Chapter Text
Едд був милим з ним. Ні, це зрозуміло, він його найкращий друг і все таке, але... до інших він все одно відносився по-інакшому. Так, наче до Тома в нього було більше довіри. І це дуже гріло душу. Настільки, що Том і не зчувся, як почав залишатися в кімнаті друга довше, аніж зазвичай, як локальні жарти ставали все більш... інтимними, чи що?
Вони все ще друзі?
Всередині Тома немов літали метелики і до чорта цю метафору, але ж він справді відчував лагідно-приємний лоскіт у шлунку, коли Едд обіймав його перед сном.
Це все ще друзі чи...?
Едд жартував з ним, над ним і про нього, але дедалі м'якше, немов боявся нашкодити чи... чи ставав прихильнішим? Едд захищав його від Торда, навіть тоді, коли це не було потрібним. Едд був... найближчим.
...чи вони вже...?
А потім одного чудового літнього ранку Тома поставили перед фактом, що тепер Едд і Метт пара. Не пара друзів, приятелів чи сусідів, ні, вони тепер пара у найближчому із сенсів. Едд був таким щасливим, а Том дивився на нього і не міг вичавити із себе навіть легкої посмішки.
А як же... я?
Томасу не було місця в його серці.
Метелики осіли на землю і не могли й сіпнути крилами.
Том відчував себе таким покинутим, наче його жбурнули в дощ на вулицю й замкнули за ним двері. Але ж так не було, правда? Хлопці все ще тут, Едд все ще тут! Він... вони люблять його. А Том любить їх.
— Томе, ми з Меттом підемо в кіно, ти не образишся... якщо ми тебе лишимо самого?
— Томе, я поїду познайомлю Метті зі своїми батьками на цих вихідних, як гадаєш, нам варто одягтися офіційніше?
— Томе, ми з Меттом...
— Томе, ми...
— Я і Метт...
Том відчував себе третім колесом, спостерігаючи похмурим поглядом за тим, як Едд ставить зранку перед Меттом стакан апельсинового соку та цілує його в щоку. Том відчував себе так, наче його роздирає з середини, коли вони влаштовували кіно-вечори на двох. Розумієте? Не на трьох. Не як друзі.
Йому важко спалося ночами. Думки роїлися в голові, не даючи пірнути в дрімоту, а він ніц не міг на те зробити. Стискав подушку, ховався під ковдру, ходив по кімнаті, вдихав свіже нічне повітря через відкрите вікно. Все одно думки рано чи пізно верталися до того, що він не потрібний.
Одного вечора, лежачи на дивані догори ногами, йому прийшла зовсім дурна ідея — що як... що як подзвонити Торду?
Ні, вони, звичайно, були не в кращих стосунках, коли той поїхав, проте... може... можливо, Торд щось порадить?
Том потягнувся до телефона та пролиснув контакти вниз. Кинув погляд на потрібний номер і зітхнув.
"І що я йому скажу? Як взагалі почати розмову? Він просто вирішить, що я кончений... ні. Я маю спробувати! Це всього лиш... розмова" — Томас тряхнув головою та тицьнув на екран. На секунду той почорнів, а потім почувся гудок.
Потім ще один.
І ще один.
І ще...
Гудок за гудком, доки дзвінок не збився, знову відкидаючи Тома на екран з переліком контактів.
Хлопець дивився на екран широко розплющеними очима. Йому... не відповіли. Це було абсолютно логічно, але чомусь у Томі все ж жевріла надія, що зараз станеться кліше — Торд відповість на дзвінок, вони душевно поговорять і все буде добре.
Але йому не відповіли.
***
Вечір був тихий і мирний. Повітря було ледь прохолодне, як для літа, але так було навіть краще — лиш недавно пройшовся дощ, тому не хотілося відчувати задушливість. Десь на гіллі дерев цвірінькали рідкі зграї пташок, десь далеко гуділи автомобілі.
Сховавшись під кроною горіха, Том задумливо сіпав себе за зав'язки на худі. Лавка була вдало прихована широким листям, що давало можливість хлопцю спостерігати за людьми на вулиці, без небезпеки отримати чиїсь небажані погляди. Сіпнувши за мотузочку востаннє, він прослідкував поглядом за доставщиком, що голосно прошмигнув вулицею на мопеді, і піднявся зі свого місця. Він сидів тут не менш як годину, тому непогано було би трохи розім'ятися.
Сховавши руки в кишені, він окинув очима задню стіну свого будинку, а після розвернувся і попрямував на вулицю. Едд і Метт проводили разом час вдома, тож йому не хотілося... заважати. Нехай він і не знав, наскільки приватними є ті розваги. Вони не знали, що він у дворі — хлопець збрехав, що піде по справах, а після просто сховався подалі.
