Archive of Our Own

Я не слідкував, в який бік полетіла моя футболка, щойно губи Кіма опинились на моїй шиї. Для нас обох стало відкриттям, наскільки вона чутлива, і що я відчував щоразу, коли йому варто було хоча б дихнути на неї. Зараз він не стримувався та чергував кожен поцілунок укусом — починались весняні канікули, за цей час я перестану виглядати так, ніби я став кормом для вампіра (якщо, звичайно, Кім не наставить нових міток).

Я стиснув його плечі руками та відкинув голову ще більше, буквально даючи зелене світло усім Кімовим діям. Мені не було на що жалітись: його пальці безсоромно увіп’ялися в мій зад, поки він тихо стогнав мені в шию, стегнами ледь не до болю притулившись до моєї ноги, з характерною твердістю між ними. Я скаженів, коли бачив його таким — нестримним, відкритим, вразливим. Я міг робити з ним, що завгодно, повертати так, як мені заманеться, отримуючи у відповідь лише хрипкі зітхання та тихе “Тьома”, обірване стогоном. Іноді мені хотілось його з’їсти, щоб він був тільки моїм, і не дістався більше нікому. Тіма був кінченим придурком, що впустив такого хлопця, як Кім.

Мій поперек з розгону вдарився об щось, і я зашипів, на що Кім засипав мене вибаченнями, відчутно погладжуючи місце удару — я заткнув його поцілунком, одразу чіпляючи язиком його язик, що знову привело його до тями (чи то пак знову змусило втратити здоровий глузд). Кім провів руками вниз по моїх стегнах та підчепив їх ближче до колін, змушуючи мене всістись на поверхню, об яку щойно приклався: кухонний стіл. Дякувати богу, Кімових батьків вдома не було, бо щойно увійшовши до квартири, нам було начхати, де та як — школа була безжальною, як і наша домовленість не спілкуватись під час навчального дня, і цей сучий син примудрився залишити мене зі стояком після десяти хвилин поцілунків такого штибу у закутку за школою, і це лиш після третього уроку. Я прагнув помсти, і кінчити.

Я злегка прикусив його губу, провів лінію поцілунків по вилиці та до вуха, лизнув хрящ та зачепив зубами сережки, що вибило з Кіма подих. Я підчепив пальцями його футболку та стягнув через голову, кинув у невідомому напрямку та одразу взявся гладити його оголені плечі та спину, відчуваючи кінчиками пальців кожну родимку, кожен шрам, нерівність та вигин кістки під тонкою блідою шкірою. Голова йшла обертом від усвідомлення, що усе це в моєму розпорядженні. Груди Кіма важко здіймались навпроти моїх, він з усієї сили втиснув свої стегна у мої в пошуках стимуляції; задоволення змішувалось із дещицею болю від затиснутого в цупкій тканині джинсів члена. Я потягнувся, аби розстібнути ґудзик та застібку, та заодно потягнув зав’язки на Кімових спортивках — було нелегко, з огляду на мінімальний простір між нашими тілами. Але знову ж таки, не було на що жалітись.

Я вже хотів було запустити руку Кімові під пояс штанів, як відчув різкий холод — його тіла вже поруч не було. Він стояв у дальньому кінці кухні, поки його батько трусив його за зашийок, як шкодливе кошеня. Я відчув, як спиною пронеслась хвиля холоду, що одразу добряче остудила мене. Я зіскочив зі столу та хотів було рвонути до Кіма, як мене зупинив більш ніж відчутний удар по обличчю.

— Та це ж Тьома, тату, що ти робиш? — горланив Кім, поки обличчя його батька — дяді Вови — повільно видовжувалось по мірі того, як до нього приходило усвідомлення. Я намагався оговтатись від удару, рука сама собою накрила щоку: не здивуюсь, якщо вже ввечері в мене там красуватиметься синець. Хтось м’яко доторкнувся до мого плеча — тьотя Аня, з величезними від здивування очима, відвела мою долоню від обличчя, аби подивитись. Я чув копошіння Кіма та його батька: хлопець виглядав, як горобець після бійки — волосся дибки, обличчя червоне, очі сповнені злості та тривоги водночас.

