Chapter Text
9:31 Ери Дракона. Літо.
Не дивлячись на присутність теплого весняного сонця, тіло Андерса то й діло пронизується дрібними сиротами та тягучою важкістю. «Нам би прилягти» – ніби каже воно, – «зупинитися, лягти, закритися від всього світу руками, як ми робили в Кінлосі». Втім, ідучи стежкою за Хоук, Андерс запевняє себе, що знає краще — дай він хоч хвилину свого часу цьому бажанню і весь вихор горя наздожене його. Змусить думати, тужити, згадувати ніж в його руці близ лиця Карла та такі теплі та кохані очі, з яких зникає життя.
Ні, Андерс знає, що краще не піддаватися горю. Як воно не наздожене, то пройде мимо — а він змириться, відкладе чергову втрату в далекий куток свого серця та зробить з цього паливо для свого вогню справедливості.
Андерс на секунду чіпляється за цю полумʼяну думку та відчуває знайому присутність в глибинах — дух прокинувся на його стурбовані думки.
« Ми потрібні магам тут », — Справедливість звучать громом в його голові, але за рік їхнього співмешкання Андерс вже звик. Він лише косить погляд в сторону, де невдоволена їхньою пішою прогулянкою Ізабела та вічно похмурий Фенріс доповнюють їхню групу, втім настільки ж швидко відводить очі.
« Надто ризиковано. Кірквольський орден храмовників в рази пильніший, аніж інші » — як тільки Андерс завершує свою думку, він відчуває неспокій Справедливості. — « За виявлення будь-якого опору вони вчинять ще більші репресії над Колом»
« Саме тому ми й потрібні їм » — одразу слідує відповідь і Андерс бариться. Рік назад інстинкт самозбереження нізащо б не дав йому затриматися у Кіркволі й секундою більше, аніж було потрібно. Втім багато чого змінилося — він змінився.
Де раніше Андерс би радо віддав своє вільне життя подорожам та всім можливим утіхам світу, там зараз від одної такої думки його верне. Неправильно, бездумно, егоїстично. Несправедливо.
Він вільний, а інші — ні.
Андерс хоче це виправити, Справедливість освітлює їм шлях до свободи для всіх магів Тедасу.
Де краще почати це робити, аніж в Кіркволі, «місті ланцюгів та рабів»?
« Він дивиться », — Андерс ледве стримує різкість у своєму кроці у відповідь на низький невдоволений гул Справедливості, і кліпає кілька раз очима, перш ніж обернутися назад. Гострий немов сталь погляд Фенріса все ж змушує його спіткнутися на ходу.
— Що? — Після відновлення балансу Андерс лише трохи жаліє про різкість у своєму голосі.
На периферії погляду він бачить, як Ізабела старанно прикидається, що їй все одно на цю розмову — можливо так і є — а Фенріс… Що ж, він багато що думає про цього грубого та дивакуватого ельфа, але той точно ніколи не відступається.
— Ти розмовляєш з тим… — За низьким тембром, який за будь-яких інших умов Андерс би з радістю слухав годинами, лежить неприкрита відраза, і от Фенріс нарешті підбирає потрібне слово. — Створінням.
Усередині Андерса всього кривить. Він певен, що частина цієї гіркоти знаходить своє місце й на його обличчі, якщо збільшення невдоволення в очах Фенріса хоч про щось каже.
— По-перше, — Андерс витрачає короткий подих на те, щоб загасити поодинокі іскри роздратування, і натягує на губи найкращу посмішку, на яку тільки здатен, — їх звуть Справедливість.
Чергова пауза виникає просто так — зовсім не через бажання хоч якось насолити ельфу та подивитися, як той зціплює зуби, утримуючись від чергового запитання. Що ж, цього разу можна й піддатися, тож Андерс з легкістю доповнює:
— По-друге — ні, ми не розмовляли тільки що.
— Ти брешеш, — Навіть Ізабелла мимоволі кривиться позаду на різкий тон, у своїй живій реакції Андерс навіть не сумнівається. Можливо це і провокує Фенріса жваво додати: — У тебе знову був цей… Відсутній погляд в очах.
— О-о, а тобі подобається розглядати мене? — з перебільшеним ентузіазмом поміж слів, Андерс широким рухом кладе руку на серце. — Я і гадки не мав, що маю шанувальника.
— Ну я точно шанувальниця твоїх рук, блондинчику, — Ізабела у кілька граціозних кроків тулиться збоку до Андерса, підхоплюючи його за лікоть.
