Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

Рудоволоса дівчинка повільно оглядала платформу дев'ять і три чверті, на яку вона зі своїм братом миттю тому потрапила через стіну. Якщо бути чесною, то Ешлін думала, що вони поб'ють собі голови, але ні. Натомість вони, схоже, увійшли до світу чаклунів, спостерігаючи за тим, як діти тремтливо обіймали своїх батьків на прощання, а ті говорили щось їм на вухо, через що дівчинка почувалася дуже незручно. Хоча тут також були такі самі діти, як і вони, які просто стояли, не знаючи, що робити з собою і зрештою просто заходили в потяг.

Так, правильно, потяг. Той, який відправить її та її брата до Гоґвортсу, школи магії, Гоґвортський Експрес. Навіть зараз це здається чимось нереальним, скоріш нісенітницею, незважаючи на те, що вона зараз стоїть тут, з валізою в одній руці, а Лоґан міцно тримає її за іншу. Ешлін різко робить вдих і видих, щоб заспокоїти нерви, перш ніж ступити перший крок, за ним другий. Лоґан невпевнено слідує за нею, але його хватка залишається такою ж, якою була раніше.

Вони наближаються до входу в експрес і щастям уникаючи зіштовхення з кимось заходять усередину. Тут їм так не пощастило, простір тісний, ледве є де просунутись, якщо йде хтось інший. Ешлін швидко кидає погляди на купе. Всюди хтось обов'язково є. Їй хотілося б зараз побути в компанії виключно Лоґана, адже бажання розмовляти з кимось доволі... Нульове.

Нарешті дівчинка бачить порожнє купе, в яке одразу вривається. Напруження наполовину покидає її тіло, коли вона опускається на сидіння, а валіза падає біля ніг. Ймовірно, їй варто поставити валізу зверху так, як це зробив Лоґан, але єдине, на що поки що здатний її мозок – це відпочинок.

Навпроти неї досить незграбно сідає згаданий хлопчик.

—Це справді з нами відбувається? — тихо запитує він, так само не вірячи тому, де вони зараз знаходяться.

—Я гадаю, що так. — з легкою усмішкою на обличчі відповідає Ешлін, повертаючи свій погляд від маленької усмішки, яка з'явилася на обличчі Лоґана, у вікно, на десятки людей.

Це не той краєвид, за яким вона зараз хотіла би спостерігати. Особливо не тоді, коли власні батьки не проводжали їх самих, адже не було гарантії, що ті взагалі змогли б пройти крізь стіну. Ешлін була впевнена, що ні. Поряд з нею Лоґан спостерігав за сім'ями з більшим задоволенням.

Зрештою повільно натовп почав меншати, більшість дітей вже зайшли в потяг, залишилися лише ті, які або досі не могли попрощатися із сім'ями, або ті, які запізнилися. Переважно була перша категорія. На велике щастя Ешлін ніхто не зайшов до їхнього купе. Можливо, вона зможе провести поїздку в компанії одного свого брата.

Тільки-но ця думка майнула в голові, як двері купе тихо відчинилися. Ешлін одразу повернула голову до людини, яка невпевнена стояла на коридорі. Це була дівчинка їхнього віку, маленької статури, з чорним волоссям і чорними очима, вочевидь азійського походження. Рожеві губи стиснуті в тонку лінію, поки руки ніяково складені разом.

—Я можу сісти з вами? Інші купе переважно зайняті. — тихим голосом запитала вона, злегка насуплений знервований погляд бігав від Ешлін до Лоґана, неначе благаючи сказати так.

—Звичайно, проходь! — з привітною, але трохи сором'язливою усмішкою відповів Лоґан. Ешлін лише кивнула.

Дівчинка одразу зітхнула з полегшенням, закрила двері і сіла на місце поряд з Лоґаном, її губи розтягнулися в усмішці.

—Я Момо Таґуті. — представилася вона, дивлячись на інших двох з очікуванням.

—Ешлін Баннер.

—Лоґан Баннер.

В очах Момо блиснуло усвідомлення.

—О, то ви брат і сестра? По вам не дуже видно. — дівчинка вибачливо усміхнулася.

Ешлін лише стенула плечима, підставляючи долоню собі під підборіддя. Лоґан в свою чергу повторив перший жест, склавши пальці разом. Їх не часто сприймали за родичів, різниця справді була разюча. Крім того, вони навіть не було рідними, тож це насправді не мало значення.

—Ти... Ти народилася в цьому світі? — невпевнено запитав Лоґан.

—Ти маєш на увазі чаклунський світ? — отримавши кивок Момо продовжила, —Можна так сказати. Мої батьки – напівкровні чаклуни!

—Напівкровні? — поцікавилася Ешлін.

—Так. — Момо на мить зупинилася. —Ви маґлонароджені? Тут є три... Категорії. Чистокровні, напівкровні і маґлонароджені. Чистокровних залишилося небагато, вони, так би мовити, еліта, їхній рід складається виключно з чаклунів, які не були з маґлівського світу. Напівкровні, тобто я, означає, що лише один з моїх батьків був чаклуном, або те, що мої батьки є напівкровними! А маґлонароджені ті, хто народився в маґлівському, точніше для вас в звичайному, світі.

Момо зупинилася, переводячи подих. Ешлін повільно обробляла потік слів, начебто розуміючи, а наче й ні. Це все доводить, що ситуація, в яку вони потрапили, справді реальна. І, щоб не було, вони там – маґлонароджені. Чи як там дівчинка говорила.

—То ми ма... — почав був Лоґан, але зупинився в намаганні згадати слово.

—Маґлонароджені. — сказала Момо.

—Так. То ми маґлонароджені тому, що народилися в світі без магії?

—Саме так!

Лоґан кивнув радше для себе, аніж для будь-кого іншого, і перш ніж він встигнув запитати ще щось, як потяг рушив. Виявляється, що вони трохи заговорилися, пропустивши момент, коли всі потрапили на потяг. А також вони будуть їхати троє. Все не так вже й погано.

Момо і Лоґан почали розмову, де були відповіді на питання. Момо небагато знала про 'маґлівський' світ, тож з такою самою цікавістю ставила запитання і слухала відповіді на них, як Лоґан робив з магічним світом. Ешлін слухала одним вухом, іноді теж ставлячи питання або доповнюючи відповідь.

Згодом по потягу почала ходити жінка з візком, повним різних дивних солодощів. Момо одразу підійшла купити щось за ґалеони – валюта в їхньому світі, як пізніше пояснила вона.

Прибувши на місце призначення їх зустрів величезний чоловік, Геґрід, і посадив усіх в човни. Весь час Ешлін була з Лоґаном, навіть в човні вони були разом, хоча Момо розподілили до інших. Час минув досить швидко, з ними була одна дівчинка і один хлопчик, які не переставали розмовляти.

Це трохи дратувало Ешлін, але всі думки зникли щойно вона побачила замок в контурах нічного неба. Вона ніколи не бачила нічого таких розмірів в живу, хіба в деяких журналах були малюнки всіляких замків, але Ешлін сумнівалася, що хоча би один з них подібних розмірів. Лоґан поряд з нею роззявив рота, з захопленням оглядаючи замок.

В замку їх зустріла висока жінка із суворими рисами обличчя на ім'я Макґонеґел, Ешлін одразу впізнала її. Вона заходила до їхнього будинку й запрошувала Ешлін і Лоґана до Гоґвортсу. Батьки тоді були в такому шоковому стані, ледве сприйняли це всерйоз. Насправді вони весь час ставилися з деяким сумнівом.

Всіх провели в Велику залу, столи були заповнені учнями в однакових мантіях, котрі вирізнялися лише якістю і кольором краватки. Піднявши голову наверх можна було побачити нічне небо, сірі хмари ліниво пересувалися, а поряд спокійно стояли зірки. Першокурсники скупчилися, здавалося, що майже ніхто не вважав це чимось неймовірним, а директор, Дамблдор, почав якусь промову. Зрештою почалося сортування по будинкам, професора Макґонеґел стояла з розмовляючим капелюхом в руці, а поряд стояв стільчик.

Момо якимось чином змогла знайти Ешлін і Лоґана серед натовпу, відразу ставши поряд з ними, починаючи розповідати те, як працює розподіл. Насправді ти просто сідаєш на стілець, тобі ставлять на голову той дивний капелюх, єдине, що ти робиш – це чекаєш. Він скаже тобі один з будинків, в який ти потрапляєш, про які Момо розповідала їм раніше.

Всі йшли в алфавітному порядку, тому першими пішли всі, у кого прізвище починалося на букву а. Ешлін нервувала, піт цівкою стікав з її чола, а сама вона стримувалася від того, щоб метати очима всюди, куди можливо. Поряд з нею Лоґан нервував не менше, навіть сильніше. Він активно ламав пальці, погляд, на відміну від Ешлін, активно метався всюди, куди можливо.

Занадто швидко, на думку Ешлін, настала її черга.

—Баннер Ешлін!

Голосно професорка прочитала її ім'я, Лоґан кивнув їй, а Момо підбадьорливо усміхнулася, зрештою вона почала пробиратися крізь натовп інших дітей.

Капелюх приземлився на її голову, щойно варто було їй сісти на стілець. Він почав повільні роздуми.

—Гм... Тут гострий розум. Але також, безумовно, гарні лідерські навички.

Настала пауза.

—ҐРИФІНДОР!

Зал миттєво заполонився оплесками. Ешлін швидко стала зі стільця і направилася до столу, який, наскільки вона зрозуміла, був ґрифіндорським. Інші одразу почали її вітати, хтось поплескав по плечу, але загалом все було доволі... Добре.

Наступним пішов неймовірно нервовий Лоґан, на якого капелюх витратив набагато більше часу. Навіть професори почали нервувати, коли декілька секунд перетворилися на хвилину.

—РЕЙВЕНКЛОВ!

Ешлін завмерла на декілька секунд, як і Лоґан, не в змозі поворохнутися. Макґонеґел делікатно зняла з нього капелюха й злегка штовхнула вперед, допомагаючи йому прийти до тями. Весь час, йдучи до свого столу, він кидав налякані погляди на Ешлін.

Вона почувала себе безпорадною. Їх розділили. У великому магічному замку. Відсортували на різні будинки. Єдине, на що Ешлін зараз сподівалася, це те, що її погляд був достатньо заспокійливим.

Все інше проходило в нервовому запамороченні. Ешлін ледве стримувалася від того, щоб постійно дивитися в сторону стола Рейвенклов. Вона могла зрозуміти, що Момо відправили на Гаффлпаф, ще один інший будинок. Чудово, вона опинилася тут одна, без брата і без дівчинки, з якою змогла познайомитися.

Зал на мить затих, через що Ешлін піднесла голову, повернувшись в сторону стільчика для сортування. На ньому сидів хлопчик з чорним волоссям і карими очима, в яких ясно виднівся дивний блиск. Щойно капелюх викрикнув Слизерин вона втратила цікавість. На подібну тишу впав зал тоді, коли на стільчик сів високий, доволі лякаючий хлопчик з темним волоссям. Його одразу відправили на Гаффлпаф, через що отримали коротшу тишу перед черговими оплесками.

Далі сортування проходило набагато швидше, і зрештою їжа буквально з'явилася на тарілках. Різні види м'яса, від курки до стейка з яловичини, різні страви, фрукти, овочі, соуси й намазки, а глечики наповнилися різними напоями.

Раптом Ешлін штовхнули вбік, від чого вона здригнулася. Повернувшись в сторону людини, яка штовхнула її, вона зустрілася поглядом з хлопчиком з рудим волоссям, зав'язаним в хвостик і каро-зеленими очима.

—Ти теж перший рік, так? — запитав він м'яким голосом.

Ешлін повільно кивнула.

—Я теж. Мене звати Торстен Арно, до речі.

Тепер Ешлін згадала його. Він був одним з перших на сортуванні.

—Ешлін Баннер. — сухо відповіла вона.

Відсутність ентузіазму не дуже збентежила хлопця, але він все ж таки вирішив не продовжувати розмову. Вибір був правильним, у Ешлін не було настрою вести зараз з кимось розмови, хоча, мабуть, варто було би знаходити нові знайомства. Але їй не вперше. Самотність була частим, приємним супутником, яка стала приходити рідше, коли Лоґана з'явився у її житті. Зараз біля неї не було Лоґана, тому вона віддавала перевагу самотності.

Після прийому їжі староста будинку Ґрифіндор повела Ешлін і інших першокурсників до однієї з веж, де знаходилася їхня вітальня. Вона слухала уважно, не бажаючи потім заблукати в такому великому замку. Її ледве здивували портрети, які говорили, і сходи, які рухалися.

Староста вимовив пароль перед великим портретом жінки, який вони повинні використовувати для проходу у вітальню. Сама вітальня була досить великою і затишною, зробленою в золотисто-червоних кольорах, біля каміна були м'які дивані з кріслами, а посередині стояв килим.

Кімнати теж були затишними. В них були чотири великих ліжка із оксамитовими шторками, які дозволяли отримати хоча би крихту приватності. Не сказати, що тут її не було. Ешлін ще не знала. Біля ліжок були дерев'яні шафи і полички.

Виявилось, що вона буде жити тут з трьома іншими дівчатами. Лія Генрі, Вікторія Форд і Берта Ендрюс. Ешлін дісталося ліжко найближче до дверей, адже її валіза стояла саме біля нього.

Берта була найгучнішою з них усіх, маючи темну шкіру, блондинисте волосся сягало трохи нижче плечей і карі, глибоко посаджені очі. Наскільки Ешлін зрозуміла, то Лія була її подругою дитинства, водночас повною протилежністю за характером. У неї був такий самий колір шкіри, темно-блондинисте волосся, яке сягало ледве нижче вух і світло-карі очі, але тиха манера поведінки. Вікторія була майже такою ж гучною, як Берта, маючи молочний колір шкіри, каштанове волосся і сірі очі.

Серед них Берта і Лія були напівкровними, а Вікторія так само, як і Ешлін, маґлонародженою. Компанія була непоганою, ніхто не чіплявся, а Ешлін змогла спокійно підготуватися до сну, адже була до біса втомленою, фізично і трохи морально.

Хоча досі, навіть закриваючи штори, влаштовуючись і поринаючи в сон, вона невпинно хвилювалася за те, як буде проходити цей рік. Що ж буде з нею і Лоґаном?

Chapter Text

Лоґану завжди подобалися ранки. Ліниві і тихі або поспішні і гучні. Але зараз, стоячи біля свого ліжка та готуючись виходити з кімнати, все здавалося якимось неправильним. Його розбудили на сніданок хлопці, які тепер були його сусідами по кімнаті. Зазвичай вдома він вставав першим або його будила Ешлін, хоча наразі Лоґан не дуже заперечував проти інших. Хлопці ж з його кімнати були переважно тихими й... Дещо лякаючими. Крім Девіда, він був добрим і багато усміхався.

Востаннє поправивши свою синю краватку Лоґан нарешті вийшов з кімнати, спустився у велику вітальню свого будинку, в якій було лише декілька дітей де-не-де на диванах або кріслах, після вийшов і з неї.

В коридорах було значно більше дітей, різного віку, етнічної належності і зовнішності. Лоґан міркував, чи може він сісти за стіл Ґрифіндору, до Ешлін. Мабуть, ні, вирішив він, заходячи у Велику Залу, дивлячись на ідеальну розсадку учнів за своїми столами, з жодним зайвим кольором краватки.

Сівши за одне з вільним місць Лоґан почав накидати собі різної їжі, яка була доступної на тарілках, водночас поглядаючи на стіл Ґрифіндору в намаганні побачити свою сестру.

—Я приєднаюсь?

Раптом пролунав знайомий голос позаду хлопчика, через що він ледь не впустив квасолю, яку накладав собі на тарілку. Оглянувшись на людину Лоґан розплився в усмішці.

—Вибач, не хотіла лякати. — з вибачливою усмішкою сказала Момо, сідаючи біля Лоґана.

—Все гаразд.

Її волосся довгими кучерями падало їй на спину, а чорні очі радісно виблискували. Вона помахала декільком людям зі свого будинку, перш ніж знову повернутися до Лоґана.

—Тож... Як ти влаштувався?

Лоґан стенув плечима. Він толком не розмовляв ні з ким зі вчорашнього дня, але більшість дітей із Рейвенклов здавалися серйозними і дуже розумними, він не думав, що вписується до них. Було би краще опинитися в одному будинку з Ешлін.

—До речі, де Ешлін? — задумливо запитала Момо, відволікаючи його від потоку думок. Лоґан подивився в бік столу Ґрифіндору.

Перебираючи очима кожну людину Лоґан почав розуміти, що Ешлін й справді не було за ним. З нею щось трапилося? Він сподівався, що ні.

—Я... Я не знаю. — стурбовано пробурмотів блондин.

Момо поклала руку на плече Лоґана, заспокійливо усміхнувшись, помітивши його хвилювання. Лоґан повільно кивнув, починаючи їсти і попутно розмовляючи з Момо про всілякі дрібниці. Дівчинка розповідала про те, що познайомилася з людьми зі свого будинку і те, що вони дуже милі.

