Work Text:
Привиди тому й лякають, що вони – нестерпна мука.
Широ багато забув.
Переважна більшість образів були подібні до хмаринок у доволі ясний день: поодинокі, доволі масивні й ні, розмірено пливучи, іноді вони закривали собою сліпуче сонце. Але їх не вхопити. Це аксіома – неможливо.
І всі ці хмари – спогади.
Що, в даному випадку, вітер, який жене їх небосхилом, і, власне, сам небосхил, Широ не знав. Це й не важливо було.
Привиди переслідують, ледь не наступають на п'яти, відбиваються у дзеркалах, виринають випадковою безтілесною тінню – невід'ємна частина кожного дня.
Широ справді пам'ятав небагато. Вольтрон, галра, Заркон - абсолютно невідомі йому досі речі.
Першим шматочком, який вдалося поновити в хитросплетінні нервових закінчень мозку, став Кіт, який врятував Широ від карантину, бо військовим гарнізону насамперед важливіше впевнитися: прибулий безпечний. Безпечний для оточення, а його марення для них значення не мають. Навіть, якщо вони про атаку прибульців. Навіть, якщо це правда.
Другим – Підж. Підж зовні майже копія Метта, а Метт ниточка, що веде до місії на Кербері. Підж не Підж. Кеті Голт. Широ її пам'ятає. Нарешті.
Але примари, вони ж не тільки каламутна вода, щось, що хочеш, але не можеш згадати. Ні. Привиди ще й образи, галюцинації – тиснуть і змушують вірити в себе.
Широ намагається систематизувати. Спочатку отриману інформацію (а кожен новий день надає її навіть у надлишку), потім копається в пам'яті, точніше тому, що від неї лишилося, і якось відбудовує забуте.
Потроху виходить заживляти рани та прогалини.
Втім, це достобіса непросто, як і все в житті Широ: він досі мало пам'ятає, але є несвідоме знання, десь на підкірці, що завжди було так. Складно, нелегко. Не новинка.
Із цим він жив. Це, можна сказати, частина його сутності – труднощі.
Чого не скажеш про привидів, які, добре, якщо безтілесні, інколи напівпрозорі тіні, інколи, так, звуки, відгомони; погано, якщо набувають обриси конкретніші з кожним разом. Живіші, можливо, навіть.
Широ починає згадувати минуле, бачити дивні сни й узагалі від його мандрівок у космосі, до якого колись так тягнуло, - самі лише побічні ефекти.
Наприклад... Той, до кого прагне серце.
Широ не зовсім розуміє, як в умовах постійних боїв його мозок сміє підсовувати йому видіння про кохання, точніше коханого, але це так і є. Широ часто бачить якісь фрагменти, пов'язані з тим, кого... кохає? Не можна сказати про нього в майбутньому – покохає, а тим більше в минулому – кохав. Почуття актуальне зараз. Відчувається таким.
Той, хто здається до неприродного рідним, схожий на примару. Широ не може зрозуміти, хто цей незнайомець, про якого його видіння.
Широ тільки впевнений, що видіння не спогади – таку людину він пам'ятав би. Такі не забуваються. Тим паче, на одній із планет він стикався з поняттям споріднених душ, і те, що відбувається з ним дуже на це схоже. Отже, варто шукати?
Із кожним маренням Широ дізнається дедалі більше про нього. Спочатку це зовнішність, яка стає щоразу більше деталізованою. Колір шкіри, розріз очей, зачіска, голос. Характерні риси, звички, смаки.
Тому Широ уважно вдивляється в усіх, з ким стикаються паладини Вольтрона – в нього немає часу шукати незнайомця в інакший спосіб, а так... Так можна відгадати, відшукати, впізнати.
Безумовно, неможливо перевірити наскільки образ, який ввижається, достовірний. Але Широ ірраціонально вірить, що - якщо це доля - визнає. Навіть, якщо в підсумку видіння тільки видіння,а значить хибне, по-справжньому примарне.
Він вдивляється в Кіта, який тепер піклується про нього, здається, більше, ніж Широ про Кіта. Тобто, спочатку так і було, але зараз... Зробилося навпаки.
Кіт дорожить ним, Широ це знає. Той, хто приходить примарою, тінню-духом – теж.
