Work Text:
Недовговічний — який не може існувати, жити, діяти протягом тривалого часу.
З кожною хвилиною натовп довкола палацу стає все більшим, діти кричать гучніше, не маючи терпіння спокійно встояти на місці під час очікувань, дорослі сміються з них, обговорюючи надзвичайно вагому для королівства подію, яка ось-ось має відбутися. Новини про коронацію чарівної принцеси Алабасти облетіли всі сусідні держави за лічені дні, що вже казати про саме королівство: про це знали і цього очікували в кожному, навіть Богом забутому, закутку країни. Нефертарі Віві мала особливий шарм із самого дитинства і любили її, без виключень, усі піддані. Доброта, що не знала меж. Співчуття, що врятувало не одне життя. Витонченість, що не давала змогли відвести погляду від тонкого, але елегантного стану. Стійкість, яка надихала кожного жителя королівства переживати найскрутніші години, тримаючись впевнено і не втрачаючи віри. Коли така людина приходить до влади — це справжнє свято для громадян. ЇЇ батько, Його Величність Кобра, був мудрим правителем, якого любили та поважали не лише жителі королівства, а й правителі прилеглих земель, але, на жаль, міцне здоров'я не залишається на все життя, тож йому довелося передати управління державою в тендітні, проте рішучі руки Віві.
Сьогодні по-особливому спекотно, а в небі жодного натяку на хмару чи навіть легенький вітерець, а кількість людей навколо не робить повітря прохолоднішим аж ніяк. Намі намагається продертися хоча б трохи ближче до палацу, наче сподіваючись опинитись поруч із своїм коханням, яке їй зовсім нещодавно довелося залишити у підвалі своєї свідомості. Вона шкодує, що відмовилася піти разом з усіма, граючись у байдужу та холодну, лишаючись у їхній невеликій, не зовсім вишуканій, але такій рідній квартирі. Втім, очевидним було те, що вона не зможе так просто пропустити коронацію любої принцеси, тому зараз протискаючись між спітнілими, липкими тілами, Намі думає, що було б добре, якби поруч був Зоро з тілобудовою шафи, який міг би бодай трохи розчистити дорогу. Ще хвилина під цим до біса палким сонцем, і Намі буде дуже близька, аби розпластатись прямо на цій площі, ніколи більше не підводячи очей на це безглуде чисте, блакитне небо, що вдавало, наче може зрівнятися з волоссям однієї конкретної дівчини. Забившись у куточок, де присутній хоча б шматочок тіні, але звідки відкривається хороший вигляд на балкон, де з промовою виступатиме принцеса, Намі знову поринає у спогади минулих, покинутих у прірву часу, подій.
Вона була щасливою тоді, тож не шкодує ні про що, проте тягучий біль, що стискає її грудну клітку, не дає можливості повністю забути та залишити події останніх місяців для пліток чи сторінок історичних підручників, яких з огидою уникатимуть консервативні вчителі. Від самого початку Намі не сподівалась на щасливий кінець, але жити з мізерним сподіванням, що щось може змінитися, давало можливість їй забути про неминучу розлуку.
Намі працювала, хоч це, напевно, гучно сказано, мисливицею за головами, разом зі своєю непередбачуваною компанією друзів: Зоро, друг дитинства, який знав її як свої п'ять пальців, який і привів її у цю сферу; Луффі, друг Зоро, якого той надибав заблукавши одного разу, але зійшовшись характерами одразу, тепер їх не побачиш посеред біди по окремості; Усопп, який займався пошуком та модифікацією зброї, що не завжди було успішним, але він завжди знав як змусити Намі сміятись, тож вона з радістю проводила час у його компанії; та Санджі, якого привів Луффі, поставивши перед фактом, що це їхній кухар тепер, і можливо це було одне з небагатьох хороших рішень з боку Луффі, адже Санджі був майстром у своїй справі, завдяки чому вони мали можливість смачно їсти навіть буваючи на межі. Грошей вистачало, щоб жити з комфортом, проте іноді ставались непередбачувані умови, за яких треба було трохи відкупитись, чи вкласти в роботу мисливців, але доти Санджі готував їм ледь не делікатеси, і вони завжди знаходили з чого посміятись, Намі все влаштовувало. Допоки одного дня до них не прийшов запит на голову принцеси. Ось тоді все й пішло шкереберть.