Коли вони дійшли до одного з кабінетів завдяки карті, яку роздали їм, Момо зупинилася, повернулася до Лоґана і поплескала його по плечу. Їм доведеться розлучитися тут, адже, як не дивно, розклад, який вчора роздали, відрізнявся у будинків. Наразі у нього було зіллєваріння зі слизеринцями. Він ще не знав, що йому очікувати від них.

—До зустрічі на перерві, так?

Лоґан кивнув.

—Так, до зустрічі.

Дівчинка попрямувала в протилежному напрямку, змусивши Лоґана задуматись, чи не пішла вона в цю сторону тільки для заради того, щоб провести його.

Зайшовши до кабінету Лоґан полегшенням помітив, що тут зібралося небагато людей. Він не запізнився, у нього достатньо часу, аби приготуватися до уроку. Зайнявши собі місце біля одного з котлів він відкрив підручник. Насправді він читав його раніше, тоді, коли вони ходили по Алеї Діаґон і купували усілякі потрібні речі для школи. Він мало що зрозумів, але було цікаво.

В кабінет почали повільно напливати інші студенти, Рейвенкловці або слизеринці. Біля Лоґана встав хлопчик зі Слизерину з чорним волоссям, якого він пам'ятав ще з сортування. Насправді Лоґан почувався незатишно біля нього, а ще більше тоді, коли він посміхнувся йому. Боже, він сподівається, що не всі Слизеринці такі, адже у нього з'являється спокуса прогулювати цей урок в такому випадку. Можливо, він трохи драматизує. Він просто хвилюється, подайте на нього в суд за це.

На щастя, прибув учитель.

Урок почався з того, що вчитель, старенький на вигляд, Слизоріг, представився класу, після чого пройшовся по списку учнів, говорячи щось за чистокровних і напівкровних учнів.

—Ейден Кларк, так? О, славна родина, всі були в Слизерині і показали чудовий результат! Так, Сімона Еплвуд...

Згаданий хлопчик одразу схилив голову, вочевидь бажаючи зменшитися в розмірах, що привернуло увагу Лоґана. Та й, загалом, слова Слизорога привернули увагу ледь не кожного студента в кабінеті. Але, як і раніше, увага швидко переключилася на іншу згадану вчителем людину.

Коли, нарешті, настав урок, Кларк повернувся до Лоґана з легкою цікавістю.

—Чому ти носиш окуляри?

Лоґан на мить завмер.

—Тому що я погано бачу? — Лоґан не хотів, щоб це звучало як питання, але як було.

—Існують закляття для того, щоб покращити зір. — з посмішкою відповів Кларк. —Вони лише трохи небезпечні. Все ж таки можливість втрати зору повністю лише п'ятдесят на п'ятдесят.

Лоґану не подобалося те, як садисько це звучало. Так, йому точно не хотілося бути поряд з ним на кожному уроці.

—Я хочу, щоб ви зараз зібралися в купи по чотири і так працювали до кінця місяця. — раптом пролунав голос Слизорога. Можливо, це хлопчик просто піде й приєднається до когось іншого, або Лоґан зможе... —Прошу одну пару біля котла перейти до іншої. Два рейвенкловця і два слизеринця.

О, тепер це проблема. Хоча досі є можливість, що вчитель просто не запам'ятає, з ким Лоґан сидів. Він майже впевнений, що вчитель не звертав на нього уваги.

Всі надії зникли одразу після того, як пара рейвенкловця і слизеринця підійшла до їхнього котла. Одна дівчинка з Рейвенклов, з блондинистим, ледь не жовтим, волоссям, прямою поставою і веселою усмішкою на губах, і хлопчик зі Слизерину, з каштановим довгим волоссям і кам'яним виразом обличчя. На що він тільки підписався?

—Сімона Еплвуд. То ми будемо працювати разом? — дівчинка простягнула руку Ейдену.

—Ейден Кларк. Схоже на те. — він потиснув руку, після чого вона пішла до Лоґана.

—Л-Лоґан Баннер. — Лоґан теж потиснув руку, але більш незграбно.

—Кассандр Ле Пен. — Касаанд, на відміну від позитивної Сімони, був спокійним і... Чесно кажучи, нагадував Лоґану більшість рейвенкловців, яких йому доводилося бачити. Хоча він був слизеринцем.

—Не зважайте, Кас не дуже любить говорити. — Сімона стенула плечима. —Або людей.

—Не називай мене так.

Решту уроку пройшла відносно спокійно, вони навіть змогли спробувати зварити достойне зілля, додавши лише один інгредієнт неправильно. Вибух не був таким поганим, навіть якщо він майже повністю зачепив його.

Лоґан вийшов з кабінету щойно він зібрав речі. Не те, що йому не сподобався цей урок (йому не сподобався цей урок), але він сподівався знайти Ешлін.

Проносячись одним з коридорів, який розташувався біля двору, Лоґан раптом відчув, як його схопили за плече.

—Ло! — почув він позаду себе.

—Лін-Лін! — зі значним полегшенням сказав Лоґан, повертаючись до своєї сестри і обіймаючи її

—Я тебе кликала, а ти не відкликався. Впевнений, що тільки окуляри потрібні? — сказала Ешлін, міцно обіймаючи брата у відповідь.

—Як ти? — запитав Лоґан, ігноруючи очевидний сарказм Ешлін.

—Все нормально, просто... Трохи дивно. Що на рахунок тебе?

Лоґан кивнув на знак розуміння.

—Так само.

Зрештою вони почали комфортну розмову про те, як вони справляються, як будуть справлятися, про те, що Ешлін не з'явилася на сніданку тому, що проспала, про перший її урок з трансфігурації, і перший урок Лоґана з зіллєваріння. Цілий тиждень повністю письмової роботи і місяць практичної роботи з двома слизеринцями та одним рейвенкловцем. Ешлін, природно, заспокоїла Лоґана щодо його переживань за зіллєваріння.

Їм довелося розлучитися через наступний урок.

Весь інший день пройшов доволі мирно, окрім того, що чуже перо ледь не викололо йому око, коли вони намагалися піднімати речі на уроці замовлянь, але так все було відносно гаразд.

Решту дня Лоґан провів або на дворі з Ешлін, здається, там не можна було лише ходити до лісу біля школи (Лоґан не розумів, чому школа повинна бути розташована там, але він зрозумів, що почати дивуватися варто було перестати ще тоді, коли він побачив картини, які рухають та розмовляють), або у вітальні Рейвенклов.

Як він зрозумів, то насправді не всі рейвенкловці були такими, як він думав. Він зустрів милу компанію зі свого будинку, які приємно поводилися з ним, навіть запропонували допомогу з домашнім завданням, яке дали в перший же день. Він ввічливо відмовився.

Навіть сусіди по кімнаті здавалися більш відкритими і добрішими, хоча Лоґан й досі почувався трохи незручно поряд з ними.

Але готуючись до сну він зрозумів, що все ж таки чекає наступного дня з невеликим трепетом в грудях.

Початок наступного дня пройшов нормально – звичайний сніданок, де Момо знову приєдналася до Лоґана, урок історії магії, а після цього настав урок польоту. Цей урок вони ділили з ґрифіндорцями, тому настала щаслива можливість провести його з Ешлін.

Вони починали вчитися літати.

—Діти, станьте ліворуч від своїх мітел, підніміть праву руку над ними і скажіть 'вгору'. — голосно й чітко пояснювала мадам Гуч, доволі висока жінка з лякаючими жовтими очима і безладним волоссям.

Діти одразу почали виконувати вказівки. Деякі вже підняли свої мітли, деякі – ні. Лоґан відносився до другої групи. Він підняв голову, щоб глянути в бік Ешлін, яка вже тримала мітлу в руках з легкою усмішкою на обличчі.

Хлопчик повернувся до власних спроб підняти мітлу.

—Впевненіше! — пролунав голос мадам Гуч.

Повторюючи це слово, мабуть, вдесяте, мітла все ж таки потрапила до його рук, і усмішка одразу розцвіла на його вустах. Піднявши голову Лоґін помітив, що Ешлін вже дивиться на нього з ширшою усмішкою.

Щойно всі підняли свої мітли вчителька дала нові вказівки.

—Сядьте на мітлу, тримаючись за неї міцно, за моїм сигналом відштовхніться від землі, підніміться вгору, зависніть у повітрі, нахиліться трохи вперед і приземліться. Всім зрозуміло?

Клас одноголосно відповів 'так', сідаючи на свої мітли і готуючись піднятися вгору. Чесно кажучи, Лоґан нервував з цього приводу. Він ніколи раніше навіть не пробував літати на мітлах. Не те, що тут є чому дивуватися, він не з родини чарівників.

—Три, два, один! — мадам Гуч свиснула, дозволяючи учням виконувати вказівки.

Лоґан був готовий до того, що йому доведеться зробити декілька невдалих спроб перед тим, як у нього щось вийде, але на власне здивування за декілька секунд він був трохи вище землі, в повітрі, лише трохи втрачаючи рівновагу.

—Гарна робота, містер Баннер. — вчителька задоволено кивнула, перш ніж повернути свої увагу на решту класу. —Містере Ернандес, ви наводите чудовий приклад класу.

Лоґан перевів погляд на хлопчика, про якого казала мадам Гуч. Він був з Ґрифіндору, з коричневим волоссям і смаглявою шкірою. Мабуть, латинець. І, найголовніше, він спокійно звисав у повітрі, тримаючись на мітлі без жодних коливань, виглядаючи трохи гордим собою.

Варто було вчительці дати дозвіл спускатися на землю, як він зробив це без жодних проблем. Так, неначе був народжений на мітлі. Лоґан спробував повторити, як раптом норовлива дівчинка біля нього втратила контроль над своєю мітлою і врізалася в нього.

Вони двоє одразу впали на землю.

—Міс Ґрей, вам варто навчитися тримати рівновагу.

Ґрей одразу встала на ноги, вибачаючись перед Лоґаном.

—Ой, здається, я зачепила тобі око. — схвильовано пискнула вона, допомагаючи Лоґану підвестися.

Лоґан відмахнувся від цього, кажучи, що все гаразд. Насправді око трохи боліло, але він не думав, що це велика справа.

—Продовжуємо урок. — сказала мадаи Гуч після того, як Лоґан з дівчинкою повернулися на свої місця.

Весь залишившися урок пройшов більш спокійно. Звичайно, були моменти, коли хтось падав або траплялися якісь невеличкі проблеми, але з цим було нічого страшного. Хоча під час цього всього око боліло, і з часом ставало гірше.

—Твоє око починає набрякати. — коментує Ешлін, поки вони виходять з поля.

Лоґан стенув плечима, не знаючи, що казати. Ешлін, вочевидь, не прийняла це за відповідь.

—Тобі варто піти до медсестри. — несхвально сказала вона.

—Все добре. — похитав головою Лоґан, отримуючи у відповідь незадоволений погляд від Ешлін.

Дівчинка зітхнула, здаючись.

—Просто... Приклади щось холодне до цього, гаразд? — запитала Ешлін перед тим, як вони мали розійтись в різні сторони.

—Гаразд. — кивнув Лоґан, з, як він сподівався, заспокійливою усмішкою.

Він ще хвилину спостерігав за тим, як постать його сестри віддаляється серед натовпу інших учнів, перш ніж попрямувати до свого гуртожитку, як він і обіцяв Ешлін, або прикласти щось холодне. Якщо він взагалі щось там знайде.

Наразі у нього був вільний період, що означало, що він міг або поспати, або безцільно тинятися Гоґвортсом.

В кімнаті був один з його сусідів, який помітив те, що у Лоґана на оці почав формуватися синяк.

—Звідки ти його взагалі отримав? — запитав він злегка скривившись і даючи Лоґану лід, який він взяв наче нізвідки.

—На мене просто наштовхнулися на уроці польоту.

—Га, з такою силою. — пробурмотів сусід по кімнаті перед тим, як повернутися до читання.

Chapter Text

Ешлін зі стогоном опустилася на ліжко. Сьогодні був завантажений день, навіть ще більше, ніж вчора. Мало до всього іншого, вона ледь не запізнилася на сніданок знову, а потім на обід.

Недалеко від неї, на власному ліжку розкинулася Лія, так само виснажена, як і Ешлін.

—Боже, якщо кожен день буде таким, то я помру. — пробурмотіла вона, втикаючись носом в подушку.

Ешлін мовчки погодилася з цим судженням. Це не те, що в неї врізалися і тепер у неї набрякає око, як у Лоґана, але вона декілька разів ледь не звалилася з мітли (один раз все-таки звалилася), потім у неї вибухнуло зілля на зіллєварінні, а решту уроків вона займалася довгою писаниною.

І це ще без виконання домашнього завдання.

Від самої лише думки про есе з трансфігурації обличчя дівчинки скривилося в незадоволеній гримасі. Серйозно, кому воно потрібно? Очевидно, професорці Макґонеґел.

Дівчинка провела пальцями по своєму рудому волоссю, збираючись із силами на те, щоб знову підвестися з ліжка. Бог знає, що затримання їй не потрібне.

—Мерліне, минуло лише два дні! — захихотіла Берта. —Далі буде краще!

Ешлін зітхнула. Наскільки вона зрозуміла, то Мерлін в чаклунському світі був як богом у звичайному.

Взявши всю силу в кулак вона підвелася, взяла свої речі для навчання і підійшла до столика з червоного дерева, зробленого спеціально біля ліжка Ешлін. Вона сіла на стілець з такого самого червоного дерева, присунувши до себе листки, на яких вона збиралася писати.

Першим ділом Ешлін вирішила почати з есе на три сторінки з трансфігурації. Далі вже пройдеться по іншим урокам. Можливо, якщо вона швидко закінчить, то зможе спробувати розібратися з совиною поштою, яка є основною в чаклунському світі.

Зігнувшись над столом з пером в руках вона вмокнула його в маленьку баночку з чорнилом, після чого почала писати.

Через деякий час, вже з закінченим есе і іншими предметами, Ешлін відсунула стілець разом з собою від столика, відчуваючи німий біль в певних частинах тіла.

Вставши вона підтягнулася, викликаючи хрускіт кісток та приємне потягування заробляючи цим погляди від своїх сусідок по кімнаті.

Ешлін могла похвалитися тим, що змусила своє перо не тільки левітувати, а й спробувала писати так. Почерк вийшов нерівним і не читабельним, але все ж вона спробувала, це було головним, як казали їй батьки.

З полегшенням вона звалилася на ліжко головою в простирадла. Бажання розібратися з совиною поштою було нульовим на відміну від бажання спати, котре було дуже великим. Варто було би спочатку почистити зуби...

Думки Ешлін перервав голос Лії десь над її головою.

—Ти підеш на вечерю?

Дівчинка мала намір відмовити й нарешті почати готуватися до сну, але живіт, який видав бурчання, наполягав на іншому. Тому, зітхнувши, Ешлін просто махнула рукою в бік, де, як вона думала, стояли присутні.

—Зараз піду.

Наскільки вона зрозуміла по звуку відкриття дверей, кроків і їхнього закриття, дівчата вже пішли. Не те, щоб вона була проти цього, не відчуваючи потребу в компанії для походу до Великої Зали.

Підвівшись з ліжка Ешлін солодко позіхнула і попрямувала до виходу з кімнати.

По дорозі до Великої Зали вона майже нікого не зустріла. Лише деяких учнів, які перешіптувалися по кутках, або цілувалися там, або просто йшли на прогулянку або теж на вечерю.

Варто було їй перейти поріг приміщення точки призначення, як в ніс одразу вдарив запах різних страв і напоїв. Ешлін попрямувала до столу Ґрифіндору, зайняла місце, і почала накладати на тарілку їжу.

Недалеко вона почула розмову, яку, природно, ігнорувала, слухаючи лише напів вухом через свій слух. Вона досі вчилася ігнорувати звуки й розмови, котрі чула лише завдяки чутливому слуху.

—Ти впевнений, що я можу тут сісти? — почувся трохи стурбований ніжний голос дівчинки.

—Так, звичайно. — відповів знайомий їй голос. —Тут за кожним столом є обов'язково одна краватка зайвого кольору.

Це змусило Ешлін підняти голову від картоплі, яку вона накидала собі на тарілку і озирнутися навколо. Так, та людина мала рацію. За кожним столом була хоча би одна краватка, яка відрізнялася кольором від інших.

Погляд Ешлін особливо ретельно пройшовся по столу Рейвенклов, шукаючи не так інший колір краватки, як свого брата. Можливо, наступного ранку вони зможуть сидіти разом за одним столом. Від цієї думки в грудях стало тепліше, точно не від температури в приміщенні.

В кінці її погляд повернувся до столу свого будинку, але замість тарілки вона поглянула на тодішнє джерело розмови, котра змусила її відірватися від їжі. Недалеко від неї сиділо двоє дітей її віку, Ешлін туманно впізнала хлопчика. Ернандес, наскільки вона пам'ятала. Показав найкращі результаті на урці польоту. Біля нього сиділа дівчинка, і Ешлін одразу могла сказати, що вони двоє близнюки, але дівчинка була з Гаффлпафу.

