих фарбах виглядало гірше, ніж було воно в загадковій пільмі. Йосана не видіть і таким чином. У горизонтальному положенні замість вертикалі, коли голова звалилась до столу без життя і вся картина в очах — суцільні спотворення стін у хрусталі келихів. Якось близько, у своєрідній черзі до шлунку, всі стояли щитом від нього, потвори і власного чорта за спиною.
Як розвернувся до ялинки — всі демони розбіглись по кутрах і в плечах легше.
Ялинка. Ось вона була його творінням. Тихо подзякувала цукерками за кульками, а як подивишся на неї — мовчки стоїть, мов на страту. Лякало це. Сан лиш тому зробив режим однієї гірлянди більш різким на очі. Нахилився за пультом однієї з них під крону, та там вже і присів: стілець не втримав. П’янів він не як інші, але ж Йосан… То там вже і понесло тіло й розум. А як встав, то майже не зронив це дерево. Не судилося цьому, бо все вціліло, одна карамелька в руку вдало впала, злетіла щасливо з гілки.
— То там справді динозаври водяться? — волав Мінґі від здивування, щирого, немов дитина знову. Радісно за нього, справді. Лише його емоційний вигук дійшов до самого серця і здолав бар'єр сп'яніння.
— Так, але нащадки. Вони схожі лише чимось віддалено. Навіть не скажу так, чим же саме.
— Дай вгадаю. Морда і пазурі??
— Точно не це.
— Ну хвіст точно.
— Він якраз навпаки. А, точно, мізками і ходом думок.
Коли б бажав Сан молодшого брата собі, то був би то Мінґі. Бажано тільки його, без бонусів. Ця дурнувата розмова з Чонхо цікавила не більше, ніж схибнуті сварки Сонхва з Хонджуном в іншому кутку кімнати. І справді як базарні баби, готові чи не перегризти один одному глотку за місце під сонцем і крісло пом’якше.
Але ж Йосан… Зіронька сердечна…
Бронзова цукерка спочивала на столі. На диво, підозріло тягнуло до неї, блищала більше за інших. Можливо, то все пряме світло та обгортка дзеркальна, вони могли робити її дивно чарівною. Червоні закручені туго кінчики, що виглядали як ідеальна форма для макарон, не мали жодної погрішності, лише монотонний кривавий металічний блиск. Карамелька наче штучною була, з рекламного щита у входу в кондитерську. Саме такі вабили по телевізору та на зображенні подарункового пакету. Єдина деталь, що відрізняла її — залізна закарлючка, погнута не так, як треба та й взагалі не скажеш, що вона була б надійною. Метал гнучким був, жовтуватим якимсь. Сухо на швидку руку пробив нею дірку в сяючій бумажці, аби вона передостанньою опинилась на гілці з усього пакету.
Сан би її все одно не з’їв. Лише вийняв скріпку, знову полишивши нудьгувати на відносно білій скатертині в компанії хаотичних винних крапель.
На мить здалось, що під обгорткою щось злегка ворухнулось. Як короткий спалах маленької молнії чи навіть мікровибух. Або як крихітний птах тільки-но розбиває шкаралущу свого яйця зсередини, та проте лише намагається: клюв занадто малий. Думалось, що знов примарилось і очі з розуму сходять, та й той же розум так само.
Чого ще не побачиш, коли він вже видів дивні метушливі тіні посеред стін, як картини з похмурих ставали усміхненими…
— Сане, вставай вже.
Окликав хтось, знайомий голос був, дружнім, теплим, як дідів, якби він був у нього.
— Давай, всі пішли, тепер і ти. Тут поряд кімната, підіймайся.
Точно ж. В очах картина різко посвітліла: за столом нікого, а телевізор так і грав на всю будівлю. Не вимкнули чогось. Для нього? Добрі люди, друзі ті, хоча той так нічого і не чув за цілу ніч. Не гарно вийшло. А якщо спитають про концерт? По номеру, ймовірно, називати буде, не знаючи, кого запросили. Цифру три. Улюблену, щоб питань було поменше. А жарт який? Цифра тут не допоможе…
— Отак, обережно, тримайся за мене.