Винагорода, очевидно, була вражаючою і могла покрити їм кілька років життя, до того ж досить забезпеченого. Втім, ніхто з них не хотів мати настільки серйозні проблеми, а вони були гарантовані навіть за стерильно чисто виконаної роботи. Для них мисливство було способом заробітку, а не способом дістати кілька років у в'язниці, будючи собі “бездоганну” репутацію поганих хлопців. Тож вони відмовились від цієї справи, на що замовник покрутив пальцем біля скроні, але не сперечався і не змушував її виконати. Натомість вони вирішили таємно повідомити принцесу про те, що на неї готується замах. Так, принцесу любили всі, але було б утопічним, якби вона зовсім не мала ворогів. Чи то навіть не вона особисто, а просто хтось хотів загребти владу собі до рук, позаяк смерть принцеси дискредитувала б правлячу верхівку, що, у свою чергу, дало б змогу поганцям здійснити свої плани. Надіславши лист прямо в палац вони викликали паніку тієї ж секунди, як він потрапив би в руки комусь із представників влади, тому вони (Луффі) вирішили особисто повідомити про це Віві (поки всією командою вони роздумували, як і де перестріти її, при цьому не налякавши, Луффі з широченною усмішкою привів її до їхнього помешкання, сказавши, що принцеса захотіла особисто побачити та віддячити їм).
У той вечір щось у серці Намі зробило безповоротний стрибок, адже з того часу жодної ночі вона не провела без думок про карооку, вродливу принцесу. Чомусь, замість того, щоб віддячити і продовжити своє звичне життя, Віві час від часу приходила до їхньої схованки, аргументуючи це тим, що вони імпонують їй, а також цікавістю до життя таких “розбійників”, хоча так з вигляду так про них і не скажеш. Їхня група була занадто різноманітна і візуально не схожа на типових мисливців, та це було справжнє чудо, що вони всі лагодили між собою. Майже всі. Іноді гомін з квартири було чути аж на вулиці через гучні перепалки Санджі та Зоро. Спочатку це викликало деяку ніяковість, адже зрозуміти, чи серйозні воні у своїх висловах було досить важко. Проте, з часом на це просто припинили звертати увагу всі, навіть Віві, яка спершу намагалася примирити їх бодай трохи.
З іншого боку, самі дівчата на початку теж не дуже лагодили: Намі дивувала і дещо дратувала наївність принцеси, що спричиняло випадкову грубість у вираженні своєї думки, що, натомість, змушувало Віві триматися трошки осторонь через подібну різкість, лиш іноді вступаючи у дискусію, намагаючись зрозуміти звідки в Намі така твердолоба натура. Та чим далі заходили їхні розмови, тим більше вони розуміли одна одну, зменшуючи прірву в почуттях.
Вони часто відсиджувались на балконі квартири, вигляд якого виходив на внутрішній двір будинку в якому не було нічого, окрім невеликої імітації саду за яким доглядала їхня сусідка, Робін, яка теж іноді приєднувалась до них на вечерю. Намі знала про неї не так багато, лишень, що раніше вона теж працювала в організації мисливців за головами, проте через негаразди з керівництвом та власну хитрість їй вдалося вийти звідти без жодних хвостів за собою. Її компанія була приємною, заспокійливою і, в будь-якому випадку, розрадою, адже Намі часто сумувала за відсутністю жіночої компанії, провівши все життя із сестрою. Втім із Віві це почуття було зовсім іншим, і Намі дуже довго відмовлялася визнавати його, вдаючись до різкощів та терпких коментарів, наче цим відпугне принцесу, тим самим позбавивши себе триґеру на підвищене серцебиття та приплив крові до щічок.
Момент, коли випадкові дотики рук, почали викликати в обох багряний рум'янець і хвилювання не міг ні передбачити, ні виокреми ніхто. Ніхто й не помітив одразу, як сяяли кавові очі Віві, кидаючи непомітні погляди в бік Намі, яка працювала, розподіляючи бюджет групи. Як пройшло повз увагу інших те, як Намі часто і з яким захопленням у голосі згадувала Віві, коли її не було поруч. Та нічого з цього не лишило жодну з них байдужою. Підмічаючи такі маленькі деталі, обоє розуміли, що їхні почуття давно відчалили від острову під назвою “Дружба”, але були невпевнені, як рухатись далі, продовжуючи красти ледь відчутні контакти відкритої шкіри чи заслухаючись до чужого голосу, намагаючись запам'ятати це звучання, як записану на платівку пісню. Усе це відчувалось так солодко, викликаючи тріпотіння по всьому тілі, незабутньо та казково, що мало б дати хоча б найменший натяк, що час щастя скоро вийде, а починати щось серйозніше за несказані слова не варто.
Одного вечора, вислизнувши з гарячої кімнати, тікаючи від шуму гучної музики та шалених криків, балкон разом із нічною темрявою зустрів їх контрастуючою прохолодою та легким покрапуванням дощу. У намаганнях перевести подих від танців, Віві поклала голову на плече Намі, прикриваючи очі та вишукуючи комфорт у присутності іншої дівчини. Цей жест, наче такий до поколювання звичний для них, саме сьогодні обпікав шкіру Намі, якої торкалася Віві. Важке, рване дихання змушувало грудну клітку принцеси ритмічно здійматся, приваблюючи увагу Намі. Привідкриті, покусані до крові через переживання губи так і просилися, щоб їм приділили уваги. Байдуже, що буде далі — Намі не звикла стримувати свої щирі бажання.