Закінчивши свій короткий розгляд Ешлін повернулася до вечері, бажаючи скоріше наїстися та піди до кімнати, спати.

Швидко з'ївши свою вечерю вона підвелася з-за столу і пішла назад до своє кімнати, сходами, що рухаються, пройшовши портрет з паролем, вітальню Ґрифіндору, де деякі люди зі старших курсів побажали добраніч, а потім піднялася крученими сходами до гуртожитку.

Перед тим, як лягти спати, Ешлін переодягнулася і вирішила піти до вбиральні, скористатися туалетом, почистити зуби й вмитися.

Зробивши перші два пункти Ешлін включила воду, набрала її на руки та хлюпнула на обличчя, після чого підняла голову для того, щоб поглянути на себе в дзеркало.

Насправді в дзеркалі вона бачила ту саму людину, що й тиждень раніше у себе вдома. На неї дивилася дитина з байдужим виразом обличчя, з ластовинням, кількість якого трохи зменшилася за весь час перебування в Гоґвортсі, але це не було видно неозброєним оком. Зелені очі й пухнасте руде волосся, що доходило трохи нижче лопаток. Тонкі рожеві губи стиснуті в лінію, а тендітні на вигляд зап'ястки, які наразі стискали пошарпану раковину, неначе складалися з самих кісток і блідої шкіри.

Ешлін відвела погляд від дзеркала, взяла в руки рушник неподалік, витерла ним долоні й обличчя, і вийшла з вбиральні.

Швиденько переодягнувшись, поки дівчата дали їй вільний простір для такого, Ешлін залізла в ліжко під теплі простирадла, перед тим засунувши шторки. Сон проник в свідомість майже одразу.

Ранок настав занадто рано, як на смак дівчинки.

Гамір, що відбувався відбувався в кімнаті, поки сусідки по кімнати готувалися до нового навчального дня, заважав Ешлін спати довше, ніж хотілося.

Прийнявши сидяче положення Ешлін солодко потягнулася, почуваючись сонно і трохи виснажено. Відчуття, котрі були з нею ще вчора.

Раніше ранні підйоми давалися їй набагато легше, не те що зараз. На це повпливав не так садок чи школа, до якої вона ходила раніше, як заняття балетом.

Балет, те, чим вона займалася не з байдужістю, не через те, що це було обов'язково, а через те, що він їй подобався. Раніше здавалося, що вона дихала ним, а зараз пристрасть стала іншою. Зараз це просто було невід'ємним заняттям її життя.

Але в Гоґвортсі не було балету. А Гоґвортс був її школою, тим місцем, де вона повинна знаходитися весь навчальний рік, не враховуючи канікули і свята.

Ешлін не думала, що збирається залишатися в Гоґвортсі, якби це означало, що вона не може займатися балетом. Дивно, що ця думка лишень зараз її вдарила.

Їй однозначно потрібно навчитися користуватися совиною поштою, бажано якнайшвидше, аби написати батькам листа. Вони мають знати вирішення подібного роду проблеми, вони завжди знали, або принаймні схвалити рішення Ешлін. Необов'язково вчитися в цій школі, якщо ти чарівник. Недарма ж існує можливість, що вас виженуть звідси.

Розсунувши шторки Ешлін зустріла постать Берти, яка стояла зігнута біля тумбочки Вікторії, активно шукаючи там щось. Помітивши Ешлін вона усміхнулася.

—Доброго–

—Ти вмієш користуватися совиною поштою? — швидко запитала Ешлін, фактично перебиваючи Берту.

Берта на мить застигла, обробляючи слова дівчинки.

—Так, вмію.

—Навчи мене.

—О, гаразд. — повільно промовила Берта. —Тільки пізніше, скоро ж сніданок.

Ешлін киває, задоволена відповіддю дівчинки, перш ніж усвідомити її слова. Скоро сніданок, а вона щойно прокинулася, піклуючись лише за балет і користування поштою в чаклунському світі. Чудово.

Рішучий настрій відходить на другий план, коли вона відкидає простирадло з ніг і біжить до ванної кімнати, щоб привести себе в якусь форму порядку.

Перш ніж Ешлін це усвідомлює, вона прямує коридорами Гоґвортсу до Великої Зали, дивовижним чином оминаючи інших учнів, які кудись поспішають. Раптом серед них перед дверима приміщення, куди вона прямувала, показалася знайома світло-каштанова голова.

—Ло! — знайоме скорочення вийшло з рота Ешлін раніше, ніж будь-яка думка встигла пробігти в її голові.

Згаданий хлопчик швидко повернув голову в бік Ешлін, а на його обличчі вже з'являлася тепла усмішка.

—Гей, Лін-Лін. — відізвався Лоґан, підходячи до своєї сестри.

Вони почали свою ходу поряд один з одним, заходячи у Велику Залу. Ешлін підняла погляд на обличчя Лоґана, збираючись запитати про його набряк, який повинен вже був перерости на синяк, але, на власне здивування, не побачила його сліду на обличчі брата.

—Твій набряк зник?

—О, можна так сказати. — Лоґанова усмішка стала трохи ніяково. —Ближче до вечері я помітив, що він переріс у синяк, тому вирішив піти до лікарняного крила. Мадам Помфрі, медсестра, швидко вилікувала його.

Ешлін повільно кивнула. Ну, це мало бути очікуваним. Зрештою, враховуючи те, як медицина просунута у звичайному світі (не дуже хороша, але набагато краще, ніж століттями раніше, за словами інших дорослих), то в магічному вона повинна бути ще кращою. Або хоча би має бути можливість вилікувати синці так, щоб вони зникли, тільки-но варто промовити якесь заклинання або випити зілля.

—Гаразд, я піду до свого столу. Побачимось пізніше на якомусь з уроків чи на перерві? — мирно запитав Лоґан, вириваючи Ешлін з думок.

—Зачекай, можливо, ти сядеш зі мною за стіл? — запропонувала вона. Те, що закрутилося у неї в голові зі вчорашньої вечері. Якщо учні переважно сідають за різні столи до своїх друзів або родичів, то чому вони не можуть? Вони брат і сестра. Вчителі навіть не звертали уваги.

Лоґан на мить зупинився, обдумуючи слова Ешлін.

—Ти впевнена?

—Так. — ствердно відповіла вона.

Після ще миті вагань хлопчик просто попрямував до столу Ґрифіндору, а Ешлін задоволено за ним.

Зайнявши собі місце Ешлін і Лоґан, як тепер було лише трохи незвично (для Лоґана), почали накладати собі їжу на тарілки.

Зала була помітно спустошена. Ймовірно, більшість вже поснідали, але це не заважало іншим продовжувати або лишень починати свою трапезу.

Але в голові Ешлін крутилися думки. Багато думок. Гоґвортс досі був незвіданим місцем для неї, тим, до чого вона досі ставилася з великим відсотком байдужості, хоча певним чином це мало бути одним з найрідніших місць для неї. Зрештою, її з Лоґаном перший прояв магії відбувся, коли їм було сім років.

                                           —

—Я хочу приміряти це. — каже дівчинка, вказуючи пальцем на один зі светрів поміж інших. Він був сірого кольору, в'язаний й гарно підійшов би на зиму, яка наближалася. Вона завжди відчувала холод особливо сильно, отримуючи до чутливого слуху чутливість до холоду.

Матір дівчинки кидає погляди на різні розвішані светри, шукаючи той, який має на увазі її донька. Швидко знаходячи його вона підходить з усмішкою на обличчі.

—Добре.

Вона підходить і бере згадану річ, заглядаючи на розмір цього одягу. З вигляду було видно, що він буде трохи довгим на дівчинку, але ніколи не завадить подвійна перевірка.

—Це не твій розмір. Зараз, я закличу консультанта.

Жінка повертається й шукає консультанта, який виявляється неподалік. Приводячи його до светра вона веде з ним розмову, де він оглядає річ, поки жінка ставить запитання. Врешті-решт він хитає головою й каже щось своє.

—Ешлін, — жінка звертається до дівчинки, яка повертає голову в її бік. —Твого розміру, на жаль, немає. Але ми можемо поглянути інші речі. — ніжно пропонує вона.

Але дівчинка хитає головою.

—Я хочу цього.

Жінка зітхає, спускаючись на коліна біля доньки.

Все закінчується тим, що вони знаходяться в примірочній, матір допомагає своїй доньці одягнути светр.

Вона піднімається, коротко дивлячись на дівчинку. Светр точно був занадто довгим.

Раптом жінка чує голос консультанта, який каже, що приніс інші варіанти такого самого светра, просто з іншим кольором. Вона відвертається від дівчинки, дякуючи консультанту, перш ніж повернутися.

Вона кліпає раз, потім другий. Светр тепер не здається їй довгим. Там, де він повинен звисати майже до колін, він ідеально стояв, а рукави неначе стали рівно на звичайному рівні, притаманному будь-якому светрі розміру, який підходив дівчинці. Тепер він чудово сидів на ній, що неймовірно збентежило жінку.

Але вони все-таки купили його.

                                             —

Літо, двоє дітей гралися на території закинутих автобусів, "Цвинтарі шкільних автобусів", так це місце називали. Незважаючи на це, значна частина іграшок була розкидана по більшій частині периметру, будь-то якісь м'які тваринки або машинки.

Дівчинка сиділа в холодку, біля червоного автобуса, з маленькою лялькою в руці, яку їй купили батьки тиждень тому. Гарне коричневе волосся з голубими прядками досягало ляльці до стегон,на обличчі був один з фірмових макіяжів, маленькі рожеві губки, такого ж самого кольору очі, одягнута в футболку з незрозумілим принтом і щось на кшталт джинсових шортів. На зап'ястках красувалися чорні зірочки. Це була одна з небагатьох іграшок, до яких вона виявляла будь-яку форму інтересу, тому іграшка була радо купленою. Вираз обличчя дівчинки був трохи занудьгованим, рука слабко крутила ляльку, вдаючи, що вона робить ті чи інші дії.

Недалеко від неї, бігаючи між колесами і автобусами, був хлопчик її віку з біло-червоним літачком в руках. Іграшка була гарно деталізована, крила могли згинатися, а колеса внизу – зникати і з'являтися. Одна з багатьох, які цікавили хлопчика.

—Лін-Лін, дивись, зараз він полетить сам!! — вигукує хлопчик, привертаючи до себе увагу дівчинки, чий погляд відвертаєшся від ляльки з наївною дитячою цікавістю.

Він зупиняється, водить літачок рукою вперед і назад, немовби готуючи іграшку до вильоту, перш ніж запустити її в повітря. Але замість очікуваного швидкого польоту і приземлення в одну з шин попереду літачок зависає в повітрі на декілька секунд, викликаючи шок у дітей, і просто падає на землю.

Хлопчик сяє з захопленням, задоволений і навіть трохи гордий, підбігає до іграшки й бере її в руки, повертаючись до своєї сестри. Вона досі виглядала дещо здивованою, але в очах були іскри захоплення.

—Вау... — тихо шепоче вона, перш ніж відповісти своєму брату на усмішку власною, не такою великою, але не менш сяючою.

Не дуже важливо те, що їхні батьки кивають на їхню розповідь про те, що сталося, кидаючи один на одного трохи стурбовані погляди.

                                            —

Ешлін пирхнула собі під ніс, згадуючи ці моменти.

—Тобі подобається в Гоґвортсі? — раптово запитує вона Лоґана, змушуючи його слабко здригнутися від неочікуваності.

—Я ще не знаю, чесно кажучи. Ми навіть не пробули тут тижня. — він недбало стенув плечима, сідаючи за стіл, аби почати їсти. Ешлін наливає собі води, перш ніж теж сісти. —А тобі?

Вона повторює жест брата, теж знизуючи плечима. Вона не могла сказати щось толкове про це місце, але незважаючи на це її турбувало питання за балет. Чим довше справи залишалися не вирішеними, тим гіршими вони можуть стати, як люблять сказати бабуся й дідусь.

—Тебе щось хвилює? — запитує Лоґан, як вміє він бути проникливим, коли справа стосується Ешлін.

Вона зітхає, запихаючи собі в рот тост.

—Балет.

Хлопчик піднімає брови.

—Балет?

—Так, балет. Просто... — дівчинка зупиняється, намагаючись підібрати слова. —Як мені ним займатися, поки я в Гоґвортсі? Не те, щоб тут були якісь заняття по ньому. — вона злегка похмуро бурмоче останнє речення.

Це не повинно бути такою великою проблемою, справді.

—Ох. — Лоґан починає розуміти проблему. Його рот формується в букву о, після чого закривається. —Гадаю, це те, про що можна поговорити з батьками. — каже він.

Ешлін киває.

—Я збираюся надіслати їм листа.

—Листа? Так, як нам прийшли запрошення?

—Саме так. Це щось на зразок чаклунської пошти.

—Тоді як наші батьки зможуть тобі відповісти чи щось таке? — хлопчик хмуриться.

Вона застигла, п'ючи воду. Гаразд, це не було тим, про що вона подумала. Але, безумовно, Лоґан мав рацію. Їхні батьки не можуть відповісти, якщо не знають, як користуватися цією поштою.

—Я про це не подумала.

—Нічого. Надіслати лист теж непогана ідея. Вони хоча би будуть в курсі проблеми, якщо вони ще не є. — заспокоює він її. —А з цим, мабуть, можна буде розібратися на канікулах чи щось таке.

Ешлін цінує ці думки. Вони заспокоюють її розум, таким чином, яким, мабуть, їхнє призначення і було.

Решта сніданку проходить в затишних повсякденних розмовах, чергуючи це з тишею.

Зрештою вони закінчили, поставили свої тарілки й прибори, встали з-за столу, збираючись вже йти.

—Ти вже бачилася з Момо? — запитує Лоґан.

—Так, один раз.

Хлопчик, вочевидь, хоче ще щось сказати, перш ніж він врізається в когось. Ешлін підтримує його, щоб він не впав, а він одразу підіймає голову, щоб вибачитися перед людиною, в яку врізався.

Це був хлопець зі Слизерину, з роздратованим, майже злим обличчям і огидою в очах.

—Дивись куди йдеш, бруднокровка. — плюнув він у підлогу, зневажливо глянув на них обох і пішов до виходу.

Ешлін байдуже глянула у його бік, поки Лоґан виглядав збентеженим і засмученим.

—Не зважай. — вона поплескала брата по плечу. —Він просто бовдур.

Лоґан кивнув, але Ешлін гадала, що у них обох пронеслося в думці питання.

Що означає бруднокровка?

Вочевидь це було чимось поганим. Вони могла б спитати про це Момо пізніше. Зараз було дещо важливіше – уроки.

Chapter Text

Ранок, черговий день, і Лоґану здається, що він скоро почне звикати до цієї рутини. Рано встати, почистити зуби, вмитися тощо, далі одягнутися і застелити ліжко. Після цього можна йти на сніданок.

Йому пощастило зустрітися з Ешлін перед входом у Велику Залу. Вона, вочевидь, спішила дійти сюди. Її волосся було трохи розкуйовджене, і вона мала швидке, ледь переривчасте, дихання.

Лоґану сподобалася ідея сидіти з Ешлін за одним столом. Ще були деякі хвилювання на рахунок цього, але, судячи з нульової реакції всіх на присутність ще однієї зайвої краватки за столом Ґрифіндору, все було нормально. Хоча йому було трохи незручно перед Момо за те, що він навіть не попередив її про свою пересадку. Зрештою, саме вона сиділа з ним всі ці дні. Але, можливо, він з Ешлін можуть запросити її сісти з ними на обід. Якщо вони її знайдуть, і Ешлін, звичайно, не буде заперечувати. Лоґан насправді сумнівався, що вона заперечувала б.

Правду кажучи, Лоґан не знав, що відчувати з приводу наштовхнення на слизеринця. Безумовно, було ніяково, але трохи й образливо за... Образу? Слово 'бруднокровка' мало бути образою, інакше не було причини ледь не виплюнути це слово йому в обличчя. Все одно, він і Ешлін можуть запитати про це Момо пізніше.

За винятком того, що вони не змогли.

Вони постійно або забували, або відволікалися на щось, або ж просто не встигали. До того ж Момо, здавалося, почала постійно бути оточеною компанією дітей, з якими вони дружила, переважно з Гаффлпафу і Ґрифіндору. І раптом через декілька днів вона стала здаватися занадто зайнятою, щоб приділити їм більше часу, ніж декілька хвилин на звичайні розмови.

Тому, врешті-решт, Лоґан просто вирішив запитати про значення слова у Девіда.

Вони були єдиними присутніми людьми в кімнаті. Інші його сусіди по кімнаті пішли дивитися на тренування з квідичу. Наскільки він знав, то нещодавно проводився відбір. Перший курс навіть не пробував приєднатися що якихось команд, адже в дев'яносто дев'ять випадків їх просто не приймали. Але йти й дивитися на тренування можна було. Лоґан не знав багато про квідич. Це був найпопулярніший вид спорту в чаклунському світі (він сумнівався, що тут були якісь інші), гравці літають на мітлах і гра закінчується, щойно варто одному гравцю на певній позиції, назву якої він забув, зловити маленький літаючий м'ячик. Це було дещо дивно, якщо ви запитаєте Лоґана.

