Work Text:
Через щілину прочинених дверей у власну кімнату я слухав голоси батьків, які про щось говорили на кухні. Мама торохтіла тарілками, час від часу вмикала воду в мийнику, тато щось пристрасно розповідав підвищеним тоном — мабуть, знову бідкався на жахливу армійську систему в країні. Я ковтнув слину в надії заразом проковтнути відчуття нервової нудоти. З усіх випадків, коли я настільки сильно хвилювався, це вперше, коли я відчував готовність справді блювати. Та якщо я чекатиму ще хоча б день, я зійду з розуму.
Коли я пообіцяв Кіму розповісти про наші стосунки (та про свою оновлену орієнтацію) своїм батькам найближчим часом, я не блефував. Декілька разів я заводив цю розмову, та щоразу звертав з курсу: було страшно до біса, особливо перед батьком. Мало би бути навпаки, бо із них двох саме тато був жартівником та буфером між мною та мамою, яка завжди відносилась до усього серйозно та зважено. Іноді це було дивним для мене, бо зазвичай саме мама стає перед своєю дитиною щитом — як тітка Аня між своїми чоловіком та сином нещодавно, — та вони доповнювали один одного і утворювали настільки гармонійну пару, наскільки було можливо. Тож наскільки вірогідно, що вони зречуться мене та викинуть з дому? Реалістично, доволі високий, та не настільки, щоб це був ледь не єдиний можливий розвиток подій.
Я знову вдихнув на повні груди, та дихати легше від того не стало. Губи вже були обкусані до крові та відчутно боліли. Знову наслухаюсь від Кіма про селфгарм, погані звички та поцілунки із присмаком крові, та це можна було пережити. Я відчував своє тіло як склянку, що безупинно наповнювалась водою, і ось-ось готова була розлитися — я був готовий. Немає часу кращого, ніж зараз, адже так кажуть?
Я відчинив двері та вийшов в коридор. Ніби збоку спостерігав, як широким кроком перетинаю коридор та опиняюсь в проході на кухню. Тато сидів за столом та нарізав овочі на салат, час від часу активно махав рукою із затиснутій у ній ножем на найзапекліших моментах розповіді, мама щось помішувала то в каструлі, то в пательні, підтакувала та злегка посміхалась. Я стиснув долоні в кулаки та увійшов.
— Потрібна допомога? — рефлексивно запитав я. Моєю ціллю не було нарізати помідори, та все ж не запропонувати я не міг, занадто вже часто мама розпинається, які ми з батьком невдячні, і вона усе повинна робити сама, щоб у мене не виробились певні звички.
— Ні, вечеря майже готова, — мама посміхнулась мені, на що нерви натягнулись ще тугіше — вірогідно, після ядерної бомби, яка на них очікує, від посмішки не залишиться і сліду.
— Як минув твій день? — запитав тато.
— Все в порядку, а у вас?
— Все добре. Як школа?
— Як завжди, — я обережно сів на стілець навпроти батька. Я важко ковтнув слину попри відчуття грудки в горлі.
— Щось сталося? — запитав тато, швидко змірявши мене очима, мама після його запитання озирнулась та теж увіп’ялась у мене стривоженим поглядом. — Ти якийсь сам не свій.
— Все добре, — відповів я та спробував якомога більш щиро посміхнутись. Тато на те тільки насупився, що підтвердило провал цієї місії. Я знову ковтнув слину — вона стала в’язкою, немов зацукрений мед, від її гіркоти зводило щелепу та пекло у горлі.
— Якщо в тебе якісь проблеми, ти можеш нам про це сказати, ти ж знаєш?
— Так, знаю. Але ніяких проблем.
Мама з татом перезирнулись між собою, явно стурбовані. Вони вже мабуть надумують, що мене виключили зі школи, чи від мене завагітніла якась п’ятнадцятирічка — вони постійно намагались засватати мене Саші, вона була би першою кандидаткою на підліткову вагітність. Мабуть, варто було б сказати, що окрім якогось сифілісу чи гонореї мені немає про що хвилюватись, бо так вже сталося, що у Кіма немає вагіни. Господи боже.