— Добрий день, — чомусь вирішив сказати я, на що отримав вражене мовчання. Кім бігав поглядом по усіх нас, я намагався дивитись в одну точку, поки батьки Кіма дивились один на одного; здавалося, що вони вели між собою мовчазний діалог, проте тема розмови була очевидною.

— Приведіть себе до ладу, — хрипко сказав дядя Вова та різким рухом обсмикнув сорочку, — та будьте готові до розмови.

Ми швидко забрали свої футболки — моя опинилась на газовій плиті, тоді як Кімова лежала на підлозі біля дверей, — та забрались у кімнату Кіма. Я зачинив двері та важко привалився до них спиною, намагаючись вирівняти дихання. Було би дивно, якби батьки Кіма були проти наших стосунків: вони прийняли свого сина, і я був впевнений, що любили мене як рідного. Це буквально ідеальний збіг обставин — єдиний син та його друг дитинства, який пройшов усі можливі перевірки. Та попри логічність моїх припущень, паніка все одно розпливалась під шкірою пекучою плямою, з кожною секундою підповзаючи ближче до грудей, які стискались все більше.

— Гей, — я помітив Кіма поруч із собою лише коли він торкнувся пальцями мого обличчя, — ти чого пливеш?

— Я ще нікому не казав про… свої вподобання, — я ковтнув в’язку слину та вхопився за Кімове передпліччя. Стиснув сильно, мабуть з’являться синці — Кім постійно жалівся, що я занадто панькаюсь із ним, ось і можливість довести протилежне. Як і очікувалось, він навіть не ворухнувся; прикипів поглядом до мого обличчя, виводив великими пальцями кола на моїх щоках, заглядав у саму душу, ніби намагався дізнатися, про що я думаю.

А думав я про те, що катастрофічно не готовий відкриватись комусь. Лиш від уявлення про те, щоб встати перед власними батьками та сказати: “Мамо, тату, ми з Кімом пара, і взагалі я бісексуал. Це означає що мені подобаються і хлопці, і дівчата. Ні, це не фаза. Так, я його кохаю”, ставало дурно. Кім пройшов цю дорогу раніше за мене, і його досвід показав, що не все так погано, як могло би бути, але в пам’яті вигулькував дивний голос моєї мами, коли ми говорили по телефону під час мого гостювання в тітки. Як вона перепитувала, чи точно я нічого не знав, та й взагалі “як йому з такими… особливостями, та ще й у Смілі”. Від спогаду потягнуло блювати.

— Ти і не мусиш, — на секунду він завагався, — окей, добре, лише один раз. Але я зроблю все можливе, щоб мої батьки не патякали про це, поки ти не будеш готовий до розмови зі своїми батьками.

— А що як я ніколи не буду готовий?

— Тоді ми просто будемо весь час ходити до мене, бо потреба ховатися відпала, — Кім насупився , — але сумніваюсь, що нам після такої вистави дозволять ночувати разом років так до тридцяти.

Я не зміг стримати тихий сміх, на що обличчя Кіма проясніло, гострі риси знову пом’якшились — він знову дивився на мене, як і завжди, з майже осяжною ніжністю, яку я жадібно вбирав у себе, ніби від цього залежало моє життя. Я коротко, але відчутно поцілував його, та притулився лобом до його лоба, вдихаючи рідний запах вишні з тютюном.

— Я кохаю тебе, — тихо сказав Кім, стискаючи долонями мої все ще оголені боки, — як би там не було, вони не можуть заборонити нам бути разом. А якщо заборонять… нахуй їх, окей? Я буду з тобою навіть якщо завтра настане кінець світу.

— Я теж тебе кохаю, — відповів я, і через секунду додав, не знайшовши більш підходящих слів: — Більше ніж будь-що на світі.