Лоґан вмостився на своєму ліжку, то відкриваючи, то закриваючи рот, поки дивився на Девіда, який сидів на власному ліжку, мирно читаючи якусь книгу, яку Лоґан не знав.

—Девіде... — нарешті почав говорити Лоґан.

Згаданий хлопчик підняв голову зі свого місця, запитально дивлячись на Лоґана.

—Так?

—Ти знаєш, що означає бруднокровка?

При згадці цього слова хлопчик помітно спохмурнів і випустив зітхання.

—Це слово використовується для того, щоб образити чарівників з кров'ю маґлів, зазвичай чистокровними. — Девід насупився. —Чого запитуєш? Щось сталося? Де ти це почув?

—А-а, я чув, як слизеринець так сказав, нічого важливого. — Лоґан похитав головою.

Девід не виглядав дуже переконаним, але не бачив причин продовжувати цей маленький допит, тому повернувся до читання своєї книги. Лоґан тим часом втупився поглядом в стіну. Ну, це було очікуваним, але не менш розчаровуючим. Він просто сподівався, що не буде чути подібних образ в свою сторону. Ця школа йшла непогано. Якщо, звичайно, не враховувати синяк, який він отримав на уроці польоту, і через який йому довелося піти до лікарняного крила ввечері.

Плюс з ним тут була Ешлін, не в одному будинку, але все ж. Він впевнений, що з балетом все швидко вирішиться. Балет був улюбленим заняттям Ешлін, тому якщо все ж таки доведеться, то він піде зі школи з нею. Можливо, вони просто були дітьми, які драматизували.

Лоґан поглянув у вікно. Вже був вечір, тому небо обмальовували фіолетові, жовті, помаранчеві і рожеві кольори. Краєвид з цієї кімнати не дуже заворожував; Лоґан гадав, як виглядає краєвид з вікна Ешлін. І вітальні Ґрифіндору.

Вітальня Рейвенклов знаходилася в чудовому місці: найбільшій вежі Гоґвортсу. Там справді було комфортно, зазвичай тиша обіймала кімнату, не дуже часто хтось кричав чи навіть просто голосно говорив.

Лоґан підвівся з ліжка з наміром почати готуватися до сну. Мабуть, було занадто рано, але він все одно не мав чим зайнятися. Прогулянка не здавалася варіантом, настрою для неї базово не було.

Думки Лоґана перевали двоє його сусідів по кімнаті, які ввірвалися через двері.

Хлопчик швидко приготувався до сну, а інші навряд чи збиралися скоро лягати. Крім Девіда. Він завжди швидко лягав. Щось про дисципліну вдома.

Покрутившись трохи на ліжку Лоґан нарешті знайшов хорошу позу для сну.

Так й минали дні, а за тим й тижні в Гоґвортсі.

Лоґан справді відчув, що починає звикати. Уроки більш-менш легко, окрім польоту. З цим у нього було багато проблем. Ешлін, як не дивно, швидше освоїла те, як поводитися з мітлою. Вони двоє досі відставали від інших, але Лоґан знав, що він точно відставав й від Ешлін. Ще з захистом від темних мистецтв іноді траплялися проблеми.

На зіллєварінні Лоґан відчув себе більш спокійно, коли минув місяць, і йому треба було змінити партнерів. Він так і не зміг звикнути до них чи почуватися менш напруженим в їхній присутності.

З Момо вони проводили час, але не так багато часу, як хотілося б Лоґану. Ешлін віддавала перевагу сидіти в кімнаті і робити щось, що-небудь. Навіть ідея вийти у вітальню Ґрифіндору була не дуже привабливою до неї. Гаразд, це не дуже здивувало Лоґана, якщо взагалі здивувало. А Момо частіше проводила час з кимось іншим.

І, ну, Лоґан збрехав би, якби сказав, що не почувався трохи самотньо.

У нього ніколи не було особливих навичок спілкування і вміння завести друзів. Загалом він завжди почувався добре, маючи лише Ешлін. Куди б вона не йшла, Лоґан йшов за нею, і навпаки. Але зараз вони неначе віддалялися, перебуваючи в різних будинках. Зустрічі в коридорах були в більшості випадках незаплановані, а заплановані ніколи не тривали довго. Хоча вони ще трапези проводили за одним столом, разом.

Лоґан не міг добре завести розмову з кимось з його сусідів по кімнаті, а коли й зміг – то підтримування розмови далі було ще важчим.

У нього не було проблем з цькуванням чи чимось подібним. Інколи хтось міг кинути на нього словом 'бруднокровка', чи сказати щось про те, що йому не місце тут, у Гоґвортсі, але це траплялося рідко, тому все було нормально.

Все було не так вже й погано.

З цими думками Лоґан продовжував проводити день за днем. Повільно почалася підготовка до Гелловіну. Учні ходили туди-сюди, з захватом розповідаючи про свої плани.

Лоґан не дуже розумів, які плани можуть бути на Гелловін в магічній школі, але будь-що. Вдома він з Ешлін любили переодягтися в якихось персонажів з мультфільмів, мультсеріалів тощо. Ешлін інколи не була у великому захопленні від цього, хоча Лоґан міг сказати, що це їй як-не-як трохи подобалося. Після переодягання вони сідали дивитися страшні фільми з батьками. Завжди вбачалося, який саме був страшний фільм. Містичний чи з вбивцями (останні варіант був рідко, адже в таких фільмах зазвичай багато крові і інших подібний речей). Фільми з вбивцями більше лякали Лоґана, Ешлін просто гидилася їх, а з містичними було навпаки – Ешлін вони лякали більше, а Лоґан просто почувався некомфортно.

Вони ніколи не ходили по домівках сусідів, просячи ласощі або смерть. Це не було популярно в їхньому містечку, але деякі діти все ж таки робили це. Лоґан, незважаючи на те, що не розумів цього і іноді лякався (не його вина, що їхні костюми здавалися йому в той час такими реалістичними), все одно теж хотів колись зробити щось подібне.

Тому, сидячи за столиком у своїй кімнаті, він не міг зрозуміти шуму, який створювали його сусіди по кімнаті за... За що це знову було?

—Як ти думаєш, ми зможе потрапити на вечірку до вітальні Ґрифіндору завдяки тому старшокурснику? — схвильовано запитав один з сусідів Лоґана іншого хлопчика.

Ах, так, вечірка.

Декілька днів тому він дізнався, що Ґрифіндор планує вечірку в честь Гелловіну. Наскільки він зрозумів, то це було чимось на кшталт щорічних вечірок, більшість з яких проводилися в Ґрифіндорі. Та й це, схоже, були не єдині вечірки, які вони проводили й будуть проводити в цьому році. Це було щось пов'язане з початком нового навчального року. І, гаразд, це, безумовно, викликало цікавість, але Ешлін, наскільки знав Лоґан, не була присутньою на тій вечірці.

—Не знаю. Але я чув, що старші курси збираються принести алкоголь! — відказав хлопчик, тихо хихочучи.

—І цигарки! — додав інший.

Лоґан покрутив пером в руці. Яким чином вони збираються принести туди алкоголь? І цигарки? Не те, щоб це було його справою, але хіба це все не було під забороненою? Як... Одне з багатьох правил Гоґвортсу.

Йому варто було би зараз зосередитися на завданні з захисту темних мистецтв.

—Гей, Лоґане, а ти збираєшмя спробувати попасти на вечірку? — раптом запитує його Девід, змушуючи Лоґана злегка здригнутися.

Він стиснув губи в задумі. Тут не було про що думати, йому не потрібно туди йти. З того, що він чув, це буде вечірка для більш дорослих учнів. З алкоголем і цигарками. Йому там не місце.

—Мабуть, ні. — зрештою відповідає Лоґан.

—Мабуть? Ну, приєднуйся, якщо-що.

Лоґан бурмоче згоду, перш ніж повернутися до досі порожнього листка, на якому повинно бути виконане домашнє завдання.

28 жовтня, через два дні після розмови на сніданку, сідаючи за стіл поряд з Ешлін, Лоґан міг сказати, що щось тут не те. Він не найкраще розбирався в розумінні ситуацій або в поведінці людей, але Лоґан не сумнівався в своїй думці зараз.

Ешлін виглядала так, наче обдумувала щось, до того, що ледь помітила присутність Лоґана. Потім була більш мовчазною, ніж зазвичай. Хоча він не мав звички лізти з допитами, це не означало що не було цікавості.

—Лін-Лін, все гаразд? — врешті-решт запитав Лоґан, не витримуючи.

На мить запало мовчання.

—Ти хочеш піти на вечірку? — замість відповіді Ешлін запитала. Після чого уточнила, —На Гелловін, в ґрифіндорській вітальні.

Лоґан закліпав очима, дивлячись на сестру.

—Не знаю. — відповів він, повертаючись до їжі на столі, колупаючи її вилкою. —Ти збираєшся йти?

Це не було схоже на Ешлін. Ну, вона завжди трималася далі від дітей чи старших, віддаючи перевагу самоті, або компанії Лоґана, батьків і бабусі з дідусем.

Краєм ока він помітив, як Ешлін почала гратися з краєм рукава мантії.

—Так. — сказала вона.

—Чому?

Поруч почулося тихе зітхання.

—Просто... Вечірка на Гелловін – це те, що обов'язково повинен буде відвідати кожнен першокурсник Ґрифіндору, особливо якщо вечірка відбувається в них у вітальні, за словами старших курсів. — на одному видиху пояснювала Ешлін. —І старший брат однієї з моїх сусідок по кімнаті сказав їй, щоб вона впевнилася, що прийде кожна жива душа в її кімнаті. — на кінець вона додала, —Я не хочу йти, а при тому ж одна.

Лоґан кивнув. Що ж, це має сенс. Недавно Ешлін скаржилася на наполегливість її сусідок по кімнаті. І він точно не збирається залишати свою сестру одну на вечірці, а особливо, коли вона просить. Вони двоє були не дуже соціальними людьми. Якщо взагалі такими були.

—Так, звичайно, я піду! — з усмішкою відповідає Лоґан, піднімаючи погляд назад на Ешлін, яка з полегшенням опускає плечі, які до того були злегка напружені.

Далі все пішло краще. Як, до прикладу, тиша заповнилася більш безглуздими балачками.

—До речі, як ти проведеш мене до вітальні Ґрифіндору?

Раптом поставив питання Лоґан, коли вони вже вставали з-за столу. Ешлін, стенувши плечима, відповіла.

—Просто скажу тобі пароль до картини.

—Гаразд, а коли саме вечірка? — продовжував розпитувати Лоґан.

—Починається в восьмій годині вечора, начебто.

—О восьмій? — він насупився. —А хіба нам не краще в такій годині готуватися лягати спати чи щось таке? Це ж ще й близько до комендантської.

—Я знаю. Але ми не збираємося там довго сидіти.

Продовжуючи весь час до уроку польоту Лоґан запитував різні речі; чи потрібно якийсь костюм придумувати (ні, необов'язково), чи учні всіх будинків будуть (так) тощо.

Він трохи нервував з приводу походу на вечірку. Його рідко коли запрошували на подібні заходи, лише на честь дня народження чи щось таке. Лоґан одного разу прийшов на таку "вечірку" разом з Ешлін, ще в молодшій школі, і там він не почувався так, наче належав. Тобто... З ними там майже ніхто не говорив, хоча варто сказати, що народу було не мало. В кінці батьки просто виходили дуже п'яними, а діти з'їдали забагато їжі.

Потім у нього не було часу дати другий шанс вечіркам, але, мабуть, саме настав час?

Chapter Text

Ешлін поняття не мала, чому погодилася піти на ту вечірку у вітальні. Коли вона пригадує, то Лія була не такою вже й наполегливою.

Вона кривиться, чуючи голос своїх батьків в голові, які говорять, що це пішло би на користь, що так вона могла би знайти друзів. І, звичайно, вони ніколи не примушували її до того, чого вона не бажала робити, завжди намагалися показати їй вигоду, щоб вона сама захотіла.

Але Ешлін так і не захотіла більшість речей. Перше місце в цьому рейтингу посідає знаходження друзів і багата комунікація. Вона просто не могла побачити, навіщо цей весь клопіт. Їй було добре, маючи лише Лоґана при собі. Один з єдиних друзів, яких вона заводила, і єдиний, хто протримався настільки довго. Але Лоґан завжди був більш комунікабельним, ніж вона. Повз неї ніколи не проходили погляди, які він іноді кидав на компанії дітей, а особливо після того, як Момо почала віддалятися. Слух у неї був найкращим, але й вона не була сліпою.

Тому, можливо, лише можливо, Ешлін вирішила погодитися піти туди через Лоґана. Щоб він поговорив з кимось, знайшов собі друга. Вона знала, що для Лоґана самотність теж частіше всього буває благословенням, що він цінує тишу та спокій. І вона з ним зазвичай була прикріплена стегном до стегна, що не дуже змогла змінити навіть ця школа, враховуючи, що майже весь вільний час, який вони проводили зовні, вони також проводили разом. В рідкісні дні, коли хтось з них віддавав перевагу залишатися всередині, то ви могли побачити іншу людину без тієї.

Ешлін випустила зітхання, мабуть, вп'яте за день, коли крокувала Великою Залою до стола Ґрифіндору з Лоґаном, отримуючи від нього зацікавлений погляд, поки над ними левітувати гарбузи з вирізаними страшними обличчями разом зі свічками, які повинні були додавати гелловінської атмосфери. Навіть небо над ними було похмуре, закрите хмарами. Якщо придивитися, то ви можете побачити, як зрідка з них падають маленькі краплі, ніколи не долітаючи до кінця.

Так, сьогодні був Гелловін.

Сівши за стіл Ешлін приступила до того, що вже вважалося рутиною. Тобто накладання їжі, сідання за стіл і трапеза разом з Лоґаном. Вона таємно вважала, що факт того, що Лоґан був частиною цієї рутини, робив її приємнішою. Менше за все вона хотіла відчувати втрату присутності свого молодшого брата, навіть якщо хтось міг вважати, що те, що він прийомний, робить його не таким важливим членом родини. Це все брехня, і Ешлін готова протестувати під кожним словом, якщо знадобиться. Іншим разом вона просто ігнорує це твердження.

—Сьогодні вже вечірка, — тихо констатує факт Лоґан, сидячи біля неї, вже з набраною тарілкою їжі, поки вона ще неспішно накладає.

Ешлін лише гудить підтвердження у відповідь, теж сідаючи.

Вона могла відчути, як її брат нервує. Не те, щоб він добре приховував це чи взагалі приховував.

—Нервуєш? — запитала Ешлін.

На обличчі Лоґана з'являється сором'язлива усмішка.

—Трохи.

Ешлін теж злегка усміхається.

—Не варто.

—Н-ну, ми давно не ходили на вечірки, а ніколи на подібні.

—Все буде добре. — каже Ешлін після миті комфортної тиші. —Це вечірка, а не те, що на нас хтось буде нападати.

Лоґан збирався щось відповісти, судячи з того, як він відкрив рота, як раптом навпроти них почувся веселий, з нотками зухвалості голос.

—Схвильовані через вечірку, дітлахи? — спитав хлопець, вочевидь, зі старшого курсу, з доволі громіздкою статурою, блідуватою шкірою і неслухняним волоссям, пофарбованим в яскравий, червоний колір, привертаючи до себе й до них увагу деяких учнів поряд. —Ви повинні! Вечірки ґрифіндорців дикі!

Незважаючи на слова хлопця, його власна краватка була жовтою, що напряму вказувало на приналежність до Гаффлпафу.

—Так, будь-що. — відповідає Ешлін з кам'яним обличчям.

—Гей, більше захоплення! — почав був нарікати гаффлпафець, перш ніж хтось потягнув його за вухо.

—Не надокучай людям! — гаркнула дівчина, яка й потягнула його за вухо, зі значно меншою статурою, каштановим коротким волоссям, яке на кінчиках переходило в бірюзовий, і молочною шкірою. Її краватка вказувала на ні на що інше, як приналежність до Слизерину.

Двоє вже були на шляху починання сварки, як інша людина втрутилася.

—Припиніть! — зашипів хлопець їхнього віку, з прямим темно-каштановим волоссям, яке на середині плавно переходило в рожевий. Колір краватки був червоним. —Ви тут, за моїм столом, тож поводьтеся пристойно!

Це, беззаперечно, була цікава трійця. Кожен з іншого будинку, і єдине, чого не вистачало – синя краватка Рейвенклов.

Варто було про це подумати, як між гаффлпафцем і слизеринкою була поставлена ще одна тарілка, і людиною, яка її поставила, була ніхто інша, як дівчина з яскравим салатовим кольором волосся і смаглявою шкірою, ровесниця інших старших курсів, з синьою краваткою.

Невдовзі зі сторони тих учнів залунав сміх, і всі забули, що донедавна сталося. Тож Ешлін просто повернулася до своєї їжі, збираючись далі завести діалог з Лоґаном, який досі був немов зачарований компанією підлітків перед ним.