Голос гарний, щось знайоме. Точно знайоме, а обличчя не дуже. Дивнувате, розсипчасте якось і мильне, ні, не роздивиться вже. А можливо і потім здогадається про постать цю. На ногах вже, ніби іде, ніби стоїть, ніби пливе уві сні з заплющеними назавжди очима. Картинку бачив, розумів. В підлогу втупився, той м’який килим, що навіть зараз ледь діставав до перших ніжок столу. Стоп, чи вже весь стіл стояв на ньому і чекав, щоб хтось помітив? О, поріг, хоч би не впав, не впав і ніс не розбив. Не ніс, а швидше голову і чекав швидку. Це було б занадто. «От би Йосан так не закінчив святкування в цьому домі» — гучними словами бігало по голові. А, Йосан, давно якось не бачив Сан його. Чи він спить?
Пливло. Кадрами з'явилися ще картинки. Вже не підлога, двері до кімнати. До туалету? Якось вони знайомо виглядали, і ці довгі подряпини від лап. Хтось дерся в цю кімнату. О, точно, сусідський скажений пес. Чого він досі гавкає?..
Наступним його поклали на ліжко в затемненій кімнаті. Ніч же глибока, один сніг мало що відбивав вже, але хмари робив світлішими. Без світла в кімнаті, вирішив добродій не вмикати. Щоб очі не травмувати і Сан не став піратом з пов'язкою на око. Розсипана пачка чіпсів по підлозі. «Бекон? Ні, скоріше сир, бо з чіпсами грався лише… лише хто?»
— Не пам'ятаю, от же чорт… — бурмотів він потихіше.
Точно хтось з своїх, друг якийсь.
На ліжку лежав чи різнокольоровий в'язаний плед бабусі, чи то ковдра такою була химерно барвистою. Все одно воно лише скакало в очах відтінками синього, ближче до чорного все. Як і та темненькая кімнатка. Стіни бордові, картин багато, принаймні саме рами блищали в скудному промінчику з прочинених дверей. Та і двері ті ж темні. Що ж світле? Ну тільки якщо подушка й підлога дерев'яна. Мабуть то сосна, знайома підлога.
Якщо його ліжко по одну стіну, то з іншої також було таке ж. І не самотнє, а вже зі сплячим кимсь. Так, то він чипси розкидав. Шкода лише, що людина обличчям до стіни, було б цікаво спробувати вгадати хто ця тінь. Таке приблизно тіло мала половина компанії, без обличчя тут ніяк.
Але темніло. А, ні, лише очі стомлено закрились, а пам'ять ще тримала кайданами ту картину. Зловіще тиснули стіни і серце вибухало.
Ох Йосан, ті його очі. Як ніби почути шурхіт листів з бібліотеки та бачити останні миті життя до смерті, останній раз прожити щастя за століття. Хотілося б і зараз глянути у них, хоч вони холодні, як той же сніг у вікні.
Наступної миті очі різко розплющились. Все чисте, світле, кольорове і барвисте грало. Воно без жалю сліпило, сніг той клятий! Було добре, якби тут була б штора хоч одна, але вікно, потріскана фарба рами й побите скло проносили під носом кількасот тисяч прозорих срібно-злотих дощиків. Блищали, посипали меблі жахливим світлом. Сан був чисто радий, що хоч кімната сама по собі як із циганського табору. Стіни й меблі з чудним узором, та хоч не світлі. Сухо точно знав, який інтер'єр обрати краще.
А ліжко навпроти ще займало тіло, з такої ж дивної позиції, як було вночі. Все так само в светрі і в'язаних шкарпетках.
— Гей, Сухо, ти ще живий? — хрипло промовив він в подушку, не граючи з положенням. То точно був Сухо, хазяїн сам. Точно, його ж кімната, захламлена по самі вінця і яскрава, як павич. — Не дуже, бачу.
Та встати якось треба. Тільки б Сану ноги взяти в руки, а голову до рук, щоб хоч піднятись на ліктях, озирнутись навкруги й помилуватись ранком.
Це було, звичайно, складно. Сан здивувався, коли все ж зміг всістись вертикально, звісити босі ноги на підлогу. Жахливо холодну, ніби в туалеті насправді був. Не сильно дивувало, вона завжди тут була студенна, а тим паче зима. Сніг, погода, все воно давало знати і зараз навіть особливо тиснуло. Легені чули той промерзлий протяг з-за кватирки у щілину відчинених дверей. Тому вони миттю лячно проскрипіли, прямо наче щойно переглянув фільм жахів на ночівлі.