— Можна я тебе поцілую? — пошепки, насправді ледь чутно, запитує вона, не маючи жодної уяви, що буде далі та малюючи в голові найгірший розвиток подій.
Віві дивиться на неї затуманеним поглядом, її очі здаються темнішими, чи то справа у відсутності достатнього освітлення, чи то в тому, що погляд самої Намі занадто пливе від усіх палких емоцій, що зараз сповивають її розум. Єдине, що не дає їй повністю зійти з розуму, коли Віві тягнеться вверх, хапаючи своїми губами чужі, це краплі прохолодного дощу, який втамовує пекло, яким зараз відчувається її тіло. Спочатку цей поцілунок не впевнений, більше схожий на випадкове мазання, намагаючись потрапити в ціль, хоча це відчувається в рази інтимніше ніж мало б бути. У цих коротких недопоцілунках вони наче намагаються віднайти одна одну, тікаючи від тіні всього світу та відповідальності, яку їм доведеться нести, як тільки вони лишаться наодинці у своїх думках.
Намі легко підбирає підборіддя Віві, підносячи його ближче до свого обличчя, перетворюючи поцілунок у щось серйозне, і вони обоє розуміють, що не забудуть цього ніколи і за жодних обставин. Обєднуючись вустами, вони обмінювалися душами, лишаючи неприємний осад у вигляді смутку від розуміння, що це не може тривати вічно. Лиш вони в обіймах одна одної, і лишень дощ, що підсилився, був їм свідком, аби під час одиноких ночей свідчити, що це все було справжнім. Омріяне полегшення від вивільнення почуттів усе ж змогло заполонити їхній розум на кілька хвилин, тож розірвавши сплетіння губ, вони дивилися одна одній в очі, намагаючись знайти відповідь на запитання, чому саме вони з усього світу мають таку несприятливу долю.
— Ти мені подобаєшся, — каже Віві, червоніючи, проте яскраво усміхаючись, будучи не в змозі відвести погляд від очей Намі, які завжди зачаровували її своєю непохитністю та водночас м’якістю.
— І що ми робитимемо з цим, Ваша Високосте? — вдаючись до піддразнювань Намі намагалася втихомирити тривожні думки.
— Я думаю, пані мисливице за головами, ми могли б спробувати щось серйозніше за приховування почуттів та переживань, що колись усе це скінчиться.
— Але ж… — відповідь Віві застає її зненацька, та вона, очевидно права. Проникливість принцеси та її можливість з легкістю читати інших людей завжди лишала Намі замислюватись, чи так само без зусиль вона читає її.
— Намі, люба, я розумію, що ти відчуваєш. Та чи не варто нам просто спробувати бути щасливими разом, бодай на кілька хвилин? Чи не важливіше це за щось, що може й не статись? Досить тікати від самої себе. Ти заслуговуєш бути щасливою, — слова, що лишають Намі неозброєною та загнаною в кут теплих обіймів, фантоми яких будуть переслідувати її щоразу, коли вона виходитиме на цей балкон одна.
Вони провели наступні кілька місяців не полишаючи одна одну без уваги ні на хвилину, коли Віві знову приходила в гості. Палкі цілунки, деякі з яких не обмежувались лише вустами. Блукаючі по тілу руки, що лишали за собою легенький холодок. Нотки імен одна одної, що заповнювали ехом пусту кімнату. Обережні слова, відкриваючи весь свій життєвий багаж і розкладаючи його по поличкам для іншої. Лункий сміх, який привертав увагу всіх у кімнаті, де вони були у своєму крихітному світі не лишаючи в ньому місця іншим. Біль, гірший за будь-який фізичний удар, коли довелося розлучатись. Пекучі сльози та крик, який дер горло, коли все скінчилось, і ліжко, яке колись палало від бачених видовищ, тепер було до ломоти кісток холодним. Ні Намі, ні Віві не шкодують про час проведений разом, та це не стишує шквал у серці.
Ось-ось почнеться промова новопроголошеної королеви Алабасти про що сповіщають по гучномовцях. Під час промови вона не припинить спроб віднайти таку рідну, руду голову, хоч це й неможливо з огляду на кількість людей на площі перед палацом. Її хвилює її нове життя, воно приваблює її новими обов'язками та можливостями. Проте жодного дня свого правління вона не проведе без спогадів про свої втечі з палацу заради кількох годин у руках, здавалось, незламної мисливиці за головами.
Намі ж, зі свого боку, не зможе ні на мить відірвати погляд від Віві, чітко знаючи, що це останній раз, коли вона бачить її. Вона радітиме, що сховалась в куточку, адже сльози на власний розсуд котитимуться по обличчю. Їхнє королівство заслужило на таку володарку, як і сама Намі проживе все життя з болісною ніжністю згадуючи єдину володарку свого серця.