Повз неї також не пройшли різкі погляди, які кидалися до тієї компанії. Вона чула про ворожнечу між будинками, тому не те, щоб це було неочікувано.

—То, гм, на ту саму годину? — зрештою скромно запитав Лоґан, відводячи погляд від підлітків.

—Так, але ми можемо прийти трохи пізніше. Головне бути присутніми в десятій або одинадцятій. Для галочки.

—О, гаразд, це точно близько до комендантської.

Ешлін стенула плечима.

—Але... ти мене зустрінеш в одному з коридорів на другому поверсі, так?

—Звичайно.

Лоґан киває, і далі розмова переходить в більш звичне русло – домашнє завдання, різні випадкові факти, які зазвичай приходили від Лоґана, або будь-яка інша нісенітниця, котра могла прийти в голову.

Ешлін з благоговінням сперлася на холодну стіну коридору на другому поверсі. Ледь не весь день вона провела в занадто теплих приміщеннях, де проводилася уроки, не кажучи вже про зіллєваріння, де казаном з зіллям, вочевидь, був сам кабінет, а вони – інгредієнтами, що варилися там. Ешлін починала відверто ненавидіти цей урок. Нічим не допоміг їхній професор, який більшість уваги звертав на чистокровних, у кого були видатні родичі.

—Лін-Лін! — гукнув голос справа від Ешлін.

Вона повернула голову вбік, до Лоґана, на чиєму обличчі була маленька усмішка.

У них обох були хитромудро перероблені мантії. Ну, як перероблені. Просто дещо змінено, нічого, що не дозволить їм з легкістю повернути речі до свого звичайного вигляду, і в плюс це могло додати їм якого-небудь образу на Гелловін.

—Пішли? — запитала Ешлін, щойно її брат зупинився біля неї.

Отримавши кивок Ешлін повела Лоґана коридорами до вітальні Ґрифіндору. В якийсь момент їм довелося взятися за руки, що допомагало Лоґану підтримувати темп Ешлін і не загубитися на одному з поворотів.

В коридорах точно було більше людей, ніж зазвичай. Привиди радісно розгулювали, лякаючи учнів і з'являючись нізвідки. Ешлін не подобався той факт, що вони переміщуватися беззвучно.

Дівчинка полегшено зітхнула, коли на сходах, які переміщаються, нікого не було. Це не те, щоб хтось взагалі збирався їх зупиняти, якби побачив. Ні для кого не було секретом про свято мертвих, яке проводилося наразі у вітальні Ґрифіндору.

—Пароль? — без натяку й на дольку цікавості в голосі запитала Повна Пані.

—Wassapio

Портрет почав відкривати їм вхід, дозволяючи увійти всередину.

—Ого. — прошепотів Лоґан перед тим, як вони почали заходити. —А мені потрібно загадку розгадати, щоб увійти.

Ешлін злегка підняла брови, висловлюючи тихе здивування незважаючи на те, що вона туманно пам'ятала, як він щось таке згадував раніше.

У вітальні їх одразу зустріли яскраві кольори, які переливалися по підлозі, що, скоріш за все, було через якесь закляття. Ешлін одразу пошкодувала про всі свої рішення, щойно у вуха вдарила гучна музика, що точно була маґлівською, поки в носі танцював виразний запах різних напоїв, зі злегка приємних до абсолютно огидних. Температура в приміщенні була такою ж, як буває в найгірші спекотні дні літа.

Це точно не те місце, де Ешлін хотіла би опинитися, витрачаючи свій час. Особливо не між цих танцюючих, спітнілих тіл. Знову, чому вона погодилася?

—Ось так виглядають вечірки? — пролунав тихий голос поруч.

Ах, точно.

—Напевне. — пробурмотіла Ешлін, відводячи себе і брата від входу, даючи прохід іншим.

Їй необов'язково було заходити в цей вир, так? Просто дозволити Лоґану ходити й знаходити спілкування, поки вона буде триматися осторонь (вона знала, що не могла би цього зробити, адже вони двоє були не дуже гарними в спілкуванні, і часто потребували підтримки один одного).

Ешлін зітхнула, перш ніж почати пробиратися до столиків з їжею і іншим разом з Лоґаном. Там було трохи менше народу, і явно не так гучно.

—Ешлін, Лоґан! — раптом почувся знайомий, як завжди привітний, голос.

—Момо. — в унісон промовили брат і сестра.

—Привіт, друзі. Трохи неочікувано побачити вас тут. — Момо захихотіла, і Ешлін не могла не думати, чи випадково вона не хильнула чогось, поки старші курси, які зараз відважно слідкують за тим, щоб молодші не вживали алкоголю. —Я хочу вам представити мою подругу! — сказала чорноволоса так, неначе щойно про неї згадала.

І справді, біля Момо стояла дівчинка з довгим коричневим волоссям, яке виглядало пухнастим, смаглявою шкірою, карими очима і веселою усмішкою.

Ешлін згадала, що це сестра-близнючка одного з її однокласників. Талера? Тойлера? Ні, Тайлера. Правда ім'я дівчинки Ешлін не думає, що може згадати, навіть якби напружила мізки.

—Я Тейлор! — сказала дівчина, барабанячи пальцями по одноразовому стаканчику з оранжевою рідиною. Апельсиновий сік, якщо таке тут взагалі є.

—Л-Лоґан. — першим представився її брат, з сором'язливою усмішкою, звичною при знайомстві з новими людьми.

—Ешлін.

—Ми з Тейлор в одному будинку, і я подумала, що вас було би непогано познайомити. — почала розповідати Момо.

Здається, вона хотіла щось додати, але її різко перервав голос неподалік.

—Момо! Підійди-но сюди!

Ешлін вже давно закінчила зі спробами здогадатися, чи знає вона цих людей, які завжди поряд з Момо, ще з першої спроби.

Чорноволоса дівчинка вибачливо усміхнулася їм трьом.

—Маю йти, розважайтесь!

З цими словами вона покинула їх, швидко підбігши до людини, яка її кликала.

Тейлор помітно ніяково повернулася до них, але все одно здавалася доброзичливою.

—Як вам подія? Я чула, що мають бути феєрверки.

—Ми т-тільки прийшли. — відповів Лоґан.

—Феєрверки? Хіба це не небезпечно? — промовила Ешлін, підозріливо оглядаючи кімнату.

—О, вони не будуть запускати їх в приміщенні! — радісно заперечила Тейлор. —Це збираються зробити надворі.

—Досі небезпечно. При тому ж приверне увагу професорів або містера Філча. — висловив своє хвилювання Лоґан.

Ешлін вирішила налити собі чогось попити. Близько до неї стояв столик з табличкою на ньому "газові напої", тому вона швидко чкурнула до нього, поки Лоґан розмовляв з іншою дівчинкою. Вона не впізнала майже жодну з назв, які там були, і вирішила налити якийсь трохи сумнівний лимонад жовто-зеленого кольору.

Ешлін подумала про те, що варто буде взяти і Лоґану пити, щойно кислувато-солодкий смак лимонного соку і чогось, що нагадувало грушу, попав їй на язик. Її брат був найбільшим фанатом лимону.

Швидко взявши ще один одноразовий стаканчик вона налила туди лимонаду і повернулася до Лоґана та Тейлор, які якимось чином перейшли тепер на іншу тему.

Ешлін всунула в руки Лоґана стаканчик з рідиною, який вдячно усміхнувся, після чого повернулася обличчям до Тейлор.

—Я потім ледве могла дивитися в очі професору. — закінчила розповідати Тейлор, сміючись.

—Про що йде мова? — запитує Ешлін, роблячи ковток лимонаду.

—Тейлор розповідала історію про те, як випадково вдарила професора прокляттям на занятті захисту від темних мистецтв.

Ешлін злегка усміхнулася.

—До речі, з яких ви будинків? — поцікавилася Тейлор.

—Я з Ґрифіндору, Лоґан – з Рейвенклов.

—Мій брат теж в Ґрифіндорі! — з захопленням відповідає дівчинка.

—Тайлер Ернандес, так? Ви близнюки.

Тейлор наспівує підтвердження, поки Лоґан здивовано дивиться на неї.

—Ви близнюки і в різних будинках?

—Так. Це було й для нас здивуванням, Тайлер досі не може припинити бурчати про це. Важко, коли ми брат і сестра, але відокремлені сортуванням.

—Розумію. — зітхає Лоґан, а Ешлін віддає перевагу мовчки погоджуватися.

Тейлор декілька секунд дивиться спочатку на Ешлін, потім на Лоґана, після чого запитує:

—Ви брат і сестра?

—Ага. — відповідає Ешлін.

—О, вибачте, не подумала. Просто ви двоє виглядаєте дуже по-різному. — Тейлор сором'язливо нахиляє голову злегка набік.

Ешлін відмахується від цього.

—Все нормально.

Лоґан киває з ентузіазмом.

Вони двоє були несхожими від плоті до крові, що іноді засмучувало Ешлін, але ніколи не сильно. Адже, зрештою, Лоґан залишається для неї братом зараз, і їй не потрібна біологічна спорідненість для того, щоб це не змінювалося.

Ешлін не могла подумати, що їй буде доволі весело проводити час з кимось ще, враховуючи її закритість і не надто люб'язне ставлення до людей. Точніше, незацікавленість в підтримках розмови та всього іншого. Але вже довгий час вона і Лоґан спілкувалися з Тейлор, та це було приємно.

Говорили по більшій частині Тейлор і Лоґан, а Ешлін просто кидала коментарі або доповнювала історії Лоґана. Тейлор розповіла про хлопчика з її будинку, який був дуже милим на її думку.

Ешлін збиралася ще раз піти за лимонадом собі і Лоґану, якраз після закінчення того, як Тейлор ділилася своєю думкою про карткові ігри (вона була напівкровною і жила в звичайному світі), але дівчинку хтось схопив за плече м'якою хваткою.

—Тей, я тебе шукав. Нам потрібно йти, ти знаєш.

Це був Тайлер. В його голосі було чутно легке роздратування.

—Тай! Я тут трохи заговорилися. Не можемо ми піти пізніше?

—Сон важливий, пішли. При тому ж ще декілька хвилин до комендантської, ти навряд чи встигнеш піти.

Ешлін закліпала очима. Це скільки часу вже пройшло?

Її думки відбивав жах на обличчі Лоґана. Так, погано.

—Нам теж треба йти. — прокоментувала Ешлін.

Близнюки повернулися до них обох, Тайлер з байдужістю, а Тейлор з легким сумом.

—Гаразд. — сказала дівчинка. —Ще поговоримо?

Ешлін і Лоґан кивнули в унісон, перш ніж поставити стаканчики на стіл. Вона повела Лоґана на вихід, обходячи натовп людей, який, здавався, не ставав меншим. Протиснутися було важко, і Ешлін довелося схопити руку Лоґана, щоб ніхто з них не відставав.

Коли вони вийшли з вітальні Лоґан зупинився.

—Ти збираєшся провести мене? — запитує він, злегка наступивши брови.

—Звичайно.

—Тобі не потрібно. Скоро буде комендантська, краще буде, якщо ти залишишся.

—І дати тобі загубитися на цих сходах? Нізащо.

—Я можу піти сам.

Ешлін зітхнула.

—Давай я хоча би проведу тебе до коридору, в якому ми зустрілися сьогодні.

Лоґан поміркував мить.

—Так, добре.

Поки вони спустилися сходами, то почули голоси близнюків біля портрету.

Дорогою вони ледь не попалися на очі професорці Макґонеґел, яка цілеспрямовано йшла кудись зі стопкою паперів в руках, але крім цього нікого більше.

—Побачимось у Великій Залі? — запитала Ешлін, коли вони дійшли на місце призначення.

—Так. Будь обережна по дорозі до гуртожитку!

—Ти теж.

Ешлін обернулася і тихими, швидкими кроками почала повертатися, відчуваючи себе дуже сонною.

Не дивно, що вона поринула в сон, щойно її голова торкнулася подушки.

І зовсім не дивно, що зранку вона почувалася сонною, а на сніданок дійшла мляво, ледве перебираючи ногами. Лоґан вже був перед входом, чекаючи на неї, теж виглядаючи не найкращим чином.

—Доброго ранку. — привіталась Ешлін позіхнувши.

Лоґан пробурмотів щось, що, судячи зі всього, мало бути відповіддю.

Зайшовши у Велику Залу, все відчувалося гірше. Вир звуків бив у вуха найгіршим чином, змушуючи Ешлін скривитися, коли вона підходила до столику з Лоґаном.

—Це буде довгим днем, га? — сказав Лоґан, сідаючи за стіл.

—Я збираюся заснути, щойно випаде можливість.

—Будь ласка, не за столом.

Ешлін була згодна з цим. Спочатку вона хотіла поїсти.

—Ешлін, Лоґан!

Вони двоє повернули голови до джерела звуку. Це була Тейлор, яка тягнула за собою Тайлера. Близнюки теж виглядали доволі потріпаними, але дівчинка все одно виглядала радісною.

—Тейлор. — вимовили брат і сестра в унісон.

Тейлор зручно вмостилася біля Ешлін, а Тайлер – біля Тейлор, виглядаючи до всього іншого роздратованим.

—Як ви?

Дівчинка легко помітила їхній стан, хоча не те, щоб він не був помітним. Якраз навпаки. І таких, як вони, були ще не одні першокурсники. Сусідки по кімнаті Ешлін виглядали набагато гірше мерців. Крім Берти. Вона щонайменше виглядала нормально.

—Не дуже. — відповів Лоґан.

—Ха, ну, так. — Тейлор, здається, одразу усвідомила. —Добре, а що на рахунок канікул? У вас є плани на канікули?

Ешлін не розуміла, як ця зміна теми з чимось пов'язана, але вона була рада, що їй нагадали. Скоро ж канікули. Варто було би надіслати лист батькам. Вона вже надіслала один дуже короткий давніше. Просто щоб не було хвилювань.

—Просто повернутися додому. — зрештою відповіла Ешлін. У них не було планів.

—Що на рахунок вас? — спитав Лоґан, дивлячись туди-сюди між близнюками, які помітно напружилися під питанням.

—Так само. — сказала Тейлор. —Я не знаю, як сьогодні не засну.

Ешлін підняла брову на зміну теми, але пропустила це. Їхня справа.

Найкращим фактом зараз було те, що скоро настають канікули. Вона неймовірно скучила за батьками, бабусею і дідусем та рідним домом.

Chapter Text

На скромну думку Лоґана, дні до канікул пролетіли швидше, ніж він сподівався, незважаючи на те, що Ешлін вважала зовсім навпаки. І все одно, що канікули приходилося на Різдво.

З того часу, як вони познайомилися з близнюками (переважно Тейлор), то час в Гоґвортсі почав бути трохи веселішим. Тейлор мала друзів крім них двох, а Тайлер не горів бажанням спілкуватися більше, ніж необхідно, але це не відміняло того, що вони активно проводили час разом. Тейлор була рада трохи поводити їх територією школи на вулиці, коли дізналася, що Лоґан і Ешлін майже не виходили.

Тайлер рідко приєднувався до цих прогулянок, віддаючи перевагу іншим речам, але це було нормально. Лоґан поважав особисті кордони і бажання іншого хлопчика.

Найбільшим задоволенням для Лоґана було спостерігати за тим, як Ешлін теж потроху відкривається перед кимось. Лоґан в тиху порівнював її з Тайлером.

Ешлін також затягнула його писати разом з нею лист, хоча він не заперечував. Лист вийшов довгеньким, хоча вони не розказали навіть близько всього, що трапилося. Ну, не те, щоб було що розповідати. Декілька знайомств, трохи про уроки і загальну атмосферу.

В день повернення Лоґан помітив, що стало холодніше. Набагато холодніше. Ешлін бурчала поруч із ним, теж помітивши це. Він пам'ятав власне захоплення, коли пішов перший сніг. Момо витягнула їх пограти у сніжки, де в скорому часі приєдналися інші діти. Варто мовчати про Велику Залу, прикрашену різними речами, які додавали передчуття свята. Снігопад, який падав з хмарин зверху, ніколи не досягав підлоги або потрапляв на голови учнів, та Лоґан відчув, що був би не проти, якби сніг все-таки звалився на нього. Навіть привиди були в більш хорошому настрої, ніж зазвичай.

На платформі було багато дітей, як і напочатку року, коли всі учні приїжджали до Гоґворсту, щоб почати або продовжити навчання.

Лоґан був здивований, зрозумівши, що доволі багато учнів залишаються в Гоґвортсі, хоча більшість з них були сьомим курсом і робили це через навчання. Щось про С.О.В, з чим він і Ешлін зіштовхнуться в їхньому віці.

Їм вдалося потрапити в купе тільки двом, без когось ще, волочачи за собою невеликі валізи. Поїздка додому була затишною – занурені переважно в тишу, Ешлін і Лоґан спокійно сиділи навпроти одне одного, що хлопчик дійсно цінував.

—Я скучив за батьками. — цінувати не означає триматися за неї.