— Насправді, мені треба вам дещо сказати, — протарабанив я у раптовому припливі сміливості. Мої ноги почали німіти, а руки відчутно трусило. Якщо раніше я був наляканий, то тепер мене охопив первинний екзистенційний жах, який зазвичай змушує тебе тікати та не озиратися. Я силою втиснув себе у стілець та вхопився пальцями за сидіння по боках, аби зосередитись хоч на чомусь та справді не схопитися з місця та не побігти куди очі дивляться. — Ми з Кімом зустрічаємося.
Я очікував криків, шокованих облич, сліз, удару по щоці та драматичного виходу з кухні. Панувало мертве мовчання. Засмажка на сковорідці так само шкварчала, у каструлі булькало вариво, за вікном кричали діти. Світ рухався далі, тільки ми втрьох застигли на місці, не в змозі поворушитись. Я глибоко та розмірено дихав, всотував у себе кожну зміну у виразах їх лиць. На мій великий подив, ніхто не скривився, не був шокованим — мама з батьком так і сиділи, спершись ліктями на стіл, тільки замість стурбованости в їх очах читалось усвідомлення.
— Скажіть щось, — прозвучало як благання. Відчуття нудоти повернулось із новою силою, в горлі пекло так, ніби його залили жовчю. З кожною секундою стримувати сльози було все важче.
З натужним різким скрипом відсунувся стілець. Мама нависла наді мною загрозливою фігурою — у фільмах та аніме такі зазвичай затуляють собою сонце. Я затамував подих в очікуванні її слів, проте вона лише зітхнула, вимкнула плиту та вийшла з кухні.
Я провів її поглядом в коридор та повернувся назад до батька, який виглядав винуватим. Він пересів на стілець, де щойно сиділа мама, ближче до мене, та взяв мою долоню в свою. Вона була більшою, із загрубілою від довгої праці шкірою. Чомусь згадалося, як він тримав мене за руку, коли ми ходили у парк годувати гусей та лебедів, які оселялись там у літні пори року. Його хватка була так само міцна, тепла та надійна, як і тоді.
— Вона не злиться, їй лише потрібно усе усвідомити.
Дежавю. Це майже те саме, що сказала Кімова мама, коли застала нас на кухні, про його батька. Тоді саме він вилетів з кухні, неначе обпечений, а тітка Аня залишилася обливатися сльозами. Цікаво, чи почувалася моя мама поганою матір’ю в цей момент?
Шию під підборіддям щось неприємно залоскотало, я провів рукою та з подивом усвідомив, що вона мокра — я плакав. Батько піднявся на ноги та потягнув мене за собою, я теж встав та тут же опинився у міцних обіймах із запахом дезодоранту Олд Спайс та ментолового гелю після бриття. Я дозволив собі схлипнути та втиснутися в татове плече ще дужче, ніби цей контакт якось придушить страх, що мама мене не прийме. Її далекий, втомлений погляд пропікав повіки, я не міг прогнати його з пам’яті. Разом з тим я відчував полегшення, і з дитячою відчайдушністю чіплявся за батька — він розуміє, він приймає, він досі любить.
— Артемко, ти щасливий з ним? — Тихий голос батька перервав мої гарячкові думки та змусив згадати обличчя Кіма. Його кривувату посмішку, шрам над бровою, дві сережки у вусі та теплий дотик широкої долоні.
— Найщасливіший, — мій голос був ледь голосніший за шепіт, проте батько мене, вочевидь, почув, бо розірвав обійми, хоча не забрав рук з моїх плечей, злегка нахилився, подивився мені прямо в очі та з ласкавою усмішкою сказав:
— Це найголовніше.
За спиною почулися стишені м’якими домашніми капцями кроки. Я встиг повернутися лише наполовину, коли мене знову втиснули в чуже тіло, цього разу нижче та значно більш м’яке та округле. Я з обережністю поклав руки мамі на спину, відчуваючи долонями її глибоке обірване дихання. Її обійми тривали значно менше, і були більш незграбними, проте вона також міцно стиснула мої руки та поглянула, здавалося, в саму душу — у мене навіть пішли сироти по тілу.