Хоча він закачує очі та легенько штурхає задоволену своєю ремаркою жінку, Андерс радий її спробі загладити гострі кути цієї розмови. Не те щоб це зупинило Фенріса.
— Я пильную за будь-ким, хто становить небезпеку.
— Єдині, кому варто боятися мене — це мої вороги, — слова спадають з вуст Андерса разом з роздратованим видихом, більше схиляючись до погрози, аніж того хотілось. З іншого боку, чомусь Фенрісу завжди вдається зводити його терпіння нанівець лиш за кілька хвилин розмови. — А ми ж друзі. Чи не так, Фенрісе?
Імʼя злітає з язика грайливим співом, і Андерс знає, що грає з вогнем — звичка, яка закріпилася ще в юному, бунтарському віці, що стала чесною відповіддю на несправедливу упередженість та отруту чужих слів. Він з викликом дивиться в очі ельфу, анітрохи не ніяковіє від їдкості у відповідь, та заповнює напружене мовчання власними думками. Вони не друзі. Друзі не сповнюють недовірою та злобою кожен свій погляд, не бажають тобі втратити свій дар, свою свободу, себе самого. Друзі не…
— Ми всі тут друзі! — голос Хоук несеться над ними командним ентузіазмом, змушуючи розірвати битву поглядів та перевести їх на свою статну лідерку, що у півоберту дивиться в їхню сторону. Де зрілість надає певної твердості та вольовитості рисам цієї чародійки, широка безтурботна усмішка стирає будь-яку серйозність з її лиця. — А друзі не гарчать одне на одного, та?
Її голос легкий, наче вітер, на перший погляд віддає лінивою безтурботністю, але Андерс не один день слідує за Хоук — її морський штиль може швидко замінитися штормом. Вона щедра на доброзичливі попередження, турботлива, однак, бачить Творець, терпіння не її найсильніша сторона. Андерс має багато досвіду цієї гри, провів майже двадцять років свого життя, добиваючись приязні та безпеки від менш приємних осіб. І якщо ціною прихильності такої жінки, як Хоук, є крихке співіснування з цим нестерпним ельфом — що ж, він готовий грати за негласними правилами.
— Ти занадто багато часу проводиш зі своїм псом, — в знак згоди на тишу кидає Андерс, та обличчя Хоук забарвлюється ледве помітним схваленням. Правильний крок.
— І Малюк багато мене чому вчить! Ти б зрозумів, якби дав йому шанс.
— Дякую, я більше по котах.
— А Справедливість? — Андерс хилить головою в сторону Ізабели, що все ще висить на його руці, та закочує очі у показовому роздумі.
Йому нема сенсу ставити це питання своєму другові, духи не мають привʼязаностей до матеріального світу та його мешканців. Тож Андерс анітрохи не дивується, коли чує відсторонене « Тварини не становлять цінності… » і швидко додає:
— Вони теж віддають перевагу котам.
І внутрішній гул, котрий певно є невдоволенням Справедливості, і до сміху перебільшене розчарування на обличчі Хоук виривають кілька задоволених смішків з Андерса, вщент стираючи минуле роздратування.
Лиш темніший за грозові хмари Штормового Берегу Фенріс та його вовчий погляд, що те й діло стрибає між ним та Хоук, руйнує піднесену хвилю в душі Андерса.
Певно, пройдуть роки, а вони все ще не знайдуть спільної мови. І Андерса це розчаровує, так — серед усіх з їхньої групи пройдисвітів, він найбільше сподівався знайти розуміння у Фенрісі. Через спільний біль та досвід неволі, через видимі та приховані шрами від чужих рук. Як він почув від Хоук про цього раба-втікача, як побачив його, скаліченого чужими амбіціями та жорстокістю, то подумав — от, нарешті, той хто зрозуміє. Втім замість розуміння Андерса зустріла ненависть до магії та йому подібних, гостра, немов кінець меча.
Якщо він не в змозі переконати у своїй правоті єдиного, хто на собі ж і відчув увесь жах поневолення, що можна сказати про решту світу?
Чим більше Андерс про це думає, тим більше відчуває кислоту, що приходить із розчаруванням. Чим більше розчаровується, тим більше злиться.
А злість є чудовим рушієм до дії.
« Ельф все ще дивиться », Андерс легенько здригається, привертаючи увагу Ізабели, яка нарешті відпускає його руку, та з цікавістю дивиться у Андерсове обличчя. Втім варто йомуз посмішкою похитати головою, вона полишає своє німе запитання.