Ешлін відвела погляд від яскравості білосніжного пейзажу за вікном, повертаючись до нього з легкою усмішкою на обличчі.

—Так, я теж.

На мить настала пауза.

—Батьки, мабуть, пишатимуться тим, що ми завели друзів. — злегка саркастично наспівував Лоґан, що робив нечасто.

Збоку Ешлін почулося веселе пирхання, яке він прийняв за згоду.

Лоґан відкинувся на спинку сидіння. Не бачити батьків і не спілкуватися ними так довго – це певний вид тортур. Іноді він тихо заздрив дітям з чарівних родин, котрим надсилали листи з дому. Хоча не в моменти, коли комусь надсилали крикуна. Лист тоді горлав на всю Велику Залу, осоромлюючи дитину, якій було його надіслано.

Він досі яскраво пам'ятав, як це трапилося з дівчинкою з Ґрифіндору, поряд з якою сиділи Лоґан з Ешлін. Вона тоді затихла на решту вечері, хоча до того була наповнена ентузіазмом та позитивом.

Лоґану нетерпілося повернутися додому так само, як і хотілося скоротити час поїздки.

Зрештою, не те, щоб у нього дуже вийшло. Вони з Ешлін проводили максимум розмови з тривалістю в двадцять хвилин, після знову поринали в мовчання, поки хтось не знайшов що додати або ще якусь тему для обговорення.

Хоча в один момент вони все-таки захопили гарненьку, товсту й довгу нитку розмови. Переважно через те, що в Гоґвортсі у них ніколи не було часу, щоб поділитися чимось до кінця або часу на вибір теми, яка б надовго засіла між ними.

Балет, астрономія, професори, Гоґвортс, його територія, учні, будинки тощо. Лоґан бажав, щоб він проводив більше часу з рейвенкловцями, тим часом як Ешлін зізналася, що хотіла би дізнатися більше про квідич. Лоґан вважав, що з неї вийшов би чудовий гравець.

—Тайлер ж буде проходити випробовування на другий рік?

Лоґан пам'ятав, що Тайлер говорив щось на кшталт "Жодного шансу, що першокурсник може попасти в команду з квідичу", викресливши для себе навіть приблизну можливість потрапляння до команди цього навчального року.

Ешлін кивнула на знак підтвердження.

—Так.

—Тоді ти можеш запитати в нього. Він, напевне, знає багато про квідич, якщо збирається попасти в команду.

—Я думала про це. Насправді, думаю, що краще буде поговорити одразу після канікул.

—Але що на рахунок балету?

Дівчинка зітхнула, підклавши долоню собі під підборіддя.

—Вдома поговорю про це з батьками. — майже невиразно пробурмотіла вона.

Лоґан вирішив перевести тему на щось інше.

—До речі, ти чула, що кожного року професори з захисту від темних мистецтв змінюються?

Після цього час пішов ще швидше. Лоґан і оком не кліпнув, як вони двоє опинилися в обіймах батьків. Він туманно пригадував, як вони з Ешлін зібрали свої речі, вийшли з потягу та пробігли через стіну. Знову. Але єдине, що мало значення, так це те, що їхня мама міцно стискала їх за плечі, а тато погладжував по спинах.

Діти теж не відставали, в кутках очей Лоґана з'явилися маленькі кришталеві сльози, Ешлін різко вдихала й видихала, обіймаючи ледь не з такою самою силою, що й їхня мати.

Лоґан проігнорував той факт, що щойно вони побачили одне одного, то батьки трохи песимістично ставилися до показу фізичної прихильності. Не те, щоб цей образ протримався довше хвилини. Вони зламалися, щойно хтось він відкрив рота, аби щось сказати.

—Гаразд, гаразд. — промовила мама, відпускаючи Лоґана й Ешлін. Тато послідував її прикладу.

—Пішли в машину, розповісте про свої враження.

Діти мовчки погодилися з цим, слідуючи за дорослими в джип. На вулиці справді було морозно, і їм варто було прихопити якийсь більш теплий одяг. Хлопчик на мить зупинився перед транспортом.

—За ним я теж скучив.

Збоку почувся легкий, невагомий видих, і навіть не дивлячись на Ешлін, знав, що вона злегка усміхається.

Двері джипу відчиняються, тож брат в сестра застрибують всередину, на заднє шкіряне сидіння.

—Голодні? — це було перше запитання від тата.

—Так. — одночасно відповіли Лоґан і Ешлін, перший – з ентузіазмом, а друга звичним тоном.

—Тоді заїдемо в одне місце, там-

—Або поїмо вдома! — перервала чоловіка мама, повертаючись до них двох з мирною усмішкою на обличчі, перш ніж повернутися й сказати щось татові.

—Вдома сюрприз? — запитально прошепотіла Ешлін до Лоґана.

—Вдома сюрприз. — кивнув він, впевнений у своїх словах, заробляючи усмішку від Ешлін.

Незважаючи на те, що могли подумати їхні батьки, вони не завжди були такими тонкими або непомітними. Вони, звичайно, часто дивували Лоґана і Ешлін, але щонайменше 40 відсотків з цього було передбачено або Ешлін, або Лоґаном, або обома.

—Так, вдома. — сказав чоловік, трохи нервово усміхаючись їм з дзеркала транспорту.

Ешлін тихо пирхнула, що змусило Лоґана усміхнутися, й поїздка проходила спокійною чередою.

Батьки неспішно опитували їх про їхні враження, про те, чи завели вони друзів (після цього Лоґан і Ешлін зрозуміли, що драматичність якщо й буде – то тільки сімейною рисою). Також їм було цікаво дізнатися більше про магічний світ. Діти не могли справді багато розповісти, але все одно цікавинки були.

Години сидіння в машині були варті того – визнав Лоґан, виходячи з джипу із занімілими кінцівками й оглядаючи рідне подвір'я. Нічого не змінилося, крім того, як сніг був повсюди навколо будинку та на даху, хоча хлопчик не знав, яких змін він очікував.

Його усмішка розширилася, коли батьки поспіхом запхали їх двох в дім, а потім на другий поверх, у їхні кімнати, переодягтися. Весь цей час їм забороняли дивитися на кухню, чи насправді в більшість кімнат.

Спальня Лоґана й Ешлін не змінилася – все ті самі ніжні молочні стіни, два окремих ліжка, одне зелене з візерунками лоз, а інше синє з маленькими крапочками різних відтінків жовтого, неначе зірки.

Вони ділили один довгий дерев'яний стіл для навчання та всього іншого, який стояв між їхніми ліжками, впритул до стіни, а під ним такі ж дерев'яні стільчики, розміщені під столом, біля один одного. Дві шафи, паралельно один одного, одна ближче до стіни (Лоґана), інша ближче до дверей (Ешлін).

Було видно, що за кімнатою доглядали, поки вони були в Гоґвортсі. Жоден кутик не мав пилинки, але й більшість залишилося так, як і було, коли вони поїхали.

Переодягнувшись в домашній, зручний одяг, брат і сестра швидко спустилися сходами, де батьки знову поспіхом вивели з дому, натомість ведучи їх на задній двір – кладовище домашніх автобусів, як вони його називали.

Сама територія була трохи прикрашена, напис "З поверненням" гірляндою висів між двома автобусами, під яким був розстелений великий плед, з яким могли би вмістити значно більше чотирьох людей разом із їжею. Зимова атмосфера додавало цьому магічності, якої не отримав би навіть Гоґворст, незважаючи ні на що.

Одним рухом Лоґана й Ешлін загребли в обійми знайомі мозолясті руки.

—Бабуся, дідусь! — вигукнув Лоґан, поки Ешлін тихо прошепотіла.

Лоґан пригадує, як вона говорила йому, що невпевнена, чи може називати Мері і Джеймса бабусею і дідусем через те, що фактично вони були ними лише для нього. Лоґан після цього запитав її, чи може він тоді називати Майкла і Емму батьками.

Їм знадобилося трохи часу, щоб дійти до згоди, що вони всі – однаково сім'я, незалежно від біологічної спорідненості (точніше відсутності три на три). Хоча Ешлін досі давалося важко називати двох дорослих бабусею і дідусем, але їй ставало краще.

Дідусь по теплому засміявся, гладячи по голові Лоґана й Ешлін, бабуся оцінювальним поглядом оглядала їх, після чого накрутила пасмо волосся Ешлін на палець.

—Воно стало довшим. — прокоментувала вона, усміхаючись.

Ешлін сором'язливо кивнула. В поїзді вона поділилася тим, що хотіла би відростити волосся. До того їй часто його підрізали

—Чого стоїмо? Ну ж бо, сідаймо. — пролунав голос Емми позаду них.

Лоґан неохоче вийшов з обіймів і разом із Ешлін підійшов до пледу.

За мить цвинтар шкільних автобусів наповнився веселим сміхом і розмовами. Дітей активно розпитували про те, як вони провели час в школі, чи завели друзів та чи взагалі освоїлися.

Ешлін і Лоґан в обмін запитували за те, що сталося, поки їх не було. Не те, щоб щось навіть змінилося, але було очевидно те, що кожен скучив за один одним. Мері і Джеймс зазвичай намагалися якомога частіше навідувати до сім'ї, адже жили окремо, тримаючи квітковий магазин.

Раніше Лоґан завжди допомагав їм, чи то підливати квіти, чи то будь-що інше. Насправді до листа в Гоґвортс він вважав, що весь час за перебування в школі він буде допомагати їм з магазином, а коли виросте то й буде замінювати їх та продавати там. Ну, квітковий не повинен бути закритий під час канікул, тож він досі може це зробити.

—Момо та близнюки звучать як хороші діти. — лагідно промовила Мері, підкладаючи руку під підборіддя.

Лоґан та Ешлін кивнули з ентузіазмом.

—Тож вони всі є... — Майкл зробив паузу із невпевненим виразом обличчя. —Напівкровними?

—Саме так. — підтвердила Ешлін, кусаючи чизкейк, який тримала в руці.

—Важко звикнути до того факту, що ви – чарівники. — промовила Емма, хитаючи головою. Всі інші дорослі погодилися з нею.

—Нам теж. — лагідно відповів Лоґан.

—До речі, нам недавно привезли нові квітки.

Далі розмова перейшла на квітковий магазин, дійшла до справ на роботі їхніх батьків, закінчуючи тим, що майже вся закуска на пледу була з'їденою, напої випити, а сонце повільно опускалося за горизонт, фарбуючи небо в фіолетово-сині кольори, не зупиняючись, щоб зосередитися на помаранчево-жовтих, які найбільше подобалися Ешлін, хоча Лоґан віддавав перевагу першому поєднанню.

Мері та Джеймс залишалися в них на ночівлю, проводячи ніж в маленькій окремій гостьовій спальні, яка колись була комірчиною для старих речей. Наразі на кухні були лише Лоґан, Ешлін та їхні батьки. Сонце вже зайшло, але місяць не поспішав підніматися, тримаючись низько, показуючи їм лише верхівку.

Лоґан м'яко зітхнув, тримаючи в руках гаряче какао. День був насиченим, хоча єдине, що вони зробили – це повернулися додому. Лоґан радів поверненню, насолоджуючись знайомою обстановкою. Гоґворст і міг бути місцем, де вони належали, чи щось подібне, але він ніколи не переплюне їхній дім.

Від роздумів його відволікло нервове постукування Ешлін по власному горняті. Вони двоє мали парні – білі із зображенням зірки та місяцю, перше дісталося Лоґану, а друге – Ешлін.

Повернувши голову в напрямку сестри він помітив її нервовість. Поставивши власне горнятко на стіл він обережно торкнувся пальцями ліктя Ешлін, привертаючи її увагу. Щойно вона повернулася до нього він запитально підняв брову.

Ешлін зітхнула, жорсткіше, ніж раніше Лоґан, та відставила свій напій, повертаючись до батьків, які, здається, не помітили дії між своїми дітьми. Вона декілька разів відкрила та закрила рот, добираючи слова, перш ніж одразу перейшла до суті.

—Я буду займатися балетом? — нарешті порушила тишу Ешлін.

Лоґан очікував цього, тож з цікавістю повернувся до їхніх батьків. Ті декілька разів кліпнули і переглянулись, коли зрозуміли суть питання.

—Якщо ти хочеш, то так. — відповів Майкл.

—Що тоді на рахунок Гоґворсту? — насупившись запитала Ешлін. —Я не можу водночас займатися балетом та ходити до цієї магічної школи. Там немає кружків чи чогось такого.

Батьки кивнули, Емма задумливо наспівувала.

—Ти могла би займатися балетом у вихідні. Тоді ви вільні від занять, тож один раз на тиждень занять було би майже так само, як і тоді, коли ти би навчалася тут. Також у вільний час від занять, коли випаде можливість. — жінка зробила паузу, ретельно обдумуючи слова далі. Насупленість Ешлін стала меншою. —Але в іншому випадку, що ти думаєш?

Ешлін задумливо постукувала по горняті, поки Лоґан уважно слідкував за цим. Їхня мама говорила слушно – Ешлін мала би шанс робити це в перерві між заняттями та у вихідні, це б забирало однаково енергії, що й те, як було би вдома.

—Я не знаю. — відповіла вона. —Мені подобається Гоґвортс. — Лоґан підняв брови на це. Він досі пам'ятав питання Ешлін про те, чи подобається йому це місце. Після цього вони не обговорювали цю тему, але було приємно знати, що Ешлін теж подобалася школа. —Я могла би спробувати такий варіант, але там навіть немає спеціальної кімнати.

Так, це теж було нюансом, який варто врахувати. Лоґан відпив трохи какао, насолоджуючись його смаком на язиці та тим, як тепла рідина спускалася по горлу.

—Тож що ти думаєш? — м'яко запитав Майкл.

За раптовим стисненням губ Ешлін та рішучістю в її поставі Лоґан вже міг сказати, якою буде відповідь.

—Я спробую. Можливо, є якесь заклинання, що допоможе створити відповідні умови. — впевнено сказала вона.

Батьки кивнули із теплою усмішкою на обличчях, і Лоґан не міг не зробити того самого. Ешлін завжди була впевненою в своїх діях, набагато більше, ніж Лоґан, та коли була рішучою, то мало що могло її зупинити. Тому Лоґан цінував її. Хоча не було би світу, де він цього не робив.

Він задоволено прогудів, вирішуючи допити решту напою, поки Ешлін повернулася до свого. Він з нетерпінням чекав часу проведення із сім'єю, а потім повернення до Гоґворсту.

Господи, він тільки повернувся додому.

Chapter Text

Ешлін декілька разів кліпнула очима на сонце, яке кидало свої яскраві промені їй на обличчя, не залишаючи іншого вибору, окрім як прокинутися. За правилом, вона зазвичай би перевернулася на інший бік, дозволяючи теплому світлу гріти її спину, але, за законом підлості, з першого поверху долинули різні звуки. Відкриття дверей, кроки, щось важке ковзало по підлозі, перш ніж його поставили. Потім був невиразний дзвін скла, який змусив Ешлін закрити вуха подушкою.

Зрештою вона здалася, і, ще трохи поніжившись у ліжку, піднялася. Протерши з очей залишок сну Ешлін підняла м'яку теплу ковдру, яка приємно гріла її увісні, на користь холодної підлоги, яка посилала тремтіння по всьому її тілу. Їй треба було вдягнути шкарпетки вчора ввечері, коли вони з Лоґаном готувалися до сну.

Згаданий хлопчик все ще спав на своєму ліжко, тримаючи ковдру в руках та сопів, час від часу перевертаючись на інший бік ліжка. Ешлін заздрила його міцному сну, хоча вони зазвичай подібно спали, але не могла не усміхнутися.

Однією з головних причин, чому Ешлін вирішила не покидати Гоґвортс, був Лоґан. Вона бачила, як він почав насолоджуватися компанією близнюків, навіть більше почав виходити на контакт з іншими! Вони досі були прив'язані стегно до стегна, і він досі був сором'язливий з більшістю (майже всіма) дітьми, але, здається, Лоґан був більш ніж задоволений тим, як у них зараз проходило життя.

І, гаразд, Ешлін теж подобався Гоґвортс. Було щось особливе, коли вона тримала свою чарівну паличку в руках чи коли брала мітлу в руки. Щось було в стінах замку, в розмовляючих картин та навіть в пересувних сходах. Також вона цінувала компанію Момо, Тейлор, Тайлера та, врешті-решт, своїх сусідок по кімнаті.

Їй подобалася бібліотека, коли вони з Лоґаном приходили туди навчатися. Їй подобалася вітальня Ґрифіндору, до якої іноді проникала Тейлор та пообіцяла одного разу привести із собою Лоґана. Їй подобався двір, де вона нерідко проводила свій вільний час.

Ешлін подобався Гоґвортс, тож вона могла би спробувати там продовжити навчання балету.

Різкий звук падіння чогось на першому поверсі повернув Ешлін із її роздумів.

Вона солодко потягнулась, як завжди зранку, розминаючи кісточки, перед тим, як повноцінно встати з ліжка та направитися на перший поверх, який би безлад там її не очікував.