Ми знову натягнули футболки на розпашілі тіла та ще з хвилину мовчки постояли під дверима, готуючись до неминучого, після чого вийшли на кухню та сіли за стіл. Батьки Кіма стояли біля вікна, тьотя Аня виглядала здивованою, проте цілком спокійною, на відмінну від дяді Вови, який ніби вібрував він напруги: плечі підняті, руки стискаються-розтискаються в кулаки, дихає через ніс різко та поривами. Мені пригадалось як Кім розповідав про свій камінґ-аут, і про те, як сприйняв це його батько — точніше, взагалі не сприйняв. Вперше за довгий час я почав його боятись, бо приємний та відкритий чоловік, якого я знав усе життя, перетворився на роздратованого бика, готового кинутись на тебе будь-якої миті. Наші з Кімом… позакласні активності більш ніж підходили під червону тканину, якою помахали перед його очима. Та що він зробить? Вижене мене, заборонить нам бачитись, знову вліпить мені по обличчю?

Я відчув, як чужі пальці стиснули мою долоню під столом. Я поглянув на Кіма, який виразно дивився на мене. Я ледь помітно кивнув та хотів вже було забрати руку, як він переплів наші пальці та поклав долоні собі на стегно. Мене це відчутно заспокоїло, я зробив глибокий вдих та стиснув його долоню у відповідь. Як би там не було, ми все переживемо.

— Як довго це все продовжується? — голос дяді Вови прорізав напружену тишу, ніби ножем розпороли канву.

— Декілька місяців, — відповів Кім.

— З нового року, — сказав я одночасно із ним. Що ж, принаймні таймлайн наших стосунків у нас збігається, це добре.

— І коли ви планували нам про це сказати?

— Чесно? Мабуть на нашому весіллі, коли дозволять одностатеві шлюби.

Я помітив, як дядя Вова напнувся, ніби струна, що от-от лусне, але дякувати богу тьотя Аня стисла його плече — вона не сказала ні слова, проте погляд її був вартий промови. Це вміння набуте чи передається генетично?

— Давайте відверто, — Кім фиркнув та сперся на спинку диванчика, на якому ми сиділи: награно розслаблений, хоча я підозрював, як йому болить проходити через усе це знову, та він брав весь удар на себе замість мене, і я кохав його в цей момент більше ніж будь-коли, — вам знадобився психолог щоб прийняти той факт, що ваш син ґей. Тато не розмовляв зі мною бог знає скільки. Ви навіть не говорите про це, просто тихо ігноруєте, ніби сподіваєтеся, що це якось мине. Так от, не мине, бо ми з Тьомою в стосунках і ми кохаємо один одного. Тож мені все одно що ви думаєте щодо цього, але ви не маєте права говорити про це з його батьками та забирати в нього право вибору.

— Микито, — скрикнула його мама та приклала руку до грудей.

— Та як ти з батьками говориш, — голос його батька був більше схожий на гарчання, ніж на людські слова, від чого в мене по спині побігли мурахи. Я зробив ще один глибокий вдих в надії заспокоїтись. Кім поруч зі мною виструнився, високо підняв голову та подивився батькові прямо у вічі, ніби з викликом: “Тільки спробуй щось мені заборонити”.

— Можете думати що завгодно, можете кричати або відмовитись від мене, але не кажіть про це батькам Тьоми. Він ще нічого їм не розповідав, і він має повне право зробити це, коли буде готовий. І не вам за нього вирішувати.

Я дивився на нього з широко розплющеними очима, його рука міцно стискає мої пальці; більше відчув, ніж побачив, як увага його батьків змістилась на мене. Я намагався дихати рівно та глибоко, аби розплутати тугий вузол нервів у грудях. Навряд мені вдалося б видобути із себе хоча б слово, якби до мене звернулись, і я був як ніколи вдячним, що нікому не потрібно було знати, що я думаю — Кім чітко виставив кордони, з якими його батьки могли або погодитись, або ж ні.

— Робіть що хочете, — виплюнув батько Кіма, його обличчя викривилось у гримасі. — Моя думка все одно нікого не цікавить.