« Ігноруй його », надія, що це спрацює, розбивається об неспокій, що заповнює розум Андерса, та чіткий голос Справедливості: « Він небезпечний».
« Він вміє лише гарчати, але поки Хоук поряд — не наважиться вкусити », Андерс сподівається, що його сумніви не проявляються у цій думці. Кілька моментів він насолоджується тишею.
« А як ми будемо самі? »
Андерс стискає губи та мимоволі супить брови. Його це теж хвилює. Одне діло очікувати небезпеку від храмовників чи контрабандистів — що ті, що інші не дуже вкладаються у приховування свого амплуа. Інше — від того, хто має бути твоїм товаришем, того, хто захистить від небезпеки. Що як той стане фатальним ударом у спину?
Якщо вже є неозвучене питання, то краще вирішувати його при свідках.
Андерс набирає повітря у груди, збираючись думками, та кличе позаду себе:
— Ельфе, ти нікого поглядом не вбʼєш. Тож або кажи, що хочеш, або припиняй, — і в рази тихіше додає: — Ти мене нервуєш…
З того, як Фенріс зневажливо фиркає, Андерс жаліє, що все ж дав волю своїм вустам.
— У Тевінтері ти був би диковинкою, — як Андерс обертається, зі здійнятою у питанні бровою, Фенріс підіймає підборіддям уверх, не соромлячись знову зустрітись поглядом із чоловіком. — Одержимий маг при своєму розумі? Магістри були б у захваті.
Андерс мружить очі, пропускаючи повз себе дошкульні нотки в голосі Фенріса. Це виклик, це пастка, це підступна дорога, але Андерс ніколи не записував до своїх якостей відчуття межі. Цікавість вбила кота, але задоволення повернуло його до життя — він любив ту другу частину.
— Справді? — невинне питання летить з губ Андерса.
Фенріс навіть це зустрічає з осудом в очах.
— Це не комплімент, — ельф відводить погляд в сторону та заповнює простір задумливою тишею. Його наступні слова звучать віддалено, але разом з тим просякнуті напругою, від якого Андерс мимоволі стискає посох своїми пальцями. — Тебе б досліджували, розібрали на шматки, щоб використати у своїх цілях. Ти став би чудовою розмінною монетою серед магістрів.
— Як чарівно… — звучить кисла реакція зі сторони Хоук, і Андерс нерівно видихає.
— Сумніваюся, що всі магістри так схиблені на силі та владі, як він описує.
— Усі маги такі, — з легкістю кидає ельф, та Андерс відчуває, як горло стискається від обурення. — Просто деякі краще це приховують.
— Не всі маги злі, Фенрісе, — голос Хоук сповнений повчальних ноток, і на диво, це і змушує Фенріса знітитися, трохи опустити вуха вниз, та втім не зробити кроку назад.
— Але всі небезпечні.
— Настільки ж небезпечні, як воїн з двометровим мечем, — слідує вперта відповідь Андерса, і він не стільки бачить, скільки чує маркітне зітхання Хоук.
— Андерсе…
— Ну от, починається… — Ізабела поодаль робить ще кілька років вперед від їхньої групи, лише б збільшити між ними відстань.
Вони з Фенрісом уже встигли посперечатися одного разу. Ніхто не хотів бути присутнім за такого.
— Воїна може зупинити армія, неконтрольований маг цю ж армію знищить, — Андерс бачить, як напружується та стискається весь у себе Фенріс. Це до болю знайома реакція, до якої він і сам не раз звертався у перепалках з авторитетом храмовників — тварина, загнана у кут, готова битися до смерті.
Втім, навколо Андерса не стіни; він — полумʼя.
— О, то нумо тримати всіх магів на короткому повідцю, чудова ідея. Точно спрацює.
— Коло Кіркволу чудово із цим справляється.
— Залякуючи та знущаючись зі своїх утриманців? — Андерс гірко сміється та змахує рукою, перш ніж вигукнути у запалі іронії. — Дійсно, що в цьому поганого!
Фенріс скалить зуби, втім його голос все ще лишається рівним, коли він каже:
— Краще це, аніж Тевінтер.
Андерсу важко зробити вдих від того, наскільки сильно стискається його горло від гніву, та він знає, що той ллється рікою крізь його голос.