Зрозумівши, що не взяв з собою гаманця, Том важко зітхнув та пнув носком кросівка каміння перед двором. Обернувся, прислухаючись до вхідних дверей, а потім рушив вниз вулицею.
Томас не визнавав цього перед хлопцями, але останнім часом... він був в біса одиноким. І так, раніше він постійно наполягав, щоб його лишили у спокої, але раніше — то раніше. А зараз йому дуже хотілося сходити з кимось прогулятися. Приблизно тиждень тому він підійшов до Едда:
— Гей, я тут... я маю пару квитків на нових "Зомбі-Піратів" на цей вівторок. Я подумав... можливо, ти хочеш сходити зі мною?
— Томе, це-...
— Я знаю, франшиза вже давно хрюкає в грязюку, але чому б не сходити по фану? Покидатись в людей рядом нижче попкорном...? — Том невпевнено посміхнувся, дивлячись в розчаровані та ніякові очі друга. — Як раніше?...
— Томе, це... це дуже мило з твоєї сторони, але я вже маю плани на цей день.
— Не проблема! Я можу поміняти квитки, сходимо в будь-який день, коли тобі зручно!
— Томе, я... я справді зайнятий, — Едд відвів погляд, ніяково чухаючи потилицю. — Загалом... зайнятий. — і пішов до кімнати Метта.
Том відчував себе собакою, якому відмовили у прогулянці ввечері. Він ненавидів це почуття, але все, що він міг зробити — це мовчки дивитися і підлогу, піджавши губи.
Він міг би відбити Едда у Метта. Але він цього ніколи не зробить. Якщо у Едда була причина обрати не його, то ця причина не зникне разом з тим, як зникне Метт. Та і взагалі... це було би вкрай низько. В решті-решт, Едд — не трофей, який здобувають, Едд — особистість. І Том йому не до смаку.
Хлопець зупинився посеред вулиці, обернувся, а після насупився. Здається, він тут ще не бував? Хоча, чого дивуватися, зазвичай його знання про місто будувалося на чотирьох категоріях — дім, найближчий бар, кінотеатр, продовольчий магазин теж, бажано, ближче до дому.
— Отак спиздять мене, а я й не помічу... — буркнув Том, дістаючи телефон та тицяючи на іконку гугл карт.
Трохи покрутивши мапу, зорієнтувавшись, де він знаходиться, Томас з чистою совістю зітхнув та вимкнув телефон. Окей, він не так вже і заблукав, якщо бути чесним.
Проте, як тільки Том зробив крок, телефон істерично дзеленькнув, інформуючи про сповіщення. Хлопець скривився і відразу ж зробив звук тихішим — гучні повідомлення його дуже бісили, а після вже натиснув на потрібний додаток.
Козел опущений
ого, ти мені дзвонив
з якої такої милсті?
милості*
Том втупився в екран широко розплющеними очима, не розуміючи, що тільки що відбулося.
Ви:
Я дзвонив тобі два тижні тому
Козел опущений:
не суть
В Томі сколихнулась злість. "Не суть". "Не", сука, "суть"!
Мабуть, вперше за вже довгий час він спалахнув, мов сірник. Він навіть не знав, як йому виставити претензію, що можна відповісти такого, щоб коротко пояснити, що, бляха, не так.
Козел опущений
їбать ти довго думаєш
зара
Томас піджав губи, вже збираючись відповісти стандартне "іди нахуй", в той час як телефон тихо задзвонив. На екрані відбився номер Торда.
Зібравши всі сили, хлопець відповів.
— Ого, невже? Я думав, ти скинеш. Значить, справді щось серйозне, — фиркнув Торд відразу, коли Том підніс слухавку до вуха.
— Ти знаєш, що ти конч? — роздратовано прошипів Том, всідаючись на кам'яні плити, що слугували парканчиком невеликого скверу.
— Йой, а манери в тебе незмінні. Ні, я такого рядка біографії у себе не помічав, — жарти Торда завжди звучали безглуздо, а тепер взагалі були недоречними, як Санта серед літа. — То що ти там?
Том насупився, гублячись у відповіді. Що він взагалі планував говорити аж тоді, коли дзвонив цьому придурку два тижні тому? Що взагалі говорити? Як почати розмову? З якого дива цей ідіот має сприйняти його серйозно?!
— Ти знав, що Едд і Метт зустрічаються?
Почувся тихий шурхіт, наче співрозмовник перевернувся, доки лежав, або змінив руку, якою тримав телефон.