— Ніщо не змусить мене перестати любити тебе, зрозумів? — Її голос був голосним та твердим, ніби вона сварила мене за невиконане домашнє завдання. — Ти наша дитина, і завжди нею будеш. Ми бажаємо тобі лише добра, тому якщо Кім робить тебе щасливим, ми це приймаємо.
— Тільки не сподівайся, що тепер ми тебе коли-небудь відпустимо ночувати до Акіменків, — піддражнив батько та скуйовдив мені волосся на потилиці.
— Я люблю вас, — зірвалося мені з язика, і я почервонів. Ми не були сім’єю, яка часто каже про свої почуття — чи хоча б коли-небудь, — але відчуття ейфорії вдарило мені в голову та я ледве стримувався, аби не почати безконтрольно белькотіти про усе на світі.
— Ми теж тебе любимо, сину, — отримав я у відповідь від батька, та повітряний поцілунок у щоку від мами, яка тут же зойкнула та кинулася до плити:
— Зараз усе згорить тут, із вашими одкровеннями!
Батько нашвидкуруч дорізав салат, мама наказала мені витягнути із шафки тарілки та поставити на стіл, поки сама енергійними чіткими рухами товкла картоплю в пюре. Я натужно ковтнув слину: у голові одразу постала картинка, як вона мене чимось гамселить з такою ж завзятістю, і очевидно, що я не вийшов би з цієї битви неушкодженим. Уже через якихось п’ять хвилин ми сіли вечеряти, мовчки. Це була напружена тиша, проте не настільки, що мені хотілося здерти із себе шкіру.
Сонце повільно хилилося до горизонту, через щілину у кватирці долинали крики матусь, що з вікон кликали своїх дітей додому. Гавкали собаки, час від часу в іншій кімнаті їм відповідав Черчилль. Кухню заповнювало рівномірне гудіння витяжки та дзвін вилок об тарілки. Мамине пюре (без єдиної грудочки) я ковтав не пережовуючи: хто ж знав, що після такого стресу скажено хочеться їсти. Мама з батьком їли повільніше, час від часу сьорбали Чернігівське з півлітрової пляшки, однієї на двох. Мені здавалося, що вони мовчки про щось між собою говорять — коли я підіймав очі від тарілки, вони виразно дивились одне на одного. Я прийняв мудре рішення не думати про це та не спокушати долю, і без того яскравий вийшов вечір. Аж тут батько знову заговорив:
— Тьомко, ви ж з Кімом… ну… захищаєтесь?
— Захищаємось? — не зрозумів я. — В сенсі чи надираємо зад гомофобам? Буває часом.
— Ні, я маю на увазі, коли ви разом. Наодинці.
Він підняв брови, не відводячи погляду, тоді як я насупився. Що він має на увазі під наодинці? Заради всього святого, ми хлопці-підлітки, ну буває, що ми боремося і все заходить занадто… О-о-о. Картопля пішла не в те горло, і я заходився у припадку кашлю. Мама добряче гепнула мені по спині, я ледь не пірнув носом у залишки пюре в тарілці. Очі засльозилися, я ще зо дві хвилини прокашлювався в надії, що все ж вдавлюся та вмру нахер — все краще, ніж обговорювати секс із батьками.
— Заради всього святого, — пробурмотіла мама та заховала обличчя у долоні. Очевидно, ця розмова тішила її настільки ж, скільки й мене, проте батько виглядав непорушно, — чи можемо ми не обговорювати статеве життя нашого сина під час вечері?
— Чи можемо ми взагалі це не обговорювати? — вигукнув я та запхнув до рота ще картоплі, лише б не мати можливості говорити. Як треба, і сиру почну їсти
— Якщо одного дня він прийде додому з сифілісом чи лобковими вошами, я не повезу його до лікаря, — відповів матері батько. ЇЇ обличчя спочатку почервоніло, потім побіліло, після чого набуло хворобливого жовтуватого відтінку.
— Перестань говорити про це, бо я тобі каструлю на голову надягну.
Підіймати тему лобкових вошей за вечерею, п’ять хвилин по тому як твій син зізнався, що говорить до зорі зі своїм колись найкращим другом. Як чудово.