Дядько Вова буквально вилетів з кухні, в іншій частині квартири голосно гримнули двері, на що Кім здригнувся. На секунду мені здалось, що він боїться, проте майже одразу його обличчя знову набуло вже знайомої безвиразности: маска, яку він витягав з кишені тоді, коли не хотів показувати своїх справжніх емоцій. Він не почувався достатньо безпечно, щоб бути відкритим зі своїми батьками, від чого у мене стиснуло серце.

Тітка Аня зітхнула та повільно опустилась на табурет, який витягла з-під столу. Зо дві хвилини ми сиділи у тиші, поки вона дивилась у стіну, підперши голову рукою. Кім так само сидів з неприродно рівною спиною та майже до хрускоту стискав мою долоню, та я не смів навіть ворухнутись.

— Йому потрібен час, — врешті сказала тітка Аня та підняла на нас погляд. Вона виглядала непорушною, навіть трішки байдужою, ніби програла битву з власним сином. Кім же дивився на неї у відповідь з явно образою, яку вона приймала та навіть не намагалась боротись.

— Звичайно йому потрібен час, — фиркнув Кім, — це ж про нього йде мова, саме його це стосується.

— Ти ж розумієш як це — застати вас двох… ось так…

— Ні, не розумію. Навіть не так, я відмовляюсь розуміти, бо ви відмовляєтесь зробити те саме для мене.

Я гостро відчув відсутність тепла чужої руки, коли Кім швидко, як тільки міг, встав з-за столу та пішов в свою кімнату; гуркоту істерично зачинених дверей не було, що налякало мене значно більше, ніж якби він показово ними гепнув. Ми з тіткою Анею залишились на кухні вдвох, мовчання між нами було оглушливим, я лиш чув стукіт свого серця у вухах та поверхневе дихання. Десь збоку цокотів годинник, за вікном цвірінькали пташки та кричали діти. Я вчепився пальцями в цупку тканину джинсів в холеричних роздумах що сказати — не піду ж мовчки, це буде останній цвях в труну нашої з тіткою Анею взаємоповаги. Та на мій великий подив, вона порушила тишу першою:

— Варто мабуть сказати, що ми не проти ваших з Микитою стосунків, — її голос був ледь голосніший за шепіт, ніби вона боялась власних слів, — чесно кажучи, це навіть чудово, що саме ти став його… хлопцем. Мені важко було б довірити його комусь іншому. Але це вперше, коли я…

— …справді усвідомила, що він гей, — закінчив я так само тихо, коли вона раптово замовкла.

— Попри здоровий глузд я сподівалась, що це все мине, можливо йому подобаються і дівчата також, але ось він на кухні, цілується з іншим хлопцем, — по її щоці потекли нестримні сльози, голос зламався, і вона важко сперлась на стіл, хитаючи головою: — Я погана мати.

— Ви не погана мати, — майже автоматично відповів я, навіть не роздумуючи над відповіддю.

Я рідко бачив, як плачуть жінки, тим паче дорослі жінки. Моя мама ніколи не втрачала самовладання переді мною, однокласниці не плакали швидше в цілях самозахисту, аби хлопці їх за це потім не принижували. Але тітка Аня тихо схлипувала, сховавши обличчя в долоні, і це був плач втомленої, виснаженої жінки, яка так довго стримувалась, що навіть присутність хлопця-підлітка (який сидів задом на тому самому столі, за яким вона сиділа, і мав дуже очевидні наміри щодо її сина) не могла змусити її заспокоїтись. Я м’явся на м’якому сидінні, без найменшого поняття що робити. Обійняти її? Втішити? Покликати Кіма?

— Ви не погана мати, — вже більш щиро відповів я, — ви просто хочете, щоб він був щасливий. А народитись геєм у Смілі — це якби протилежне.

Тітка Аня шморгнула носом та витерла мокрі щоки рукавом квітчастої блузи. Під очима нерівними плямами висихала розмазана туш. Вона поглянула мені в очі, обличчя задумливе та сповнене скорботи.

— Він пережив набагато більше, ніж ми знаємо, чи не так?

Я згадав приниження. Згадав побиття, булінг, резинки на зап’ястку, панічні атаки, пасивну агресію та ігнорування. Згадав його байдуже обличчя, за яким ховалися страх та біль, зраду людини, якій він довіряв найбільше, відторгнення власними батьками. На очі навернулись сльози, та я з усіх сил їх стримував.