Далі рухатись не хотілось. Ноги піднімав вище, щоб не торкались соснової голої підлоги, тремтів невпинно. Жахав той холод, насправді. Як і майже кожен ранок, але коли в чужій домівці, то це ще гірше. Та називати її «чужою» на вустах чулося гріхом. Скільки спогадів про них мали ці старезні стіни…
Сан піднявся. Дивно, як ці ноги його тримали, навіть не тремтіли, хіба що з ворожої мерзлоти. Він би з радістю пішов закрити ту прокляту навстіж прочинену кватирку, та це було б занадто гучно, а будити Сухо хотілося лише як сідати їсти. Та й ще стояти прямо обличчям до зимової негоди — останнє, чого хотілося тоді.
Накинувши на себе того старезного в'язаного пледа, що, мабуть, бачив і прабабцю, він рушив тихіше за межі кімнатки.
— Чорти б тебе побрали!
— І тобі доброго ранку, давно не бачились, — спокійно відповів на лайку Сонхва із зали. На дивані, поруч з Хонджуном, солодко сиділи, дивились фільм. Він відкрив темні штори так, щоб мало не весь дім затопило білим світлом. Гарно, нічого не скажеш, свіжо, але як же огидно боляче на око.
— Тільки ви не спите? — Сан підійшов до столу, де годин п'ять тому ще були десятки страв, налив воду в келих і залпом жадно випїив. Голова не боліла, тільки ось сушило в горлі доволі добре.
— Так. Насолоджуйся тишею, поки Уйон ще дрихне, — тепер Хонджун обізвався.
— О, а оце на щастя.
Ця картина приємно дивувала: вони сиділи не за кілометр, а Хонджунова голова мило спочивала на плечах Сонхва. Так пригорнувся, що і обійняти скоро міг. Він точно того хотів, але спішити не став, просто готуючи повільно руки, щоб вони потім легенько впали замком на талію Сонхва. Та не всміхався з них ніхто. Обидва так сиділи, ніби ніколи не знали один одного і просто чекали кожен на свій рейс. Два незнайомці просто проходили повз по своїх справах, повністю потонувши в своїх думках. Або як знайомі, то лише на кладовищі дивились на монумент з німим лицем, як ніби пророками вмить стали, премудрими отими старцями.
Цікава картина, таку б намалювати ще — і висіти в музеї буде, як Мона Ліза і загадка її емоцій. Тут так само, прям як на тому старому малеві: така ж сама загадка тих пророчих очей закоханої пари.
Так вони дивилися телевізор. Всього лише детективна історія з містичним підґрунтям. А перед ними на столі таріль з бутербродами і мариновані печериці. Попкорн їм заміняли.
— А Йосан що? — головна проблема його серця, рана знов розкрилась, і стікали літри крові, мов борщ з розбитої тарілки.
— Я особисто його не бачив. Не знаю, як цей шкарпеток на моєму плечі, але саме я ніде не зустрів Йосана.
— Шкарпеток на його плечі теж не бачив Йосана, на жаль. На вулиці теж нема, у сусідів також не видно. Як ніби розчинився, — на останньому слові він смачно позіхнув. Хонджун, скоріше за все, не зовсім встиг прокинутись, тому таким приємним був, що хоч око раділо.
Та не душа від слів друзів добрих.
— Де ж він, бляха, — вступив очі вже у синю скатертину, ніби там знаходяться всі відповіді.
— Та знайдеться він. Усього десь пів дня тому зник. Спить десь, а ми знайти не можемо, от і все, спокійно, — Сонхва справді думав, що він десь поруч, тільки лиш не видно.
— Так, знайдеться…
І тільки тиша навкруги. Вона була б всюди, якби не тихий телевізор. Сонхва не любив гучних звуків, телевізор ледь-ледь щось казав собі, що навіть Хонджун не чув ні слова. Тому для нього існували субтитри, які Сонхва і сам не бачив. Справедливо.
Сан озирнувся. Кімната чиста, стіл також, білу скатертину, що була поверх синьої, зняли і кудись поклали, щоб потім відмити від вина і олів'є. Ніби вночі не святкували Новий рік. Але як озирнувся на кухню — видно всі ті соковиті страви, що слинка в роті вмить зібралась. Майже всі вони на тумбі, щоб просто піти, накласти на сяючу таріль і собі спокійно далі по справах вештатись.
— Я думаю, що поліцейський насправді злочинець.
— Мовчи собі, побачимо.
— Хва, він справді дивний.
— Підтримую, але змовкни.
І знову в очах зала, чиста, відполірувати встигли ті ж святкові ельфи, що з кота в розмірах були. Можливо, то на щастя, бо побачити такого як людину — ідея не з хороших для слабкого серця.