— Тим не менш, — надалі вів тато з діловим виразом обличчя, — ти ж знаєш, що завжди можеш до нас звернутися, якщо вам щось потрібно: презервативи, змазка, що ви там ще використовуєте…
— Я краще заведу собі колону лобкових вошей, — відповів я і скривився. Мама тут же кинула вилку на тарілку, скочила зі стільця та майже вилетіла в коридор.
— Та ну вас в сраку з вашими темами для розмов, прогресивні такі, аж блювати хочеться, — її обурений монолог ставав усе тихше по мірі того, як вона віддалялась від нас та врешті хряснула дверима у власну спальню. Тато тим часом задушено сміявся в долоню, в очах грали такі знайомі бісики.
— Ти — чудовисько, — промовив я без краплі звинувачення, адже сам клюнув на його наживу та підіграв. Батько любив дражнити маму та випробовувати її терпіння, і зазвичай вона ставала його жертвою через власну гидливість. Мені здавалося, що він завів цю розмову не стільки через щире занепокоєння за моє венеричне здоров’я, скільки через бажання вивести маму із себе.
— Наступного разу не буде тікати у найвідповідальніший момент, — а ось і причина, чому він цілив у найболючіше. Навіть приємно якось. — До речі, Акіменки знають про модернізацію ваших стосунків?
— Ем-м-м, — я нервово посміхнувся та відчув, як моментально наливаються рум’янцем щоки, — так, вони знають.
— І як вони зреагували?
На те, як Кім всадив мене задом на кухонний стіл і був готовий мені відсмоктати на тому ж місці? Що ж, важко сказати.
— Усе окей, ми попросили їх не говорити вам, бо я не був готовий відкритися.
Батько примружив очі та мовчки дивився на мене секунду, дві, п’ять, після чого обвинувачувальним тоном запитав:
— Що ви вже утнули?
— Нічого, — вигукнув я, — чесне слово, нічого такого.
— “Такого”? А яке було? Зізнавайся, ми ж все одно дізнаємось.
Я зітхнув та важко сперся на спинку стільця. Це правда — вони ж найкращі друзі, і це лише питання часу, коли наші позакласні активності будуть темою активного обговорення, а потім і причиною добрячої прочуханки. Не тому, що ми з Кімом робимо щось, а тому, що я не сказав про це батькам одразу, коли запитали.
— Вони типу як застали нас, коли ми… цілувалися.
— Цілувалися? Оце й усе?
— Без футболок.
— Добре…
— На кухні. На столі.
Тато зберігав безпристрасність рівно два удари мого серця, і вибухнув голосним грудним сміхом. Я стиснув губи та спустився нижче по сидінню стільця, схрестив руки на грудях в очікуванні, коли батька попустить та він зможе сказати те, що намагається видусити із себе між розкотистими смішками.
— Що і варто було довести, хлопче, що і варто було довести.
На кухню повернулась мама з запитанням, що тут відбувається. Батько переповів їй історію (мушу визнати, у нього це виходить набагато краще, ніж у мене), на що вона спочатку зблідла від жаху, а потім закотила очі та махнула рукою. Здавалося, вона доволі швидко подолала шлях від “мені потрібна хвилинка, аби переварити бісексуальність моєї дитини” до “ну застала моя подруга мого сина сракою на столі в обіймах її сина, подумаєш, хлопці такі хлопці”.
Ми швидко прибрали стіл: мама перекладала їжу в пластикові контейнери та ховала в холодильник, батько мив посуд, я — його витирав. На душі було легко, як ніколи; усі секрети викрито, слова сказані, мої батьки більш ніж не проти та показують невимовну підтримку. Я мав би бути на сьомому небі від щастя, проте ще одне-єдине питання мучило мене та не давало заспокоїтись.
— Тату, — гукнув я, коли кухня стала чиста, рушник вивісили на ручку духової печі та засунули стільці під стіл. Мама пішла в душ, тато витер мийник та вже збирався було йти, — можна дещо запитати?
— Звичайно, — ствердно кивнув він та сперся на найближчу тумбу в очікуванні. Я знову зажував губу, що віддало мені тупим болем — вже нажував собі добрячу таку рану.
