Work Text:
Ості прибрався в квартирі. Це його обов’язок — те, чим він займається раз на два тижні. Або хоча б на місяць. Житло таки виявилося не безкоштовним: за проживання тут Андрій експлоатує його, як тільки може.
Йому залишилось помити посуд. Скоріше вражаючу кількість посуду, що накопичувалася біля раковини близько тижня.
Відкладаючи неминуче, Ості затримується біля вікна; десь за важкими дощовими хмарами ховається захід сонця.
Ості награно-тяжко зітхає і от-от збирається йти — проте відволікається через дзвінок у двері.
Всього на секунду, він зависає. Невже це сусіди знову прийшли скаржитися на Андрія?
Навряд чи, адже стукоту, вибухів, храпу, будь-якого роду стогонів, або навіть тихого шарудіння із кімнати друга не було чутно вже багато годин. Може, їм заважає шум від пилососа? Але ще навіть не дев’ята.
Тепер у двері вже загрюкали, і Чупарському не лишається нічого, окрім як підійти до дверей. Він обачно заглядає у вічко.
І хоч у напівтемряві під’їду мало що видно, але він ні з ким не сплутає це рудоволосе опудало.
Перед ним Рома Руденко.
Першим ділом Ості хоче зробити вигляд, що нікого немає вдома. Другим ділом він вирішує, що так і зробить, але.
— Чупарський! Я тобі це око виколю зараз! Відчиняй! — його одногрупник знову тарахкотить у двері.
Ох. То його помітили.
Андрій на його місці вдав би з себе привида, успішно або ні. Але він не Андрій, тому, все ще спантеличений, відчиняє.
Рома виглядає… не як зазвичай, м’яко кажучи. Зім’ятий костюм, розпатлане волосся. На здертій вилиці от-от розквітне синець. Увесь мокрий через зливу. Дуже розгніваний.
Він відштовхує Ості вбік, щоб зайти у квартиру — і це на краще, напевно, бо інакше той ще довго, здивовано і непорушно його роздивлявся б.
— Тож… — Чупарський першим перериває незручну тишу, — Що сталося?
— Не твоє діло, — бурчить у відповідь Руденко.
Бо якої ще відповіді він міг очікувати?
Можливо, вона стане очевидною пізніше — бо хто б цього не накоїв, це їхній останній день. На волі чи на землі в цілому, залежатиме від настрою Роми.
Тому Ості слідує по єдиному очевидному сценарію, і жестом просить одногрупника пройти за ним.
Вони опиняються у ванній кімнаті. Чупарський знову роздивляється Рому — і підносить руку до підборіддя, оцінюючи масштаби трагедії.
"І близько не так, як він насправді заслуговує" — проноситься в його думках.
Могло бути гірше.
Ості лізе у шафку за аптечкою. У нього завжди була одна, бо з самого дитинства він полюбляв грати в футбол, а отже-
Не про це зараз.
Ця аптечка, насправді, майже порожня — зібрана переважно із запозиченого з дому батьків та вкраденого зі шкільного медпункту. Його погляд зупиняється на пляшці перекису водню. Здається, ще не зовсім порожній. Він бере шматочок вати, пластир, і під уважним поглядом Роми підіймається.
У ньому читається відраза, роздратування, а також щось ще; Чупарському не вистачає емоційного інтелекту, аби зрозуміти. Зате, очевидно, Руденко не в тому становищі, щоб виражати невдоволення. Цього вже достатньо.
Змочивши вату у перекисі, Ості підносить її до вилиці одногрупника. Той шипить, Ості відчуває на собі його дихання, і їм обом жахливо некомфортно. Чупарський витримує ще кілька секунд, перш ніж нарешті відсунутись і розпечатати пластир.
З квіточками. Йому колись видали кілька таких у медпункті.
"Руденку личитиме," — чомусь думає Ості, і швидко прикушує щоку зсередини, аби не посміхнутись.
Перед тим, як наклеїти пластир, Чупарський дує на рану — скоріше зі звички. Рома по-дивному на нього дивиться, але той не помічає, критично оглядаючи результат. У Руденка завжди було ластовиння, чи..?
Він відволікається, бо Рома підбирає шматок вати, залишеної на краю раковини, і проходиться нею по здертим кісточкам пальців.
То він відбивався?
— Це все? — питає Ості.
Руденко стримано киває.
— Тоді чекай тут, — просить він Рому вже на шляху до своєї кімнати.
Назад до ванної кімнати Ості поспішає вже із рушником (який потрібно було запропонувати ще з самого початку) та синьою футболкою (з якою вже морально готувався розпрощатися назавжди).
Але в нього все одно залишилося кілька таких самих. Він просто купить ще, коли (і якщо) з’являться гроші.
Рома мовчки прийняв речі. Щойно двері за ним зачинились, Чупарського перетрусило. Стільки питань; він не впевнений, що хоче їх задавати.
Та і відповідь навряд чи отримає.
Ості втомлено опускається на диван. Секунда — і він чує, як клацає ключ в замку. Ще миттю пізніше у дверях показується розкішна шевелюра Андрія. То він був не вдома увесь цей час?
Перш ніж його друг встигає щось сказати, Ості прикладає вказівний палець до губ і підзиває його до себе.
— Там Руденко, — шепоче йому Ості, вказуючи на двері ванної.