І Широ дивиться-дивиться-дивиться, але це не Кіт. Це абсолютно точно не Кіт.
Кіт серйозніший, обережніший, відчуженіший, ніж той, кого шукає Широ. Та людина – чомусь у цьому Широ теж упевнений – інша.
Кіт, до речі, навіть не зовсім людина. Тому це, безумовно, не Кіт.
Дівчат Широ не розглядає. Хоча про нього багато хто дбає, узагалі їхня команда – промінь чистого світла, взірець взаємодопомоги й підтримки (якщо виключити суперечки Ленса й Кіта), відрада.
Навіть, напевно – противага примарам минулого й можливого.
Однак, що далі, то більше Широ знає про призначеного йому незнайомця. Починає задаватися питаннями, чи бачиться це незнайомцю так само, тільки про Широ.
Почуття ж бо обопільне – факт. У снах-видіннях, спалахах-образах вони виразно разом: утинають якісь дурниці в гарнізоні, обіймаються, відзначають свята і засинають в обіймах одне одного. Цілуються. Роблять фотографії на пам'ять.
Цей хлопець приголомшливий – Широ впевнений до засліплення. Адже так йому добре з ним, там, в царстві мар і снів.
Із привидами можна жити і дружити, навіть, якщо вони болісні.
Просто... Раптом розумієш, що самим примарам також важко. Це боляче і нестерпно бути лише відлунням чогось справжнього, реального.
Широ загострює увагу на тому, що він ніяк не може вловити ім'я незнайомця. Лише відчуває, що воно коротке – ось-ось, вхопити б, скільки, чотири літери? – добре поєднується з його власним.
Широ дивиться на Ленса.
Ленс гучний, занадто помітний, живий. Дуже живий.
Але Широ цікавить не все це, скільки... Можливість? Якщо виключити цілодобовий флірт Ленса до дівчат, то… може ж бути?
Бо спыльного напрочуд більше, ніж можна було подумати спочатку. Та сама смаглява шкіра, що нагадує про Земне сонце, засмагу, поцілунки в шию, плечі й нижче… Нижче. Ще нижче.
Коротка стрижка і коротке ім'я. Ленс. Чотири літери.
Це він?
Марення хаотичні. В одних вони немов незнайомці, що на самому початку шляху – Широ відверто молодий і далекий від себе нинішнього; в інших – палкі коханці, які вдень відсиджують заняття в гарнізоні, а вночі віддаються одне одному до кінця. Зітхання, стогони, слова, що вириваються з хрипом на піку збудження.
Широ здається, що він прокидається з його ім'ям на вустах. Що той, про кого стільки видінь і почуттів, живіший за все, що зустрічалося в закутках мозку Широ. Простягни руку – відчуєш шкіру, м'якість волосся. Обернися і ось вони, його очі навпроти, що випромінюють любов та прихильність.
Ленс на нього так не дивиться. Зовсім.
Абсолютно не ті очі. І справа не в тому, що людина з його видінь до всього іншого носить окуляри, ні. Просто Ленс бачить у Широ лідера, легенду. Кумира навіть.
Але він і близько не демонструє тієї симпатії, яка ковзає в його погляді стосовно, наприклад, Аллури.
Отже, не Ленс.
Відтак з'являється Метт. Точніше, його вириває з цепких лап всесвіту Підж - знаходить нарешті брата, відшукує, коли здавалося б, хіба можливо? Це не лише оживляє надію в серцях відтепер двох Голтів відшукати батька, а й в серці самого Широ – знайти можливо, якщо шукаєш.
А потім, навіть більше: що, коли... Знайшов уже? Вірніше, виходить, для нього знайшли? Що, якщо це Метт?
Той самий Метт, з яким вони вирушили на Кербер, якого Широ врятував від неминучої загибелі на арені галра, той, хто зараз стоїть перед ним, офіційно звертаючись «сер». Той, кого тепер Широ без роздумів і не вагаючись обіймає.
Метт раніше носив окуляри – дурний збіг (тепер ці ж окуляри, здається, тягає Підж?) і вони удвох справді багато чого пережили в гарнізоні. Звісно, не те, що йому ввижається, та це не важливо, правда?