Швидко спустившись сходами, оминаючи ту одну, яка прогиналася під вагою кожного, хто на неї вступив, та видавала огидний скриплячий звук, Ешлін потрапила на перший поверх. Чого вона не очікувала, так це побачити ялинку середнього розміру, яка розмістилася в кутку їхньої вітальні.

Ох. То ось чому їм забороняли заглядати у вітальню вчора. Ну, тепер все було зрозуміло.

Поряд з ялинкою стояли коробки, повні прикрас, які треба буде на неї вішати. Біля коробок була її мати, яка збирала осколки, схоже, однієї зі скляних прикрас, мітлою. Тато ніяково дивився на Ешлін.

—Ти вже прокинулася? — нервово сказав він.

Емма одразу повернула голову вбік Ешлін, перш ніж скопіювати вираз свого чоловіка, так само ніяково усміхаючись, піднімаючись із колін разом осколками в совку.

—Як бачите. — відповіла Ешлін, заходячи далі до вітальні.

Емма похитала головою, викидаючи скло в смітник.

—Ми хотіли розбудити вас пізніше, коли закінчили прикрашати ялинку. Але ти встигла на початок. — вона лагідно усміхнулася, ставлячи мітлу та совок на місце.

—Тож що на рахунок того, щоб ти закликала Лоґана, і ми вже разом прикрасили її? — сплеснувши в руки запропонував батько.

Ешлін кивнула. Тепле відчуття з'явилося в її животі, коли вона подумала про те, щоб отак провести час разом із сім'єю. Вона справді скучила за цим, хоча зимові свята відбуваються кожного року, але ялинку вони ставлять не кожного.

—Так, хвилинку.

Ешлін повернулася і швидко піднялася сходами назад, вже не турбуючись про скриплячу сходинку, після чого голосно розпахнула двері до їхньої спільної з Лоґаном кімнати навстіж. Підійшовши до брата вона спочатку декілька разів потрусила його, а коли той не встав, то виразно вигукнула йому на вухо:

—Підйом!

Вона встигла відійти від Лоґана на певну відстань, перш ніж він швидко підвівся та почав оглядатися, пелена сну була в його очах, тож він декілька разів кліпнув та його погляд зупинився на Ешлін. Не те, щоб він справді міг багато бачити, не з його поганим зором та наразі відсутністю окулярів, які він скинув на ніч.

—Матір рідна, Ешлін!

Лоґан похитав головою і розслабився на своєму місці, простягнувши руку на тумбочку поряд із ліжком, намагаючись намацати окуляри.

Ешлін лише самовдоволено стенула плечима, поки він надягав окуляри.

—Я намагалася тебе нормально розбудити, але ти не вставав.

Особливість між ними двома була такою: вони мали чутливий сон. Тож зазвичай їм потрібно було просто потрусити один одного, аби розбудити.

—Чого ти так рано встала? У нас канікули. — буркнув Лоґан, скинувши із себе ковдру.

—Ми будемо прикрашати ялинку, — наспівувала Ешлін, задоволена радісним блиском в очах Лоґана. —Але спочатку нам потрібно почистити зуби та все інше.

Лоґан кивнув, і через хвилину вони вже стояли у ванній кімнаті зі зубними щітками у роті, вмилися та наступної миті вже спустилися на перший поверх.

Батьки терпеливо чекали на них, сидячи на дивані, повернувшись до них, коли почули, як вони спускаються.

—Доброго ранку. — привіталися вони, ніжно усміхаючись дітям.

Ешлін та Лоґан відповіли їм, після чого хлопчик прилинув до ялинки, зачаровано дивлячись на неї. Ешлін робила те саме, але здалека.

—Гаразд, — сказала Емма, привернувши їхню увагу. —Почнемо з того, що скляні прикраси ми будемо вішати на нижчі гілки.

Діти кивнули, шукаючи в коробках потрібні прикраси.

Менш ніж через годину ялинка яскраво світила їм разом із гірляндами, повішаними на неї, які світилися різними кольорами.

Ешлін пишалася виглядом ялинки, адже вони зробили цілком кропітку роботу, намагаючись повішати все потрібне, намагаючись нічого не впустити, поки батьки піднімали їх на руки, допомагаючи прикрашати верхні гілки дерева. На самій горі висіла червона зірка замість звичайної жовтої, яку батьки купили нещодавно.

Поряд із нею Лоґан щасливо усміхався.

—Добре, молодці, гарна робота. — схвально сказав Майкл. —Ялинка вийшла чудово. Тепер, хто хоче прикрасити решту дому?

Лоґан практично засвітився від цієї ідеї, а Ешлін широко усміхнулася, погоджуючись, незважаючи на те, що вона була трохи втомлена від прикрашання ялинки, тож немає що говорити за цілий дім. Але це було би весело. Але все ж таки...

—Я не можу повірити, що ви чекали на нас, аби прикрасити будинок. — награно розчаровано сказала Ешлін.

—Ми ж не ельфи-домовики. — кивнув Лоґан, підіграючи.

Про ельфів їй розповів Лоґан, сказавши, що почув про них від одного чистокровного хлопця із Рейвенклов, і Ешлін могла присягнутися, що Берта згадувала про щось таке.

Їхні батьки теж вирішили підіграти. Майкл притиснув руку до грудей, немовби виказуючи пробачення, а Емма перебільшено зітхнула.

—Важкі часи вимагають дуже важких рішень. — драматично сказала вона, спираючись на спинку дивана, а тато притримував її за талію.

—Ви повинні зрозуміти своїх старих та немічних батьків, допомагаючи їм у горі та скруті.

Ешлін та Лоґан переглянулись, перш ніж зробити легкий уклін та одночасно сказати:

—Ми, звичайно, допоможемо, о любі батько та матір.

Мовчання тривало лише декілька секунд, після чого всі вони дружно засміялися.

Коли їхній сміх затих почулося відкривання дверей. Ешлін підозрювала, що це, мабуть, дідусь та бабуся, виходячи з того, що вона не бачила їх цілий ранок, що означало, що вони кудись пішли. Ще не настав день, коли вони б цілий ранок спокійно лежали у ліжку.

Її теорія підтвердилася, коли двоє літніх людей увійшли у вітальну, стряхуючи сніг з голови та одягу.

—Бабусю, дідусю! — радісно гукнув Лоґан, поки Ешлін більш стримано усміхнулася та кивнула в знак привітання.

З роками їй ставало легше проводити час поряд з ними, а потім відчуття того, що вона має якось з ними поводитися, зовсім зникло.

Відповівши на привітання погляд Мері та Джеймса перейшов на ялинку.

—Дивовижно. — сказав Джеймс.

—Ешлін і Лоґан допомогли нам їх прикрасити. — сказав Майкл, теж задоволено дивлячись на ялинку.

—Це добре. Рано встали? — запитала Мері, переводячи погляд назад на дітей.

—Саме так. — відповіла Ешлін, відчуваючи легкий укол гордості.

—За чим ви ходили? — цікавиться Лоґан, заглядаючи в пакети, які стояли на столі.

Ешлін навіть не помітила їх, допоки Лоґан не вказав на це. Неначе за командою, вони обоє нахилилася, аби подивитися на вміст пакетів, допоки бабуся і дідусь не забрали їх прямо у них з-під носа.

—За подарунками, на які вам не можна дивитися.

Подарунки. Скоро Різдво. Ця думка змусила Ешлін усміхнутися ширше. Їм, мабуть, варто буде теж піти, навіть якщо у неї та Лоґана немає власних грошей, батьки люблять давати їм кошти, якщо вони забажають купити подарунки. Лоґан любив їх робити, але Ешлін не була такою ж креативною, тож зазвичай користувалася можливістю придбати їх.

—Нам теж варто буде сьогодні сходити — задумливо сказала Емма.

Майкл кивнув.

—Так, але спочатку прикрасити будинок.

Ешлін весело похитала головою. Їхній тато іноді міг захопитися подібними речами, та не відпускав їх.

Тож це стало причиною, чому кожен взяв собі коробку з речами, якими можна було б прикрасити будинок.

Першим ділом була вітальня – на столик поставили снігову кулю, яка була купленою рік тому, біля телевізора розклали шкарпетки. Не те, щоб в них колись ставили подарунки, але вони додавали певної атмосфери. На диван постелили червоний плед із зображенням сніжинок. Останнім штрихом були ручні гірлянди, які зробила Ешлін власноручно у вісім років – фактично перша річ, яку Ешлін створила повністю сама, трикутники різних кольорів.

Інші кімнати були переважно однаково прикрашені: гірлянди ніжного, жовтого кольору, різні дрібнички, які були подаровані на Різдво, і в кожній кімнаті обов'язково один картонний будиночок невеликого розміру, який разом робили Лоґан і Ешлін ще декілька років тому. Ешлін особливо пишалася ними, кожен з них був квадратним, зі стандартним трикутним дахом, білого кольору, всередині вставлені такі ж картонні меблі.

З першого погляду було зрозуміло, що це робили діти, за незграбними контурами та вирізами, але Ешлін вважала, що вони зробили чудову роботу.

В них в кімнаті стояли два, на тумбочках, але крім звичайних маленьких меблів вони мали всередині один особливий: той, що стояв у Лоґана на тумбочці мав середині телескоп, який дбайливо зробила Ешлін. У неї ж була маленька фігурка балерини в коробочці, які зазвичай грають колискові

Лоґан ледь не заплакав, коли побачив маленький телескоп, а Ешлін декілька хвилин тупо дивилася на свою коробочку. Але обидва через мить обійнялися, абсолютно задоволені.

Наразі вони збиралися до торгового центру за покупками. Цього року замість власноруч зроблених подарунків вони обрали варіант купити. Ешлін поправила своє зимове пальто, чекаючи, допоки Лоґан одягне куртку. Їхній смак в одязі відрізнявся, але вони не засуджували одне одного, принаймні не серйозно.

Щойно Лоґан був готовий вони вийшли надвір, де батьки вже чекали на них в джипі. Невеличкий шар снігу приємно хрустів під ногами, поки холодний вітерець линув на обличчя Ешлін, змушуючи їх кривитися, витираючи з обличчя сніг.

Хоча вона і любила зиму, але холод їй не подобався. Але кому він подобався? Ну, хіба що Лоґан іноді міг стати на місці та вдихнути холодне повітря, але Ешлін цього не розуміла. Вона відчувала, що її легені замерзнуть, коли робила це довше декількох секунд, а Лоґан міг стояти так набагато довше.

Ешлін зітхнула із помітним полегшенням, коли залізла в теплу машину, в'язаний шарф на горлі та теплі навушники явно допомагали їй та допоможуть не замерзнути.

Лоґан хихикнув, дивлячись на те, як Ешлін обійняла себе руками. Дівчинка з повернулася до нього.

—Немає нічого смішного. — пробурмотіла вона, лише щоб повернутися назад, зосереджуючись на тимчасовому теплі, яке зникне, щойно вони вийдуть на вулицю.

—Звичайно, що немає. — радісно погодився Лоґан, спостерігаючи за краєвидом за вікном.

—Ви готові? — запитала мама, дивлячись на них з-за дзеркальця.

Щойно Ешлін та Лоґан дали підтвердження машина завелася і вони виїхали з подвір'я.

Дорога до торгового центру була недовгою, тишу заполонювала музика, яка лунала з динаміків машини, і короткі розмови про плани. Ешлін обдумувала, що б купити іншим в подарунок.

Коли вони прибули до торгового центру, припаркувалися і вийшли із машини, у них вже був приблизний план: Майкл спочатку походить із Ешлін, а Емма з Лоґаном, за той час вони тихо домовилися, що Ешлін за той час обере подарунки мамі та бабусі, а Лоґан – татові та дідусеві. Потім навпаки. Пощастило, що їхні батьки достатньо довіряють їм, аби блукати торговим центром на певній відстані. Також вони не розповідають, що придбали, незважаючи на ризик купити однакове.

Зайшовши у торговий центр вони розділилися, як і планували. Спочатку вони пішли за обгортками та стрічками на подарунки.

Час проходив надзвичайно швидко. Ешлін знайшла горщик для бабусі, один з її старих розбився тиждень тому, дідусеві шахи, мамі якусь невелику абстрактну картину в рамці, а татові – великий брелок у формі маленького чорного джипу для їхньої машини. І, нарешті, подарунок Лоґану. Його було найлегше обрати. Ешлін жила з Лоґаном ледь не все своє життя, і вона насправді майже нічого не пам'ятала про часи, коли ще не була знайома із ним.

Всі, хто знав Лоґана, знав, що він віддано цікавиться астрологією. Не те, щоб Ешлін повністю розуміла його захоплення, але в космосі та зірках щось є, при тому ж балет теж не всім до смаку. Тож коли Ешлін побачила нічник астронавта, який тримав зірку в руках, вона не могла пройти повз. Жодним чином.

Сказати, що вона була задоволена цим, це сказати нічого.

Кожен подарунок був схований у пакеті, аби не розкривати того, що там є.

Всі вони зустрілися на виході з торгового центру. Лоґан щасливо усміхався Ешлін, і вона не могла зробити того самого, міцніше стискаючи ручки пакету.

По дорозі додому джип наповнився активнішими розмовами, переважно між їхніми батьками. Ешлін почувалася втомленою, але водночас вона відчувала, що має сили, щоб упакувати кожен подарунок. Хоча їй не варто було би поспішати, у неї було ще декілька днів до Різдва. Вона позіхнула, схиляючи голову на вікно машини.

Коли джип припаркувався на їхньому подвір'ї Ешлін злегка здригнулася. Вона задрімала на декілька хвилин, поки вони добиралися додому.

З машини їй допоміг вийти Лоґан, помітивши її сонний стан. Коли вони зайшли в коридор він запитав:

—Збираєшся сьогодні упаковувати подарунки?

Ешлін стенула плечима. Вона не знала. Почуття сонливості посилилося через її короткий час дрімоти.

—Мабуть, я одразу ляжу спати після вечері.

Лоґан кивнув, наспівуючи.

Решту вечора пройшла мирно, Ешлін майже нічим не змогла зайнятися, нудьгуючи. На цвинтар шкільних автобусів їй не дуже хотілося йти. І, слідуючи своїм словам, одразу після вечері вона пішла спати. Ну, хіба ще душ прийняла. Лоґан, наскільки вона зрозуміла, ще вирішив спостерігати за зірками.

Наступні дні промайнули водночас швидко та повільно. Ешлін упакувала подарунки наступного дня після їхньої купівлі – кожен у відповідній коробці. Того ж вечора вона поставила подарунки під ялинку, де були вже всіх інших.

З кожним днем передчуття свята ставало сильнішим та сильнішим, тож Ешлін не дуже здивувалася, коли в ранок Різдва вона прокинулася не від будильника чи яскравих променів сонця. На диво, Лоґан теж вже не спав, і, схоже, прокинувся раніше за неї.

Знадобилася вся сила, аби вони спочатку пішли, вмилися та почистили зуби перед тим, як спуститися на низ.

Не було особливим здивуванням, що вже решта сім'ї було там, та, здається, чекали лишень на них. Діти миттю обійняли батьків та дідуся з бабусею.

—З Різдвом. — привітала їх мати.

—З Різдвом. — відповіли Ешлін та Лоґан.

—Якщо ви вже тут... — почав їхній батько із усмішкою на обличчі. —То час розпаковки подарунків.

В наступну секунду всі вони сиділи хто біля ялинки, хто за диваном, тримаючи в руках власні подарунки.

Ешлін швидко знайшла свої.

Перший був від мами, жовтий джемпер, який Ешлін одразу вдягнула поверх своєї майки, і подякувала їй.

Другий був від тата, нові балетки ніжно голубого кольору.

Третій від дідуся, дерев'яний календар, пофарбований в зелений колір, де ти самостійно маєш переставлять числа та місяці.

Четвертий від бабусі, зручна маленька сумочка коричневого кольору.

Подякувавши всім вона перейшла до останнього.

Це був подарунок від Лоґана. Ешлін подумала, чи не підсвідомо вона відставила наостанок його подарунок, зрештою, він завжди вмів дати щось особливе, про що вона б і не подумала.

Але для початку вона хотіла би поглянути на реакцію Лоґана на її подарунок. У вітальні витала заспокійлива атмосфера, кожен був радий власному подарунку, і Ешлін бажала залишати цей момент трохи довше.

Лоґан з обережністю забрав спочатку стрічку, а потім обгортку, повільно відкриваючи коробку.

Ешлін нетерпляче тарабанила по колінах, поки Лоґан діставав нічник.

Він на декілька секунд затих, перш ніж його обличчя обмалювала велика усмішка. Він з уважністю оглядав астронавта із сяйвом в очах, перш ніж відкласти його, аби потягнутися для обіймів з Ешлін.

Ешлін охоче піддалася цьому дотику. Зазвичай їй не подобається стільки фізичної прихильності, але зимові свята та знайомі люди значно заспокоїли неприємну бунтарну бурхливість в животі.

—Це чудовий подарунок, дякую. — прошепотів Лоґан їй на вухо.