— Ти про того великого таргана? Казав же, що не боїшся.
— Та ні, — заперечує Ості, — Рома Руденко.
Поступово, спокійний вираз обличчя Андрія міняється на занепокоєний. Із ледь прихованим жахом, навіть.
— Слухай, — врешті відповідає він, — якщо треба, я можу позичити рушницю в одного з братів…
— Що?! — Ості панічно зажестикулював, — ні, в мене все під контролем!
Андрій заспокійливо хлопає його по плечу.
— Ну тоді, — він нервово сміється, — це на тобі.
Побажавши йому удачі, Андрієнко поспіхом тікає до себе в кімнату. Певно, це і на краще.
Чупарський має ще кілька хвилин спокою перед тим, як Руденко знову потребує його уваги.
Рома виглядає майже комічно. Завелику синю футболку він заправив і зверху вдяг свій (все ще мокрий) піджак. Очевидно, що він також намагався привести до ладу волосся. Синець на вилиці проступив ще більше.
Тільки краватки не вистачало.
Ості міг би запропонувати йому прикласти щось холодне до обличчя, щоб зменшити масштаби катастрофи, але… Тільки якщо він зможе відколоти шматок льоду від повністю замороженої морозилки? Можливо, її вже взагалі неможливо відчинити. Краще не підіймати цю тему.
Було дивно бачити руденка таким — бо він завжди був надто охайним, надто прилизаним, надто ідеальним. Певна константа у житті Чупарського; та і всіх в університеті в цілому.
Певно, Рома також не мав при собі телефону. Інакше його б тут зараз не було. Ості думає, що йому варто викликати таксі.
— Хочеш чаю? — натомість питає він.
Руденко хмуриться, але тихо погоджується.
"Тоді чайник на столі" — хоче сказати Чупарський, але краще не грати з вогнем. Навіть якщо він зараз під його (відносним) контролем. Але зовсім скоро вже не буде, і — може, це додасть йому хоч якийсь плюсик у карму?
Ості зітхає та підводиться з дивану. Поки закипає чайник, він миє дві чашки, а Рома за його спиною з неприхованою огидою розглядає гору брудного посуду. Потім Ості заливає окропом куплені по акції чайні пакетики і жестом запрошує Руденка сісти поруч.
Тепер той уважно та зневажливо дивиться вже на чайний пакетик — наче може змусити його зникнути. Або ж перетворитися на гідне йому елітне чайне листя.
"Звідки ти знаєш, де я живу?" — хоче спитати Чупарський, але згадує, що Рома з'являвся тут і раніше. Також не зовсім відомо як.
Очевидно, він знає багато чого.
Ні, скоріше так: очевидно, він знає, де дістати потрібну інформацію.
І це означає що, очевидно, йому скоріш за все сказав Лютецій.
А той факт, що, очевидно, Руденко вивчив його адресу напам’ять, був дещо… турбуючим.
Замість того, щоб продовжувати думку, Ості мовчки дає Ромі свій телефон з відкритим додатком для таксі. Спостерігає, як той вбиває свою адресу, і, звісно ж, обирає дорожчий варіант. кривиться, коли бачить сповіщення про суму, списану з його рахунку, і робить маленький ковток чаю.
Він завжди мав легкий присмак ціаніду?
Може це все було лише черговим підлим планом, щоб прибрати його з картини? Ще й скориставшись його добротою. Чупарському хочеться розсміятись.
Але час іде, і Рома все ще надто зайнятий очікуванням таксі. Тому, певно, цього разу йому пощастило. Він продовжує пити.
Врешті-решт Руденко підводиться, залишивши на столі неторкану чашку чаю. Ості бере телефон і йде вслід за ним.
— А ти куди зібрався? — різко обертається до нього Рома.
Ості знизає плечима.
— Та дай хоч проводжу тебе.
Не те щоб він претендує на роль особистого охоронця. Або взагалі має щось на меті (скоріше каже собі, що не має). Йому цікаво, безперечно цікаво — і навіть якщо зайві кілька хвилин із Руденком не дадуть йому відповідей, то чому би й ні.
Разом, вони спускаються сходами і виходять з під’їзду. Залишалася ще плюс-мінус хвилина. Злива вже припинилася, поступившись легкому туману.
— І все ж таки, — ненав’язливо починає Остап, — це хто тебе так?
Можливо, він чує, як у Руденка від роздратування скриплять зуби. Раптом він опиняється зовсім поруч, тягнучи до себе за комір сорочки:
— Повторюю ще раз: це не твоя справа, — шипить Руденко.
Він, певно, планував, що дістане до вуха, але з його зростом? Вийшло у шию. Це вже вдруге за день, коли Ості відчуває на собі його дихання.
Йому некомфортно. Лоскотно і некомфортно.
— Розкажеш хоч комусь — закопаю, — додає Рома, вже відпускаючи його сорочку.
Чупарський нічого не відповідає; тільки думає, як би найближчим часом нагадати йому про гроші за таксі.
Точно, таксі. Воно під’їжджає одразу, щойно Руденко розвертається від нього і йде до дороги. Ості не може не подумати, що це виглядає дуже…
кінематографічно?
Якщо таке слово існує.
Прослідкувавши, як від’їжджає машина, він заходить назад у під’їзд, зовсім не впевнений, як почуватись. Врешті-решт, він нервово посміхається сам собі.
Жодних відповідей.