Повне ім'я Меттью, але скорочений варіант короткий – Широ все ще не здатний ухопити справжнє ім'я зі своїх марень, воно губиться за зітханням-видохом: «Ха-а».
Тож, тепер він дивиться на Метта. Крадькома, обережно. Чомусь побоюючись здати себе, як колись здатися примарам – тут необхідно рухатися повагом, повільно й сторожко. Обернися лише на чверть, аби не помітили, що дивишся.
Утім, усе одно вони надто далеко одне від одного. Метт лишень перший час часто був у Замку, зараз – вельми важлива фігура для повстанців.
Широ хотів би, аби Кеті його утримувала поруч (зізнатися, Кеті хотілося б того самого), але Підж – зелений паладин, точно може потурбуватися про себе, тільки просить брата не губитися більше і берегтися за всяку ціну. Метт просить її про те саме.
І того ж просить від Широ. Перед довгою розлукою через чергові місії, буквально перед вильотом, приходить до Широ і просить того доглядати за сестрою.
Тому Широ не може визначитися так чи ні, поки Меттью не з'являється у видіннях сам. І не тільки Метт, Кіт... Теж приходить.
Це дивно, бо Метт штовхає Широ ліктем під ребра, вкрадливо запитуючи чи добре пройшла нічка, при тому надто лукаво посміхаючись, ймовірно в помсту за ті дні, коли Широ так само жартував над Меттом за кожну суто наукову ніч: із розробками та Кеті. Та між тим... Якщо Метт запитує, значить ніч Широ провів не з ним?..
Широ не відповідає на це дражнення, а Метт нарікає на форму гарнізону, мовляв, навіщо ці високі коміри (Широ не без сорому згадує, що це зручно приховує синці від пристрасних - майже тваринних - поцілунків у шию та надпліччя й, узагалі, так, може, має гарний вигляд).
Тож нетерплячий Метт спритно застрибує на спину Широ (який невчасно втратив увагу за своїми думками), намагаючись відсунути комір, що виходить та, побачивши бажане, зрештою каже: «Вау, чорт, чуваче, я вам двом навіть заздрю...» Фразу закінчити йому не дає сам Широ:
- Відколи ти цікавишся стосунками більше, ніж наукою?
- Припини, я просто по-дружньому радію за тебе.
Ось тут видіння й підсуває йому Кіта. Той вже з хвилину дивиться на них двох із неприхованим здивуванням, що Широ розуміє: доведеться ну дуже багато пояснювати.
Привиди, нехай нереальні, мучать не менше за дійсність.
Широ підхоплюється, ніби з розжарених тонких голок. Питання не в тому, про що було чергове видіння, просто виходить, що всі, на кого він думав, вони були поруч. Але вони – не він.
Не Метт зокрема.
Приймати поразку втретє чомусь не легше. Здавалося б, він навіть звик до неї, щоб це не завдавало болю, але… Завдає.
Однак, якщо і Метт, і Кіт, і якісь інші люди в його снах настільки реальні, відчутні, то й та людина теж просто зобов'язана бути справжньою. Осяжною і фізично досяжною.
Широ так хочеться до нього доторкнутися. Відчути жар тіла по-справжньому, смак губ або почути, як той, до кого хочеться, вимовляє його власне ім'я. Або просто кличе.
І, як його, всією душею кличе Широ навзаєм.
Навіть якщо це, зрештою, привид - нехай назветься, нехай проявить свою сутність повністю, а не буде чимось розмитим, нечітким, мерехтливим, і водночас надто точним і живим.
Широ впевнений, що впізнав би його.
І - навіть зараз, навіть таким ось - пам'ятатиме. Він надто яскравий. Їхнє кохання – надто яскраво. Надто бажано.
До того, в усій цій головоломці дещо зійшлося. Він бачить перед собою Кіта. Він чує, як той запитує чи з Широ все гаразд.
В останньому маренні він мав порозумітися з Кітом щодо стосунків, які приховував від нього. Зараз, у реальності, він теж має порозумітися. Іронічно, з причини досить подібної.
Можливо, помилка в тому, що ми не сприймаємо привидів по-справжньому серйозно. Наказуємо собі не боятися, просимо не визнавати.
