Work Text:
– А я що казала?! Що казала?! Казала, що не треба сюди лізти без підмоги?! Казала тобі?! – лютувала зла, наче тисяча пекельних чортів, відьма. З кожним словом вона злісно махала своєю глефою, зтинаючи голови упирям.
– Та хто ж знав, що їх тут аж настільки багато?! – з іншого боку печери прокричав Стас, поки намагався відбитися від цієї падалі та підійти ближче до Лінни.
– Я знала! Я тобі казала, що тут може бути лігво, ти, самовпевнена дупа! А ти мені що, ой, ну давай, ми і так від Ярика з його напарником відстаємо, треба зрівняти! – перекривила його відьма, поки відтинала голову черговому немертвому. Боги, як же вона зараз зла.
Стас закотив очі. Добре, що Лінна цього не бачила, інакше точно б зиркнула на нього так, наче його чекаю всі сім кіл пекла, що описував Данте. Коли сердилась, ця дівчина була прекрасна настільки, що він забував як дихати. Але не про це зараз.
– Можливо… Я був трохи неуважний… – не те щоб йому було зараз важко. Ці упирі не відрізнялися винятковою силою чи розумом. Просто їх було до біса багато. Як мурах у мурашнику.
– Трохи?! – не людський голос, а рик дикого звіра пролунав. І спалахнуло полум’я. Багато полум’я. Запалало в тій стороні, де була відьма.
– Ой-йой… – Стас навіть на секунду забув, що йому потрібно захищатися, так замилувався. Та захват від пейзажу швидко згас, коли він зрозумів, що саме буде потім і які наслідки будуть для неї.
І це було недобре. Дуже недобре.
Після останнього зламу її печатку ще досі не оновили. Тому відьма і не хотіла сюди йти, адже без закляття магія все поривалась на волю. Тому вона спалахувала як сірник, в буквальному сенсі. Шкіра горіла вогнем, який повільно переповзав на зброю.
Жахливо боляче. Але серце все ніяк не могло заспокоїтися, все розганяло емоції по тілу.
Що ці упиряки все лізуть і ніяк не можуть повмирати?! Чому їх так багато?
Ну чому він її не послухав? Чому вона сама вирішила, що все буде добре, хоча буквально все навколо страшно кричало, що вони йдуть прямо в лігво?
Боляче. Руки печуть, наче до них приклали розпечені шматки заліза. Ще один помах улюбленою зброєю. Лінна навіть і не звертала уваги на те, що відбувалось навколо.
Чи є ще десь упирі? Чи вони перемогли? Чи все добре?
Лють диким звіром ревла в голові, випалювала вогнем інші емоції, приглушувала голос розуму.
Віддайся, віддайся вогню. Дай своїй люті огорнути себе як вуаллю. Спали. Випали все навколо, щоб навіть попелу не залишилося. Спали. Навіть себе…
Вдих. Видих. Заспокойся. Зупинися на секунду. Не дай магії перемогти. Повертай відчуття.
Дзенькнув десь метал. На її руки на яких палахкотіло полум’я обережно лягли чужі прохолодні долоні. Зойкнула Лінна. Їй не хотілося шкодити комусь.
– Обпечешся ж… – глянула вона на нього і нарешті роззирнулась навколо. Жодного немертвого не пропустили, скрізь тліли трупи, що стрімко чорніли та розсипалися порохом.
– Заради тебе не страшно й обпектися… – Стас посміхнувся та обережно витягнув зброю з судомно стиснутих пальців.
Затухало полум’я…
– Зараз стане легше. – хлопець витягнув з кишені невеличку баночку з маззю та легко намастив її руки. Обережно. Ледь доторкуючись до обпеченої шкіри.
Затухало полум’я, заколисане ніжністю.