— Так, — коротко відповів я надірваним голосом. Мені хотілось розповісти так багато, зняти тягар провини зі своїх плечей, але це не моя історія, і не мені її розказувати; Кім не хотів би ділитись усіма деталями зі своїми батьками, тому я утримав язик за зубами, хоч це мені вартувало кожної дещиці самоконтролю. Іноді просто хочеться побути дитиною та притулитись до дорослого в пошуках підтримки. Мабуть, дорослі почуваються так само, тільки їм вже немає до кого прийти за порадою. Я прочистив горло, сподіваючись, що звучатиму нормально: — Я піду до нього, подивлюсь як він.

Тітка Аня лишень кивнула головою. Я встав з-за столу і вже майже вийшов з кухні, коли вона гукнула мене.

— Його батько змириться, — вона сумно посміхнулась, — він любить Микиту, але поняття не має, як впоратись з… цим. Йому потрібен час.

Я не знав, що на це відповісти, тому легко посміхнувся у відповідь та пройшов до кімнати Кіма. Двері були повністю зачинені, я тричі постукав перед тим як увійти — на щастя, він не зачинив їх на замок. Спочатку я не зрозумів, що відбувається: Кім лежав на ліжку, згорнувшись в клубок, ніби намагався займати якомога менше місця, я не міг побачити його обличчя. Він дихав доволі гучно та глибоко, мабуть, знову намагався зупинити панічну атаку. Від цього усвідомлення мене кинуло в жар, а потім в холод, я в два широких кроки пересік кімнату та впав перед ліжком на коліна з характерним звуком удару суглобів об підлогу — мабуть, будуть синці. Я вагався торкатись до нього, раптом це не те що йому потрібно? Через декілька секунд почувся задушений схлип.

Кім плакав.

Я був ошелешений. Він був настільки непохитним в своїй байдужости, що я іноді забував, наскільки вразливим він може бути — Кім всього лише людина, і за усім цим непробивним фасадом він відчуває бурю емоцій. На моїй пам’яті він плакав лише двічі, коли ми у вісім років катались на велосипедах, і він зламав руку, коли втратив керування та врізався в дерево, і коли в дванадцять батько покарав його за погані оцінки та заборонив грати у футбол, поки він їх не виправить. Але ми вже не були дітьми, і причина для сліз була набагато більш болюча, ніж тоді — навіть болючіша за зламану руку.

Я бачив, як він намагався заспокоїтись, не показував мені свого обличчя та ніяк не видавав, що відчуває мою присутність. Я вкусив губу до болючого спазму, який вирвав мене із власних думок та повернули на землю, де Кім потребував мене. Я обережно опустив долоню на його плече та легко стиснув.

— Гей, подивись на мене.

Я провів долонею вище по плечі, по шиї та щоці, та пропустив через волосся на його потилиці — недостатньо довге, щоб за нього можна було потягнути, але достатньо, щоб можна було відчути його між пальцями. Я не стискав, лише дав йому знати, що я тут, поруч із ним. Він поворухнувся, ніби хотів підняти голову та подивитись на мене, проте передумав і знову скрутився ще більше. Я відчув, як власні сльози печуть очі, та попри це намагався не плакати з усіх сил, хоч і бачити його таким беззахисним та вразливим доводило мене до сказу. Я хотів обійняти його, притулити до себе якомога тісніше, захистити від усього світу, навіть якщо для цього доведеться виламати власні ребра, аби заховати його у себе в грудях.

— Микито, — прошепотів я та поцілував його руку, обернуту навколо колін. Я майже ніколи не називав його повним іменем, він не дуже його любив, та в цей момент це відчувалось правильним — найближче до “котика” чи “сонечка”, що тільки зміг знайти у себе в лексиконі. Та й якісь банальні клішовані назвиська не несли в собі стільки сили, стільки любові, скільки його ім’я. А я хотів, щоб він знав, що його люблять.