А, може, варто було визнати, щоб зуміти побороти? Наділити їх реальною могутністю, яку можна відібрати. Повністю. Разом із самою сутністю.
Про сутність Широ знає більше за всіх.
І водночас менше, як виявилося.
Спочатку Широ назвав видіння про споріднену душу, про коханого незнайомця снами. Настільки сильними снами, що спати після таких не хочеться та й не вийде.
Кіт вирішив за краще повірити, чи, зробити вигляд, і дати Широ час. Наступного разу Широ дійсно зізнався.
Це схоже на камінг-аут, який він, до речі, переживав у видіннях. Широ не знав достовірно, чи відомо Кіту, який йому буквально як брат, про його орієнтацію чи ні. Широ сам не усвідомлює, проявлялося це якось раніше або ні.
Бо Широ не пам'ятає, щоб у нього до місії на Кербері були стосунки, а потім, цей незнайомець яскравіший за будь-які стосунки і, якщо ті були, Широ вважав би за краще забути їх і пам'ятати виключно ці.
Кіт не здивований.
Аніскільки.
Тобто, звісно, Широ знав, що не буде засудженим ним, але... Думка обривається з відповіддю Кіта:
– Усе тобою описане схоже на Адама, мабуть, ти сумуєш за ним?
Серце миттю зривається кудись у космос, далеко, в саму невагомість.
Адам. Коротке ім'я.
Але... Чому Широ не пам'ятає ніякого Адама?
– Дивишся на мене так, наче я сказав щось не те. Знаю, я майже не говорив про вас і розрив, це й не моя справа була... – подальші роздуми недоречні. Кіту здається, що Широ починає зливатися зі своїм посивілим волоссям. Відчайдушно тьмяніти. Це лякає.
Сам Широ немов знову потопає серед хмаринок, розкиданих спогадів, наче до того сонце було сховане за ними, а зараз б'є безжально прямо в очі. Сліпить собою. Сліпить правдою.
– Розкажи мені про Адама, Кіте, – голос йому більше не належить, хриплий і напівчутний, Широ нелегко даються слова.
Так само раптово цей Адам, якого описує Кіт, точнісінько незнайомець із видінь. Але не могли ж ці відчуття бути спогадами?
Чи могли?
- Я чув, - врешті, дещо невпевнено додає Кіт, - що це ефект справжнього коханого, соулмейта. Що, якщо розлучаєшся з ним на довгий проміжок часу, пам’ять стирає його і водночас дає побачити про нього видіння. Така людина є тою, що тобі призначається, твоїм справжнім коханням.
О, то все ж могли.
І примари набувають потужності, стають частиною реальності, справжньою частиною.
Тому Широ стає легше.
Після цього викриття-відкриття Адам в голові Широ став ще яскравішим. Тепер Широ чує його ім'я, вгадує в русі вуст Адама своє, бо той і справді його раніше вимовляв.
Тепер Широ знає, кого він любить, і любити від цього стало легше і приємніше. Він, нарешті, наблизився до нього.
Ще трохи - і побачить, не такий далекий день повернення на Землю.
Подумати тільки! Раніше Широ прагнув у космос і, виходить, від Адама, а тепер - назад, на Землю. До нього.
І - за іронією? - Широ його не застає.
Взагалі.
Він бачить фотографію Адама на меморіалі на честь тих, хто поліг у бою, захищаючи Землю від галра. Він бачить те, що не хотів би бачити. Ніколи не хотів би.
Цього не було у видіннях-спогадах. Звісно, і бути не могло.
Тільки тепер Адам справді лише видіння і згадка. Привид минулого. Той, кого він шукав в інших, втративши раніше. І втративши тепер.
Відтак уже в інших не знайде. Бо істинний коханий знайдений. Знайдений і втрачений в одну мить.
Видіння припиняються. Вірніше, вони вже по-справжньому відчуваються як спогади. Солодкі та гіркі, приємні та болісні.
Ні, гірко-солодкі та болісно-приємні.
Але тільки спогади.
Примари залишаються примарами. Тими, хто мучить. Тими, хто мучиться.
А вже як до них ставитися - боятися, боротися, приритися - це лише привиди, тож яка вже різниця?
дата написання 02.09.18, 05:31
поточна редакція 02.05.2024, 00:19