— Одна несправедливість не виправдовує іншу! — зірвавшись на крик, Андерс вперше за весь час зупиняється та повністю розвертається до ельфа, чиї очі сяють, ніби попереджуючи про щось, але маг не звертає на це жодної уваги, даючи місце розпачу у своїх наступних словах. — Кола це лише місце страждань та болю, якби вони були розформовані…
— Розформовані?! — одне слово, а від Фенріса воно звучить погрозливим, і водночас сповненим зневіри громом, який в цей момент лиш сильніше доводить Андерса до грані. — Я прямий доказ того, що стається, коли магія не контролюється!
— Ти одиничний випадок з магом психопатом…
— З Імперії, побудованою тисячами таких же магів!
Повітря навколо них електризується, та Андерс відчуває, як навіть волосся на його шкірі встає дибом, коли він намагається хоч якось подавити пекучий вогонь роздратування у своїх венах нерівним видихом через ніс.
— То що тоді? Усіх увʼязнити? — запитання сповнені неприкритої гіркоти, та, не чекаючи відповіді, Андерс продовжує, голосніше, швидше: — Варто забрати від їхніх сімей, взагалі із суспільства, посадити всіх на ланцюг і забути про їхнє існування? Так?!
Слова напружено зависають у повітрі й, навіть давши їм волю, Андерс не відчуває свободи — навпаки, вони ніби ще сильніше давлять в грудях, наповнюють жовчю його горло й наводять сльози люті на очі. Бо в цих словах немає теорій, лише практика.
Від вихору емоцій починає іти кругом голова і здається, ніби сповнений тишею простір між ним та Фенрісом тягнеться довгі хвилини — хоча очевидно — це лише секунди.
Вердикт Фенріса розрізає цю тишу однаково — холодним та байдужим:
— Можливо і варто.
Усередині ніби зривається якась мотузка, щось, що тримало Андерса на місці, і він робить рвучкий крок вперед, вже вловивши, як Фенріс стиснув кулаки по обидва боки від себе. Хоче бійки, то він її отри…
— Досить! — Хоук гримить ще до того, як вона матеріалізується між ними: раптово і так вчасно; і Андерс певен, що він більше відступається назад від несподіванки, аніж від її витягнутої руки. — Закрили цю тему.
Пізніше він буде корити себе, що не прийшов до тями одразу. Втім на різку команду їхньої лідерки, Андерс обурено змахує рукою в сторону ельфа та готується до чергової тиради лише для того, щоб усе померло на його губах під важким поглядом Хоук.
— Закрили, — її голос не приймає жодних заперечень та компромісів, і вже це спрацьовує відром холодної води. Андерс закриває очі, даючи своєму нерівному диханню вирівнятись, а внутрішньому вогню згаснути нанівець. Поступово кров перестає дзвеніти у його вухах, ніби через товщу води повертаються звуки навколишнього світу — шум вітру, шелест листя, далекий гомін морської води та ближчий скрегіт металу обладунків, який то й діло лунає від Хоук чи Фенріса.
Як Андерс неохоче розплющує очі, то стикається з тим самим прискіпливим поглядом Хоук. Не довго думаючи, він ствердно киває — порядок, тиша, мир — та чародійка нарешті прибирає сталь зі своїх очей. Після вона повертається до Фенріса, та той без заминки так само киває — і, о Творцю, як же Андерс ненавидить його в цей момент.
Хоук якусь мить дивиться на Фенріса, ніби щось шукає, і з останнім поглядом на Андерса, від якого зʼявляється бажання встати по стійці струнко, розвертається.
— Чому я взагалі покликала вас обох із собою… — хоч слова звучать тихо і явно несуть за собою риторичність, Андерс відчуває і провину, і гіркоту, та жодних слів від себе не надає.
Вони мали б зрозуміти. Де його думки могли нести в собі хитрість та недомовленість, серце завжди лежало на відкритій долоні — хто хоче міг його і розглянути, і почути, і розбити. Зважаючи на все, Андерсу доволі часто доводилося збирати уламки, одному, власними руками.
Тож як Хоук стрімким кроком рушає вперед та Фенріс слідує за нею, подарувавши магу останній колючий погляд, Андерс мовчить. Проводжає насупленим поглядом та переводить очі на горизонт, де море цілує небо, необмежене та вільне.
Може вони ніколи й не зрозуміють, але він свою мету знає.
« Ми зруйнуємо Коло Кірквола і звільнимо наших братів та сестер ».
Схвалення Справедливості заповнює тіло теплом.