— Я так втомився, — почувся його хрипкий, зламаний голос. Він опустив коліна та я зустрівся поглядом з його заплаканими очима, з доріжками сліз через перенісся до вилиці, які, здавалося, тримали в собі нелюдську кількість болю. Мої груди стисло так, що мені стало важко дихати; я взяв його долоню в свою та взявся цілувати кісточки, аби вдихнути його запах, відчути тепло його шкіри, аби переконати, що я поруч і нікуди не дінусь, хай би там що. — Я так, бляха втомився.

— Я знаю, — я говорив пошепки, залишав ці слова з власним диханням на його руках, — мені так шкода.

— Коли це все скінчиться? Коли я просто зможу не думати про інших людей? Чому я просто не можу бути нормальним?

— Ти нормальний, — запевнив його та знову притулився губами до його пальців, — навіть не смій думати протилежне.

— Я більше не можу злитись. Це виснажливо.

— Я знаю, мені прикро.

Він продовжував говорити, я так само сидів біля ліжка на колінах та цілував його руки, пестив обличчя, обережно забирав з лоба волосся та витирав сльози. Йому ніби прорвало греблю, він говорив усе, що було в нього на душі, без крихти самоконтролю, без жодних фільтрів. Я намагався не думати про те, скільки часу він просто тримав усе в собі та намагався бути сильним — заради себе, і заради мене. “Мужики не рюмсають”. До пекла ці негласні соціальні правила, які заковують тебе у кайдани та б’ють батогом по спині, аби вибити усі емоції та почуття. Якщо Кім буде плакати годину, три години, два дні чи тиждень, я буду сидіти біля нього та тримати його за руку, бо занадто довго він залишався один на один з його болем.

Я не певен, скільки часу пройшло, коли Кім перестав плакати. Він лежав непорушно, коліна досі зігнуті ближче до грудей; я притулився до них головою, все ще тримаючи його долоню в своїй, його інша рука перебирала волосся на моїй потилиці. Він дивився на мене, ніби щось вишукував, та водночас його погляд був направлений кудись дуже далеко. Ми мовчали, тишу кімнати переривали лише його рідкісні шморгання носом або голоси його батьків у іншій кімнаті.

— Тобі коліна не болять? — врешті запитав Кім, та що я мугикнув та злегка похитав головою у запереченні. — Гайда, вставай.

Він посунувся ближче до стіни в очевидному запрошенні, яке я з вдячністю прийняв — ноги і справді затерпли та почали боліти. Я ліг біля Кіма, і він тут же обійняв мене за торс та майже втиснув обличчя мені у груди, його нога обернулась навколо моєї. Я піддався та притис його до себе ще міцніше, після чого ми перетворились на сплутаний клубок кінцівок, і важко було зрозуміти, чиї то ноги чи руки. Я виводив пальцями кола на його плечах, вдихав м’ятний запах його шампуню та відчував його власні подихи усім тілом, які вібрацією проходили крізь мене. Якби мене змусили піднятись з цього ліжка під страхом смерті, я б прийняв свою долю, бо дорожче цього моменту я не міг собі нічого уявити. Кім був тут, у моїх руках, він був у безпеці — ми були у безпеці в його кімнаті, на його ліжку, в обіймах один одного. Попри нещодавні події, я відчував спокій, якого ніколи не знав. Мабуть це і є гармонія, так званий дзен. Якщо так, то я був не проти податись в гори та провести там решту свого життя, та тільки якщо Кіма більше не буде поруч. Допоки він зі мною, мені більше нічого не потрібно.

— Я не пам’ятаю, коли останній раз так плакав, — сказав Кім після певного часу мовчання. На той момент я вже засинав, його слова вирвали мене з дрімоти та повернули в реальний світ. Я нічого йому не відповів, очікуючи на продовження. — І я не пам’ятаю, щоб після того, як мені виповнилось вісім, мене хтось так втішав.

Він підняв обличчя, аби подивитись мені у вічі. Я в свою чергу нахилив голову вниз та посміхнувся — повіки Кіма все ще червоніли від сліз, проте шкіра більше не була вкрита червоними плямами, біль та виснаження в осах більш не було, натомість він дивився на мене з уже знайомою ніжністю.