— Не знав, прикол. Хоча, це було лиш питанням часу.
— В сенсі... "питанням часу"? — Том ковтнув слину та почесав лікоть.
— Едду Метт давно подобався, це прям... ну, їбать як очевидно. Я думав, ти точно маєш знати, ти ж з ними більше тусив.
— Я...
Томасу здавило горло. Це було... очевидно? В який момент це було очевидно? Коли таке сталось, що Том не помічав, що його кращий друг...
— То ти не знав? — Торд звучав справді здивовано, нехай і з легкою насмішкою. — Томе, в тебе реально очей нема чи вони в тебе на сраці?
Том змовчав, роздивляючись тріщини в асфальті. Очі хаотично бігали, наче шукаючи відповідь на запитання — чому він не помічав? Може, він і не хотів помічати? Бачив, та ігнорував? А може, він був осліплений радістю через те, що був... закоханий?
— ...відчуваєш себе третім колесом, еге ж?
Том здригнувся, повертаючись до реального світу та прислухаючись до голосу свого колишнього сусіда.
— Що?
— Ну, третій зайвий ти, виходить? Ну, знаєш. Вони там тусять разом, а ти сам. Тобі, мабуть, так тільки краще, але все ж-...
— Звідки ти це взяв? — Том фиркнув, суплячись та піджимаючи губи.
— Ну... — хлопець трохи помовчав, наче формулюючи речення (що для нього не дивно), а потім продовжив: — Ти дзвониш мені, що вже дуже дивно, а потім перше, що ти кажеш, це новина про те, що двоє твоїх єдиних друзів тепер зустрічаються. Це типу... звичний сценарій.
Насупившись сильніше, Томас облизнув губи та привідкрив рота, щоб щось сказати, але не вичавив і звуку. В решті-решт... хіба Торд не правий?
— Можливо.
— Значить, так і є, — Торд зітхнув та трохи всміхнувся, роблячи відсилку на відомий мем: — Що, вперше?
— Замовкни.
— Зазвичай люди по телефону говорять, а не мовчать, — пирхнув хлопець. — Окей, якщо серйозно. Мені шкода тебе.
Том округлив очі, прокручуючи його слова в себе в голові та намагаючись зрозуміти, чи він все правильно почув.
— Тобто...?
— Ти стовідсотково зараз жалюгідно виглядаєш, того тебе і шкода, — відразу виправився Торд. Його голос звучав абсолютно серйозно, коли він продовжив: — Ти як загублена тваринка, яка весь час жила в зоопарку, билась і хотіла на волю, а коли справді туди потрапила, то обісцялася від страху.
— Іди нахуй!
— Ні, ти дослухай. Це нормально, що ти себе так почуваєш, ти не звик до такого. Ти звик до того, що Едд сюсюкається з тобою зі слинявчиком, а Метт сприймає тебе як щось типу "батьківської фігури", а тепер в тебе всього цього нема. Чи я не правий?
— Ні-...
— Ти хочеш повернути все по-старому, бо ти займаєш і завжди займав позицію "діда" в компанії. Тобі не хочеться змін, ти хочеш щоб день за днем повторювалися, щоб була стабільність. І не розумієш, що такого не буде.
— Це не-...
— Хочеш, я вислухаю твоє ниття? Відчуваю, якщо ти вже подзвонив мені, ти в повному лайні, — і знову ця насмішка в голосі.
Том міцно зціпив зуби, відчуваючи, як всередині все закипає. Господи, ну чому з усіх людей він подзвонив тоді саме цьому виблядку?!
— Ну? Чого мовчиш?
— Ти неправий.
— Ого, чому це? — Торд не звучав розгублено, Томас міг поставити всі свої гроші на те, що він зараз так само всміхався, як робив це кожен раз, коли принижував його.
Перед ним по велодоріжці пролетів велосипедист, коли Том здригнувся від прохолодного вітру та піджав губи. Темніло. Том скинув виклик, відразу ж вимикаючи звук. Звичайно ж, Торд його не зрозуміє. Що взагалі мало статися, який збій Всесвіту, щоб цей зарозумілий індик повів себе як людина? Як... як друг?
Козел опущений
Лол, Томе, а ти ще більше сцикло, аніж я думав
Томас стиснув телефон в руці та зажмурився, закидаючи голову назад.
"Ти зробив тільки гірше, Томе. Вау, хто ж міг такого очікувати від тебе?" — відштовхнувшись від кам'яних плит, на яких він сидів, хлопець рушив додому.
Козел опущений
подзвониш як яйця в кула збереш
кулак*