— Чому ти не злишся на мене?
— Що ти маєш на увазі? — він насупив брови.
— Ну, я ж твій єдиний син, єдина надія на продовження роду, а я з хлопцем тут…
Батько втупився у мене очима, розміром з блюдця, розтуляв та стискав губи, ніби хотів щось сказати та не міг підібрати слів. Я почав заламувати пальці — помітив лише коли викрутив мізинець до різкого хрускоту. Я очікував на відповідь по типу: “Ну, ви з Кімом же не назавжди, рано чи пізно ти прийдеш до тями, знайдеш собі файну дівчину та поведеш її до вівтаря”, не був певен, що гірше — відкрита ненависть чи таке пасивне ігнорування моїх почуттів та ідетичности.
— Ти ж в армії, — продовжив я, — там всі мужики мужики. А власний син з іншим хлопцем в ясна лупиться.
Зазвичай таке формулювання спровокувало би якийсь жарт, проте вираз його обличчя залишався таким же шокованим, ніби я розповів йому, що грав у ґольф з інопланетянами у магмі Землі.
— Звідки ти взагалі витягнув такі нісенітниці? — Секунда — і його обличчя стало серйозним, навіть злегка жорстоким: — Це Вова вам таке сказав?
— Що? Ні! — Дядько Вова, звичайно, відкрився мені з іншого боку, але нічого такого я від нього не чув. Принаймні, мені особисто він таке відкрито не насаджував. — Ніхто мені цього не казав. Хіба не така думка у всього суспільства?
— Та мені до одного місця на думку суспільства, — випалив батько, змахнувши руками, та почав міряти кроками кухню, — кохати — це людська природа, і всім має бути до сраки, кого саме ти любиш. І до слова про армію: ти не уявляєш, на що йдуть, здавалося б, натурали, коли їм сексу не вистачає, а жінок поблизу немає.
Зрештою він зупинився біля вікна, плечі опущені, голова похилена, з горла вирвалося напів зітхання напів стогін. Він провів долонею по обличчю та підняв на мене погляд:
— Я можу злитися на тебе через погані оцінки, через поведінку, через дурні рішення, але ніколи — через те, ким ти є. Як ти і сказав, ти мій єдиний син. Моя робота — любити тебе, а не змінювати. Добре?
— Добре, — я ковтнув слину, відчуваючи вже знайому грудку в горлі, яка зазвичай йшла в купі зі сльозами. Я бачив, як батько намагався до мене достукатись, із яким відчаєм він підбирав слова: здавалося, наступною його дією буде струсити мене за плечі, як ганчір’яну ляльку.
Мені так хотілось йому повірити, проте я не міг не припускати, що згодом він змінить свою думку — коли ми з Кімом не розійдемося, або якщо і розійдемося, я знайду собі іншого, коли вони з мамою не дочекаються онуків, коли усі оточуючі почнуть виїдати їм мозок чайною ложечкою зі словами “А чому Артемко ваш досі без жінки?”, коли доведеться пояснювати це все власним батькам, сестрам та братам. Або ж якщо я і справді знайду дівчину, і мої стосунки з Кімом будуть розглядатися виключно під призмою “підліткового бунту”. Від подібних думок ставало дурно, поверталося відчуття нудоти.
— Сподіваюся, у тебе більше не виникне таких безглуздих думок, — батько поплескав мене по плечі по дорозі в коридор. — А якщо і з’являться, я завжди готовий сказати тобі усе це знову.
На цьому я залишився на кухні сам. У спальні батьків скрипнули балконні двері: батько вийшов покурити. Шум води у ванній стих певний час тому, що означало, що мама скоро вийде. За вікном почали цвіркотати перші цикади, кухня налилася теплим жовтогарячим світлом. Я витер щоки подолом футболки та витягнув з кишені мобільний — я не дочекаюся завтрашнього дня, аби розповісти про усе це Кіму. Та й бачить бог, що ми можемо поставити хрест на посиденьках до пізньої ночі, і навіть на закритих у кімнату дверях. Від сьогодні варто звикати до частого спілкування по телефону. Але ж хороші були часи, я буду за ними сумувати. Лише трішечки.