— Я твій хлопець, — просто відказав я, — мені в робочому контракті прописано.

Він засміявся щирим грудним сміхом, і щось всередині мене тьохнуло від радості. Ось воно, ми в безпеці. Він у безпеці.

— Оце й усе? Єдина причина, чому ти витирав мені шмарклі?

— По-перше, я не витирав тобі шмарклі, це ти сам їх в наволочку складав, а по-друге, Микито, я кохаю тебе достатньо, щоб не тільки шмарклі витирати, але й підгузки міняти чи у візочку возити.

— Скажи це ще раз.

В його тоні голосу було щось розпачливе, і водночас сповнене надії. Це був голос благань: я ніколи не чув, щоб Кім благав. Я відчув, як кінчики моїх вух спалахнули рум’янцем.

— Що саме?

— Моє ім’я.

— Ти ж не любиш своє повне ім’я, — здивувався я.

— З твоїх уст воно звучить інакше.

Він дивився на мене в очікуванні, тож я не міг не послухатись.

— Микита.

Я відчув, як його груди різко розширились від глибокого подиху. Губи Кіма злегка розтулились, він перевів погляд нижче, на мої губи, і після короткої паузи піднявся на лікті та поцілував мене. Його долоня зігрівала моє лице, я стискав пальцями його боки, де талія плавно переходила в таз. У цьому поцілунку не було ні краплі пристрасті, і на смак він був солоний, як сльози.

— Це все закінчилось трішки не так, як я очікував, — пробурмотів мені в губи Кім , коротко поцілував наостанок та знову обійняв мене: я тепер повністю лежав на спині, його голова у мене на плечі. Я поцілував його в лоб та гмикнув.

— А як це все мало закінчитись? Моїми слізьми замість твоїх?

— У хорошому контексті — так, — я на це розсміявся та щипнув його за зад, на що він пискнув, його реакція змусила мене сміятись ще більше. Він насупився та глянув на мене з-під зведених на переніссі брів. — Де взагалі твоя паніка перед камінґ-аутом? Ти занадто щасливий для хлопця, якого щойно застукали з рукою в штанах іншого хлопця.

— Я не встиг засунути руку тобі в штани, — заперечив я.

— Нюанси, та й усе.

— А ти хочеш щоб я панікував?

— Ні. Я хочу, щоб у тебе це все минуло набагато краще, ніж у мене.

Долонею я підняв його обличчя ближче до свого та поцілував. Іноді мені здавалось, що я просто фізично не зможу вижити без його поцілунків. Він вдихав у мене життя, змушував серце битись швидко-швидко. Після місяців стосунків я досі не міг повірити, що ми разом. Що я можу отак просто його цілувати, і обіймати, і навіть більше, і він зробить саме так, як я його прошу. Навіть зараз він тільки перевернув нас на бік та нахилив голову під зручним кутом, з ентузіазмом цілував мої губи та стискав руками моє тіло. Мені так і кортіло дізнатись, чи є у нього кордон, який мені заборонено перетинати?

— Твої батьки схвалили наші стосунки, до речі, — через силу видобув з себе я, коли Кім цілував мої щоки та кутики губ. Він на це мугикнув, посміхнувся та сковзнув носом по моєму, на що я не міг стримати посмішки у відповідь.

— Справді? Як великодушно з їх боку.

— Я скажу своїм батькам найближчим часом, — пообіцяв я, на що Кім поцілував мене знову.

— Це не має значення. Я просто хочу, щоб ти був щасливим.

— Не проблема, бо я вже щасливий, з тобою.

Кім на це, святий боже, почервонів. Зарум’янився усім обличчям, ніби першокласниця, яку поцілував хлопчик, який їй подобається. Це не були найбільш відверті чи до спазму в щелепі нудкі слова, які я йому казав, але чомусь саме вони змусили його зашарітись. Мені від того хотілось стрибати — як першокласнику, який поцілував у щічку дівчинку, яка йому подобається. І я дякував усьому, на чому світ стоїть, що нам більше не шість років.