Через хвилину вони припинили свої обійми, замість цього Ешлін вирішила відкрити свій.

Вона оглянула фіолетову обгортку, після чого починала повторювати дії Лоґана.

Її коробка була більшого розміру, ніж всі інші. Відкривши його вона завмерла.

Це був програвач.

Дерев'яний програвач, на який якщо поставиш платівку, то його запустить фігурка балерини. На вигляд він був старкуватим, але точно досі працював.

Ешлін вражено гмикнула.

Вона з особливою обережністю дістала програвач із коробки та поставила на підлогу. Він був трохи важким, не щось, що можна довгий час носити на руках підлітку, і не підняти дитині. Ешлін провела пальцями по ньому.

З роздумів її вивів голос Лоґана.

—Ну... То як тобі?

Вона кліпнула очима, перш ніж повернутися до Лоґана, на обличчі якого тепер був нервовий вираз

—Я... Мені це дуже подобається.

Усмішка повернулася, і Лоґан полегшено опустив плечі, кивнувши.

Але він не встиг нічого сказати, адже Ешлін знову обійняла його, в цей раз неймовірно міцно.

Chapter Text

Лоґан зітхнув, перевертаючись з одного боку ліжка на інший. Він ніяк не міг заснути, незважаючи на те, якими м'якими були простирадла або якою привабливою була думка про сон. Просто він не здавався достатньо втомленим для того, щоб заснути.

В поразці він потягнувся до сірої кнопки на спині астронавта-нічника на його тумбочці, натиснувши на неї лише заради м'якого синього світла. Не те, щоб місяць не достатньо освітлював кімнату, впевнено проникаючи через жалюзі, але було щось оманливо заспокійливе в синьому сяйві зірки.

Минув деякий час після Різдва, тож вони з Ешлін скоро повинні були повертатися назад до через два дні Гоґвортсу. Він планував взяти туди нічник, хоча не був впевнений, навіщо він йому там здався. Та й думка про те, що він випадково може зламати його теж не пригостила задоволення.

Але цей нічник був подарунком від Ешлін, який Лоґан цінував, як і всі інші. Але в цьому було щось.

Подумавши деякий час він обережно підвівся з ліжка та відсунув першу шухляду на тумбочці, намагаючись видавати щонайменше звуків, кривлячись від тихого стукоту, коли шухляда висунулась повністю.

В ній зберігалося багато речей, і Лоґан не був впевнений, чому їх стільки було. Він не був людиною, яка зберігала багато речей, тому його завжди трохи бентежило те, скільки їх було в цій конкретній шухляді. За винятком того, що кожна річ в ній була спогадом, маленькою рідною дрібницею, яка характеризувала його. Перший водяний пістолет, який йому придбав дідусь і яким він грався з Ешлін в їхнє перше спільне літо, вирізки з газет, якими він займався тоді, коли йому було нудно або він був надто зацікавленим, карта туза черви з того часу, коли батько намагався навчити його грати в карти тощо. Всі ці дрібниці були ніжною річчю для Лоґана, і вміст цієї шухляди доступний лише для його родини.

Похитавши головою з маленькою усмішкою на обличчі Лоґан почав розшукувати річ, через яку він відірвався від блаженного комфорту обійми ковдри та м'якої подушки. Без окулярів це було більш важко, ніж Лоґан хотів би визнати, тому він провів рукою по поверхні дерева, випадково натрапивши на свій новий нічник, перш ніж намацати окуляри.

Надягнувши їх світ став яснішим, якби очевидно це не було. Але, все ж, навіть з ними йому довелося докласти трохи зусиль, відсувати деякі дрібнички через безлад, який панував усередині шухляди, допоки він не побачив те, що шукав.

Це була маленька несправжня корона, яка ледве налазила йому на голову. Його різдвяний подарунок від Ешлін, після перегляду одного з мультфільмів Барбі, де Лоґан просто випадково висловився, що було би непогано бути на місці принцес. За це він поплатився.

Лоґан із обережністю поставив корону біля астронавта-нічника.

Це змусило його задуматися про різницю між тодішнім Різдвом та цьогорічним. Вони і тоді, і зараз були на канікулах, але школи значно відрізнялися. Тодішня точно не була магічним палацом, де їх навчали чаклувати. Там не було Момо, Тейлор чи Тайлера. Але дещо було однаковим; Ешлін завжди була і залишається з ним.

Лоґан кинув поглядом через всю кімнату до ліжка Ешлін, яка відвернулася від вікна. Він підозрював, що це було пов'язано з тим фактом, що сонце розбудило її на Різдво, і вона тепер завжди лягала на протилежний бік. Це активно заперечувалося нею ж, але не те, що Лоґан насправді вірив їй.

Відчувши сонливість Лоґан закрив шухляду і відкинулася плечима до стіни, влаштовуючись зручніше на ліжку, підбираючи коліна під себе. Нарешті втома за день почала наздоганяти його, і для цього потрібно було лише покопатися в шухляді. Вдень вони з Ешлін грали в сніжки за його ініціативою, але дівчинка була безжальною, як їй притаманно в їхній іграх. Він дуже сподівається, що вони не захворіють.

Під час гри Лоґан та Ешлін декілька разів падали в сніг, але крім сніжок вони також ліпили снігову бабу, яка, мабуть, вже була розвалена іншими дітьми, та намагалися зліпити іглу, але сніг не був достатньо стійким, аби зробити це.

Після цього батьки затягнули їх додому пити гарячий шоколад. Бабуся трохи посварилася з ними через довгий час на холоді, але це прийшло досить невинно. За вечерею вони говорили про плани на наступні їхні канікули. Лоґан та Ешлін пообіцяли частіше відправляти листи. Потім...

Раптово Лоґан відчув легке штовхання в плече та скривився, відсунувшись від дотику. Він почув тихий сміх, перш ніж його знову штовхнули в плече.

—Ло-о, — протяжно промовив знайомий голос. —Не змушуй мене кричати тобі під вухо.

Це, зрештою, змусило його розплющити очі. Все перед ним було розмито, і голова легенько постукувала. Лоґан потягнувся до очей, аби витерти пелену сну, але зіткнувся з власними окулярами.

Га.

Спогади зі вчорашньої ночі почали до нього повертатися. Він дістав з шухляди несправжню корону і поставив її біля астронавта-нічника, починаючи порівнювати час до і після. Тоді він почав думати про події, які сталися за весь день, після чого заснув.

Лоґан гмикнув, забираючи окуляри з очей. Сон в них завжди викликав у нього головний біль, що тепер пояснювало легкий стукіт в голові. Протерши очі він звернув увагу на людину, яка його розбудила.

Звичайно, це була Ешлін. Вона усміхалася, дивлячись на нього.

—Доброго ранку, спляча красуне.

Лоґан пирхнув, закочуючи очі на сестру.

—Сніданок чекає на тебе внизу.

Після цих слів Ешлін розвернулася та вийшла з кімнати.

Лоґан ще хвилину налаштовувався на новий день перед тим, як встати з ліжка. Холодність підлоги змусила його злегка скривитися, але він не був надто чутливим до подібних речей, тому, зібравшись із силами, спокійно пішов до ванної кімнати.

На сніданок був рис із овочами. Це нагадало Лоґану, як Момо розповідала про страви, які вона зазвичай їсть вдома. Це було поєднання японського та шведського. Але, незважаючи на все, у неї не було якогось акценту, який би вказував, звідки вона. Ну, це робили її азіатські риси, але все ж.

Їхні бабуся та дідусь залишалися з ними весь час канікул, наполягаючи на тому, щоб бути з ними, коли вони будуть перебігати через стіну. Якщо для їхніх батьків думка про те, що він та Ешлін навчаються у школі чаклунства, то для бабусі та дідуся це було чимось зовсім новим. Ну, Лоґан не міг їх звинувачувати. Та й канікули були веселим часом проведення.

Після сніданку Лоґан і Ешлін почали пакувати речі. Завтра зранку вони мали відправлятися до Лондона, аби встигнути на Гоґвортський Експрес.

Пакування речей насправді було веселим часом проведення.

—Ти береш із собою програвач? — зі здивуванням запитав Лоґан, дивлячись на те, як Ешлін підходить до порожньої валізи, яку, мабуть, спеціально приволокла сюди.

Ешлін здається трохи збентеженою запитанням, але цілеспрямовано підходить до валізи, ні на мить не зупиняючись, і кладе туди програвач, полегшено зітхаючи, коли важка вага пішла з її рук.

—А на що це схоже? — ставить вона зустрічне питання, з уважністю оглядаючи валізу та міркуючи про щось.

—Схоже на те, що ти хочеш, аби твої руки відпали. — мляво відповідає Лоґан.

Програвач був важким – він знає це з власного досвіду. А Ешлін не була набагато сильніша за нього. До того ж у неї була ще одна валіза з речами, та окрема сумка із мітлою. Не те, щоб вони насправді практикувалися на канікулах. Не хотілося б, щоб хтось помітив те, як вони літають на мітлах. Це не закінчилося би добре.

Ешлін гмикнула, переводячи погляд із власного багажу на багаж Лоґана, з цікавістю оглядаючи його. Він помітив питання в її очах.

—Я вирішив спочатку скласти все інше, а потім вирішувати, що робити з нічником.

Ешлін кивнула, повертаючись до власних речей.

Лоґан досі не знав, як йому вчинити. З одного боку, нічник був би приємним компаньйоном, який завжди допомагав би вночі. З іншої... Це був клопіт, складений з можливостей випадкового побиття або його загуби.

—Ти збираєшся брати туди куртку? У Гоґвортсі, мабуть, буде холодно, зважаючи на погоду на вулиці.

Лоґан задумливо гмикнув, перш ніж відповісти.

—Так. Я не хотів би замерзнути. — він скривився від цієї думки, очима шукаючи свою зелену куртку, яку приніс до кімнати. Ешлін видала гудіння на знак згоди.

—Я однозначно буду уникати виходу на вулицю, — буркнула Ешлін.

—Теж. Але нас змусять на польоті.

Ешлін голосно застогнала, кидаючи у валізу чергову гарно складену річ. Боковим зором Лоґан помітив куртку на спинці крісла біля стіни, повністю протилежне від стола, яке опинилося там, коли вони прикрашали будинок.

—Як думаєш, як близнюки проводять свої канікули? — запитав Лоґан, підходячи до куртки.

Тейлор та Тайлер активно уникали теми їхніх планів на канікули і помітно хмурнішали, коли про це згадували або запитували. Ні Лоґан, ні Ешлін не наполягали на продовженні цієї теми та не починали говорити про це в присутності близнюків. Хоча Лоґану було трохи цікаво, він не заперечував. Також він знав, що Ешлін теж.

Згадана дівчинка зітхнула.

—Я не знаю. Вони не були великими ентузіастами, коли мова заходила про їхній час проведення. — відповіла Ешлін, з песимізмом оглядаючи светр, який би її обтягнув, перш ніж кинути його назад до шафи, натомість витягаючи синій джемпер, який вона купила ще літом.

Лоґан погодився із цим.

—Ти віддала би перевагу квідичу чи футболу? — раптово запитав він, змінюючи тему.

—Нічому з цього.

Так вони і продовжили складати речі, перемінюючись питаннями, кидаючись словами та просто розмовляючи. Зрештою Лоґан, оцінюючи свій багаж на кінці збору, вирішив узяти зі собою нічник. Біля його куртки було найбезпечніше місце; легке пом'якшення на випадок ушкодження. Хоча він сумнівався, що насправді буде якесь пошкодження. Лоґан був тривожною людиною, подайте на нього в суд.

Решта дня пройшла спокійно. Лоґан пішов до магазину за продуктами разом із мамою, а пізніше йому та Ешлін приготували прощальну вечерю. Курка, салати, пюре, овочі тощо. Після їх загнали спати.

Зранку Лоґан відчував сильну сонливість та певну нервозність. Зрештою, це чергове повернення до Гоґвортсу, місце, яке досі було трохи незвіданим. Глибоко вдихнувши він відкинув ірраціональні думки.

В джипі дивом влізлися вони всі. Тато вже не раз задумувався над додатковими сидіннями ззаду, і Лоґан мимохідь подумав, що вони були б не зайвими.

Перед тим, як вони вбігли в світ чарівників, батьки зупинили їх для міцних обіймів, до яких дуже скоро доєдналися й дудісь та бабуся.

—Ми будемо сумувати. — сумно сказав батько, на що матір швидко кивнула, хоча це не було очевидно через те, що вона втупилася в плече Лоґана.

—Пишіть нам листи частіше. — сказала вона.

—Розважайтеся. — сказав дідусь.

І, на кінець, бабуся додала:

—Будьте обережні.

Лоґан та Ешлін активно кивали, відповідаючи дорослим обіцянками, що будуть обережні та писати листи часто, і що будуть теж сумувати та розважатися.

Коли нарешті обійми закінчилися Лоґану довелося взяти декілька секунд на передишку. Ешлін, судячи з її вигляду, теж. Обійми були... Міцними, за браком кращого слова. Але Лоґан цінував цей момент.

Наостанок попрощавшись вони зі всієї сили влетіли в стіну. Нервозність Лоґана зникла, коли вони ступили на платформу дев'ять і три чверті, яка була образою для будь-якого математика або керівника станції. Переміщення завжди було дивним відчуттям, немов лізти через портал.

На станції було багато людей. Батьки, діти й навіть домові ельфи. Дорослі прощалися зі своїми дітьми, або пускаючи сльози, або суворо махаючи пальцем, кажучи щось, що не було теплою розмовою. Лоґан не почувався на своєму місці, але пішов слідом за Ешлін, коли вона взяла його за руку та потягнула всередину Гоґвортського Експресу, який велично стояв на рейсах.

В самому потязі, як і очікувалося, було тісно, учні намагалися пройти один повз одного, що було неможливо не перетинаючись. Проходячи повз різні купе Лоґан заглядав у кожне, в яке міг, шукаючи хоча би одне знайоме обличчя.

На жаль, не знайшлося жодного. Можливо, вони були в іншій стороні потяга, розмірковував Лоґан, коли вони з Ешлін увійшли в, здається, одне з небагатьох купе з двома вільними місцями, де вже були двоє інших дітей. Великий і на вигляд погрозливий хлопець з короткою стрижкою та менший на вигляд, з чорним волоссям і карими очима, які зараз виглядали трохи червоними. Лоґан одразу впізнав другого хлопчика, туманно пам'ятаючи за початок навчального року, коли їх об'єднали в команду на зіллєварінні разом із двома іншими дітьми.

Ден?

—Можна до вас? — запитала Ешлін, лише кроком зайшовши в купе.

Їхні погляди вже були обернені до них, щойно Ешлін відчинила дверцята та ступила крок. Даніель? Одразу усміхнувся знайомою Лоґану посмішкою, яка, схоже, мала бути дружньою. Його супутник, з іншого боку, виглядав більш... Сором'язливим? Стриманим? Киваючи.

—Заходьте, звичайно. Нам компанія не завадить. — відповів темноволосий. Лоґан не почувався в безпеці, починаючи нервувати.

Двоє хлопців сиділи один біля одного, що залишило Лоґану та Ешлін вибір лише сісти навпроти них. Ешлін випало сидіти біля вікна, так само, як і колишньому партнеру по зїллєварінню Лоґана, а самому йому випало сидіти навпроти його супутника.

Перед цим вони двоє взялися за те, аби прилаштувати свій багаж. І Лоґан мав рацію щодо окремої валізи із програвачем, вона була важкою.

—Я Ейден Кларк, а це мій кузен, — Ейден вказує на свого супутника поряд. —Бен Кларк.

Ейден! Точно, тепер Лоґан пригадав, як той представився йому в кабінеті.

Бен ще раз кивнув на знак привітання.

—Він не багато розмовляє, не дуже подобається! — швидко виступив Ейден, перш ніж Лоґан чи Ешлін встигли відповісти.

Лоґан кивнув. Певним чином Ешлін теж не дуже любила розмовляти та трималася осторонь від усіх. О, це було важкою битвою для нього подружитися з нею. Але він жодного дня не пошкодував про це.

—Я Ешлін Баннер. — коротко каже Ешлін, не зацікавлено відводячи погляд від хлопців навпроти на вид з вікна. Насправді там просто були діти, які досі прощалися з батьками, але вже значно менша кількість.

В очах Ейдена замиготів зацікавлений блиск, що було абсолютною протилежністю Ешлін.

—Лоґан Баннер. — ніяково кинув Лоґан, притискаючись спиною до сидіння.

—О, так! Це ми з тобою об'єднувалися на одному з уроків? Який же це був.. — Ейден почав клацати пальцями.

Бен легенько штовхнув його та почав жестикувати руками до того, як Лоґан встиг відповісти. Це що, було якоюсь повторюваною рисою?

—Точно! Зіллєваріння!

Ейден з активністю повернувся назад до нього та Ешлін. Якраз в цей час потяг почав рухатися. Лоґан й не помітив, коли саме всі діти зійшли сюди та на платформі нікого не залишилося.

Що ж, виходить, що вони четверо будуть їхати разом наступні декілька годин.