Ось та ж цукерка, що впала прямо в руку, вже лежала на шкафчику, поряд з ще купкою дрібного барахла, яке вони за ніч погубили. Не дивно. Єдине, що могло ще якось здивувати розум, то це міцний сон Уйона і відсутність плям від пролитого пива. А ще відсутність чортів за спиною. Та лише Боженька міг знати, що ховається позаду. «Треба буде потім в Сонхва спитати, чи не множаться злісні тіні».
Цукерка. Тут вона була тепер ледь не синювата. Звичайна, просто як всі інші, що можна де завгодно закупити.
А Сан підійшов до неї, в руку взяв і дурнувато розглядав.
— Сонхва, чуєш, а вона смачна, ти вже куштував таку?
Сонхва глянув на карамель, на яку показував Сан, хмуро розмірковуючи.
— Ну так, начебто. Не знаю, як воно воно тобі піде, спробуй.
— А так тобі як пішло?
— Сане, ми такі все життя їли, що за дурні питання?
— Я ніколи не їв.
— Тоді куштуй, а не дойобуйся.
І справді. Вона, мабуть, була б такою солодкою.
Дивне відчуття від неї все одно пробивалося крізь синюватий виблиск фантика. Потойбічна тяга огортала довколо, поширювалась все швидше по тілу і підлозі. Повзла прокляттям далі… Поки не кінчалась. А потім знову фантомним током била ще сильніше, щоб Сан з розуму зійшов.
Він без поспіху розкручував її. Шурхіт гучною луною залазив прямо у вуха і потворив дійсність. Всередині мала б бути така ж помаранчева карамель, як і колір металічного паперу, проте…
Світло на всю залу в мить, як столика молнія. Цукерка у руках барвистим феєрверком розлетілась, як щойно Сан відкрив. Ця магія не була похміллям.
І вмить так тяжко. Сам диявол в гості завітав настільки різко. На груди болюче приземлився, повалив на землю, розтрощив свідомість. Кат він справжній.
Демон той тяжкий, ніби справжня людина. Без крил чи ріг, якщо то все ж просте волосся так жахливо впало в два ріжки. Дихати ставало важче, вага давила без жалю.
Якщо він мав краплину гумору, то виграв би мільйон за жарт. Бо тільки розплющив очі, а обличчя — янгол, квітка неземна, його любима, спотворена пропащою планетою і жорстокістю людей. Йосан. Жарт не дуже вдався, лиш сльози підізвав, як шок секунди першої минув.
Рука сама потягнулася до тої ніжної щоки, що нависала близько до своєї. Справжня. Тепла і знайома, обвита старими річками поту й сліз, а потім кров давала знати. Його Йосан, рідний, а як копія, то теж не так погано.
Головне, що поряд.
Аж в серці потепліло, гаряче до пекла, сонячного ядра, та й сльози поряд спочивали по підборіддю і губах, од чого рани припекали. Біль приємний, щасливий. Так він би і помер, такий би заповіт він залишив: померти від лиця Йосана, так лиш щоб той цього не бачив та не плакав.
— Ти тут? — той мало мимоволі не вмирав від радості, бачачи ті холодні завжди очі, що силу дарували. В щасті і захлинутись не перечив.
Сам Йосан тремтів. Тремтів невпинно і від страху. Він безжалісно малим сидів на Сані, впиваючи бездушно нігті в передпліччя, витягуючи елегантно шию. Закривав все світло Сану, бо світилом був, навіть як сам його потребував.
Рот то розкривався, секунди три жадібно вдихав, як вперше у житті, то знову повертався і скривджено тремтів. Сану цей Йосан, наляканий, знайом.
— Тільки не плач, Йосане, — не чутно, але для Йосана. Щоб він лиш чув. Щоб тіло зверху не вертало сльози на обличчя. Лише не їх.
— Не буду, не буду, не буду.
Голос лячний, глибший, ніж зазвичай лунав по стінах. А тихий-то який, сніг рипів вчора погучніше.
Сан давно готував слова, часто говорив, кричав, та серце ще не все бувало в них. До цього часу.
— Я тебе бляха кохаю, бовдуре! — на краю ридання прокричав він, мало не у саме вухо.
Сильні емоції стали запуском останніх сильних дій. Сан, огорнувши руками шию хлопця, притягнув ще ближче. Лише цих кількох сантиметрів було достатньо для одного поцілунку. Довгого, коли вічність все ж спинила час, а навкруги — цілкова пустеля спогадів.
Де волога сіль зі сліз на язиці була єдиним даром.